Основні філософсько-методологічні підходи до визначення науки

Увагу дослідників привертає низка важливих проблем філософії і методології науки. До них, зокрема, належать питання про те:

• що забезпечує науці можливість пізнавати істину і що саме в науковому пізнанні становить істину?;

• у чому полягає специфіка наукового пізнання?;

• як поєднуються в науковому пізнанні аналіз і синтез, індукція і дедукція, теорія і досвід?;

• яку роль у науці відіграють гіпотези?;

• як слід тлумачити поняття наукової теорії?;

• яким чином відбуваються наукові відкриття?;

• чим визначається зміст наукового прогресу та наукових революцій?

Пошук відповідей на окреслені питання передбачає звернення дослідників до методологічних засад наукового знання, потребує рефлексії, яка включає науку до ключових категорій філософської думки.

• логіко-епістемологічний підхід;

• позитивістський підхід;

• соціологічний та культурологічний підходи.

Епістемологія (від грецьких слів episteme - „знання” та logos - „учення”) інтерпретується у філософії як знання засад емпірично спостережуваного. Тому епістемологія охоплює не всі пізнавальні проблеми. На відміну від гносеології, націленої на вивчення пізнавального процесу в цілому, епістемологія спрямована на виявлення засад знань про реальність й умов істинності. Можна стверджувати, що вона є „строгою гносеологією”, що препарує пізнавальний процес з погляду отримання реального дійсного знання. Завдання епістемології - відкривати фундаментальні принципи наукового пізнання за допомогою логічного аналізу.

Як теорія пізнання епістемологія була невід’ємною складовою кожної філософської концепції з початку існування філософії. Проте лише у XVII ст., коли наука почала перетворюватися на все більш значуще суспільне явище, відбувається певна „переорієнтація” філософії: якщо раніше в ній домінувала онтологічна проблематика, то тепер чільне місце відводиться саме проблемам пізнання.

Проблема обґрунтування знання стає центральною в західноєвропейській філософії Нового часу, починаючи з творів Ф. Бекона і Р. Декарта. Це пов’язане з переходом від традиційного до індустріального суспільства, з появою вільного індивіда, який покладається лише на самого себе. Відповідно набуває актуальності філософське осмислення досягнень науки, що перетворюється на все більш значуще суспільне явище. Саме в цей час у філософії відбувається т. зв. „епістемологічний поворот”, пов’язаний із пошуком відповіді на питання : що саме можна вважати достатнім обґрунтуванням знання? Ця проблема перебуває в центрі філософських дискусій XVII-XVIII ст. Теорія пізнання у Новий час постає передусім як критика метафізичних систем і традиційного знання з точки зору нового ідеалу знання.

Епістемологічну об’єктивність визначають як адекватність знання дійсності. Теза про те, що наукове пізнання може видобувати об’єктивне знання, у свою чергу передбачає, що в ньому існують і працюють критерії, на підставі яких можна судити чи є наукова теорія (відносно) істинною або помилковою.

Класичну епістемологію характеризує низка особливостей:

• гіперкритицизм (скептична настанова щодо існування

зовнішнього відносно людської свідомості світу, можливостей його пізнання, а також щодо знання свідомості інших людей);

• фундаменталізм (ідея існування певних незмінних норм, що дають змогу виділяти й обґрунтовувати знання);

• суб’єктоцентризм (утвердження абсолютної достовірності знання про стани свідомості суб’єкта й невірогідності інших знань);

• наукоцентризм (думка, що тільки наукове знання є знанням у повному сенсі).

Засилля емпіризму в природознавстві наприкінці XVIII - на початку XIX ст. призвело до виникнення сподівань, що функції теоретичного узагальнення наукових знань може перейняти філософія. Проте подібне узагальнення, здійснене, зокрема, у грандіозній натурфілософській системі Г.

Водночас протягом ХІХ ст. сама наука поступово розпочинає долати дефіцит теоретичних ідей. У різних її сферах були створені плідні наукові теорії, відбулося істотне збагачення засобів наукового пізнання, його поняттєвого апарату: у математиці - основи математичного аналізу, теорії імовірності, фундаментальні результати в алгебрі, неевклідова геометрія; у біології - вчення про клітинну будову живої речовини, теорія еволюції видів, концепція походження людини від мавпи. Особливого успіху досягнуто у фізичних науках. Учені почали застосовувати методи феноменологічного опису, математичної аналогії, моделювання в пізнанні явищ матеріального світу.

Не дивно, що вчені ХІХ ст., прагнучи зрозуміти, що відбувається в надрах науки, все частіше звертаються до філософії. Інтерес до неї, що згас через крах претензій натурфілософії, у другій половині XIX ст. відроджується з новою силою. Саме в цей час філософські й методологічні проблеми науки перетворюються на самостійну царину досліджень.

