Особливості науки Нового часу

Істотні зміни в культурі Європи доби Відродження й Нового часу сприяли тому, що науковий метод став здобутком природознавства. Головна роль почала належати експериментальному методу.

Експеримент утверджується як нова форма практики, в межах якої можливо простежити, оцінити й передбачити зміни досліджува-

них об'єктів. Для виникнення такої форми практики в системі куль­тури були необхідні певні уявлення про природу, діяльність, людину, що пізнає. У добу Античності їх не було. Вони сформувались у культу­рі Нового часу. Так, ідея експериментального природознавства пе­редбачала розуміння суб'єкта як активного начала, яке протистоїть природі й може змінювати природні речі. В експерименті природний об'єкт потрапляв у штучні умови й саме завдяки цьому виявляв неви­димі, незнані до того сутнісні риси. Природа в цій системі уявлень сприймалась як особлива композиція якісно різноманітних речей, яка має властивість однорідності. На цій підставі суб'єкт може стверджу­вати, що відкриті ним звєєязки є закономірними. Саме таке розумін­ня природи в культурі Нового часу позначалося категорією "натура".

Це істотно відрізняло культури Нового часу й Античності. Античне розуміння природи відбивалося в категоріях фюзис і космос. Фюзис характеризував якісну відмінність, специфіку кожної речі, кожної сутності. Космос сприймався як особлива самоцільна сутність, абсо­лютна гармонія цілого, досконала завершеність, де частини допов­нюють одна одну. Природа для давнього грека не була безособовою неживою субстанцією. Вона уявлялася живим організмом, у якому окремі частини - речі - мають власне призначення. Тому в античного мислителя не могла з'явитися ідея осягнення світу шляхом насильства над природою, тобто вивчення природних речей в їх неприродному стані.

Нова система орієнтирів і цінностей починає формуватися вже в культурі Відродження, в контексті якої людина сприймається як ак­тивне начало, що протистоїть природі, як істота мисляча та діюча. Природа розглядається як поле втілення людських сил. Таке ставлення до природи, як уже зазначалося, зафіксоване в категорії "натура". Са­ме воно стає передумовою нового способу пізнання, що ґрунтується на ідеї можливості ставити природі теоретичні запитання та знаходити відповіді шляхом активного перетворення природних об'єктів.

Наука відрізняється від періоду переднауки й тим, що породжує теорію. Теоретичне пізнання перебуває не просто поза практикою, воно височить над нею. І стає можливим отримати емпіричні залеж­ності, виводячи їх з теоретичних положень.

М. Гайдеггер у роботі "Час картини світу" [7] розглядає науку як сутнісне явище Нового часу. Порівнюючи науку цієї доби й науку Ан­тичності й Середньовіччя, він зазначає, що грецька наука не могла

бути точною. Тому не можна сказати, що сучасна наука "точніша" за грецьку. У тій самій логіці не можна сказати, що вчення Галілея про вільне падінні тіл є істиною, а вчення Арістотеля про прагнення лег­ких тіл уверх є хибним. Ці етапи не можна порівнювати, оскільки різ­ними були тлумачення істини сущого. Гайдеггер наводить яскравий і переконливий щодо його позиції приклад: ніхто не порівнюватиме подібним чином мистецтво, стверджуючи, що шекспірівська поезія просунулася далі, ніж поезія Есхіла. Отже, для розуміння сутності на­уки Нового часу слід відмовитися від порівнянь "нової" та "колишньої" науки лише з погляду прогресу.

На думку Гайдеггера, сутність науки Нового часу полягає в дослі­дженні, а сутність самого дослідження - в тому, що пізнання утвер­джує себе в певній галузі сущого - природі, історії - як підприємство.

Наука Нового часу стає певним проектом природи. Цей проект об­ґрунтовується таким чином, що дослідження заздалегідь прив'язане до нього на кожному дослідницькому кроці. Ця "прив'язка" як гаран­тія строгості наукового дослідження має свої риси. Так, строгість ма­тематичного природознавства - це точність, яка досягається за допо­могою чисел й обчислювань. Навпаки, гуманітарні науки, щоб бути строгими, мають бути "неточними", інакше в них втрачається життє­вість. Отже, за Гайдеггером, наука стає дослідженням завдяки проек­ту та його забезпеченню через строгість наукового підходу. Це перша сутнісна риса науки як дослідження.

