Наукова раціональність, етапи її розвитку
Проблема раціональності з багатьох причин є однією з центральних у сучасній філософії. Майже всі дискусії в різних сферах філософського знання виходять саме на цю проблематику. Розгляд сутності раціональних засад людської свідомості, можливостей і значущості раціональності, її взаємодії з іншими формами відношення людини до світу завжди перебуває в центрі уваги філософії, що виникає й розвивається саме як раціоналізація світогляду.
Але в різні епохи проблема раціональності набуває специфічних форм. У наш час її пов’язують, перш за все, з характерними рисами розвитку науково- технічної цивілізації. З одного боку, успіхи раціональної свідомості, що виявляють себе в розвитку науки й наукової раціональності, становленні науково-технічної цивілізації, призвели до розповсюдження технократичних поглядів, у яких, на думку Г. Рейхенбаха, віра в науку значною мірою замінила віру в Бога. З другого боку, численні деструктивні антигуманні наслідки науково-технічної цивілізації, що виявилися у наш час, породжують активну опозицію сцієнтистському культу наукової раціональності. Протест проти абсолютизації ролі і можливостей науки, що переходить у різкий негативізм щодо неї, зараз постає як форма критики не тільки крайнощів раціоналізму, а й можливостей раціональності як такої, раціонального типу свідомості.Не можна недооцінювати або спростовувати значущість раціональності як такої - необхідної цінності людської культури. Але при цьому сама раціональність, зокрема, наукова раціональність має бути інтерпретована в усіх позитивних можливостях, без обмеженості й деструктивних впливів.
Поняття наукової раціональності має в філософії науки різні інтерпретації. Класичне визначення раціональності як відповідності законам розуму, законам логіки породжує універсалістську характеристику наукової раціональності як окремого вияву раціональності загальної, що ґрунтується не тільки на законах логіки, а й на власне наукових методологічних принципах (емпірична перевірка, критичність, плідність передбачення).
За такого підходу стандарти раціональності постають одвічними й універсальними, що є правильними для будь-якої епохи та культури, оскільки закони функціонування людського розуму проголошуються незмінними. Відповідність законам логіки й правилам науки постає критерієм раціональності. Однак історія розвитку науки доводить: кожне методологічне правило, що перебуває в основі класичного поняття наукової раціональності, свого часу порушувалося вченими, які внаслідок цього отримували принципово нове наукове знання. Універсалістське ототожнення науки з раціональністю, визнання ірраціональними усіх інших сфер матеріальної та духовної культури людства навряд чи можливо визнати правильним.Інший підхід до наукової раціональності пов’язує її з доцільністю. Раціональність за такого підходу постає характеристикою діяльності, спрямованої на досягнення певної цілі. Діяльнісна характеристика наукової раціональності пов’язує її з діяльністю вчених, а наукова мета визначає специфіку наукової раціональності. Як було зазначено вище, мета науки - здобуття істинного знання про світ. Відповідно, враховуючи відносність істини, науково раціональною постає діяльність, спрямована на здобуття, обґрунтування, уточнення наукових теорій, визнаних істинними в наш час. Сучасність знання постає основою наших оцінок раціональності.
Характеристика раціональності як доцільності має більш фундаментальний характер, ніж визначення раціональності як розумності. Адже практика, діяльність є первинними стосовно мислення: саме внаслідок успішної діяльності розум може визначити й сформулювати принципи цієї успішності. Коли науковці отримують певні результати, філософи узагальнюють їх способи дії у вигляді методологічних норм і стандартів для майбутніх дослідників. Наступні покоління вчених отримують нове знання, часто застосовуючи способи й методи дослідження, які не вкладаються в межі відомих схем.
Водночас дослідники зазначають: здобуття істини не має поставати для дослідника самоціллю. Невпинний пошук наукової істини має бути підпорядкований більш загальній - моральній меті.
Лише тоді він буде дійсно раціональним не тільки в науковому, а й у загальнолюдському сенсі; в іншому випадку наукову раціональність можна перетворити на найгірший варіант ірраціональності.Поняття докласичної раціональності визначають переконання античних мислителів (Парменіда, Платона, Аристотеля), що основа наукового пошуку - інтелектуальне фіксування чи виведення істини: у мисленні люди осягають причину існування сущого. Відтак необхідно відшукати основу доцільності у всьому - адже у світі все є доцільним, тому необхідно глибше пізнавати природу. Однак докласична раціональність мала суттєву особливість: у картині Космосу як гармонійного цілого людину визнавали лише часткою цієї цілісності. Античні мислителі ще не виокремлювали наукову діяльність як самостійний вид людської діяльності, через те докласичну раціональність ще не можна визначати як власне наукову раціональність.