Більшість учених у другій половині XIX ст., наслідуючи традицію, намагалися тлумачити всі наукові проблеми, виходячи з того, що наука здатна віддзеркалювати глибинні властивості буття. Таке розуміння сутності науки, що сягає корінням у глибини історії, було підтримане успіхами розвитку фізики на основі механіки. Зміцнилося уявлення про те, що будь-які явища дійсності є процесами, що відбуваються у просторі та часі, що вони є причинно зумовленими, підпорядковуються невеликій кількості законів, на основі яких можна дати їх точний опис. Механістичний стиль мислення був притаманний на той час не лише фізикам (Г. Гельмгольц, Г. Герц), але й біологам (Ч. Дарвін), економістам (Дж. Мілль), історикам (Ф. Гізо). Наприкінці XIX ст.

У цих умовах набуває поширення філософія позитивізму. Фундамент філософії позитивного (конкретно-наукового) знання закладений французьким мислителем О. Контом, який висунув ідею позбавити філософське знання абстрактної умоглядності. Учений стверджував, що кожна наука - сама собі філософія, тому метафізика (класична філософія) як вчення про сутність та причини явищ має бути усунена, а її місце повинна посісти „позитивна філософія”.

Позитивісти заперечували класичну філософську традицію, що тлумачила наукове знання як віддзеркалення властивостей об’єктивного світу. На думку О. Конта, філософія як метафізика могла позитивно впливати на розвиток уявлень про світ лише в період дитинства науки, коли саме метафізичні системи виконували функції наукової теорії. Проте у Новий час теологічний погляд на світ, вищим етапом розвитку якого О. Конт вважав класичну філософію, має бути повністю заміщений суто науковими позитивними теоріями, побудованими на безпосередньому спостереженні й досвіді. Достатньо тільки правильно зрозуміти сутність науки, вважали позитивісти, і усі метафізичні проблеми будуть розв’язані.

Позитивізм намагався „врятувати” раціональність за допомогою виведення її з науки. Позитивна раціональність полягає в дослідженні «корисних» законів, що виводяться із спостережень, стають основою передбачення, можливого на основі постійних відношень між явищами. Реальність, достовірність, точність, корисність - такі основні характеристики позитивної раціональності як філософського мислення.

На межі ХІХ-ХХ ст. у філософії науки сформувався напрям „другого позитивізму” або емпіріокритицизму. Його зміст становили проблеми обґрунтування наукових абстракцій, понять, принципів, їх співвідношення з реальністю. Теоретики емпіріокритицизму Е. Мах, Р. Авенаріус вважали, що ці проблеми будуть розв’язані, якщо з науки послідовно вилучати метафізичні судження: від них необхідно звільнити як теоретичне знання, так і науковий (емпіричний) досвід, який мав бути підданий послідовній критиці через „обтяженість” метафізичною спадщиною.

Е. Мах уважав єдиною реальністю, основою наукового пізнання елементи досвіду (явища) та їх функціональні відношення. Явища він тлумачить як чуттєві дані, відчуття. Відчуття для Е. Маха є елементами всіх фізичних та психічних переживань, причому межу між фізичним і психічним він вважає суто умовною. На думку Е. Маха, „внутрішнє” не може бути відділеним від „зовнішнього”: не існує відчуття, якому б відповідала річ, відмінна від цього відчуття. Мислитель уважав, що таким чином він усуває суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом, виголошуючи позбавленим сенсу питання щодо дійсного чи ілюзорного існування світу. Однак, визначаючи реальність як відчуттів та їх комбінації, Е. Мах фактично поновлював ідеї філософії Дж. Берклі і Д. Юма, таким чином звертаючись до метафізики, яку прагнув вилучити з теорії пізнання.

Позитивістська філософія і методологія науки ґрунтувалася на ідеї, що наука сама здатна вирішувати будь-які розумно поставлені проблеми. Зокрема, позитивістський характер має філософія науки П.

Отже, на думку прибічників „другого позитивізму”, справжнім знанням є конкретні факти й емпіричні закономірності. Наукові теорії дають лише систематизацію цих фактів і закономірностей, поступово стаючи усе більш досконалими. Для науковця не потрібні філософські знання: поінформованість про головні результати наукових досліджень, професійне володіння спеціальними методами, почуття здорового глузду - цих якостей для нього цілком достатньо.