Три стадії історичного розвитку науки можна схарактеризувати як три історичні типи наукової раціональності, що послідовно змінюються в історії техногенної цивілізації. Це - класична раціональність (відповідає класичній науці у двох її станах - додисциплінарному та дисциплінарно організованому); некласична раціональність (відповідає некласичній науці) і постнекласична раціональність. Поява кожного нового типу раціональності не відкидала попереднього, а лише обмежувало сферу його дії, визначаючи можливість його застосування до конкретних проблем і завдань.
Кожен етап розвитку науки характеризується специфічним станом наукової діяльності, спрямованої на постійне зростання об’єктивно-дійсного знання. Класичний, некласичний та постнекласичний типи наукової раціональності фіксують ті способи, за допомогою яких наукове співтовариство на різних етапах свого розвитку переконується у відповідності процесу пізнання і його результатів ідеалам наукового дослідження.
Формування класичного типу наукової раціональності складає сутність наукової революції кінця ХУІ-ХУІІ ст. Зокрема, Р. Декарт стверджує: „Мислю, отже, існую”, а І.
Ньютон вже зазначає: „Фізика, бійся метафізики”. Фундатори європейської філософії і науки Нового часу були переконані в необхідності спирання на ідеальний план мислення людини для пізнання природи, однак вони вже не пов’язують буття з ідеєю детермінації Абсолютом (античним Космосом). Основою раціональності Нового часу стає переконання у статичності фрагментів буття, прагнення розгляду світу як об’єкта, протиставленого суб’єкту.Класична раціональність ґрунтується на думці, що мислення - це суто пізнавальний процес, який має бути звільненим від ціннісних орієнтацій, чуттєвого субстрату; його основою є лише логіко-поняттєва структура. Зазначена Г. Галілеєм значущість експерименту й повторюваності в дослідженні виражає прагнення дослідників Нового часу створювати моделі предметів, оперувати виключно ними. Має місце орієнтація на здобуття істини, яку фактично визнають незмінною в часі. Наукове пояснення зводиться в такому випадку до пошуку причин і наслідків, а обґрунтування - до редукції знання про природу до принципів механіки.
Нова наукова революція кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. призводить до трансформацій наукового пояснення й обґрунтування: на зміну творенню наочної механістичної моделі постає математично- несуперечлива модель, остаточно конституюючи класичну наукову раціональність, основи якої були закладені в попередній період.
Класичний тип наукової раціональності, фіксуючи увагу на об’єкті, прагне вилучити з теоретичного пояснення й опису все, що стосується власне суб’єкта, засобів та операцій його діяльності. Така елімінація суб’єктивного є необхідною умовою отримання об’єктивно-дійсного знання про світ. Саме ідеали об’єктивності й новизни постають регулятивними ідеями наукової діяльності Нового часу.
Наука Нового часу набуває публічного характеру, поступово перетворючись у європейському буржуазному суспільстві на легальне й респектабельне заняття. Цілі та цінності науки, що визначають стратегії дослідження, способи фрагментації світу на цьому етапі, як і на наступних, є детермінованими домінуючими в культурі світоглядними принципами й ціннісними орієнтаціями.
Але класична наука ще не осмислює цих детермінацій.Зміна теоретико-пізнавальної проблематики науки пов’язана з переосмисленням пізнання та знання, зумовленим зрушеннями в новітній культурі. Кінець ХІХ - середина ХХ ст. - період нової наукової революції: на основі величезної кількості відкриттів у природознавстві та техніці формуються некласична наукова раціональність і некласична наукова картина світу. До основних рис нового етапу розвитку науки дослідники відносять:
• інтерес до суб’єкта наукової діяльності, уявлення про його вплив на результат наукової творчості;
• домінування ідеї діалектики світу й мислення;
• початок дослідження мікросвіту;
• диференціацію галузей науки, і, як наслідок, стрімке зростання кількості науковців, що призводить до професіоналізації їхньої діяльності;
• поширення думки про наявність пізнавальних меж людини через „непрозорість” буття.