Дискусії навколо зазначених тверджень виявили вразливі місця у позитивістському тлумаченні філософії і методології науки. У XX ст. позитивізм О. Конта, емпіріокритицизм Е. Маха, Р. Авенаріуса, П. Дюгема були піддані гострій критиці за феноменалістичне трактування науки, яке, всупереч заявам її авторів, зовсім не було вільним від метафізичних аргументів. Розвиток самої науки призвів до поразки феноменалізму: відкриття світу атомів й елементарних часток уже неможливо було заперечувати. У науці поширилися узагальнення, що далеко виходять за межі спостережуваного: теоретичні ідеї тепер починають спрямовувати експеримент і спостереження.

Водночас у контексті бурхливого розвитку науки в XX ст. низку ідей позитивізму переосмислено й розвинено. На думку неопозитивістів, їх попередники визначили правильний напрям у критиці філософії, у з’ясуванні природи науки, але не змогли піти цим шляхом енергійно й послідовно. Становище радикально змінилося в результаті розвитку логіки. Зокрема, праці Б. Рассела були спрямовані на з’ясування логічної структури мови науки засобами математичної логіки. Дослідник розподілив усі висловлювання на атомарні (ті, що фіксують властивості й відношення, притаманні реальним предметам) та молекулярні (ті, що опосередковано описують реальність; їх істинність можна обґрунтувати редукцією до атомарних).

Логічний аналіз мови науки був поглиблений у працях Л. Вітгенштейна, головною з яких є „Логіко-філософський трактат”. На думку дослідника, існує однозначна відповідність між структурою мови науки і структурою світу. Згідно з концепцією Л. Вітгенштейна, світ є сукупністю атомарних фактів. Оскільки атомарні факти жодним чином не пов’язані між собою, у світі відсутні будь-які закономірні зв’язки. Це означає, що наука має бути лише комбінацією речень, що відображають окремі факти або їх поєднання. Усе, що претендує на вихід за межі світу фактів, має бути вилучене з науки.

Ці ідеї були розвинені представниками Віденського гуртка (М. Шліком, Р. Карнапом, О. Нейратом), які сформулювали такі гносеологічні принципи:

• будь-яке знання є знанням про те, що дане людині в чуттєвому сприйнятті;

• те, що дане нам в чуттєвому сприйнятті, ми можемо знати з абсолютною достовірністю;

• всі функції наукового знання зводяться до опису.

Праці Б. Рассела, А. Уайтхеда, Г. Фреге, Л. Вітгенштейна, М. Шліка, Р. Карнапа, О. Нейрата заклали підвалини „третього позитивізму” - неопозитивізму (логічного позитивізму). У межах цього напряму філософія і методологія науки стає предметом спеціального вивчення.

Усі знання про дійсність, вважають неопозитивісти, людина отримує завдяки контактам зі світом, які в науці стають предметом спеціального систематичного вивчення. Але разом з тим виявляється, що для філософії, що претендує на особливе знання про дійсність, просто не залишається місця. Філософські думки про світ - це псевдовисловлювання, філософські висновки не можуть мати певного значення, а сама філософія є беззмістовною, оскільки спрямована на уявні об’єкти й неіснуючі властивості. З точки зору представників неопозитивізму, філософія ніколи не мала свого предмета, а отже, неможлива як особлива наука. Будь-які прагнення побудувати систему власне філософських тверджень про дійсність або процес її пізнання, у яких би формах вони не реалізовувалися, приречені на невдачу.

Найважливішою особливістю тлумачення філософії представниками логічного позитивізму є підкреслення її науковості. Але наскільки це є можливим, якщо філософія не може бути наукою ? Виявляється, що в цій вимозі немає нічого суперечливого. Р. Карнап зазначає, що філософування здійснюється в тісному зв’язку з емпіричною наукою. Неопозитивісти не визнають філософію як особливу сфера знання, що перебуває поряд з емпіричною наукою або над нею. Філософська праця в емпіричній науці полягає у поясненні її через логічний аналіз; зокрема, в розкладанні пропозицій на частини (поняття), поступовому зведенні складних понять до базисних. Головним методом філософування для неопозитивістів є логіка.

Логічний аналіз понять науки має дві функції:

• вилучити з наукового ужитку беззмістовні поняття, усунути псевдопроблеми, запобігти поширенню в науці різних модифікацій метафізичного мислення і його продуктів;

• з’ясувати логічну структуру наукових теорій, за допомогою їх аксіоматизації виявити реальний емпіричний зміст використовуваних в науці понять і методів, пояснити дійсні наукові твердження.