У цей період поступово набуває значного поширення така методологічна позиція, як плюралістичність у тлумаченні складних для дослідження об’єктів (існування водночас кількох альтернативних гіпотез, концепцій, теорій). У гуманітарному науковому пізнанні постає ідеал історичної реконструкції, надалі перейнятий геологією та біологією. Некласичний тип наукової раціональності, що оформлюється на межі ХІХ-ХХ ст., враховує зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій діяльності. Експлікацію цих зв’язків розглядають як умову об’єктивно-дійсного опису й пояснення світу. Але зв’язки між внутрішньонауковими та соціальними цінностями й цілями ще не є предметом рефлексії, хоча імпліцитно вони визначають зміст і характер знань.
Постнекласичний тип раціональності, який формується наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., помітно розширює сферу наукової рефлексії. Об’єктами вивчення стають уже не окремі предмети, а історично мінливі системи об’єктів. Ідея історичної реконструкції як типу теоретичного знання набуває подальшого поширення (зокрема, в астрономії, фізиці).
Важливою рисою сучасного типу раціональності постає зростання інтересу до ненаукових типів і форм знання, до позараціональних засад мислення.
Збільшується увага науковців до інтуїції вченого, емотивного підґрунтя його творчості, ціннісних засад його діяльності. Більше уваги приділяють й естетичному чиннику - красу все частіше розглядають як критерій суб’єктивної цінності самого наукового пошуку, як евристичний принцип побудови гіпотези, концепції, теорії.У зв’язку з поширенням антропного принципу, який визначає людину як необхідного спостерігача фізичних параметрів Всесвіту, фіксують ще один момент постнекласичного типу раціональності - антропний ракурс бачення предмета наукового осмислення. Згідно зі „слабким” антропним принципом стверджується: людина домірна світу, щоб бути його уважним спостерігачем. „Сильний” антропний принцип полягає у виголошенні особливого статусу людини у Всесвіті як необхідного його спостерігача. Отже, людину проголошують предметом поглибленого наукового дослідження. Наслідком такого підходу стає створення загальнонаукової картини світу на основі принципу універсального еволюціонізму, що об’єднує ідеї системного й еволюційного підходів розвитку світу та людини.
Звернення уваги на нестабільність, хаосогенність буття призводить й до посилення діалектичних засад наукового мислення та методології наукового пошуку: перевагу надають не аналітичності мислення, а його синтетичності як стратегії інформаційного опрацювання проблеми. Такий підхід дає змогу виявити „корпоративні” (Г. Хакен) засади організації елементів цілого, що виявляє себе саме в неврівноважених умовах буття цих елементів. Якщо у врівноважених умовах існування елементів світу (або буття всіх елементів цілого) має автономний характер, то за нестабільного стану виразно виявляє себе їх взаємодія.
Постнекласична наука співвідносить отримувані знання про об’єкт не тільки зі специфікою засобів й операцій діяльності, ай із ціннісно- цільовими структурами. Зв’язок внутрішньонаукових цілей експлікується з позанауковими, соціальними цінностями й цілями. Гострі конфлікти, характерні для сучасних глобальних проблем, не можуть бути успішно здоланими у випадку ігнорування інтересів певної сторони. Для успішного розв’язання таких конфліктів сучасні науковці мають усвідомлювати власну пізнавальну й ціннісну позицію. Позиція незацікавленого спостерігача видається принципово помилковою з погляду постнекласичного типу наукової раціональності. Цей тип наукової раціональності передбачає постійну рефлексивність суб’єкта. Відтак набуває значущості постать самого дослідника: його мислення, ціннісна сфера, мотиваційні стимули діяльності.
Кожен новий тип наукової раціональності характеризується особливими, властивими йому засадами науки, що дають змогу виділити у світі й досліджувати відповідні типи системних об’єктів (прості системи; складні системи; системи, що саморозвиваються). Проте виникнення нового типу раціональності й нового образу науки не варто розуміти спрощено - так, ніби кожен новий етап призводить до повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує спадкоємність. Некласична наука не знищила класичну раціональність, а тільки обмежила сферу її дії. Для вирішення низки дослідницьких завдань некласичні уявлення про світ і пізнання виявляються надмірними. Так, наприклад, учений, що вивчає сферу небесної механіки, не має потреби використовувати норми квантово-релятивістського опису: достатньо обмежитися принципами класичного дослідження. Подібним чином становлення постнекласичної науки не призводить до знищення всіх уявлень і пізнавальних засад некласичного та класичного типів наукової раціональності: вони й надалі використовуються в певних пізнавальних ситуаціях, але втрачають статус домінуючих.