Потреба в цих функціях виникає внаслідок того, що наукова діяльність є природним процесом, що характеризується як виявом різного роду випадковостей усередині самої науки, так і дією на неї різних зовнішніх

чинників. Так, учений широко користується буденною мовою, що включає психологічне забарвлення. Через різні соціально-історичні причини він виявляється обтяженим спадком понять і проблем традиційної філософії. Наука постійно перебуває під впливом зовнішніх стосовно її сутності релігійних і політичних інтересів. Завдання філософа - виявити те, що властиве науці як такій за її природою. А цього можна досягти, вважають логічні позитивісти, тільки на шляху логічної реконструкції науки.

значну компоненту невизначеності.

Його діяльність завжди має певне

Підходи логічного позитивізму не знаходять широкого визнання в сучасних учених. У філософсько-науковій проблематиці з другої половини

ХХ ст. набувають поширення дослідження історичної динаміки науки з урахуванням впливу на неї соціокультурних чинників. Р. Мертон зазначає, що предметом соціології науки в найширшому значенні є динамічна взаємозалежність між наукою як постійною соціальною діяльністю, завдяки якій створюються культурні та цивілізаційні продукти, і зовнішньою соціальною структурою. Через те вплив суспільства на науку мають досліджувати так само, як і вплив науки на суспільство. Загальні закономірності таких впливів і визначатиме саме філософія науки.

Поширення соціологічного і культурологічного підходів до розвитку науки у ХХ ст. виявляє поява таких течій, як інтерналізм та екстерналізм. Прибічники інтерналізму (А. Койре, Дж. Агассі) вважають, що розвитку наукових ідей притаманна власна, іманентна логіка, що не залежить від впливу соціального оточення. Для реконструкції історії науки інтерналісти вважають за доцільне зосереджуватися винятково на аналізі наукового знання як автономного утворення. Головна вада інтерналістського підходу полягає в його однобічності. Радикальний інтерналізм характеризує людину - суб’єкта пізнання лише як „духовну субстанцію”, пояснення природи якої не може спиратися на матеріальні і соціальні передумови. Така позиція призводить до абсолютизації відмінностей інтелектуальних та культурно-історичних, соціальних аспектів розвитку науки, до їх протиставлення.

Поняття екстерналізму визначає розвиток науки передусім як соціальний процес. Екстерналісти (Б.М. Гессен, Р. Мертон, Дж. Бернал, А. Кромбі, Дж. Нідем) вважають рушійною силою розвитку науки вплив на неї зовнішніх соціальних чинників: потреб суспільства, внаслідок яких змінюється тематика наукових досліджень, державного або приватного фінансування певних сфер науки, технічного прогресу. Завдяки дослідженням екстерналістів з’ясовано нові аспекти, компоненти і чинники розвитку науки, реалізовано прагнення пояснити історичну зумовленість цього розвитку з урахуванням соціально-економічних та культурно-історичних чинників. Водночас підхід представників екстерналізму також виглядає прямолінійним і спрощеним. Екстерналісти намагалися виводити складні елементи науки (її зміст, теми, методи, теорії, гіпотези) безпосередньо з економічних причин, ігноруючи особливості науки як духовного виробництва, специфічної діяльності щодо отримання, обгрунтування і перевірки об’єктивно дійсного знання.

Звернення до інтерналістського та екстерналістського трактувань розвитку науки становить у наш час переважно історичний інтерес. Очевидно, що науку не можна розглядати як явище, повністю замкнене в собі або, навпаки, повністю підпорядковане зовнішньоекономічним чинникам. Наслідком дискусій між інтерналістами й екстерналістами стає поширення думки, що історія знання та історія людських взаємин, що складаються протягом здобуття цього знання, - це дві сторони наукового розвитку.

Характерною особливістю сучасної філософії науки є розмаїття концепцій, підходів, альтернативних позитивістській традиції. Сукупність концепцій у філософії і методології науки, що виникла як критична реакція на неопозитивістську програму емпіричного обґрунтування науки, визначають загальним поняттям „постпозитивізм”. Варіанти постпозитивістської методології наукового пізнання (зокрема, концепції К. Поппера, Т. Куна,

І. Лакатоса, Ст. Тулміна, П. Фейєрабенда) будуть розглянуті в лекції „Динаміка наукового прогресу”.

Отже, сучасна наука виявляє міцні зв’язки з філософією. Учені минулого розглядали емпіричні дані як абсолютно достовірний фундамент науки, що формується внаслідок безпосереднього сприйняття дійсності. Проте на сучасному етапі розвитку науки зрозуміло, що емпіричне пізнання завжди включає і певні теоретичні положення. Дані спостережень або експериментів стають науковими фактами лише тоді, коли співвідносяться з об’єктом дослідження, що вимагає постійного звернення до відповідних наукових теорій.