Але проект і строгість реалізують свою сутність завдяки методу. Метод - друга сутнісна риса науки як дослідження. У науках про природу дослідження йде шляхом експерименту, але не таким чином, що наука стає дослідженням завдяки експерименту, а навпаки, екс­перимент уперше стає можливим там і лише там, де пізнання приро­ди вже стало дослідженням. "Експеримент є образом дій, який у своїй підготовці та проведенні є обґрунтованим і керується законом, що покладений у його основу, і має виявити факти, що підтверджують закон або ні" [7, с. 45]. Основа прогресу будь-якого дослідження - спе­ціалізація. Отже, наука як єдина система розподіляється на окремі галузі завдяки такій сутнісній рисі науки, як виробництво. Ідеться про те, що наука стає здатною інституювати себе.

У своїх сутнісних виявах новоєвропейська наука стає основою картини світу цієї доби. Картина світу - відображення сущого в ці­лому. Це поняття означає, що суще якось виявляється в тому, що йому властиве та формує його як систему. У Новий час світ уявля­ється як картина. І до сущого в цілому ставляться як до того, на що націлена людина й, відповідно, що вона хоче уявити. Отже, як під­креслює Гайдеггер, картина світу не є його зображенням, а є світом, який стає зрозумілим через таку картину. Таким чином, не картина світу із "середньовічної" стає "новоєвропейською", а світ взагалі стає картиною. І в цьому полягає специфіка Нового часу. На відміну від Античності й Середньовіччя, в Новий час завдяки дослідженню уявити означає мати перед собою щось наявне як таке, що "проти­стоїть". Отже, об'єкт пізнання протиставляється суб'єкту і саме з ним співвідноситься - з тим, хто уявляє.

Початок новоєвропейської науки пов'язаний з дослідженнями не­бесних тіл Миколая Коперника, а також дослідженнями Тіхо Брате, Йоганна Кеплера, Галілео Галілея. їхні висновки дозволили запропо­нувати принципово нову картину світу - геліоцентричну замість гео­центричної картини Арістотеля - Птолемея. Земля, за Коперником, не центр світу, а таке саме небесне тіло, як і інші.

Великі географічні відкриття, зокрема Америки, сприяли створен­ню того культурного контексту, який дозволяв сприйняти думку про множинність буття, його багатоманітність. Коперникова революція в науці - це потужний рух нових ідей, що бере свій початок від опублі­кування його праці "Про обертання небесних сфер" (1543) і знаходить вияв у роботах Галілео Галілея, Френсіса Бекона, Рене Декарта й на­буває логічного завершення у класичному ньютонівському образі Все­світу як годинникового механізму (починаючи з його "Математичних начал натуральної філософії", 1687).

Під впливом теорії Коперника й філософії Бекона, яка обґрунтува­ла новий метод пізнання - "новий органон" - і новий образ науки - науки емпіричної, індуктивної, вимальовувалися нові стандарти нау­ковості. Вони знаходять своє завершення та остаточне оформлення в новій науці - "науці Нового часу" - завдяки Галілею. Він не лише все­бічно обґрунтував вчення Коперника, але й запропонував нове розу­міння природи науки. Галілей розробив і застосував метод точного експериментального дослідження, якого не існувало ані в Античності, ані в Середньовіччі. Вчений утверджував образ науки, відповідно до якого вона не є діяльністю окремого "чарівника", а є дослідженням, яке спирається на власний метод, досліди й експеримент.

Змінювався образ світу, образ людини та образ науки. На відміну від Арістетеля Галілей був переконаний, що мовою, якою може бути сформульовано закони природи, є мова математики. Відомий афо­ризм Галілея твердить, що неможливо зрозуміти книгу Всесвіту, не навчившись розуміти його мову, а такою мовою є мова математики. На противагу Арістотелю Галілей вважає за важливе досліджувати не субстанцію, а функцію.

Але як відобразити безкінечно різноманітний і мінливий світ при­роди абстрактною та незмінною мовою математики. І якщо це мож­ливо стосовно "первинних якостей" речей, таких як форма тіл, їхні розмір, маса, положення у просторі, характеристики руху, то "вто­ринні якості" - колір, звук, смак, пахощі - не є об'єктивними власти­востями речей. Вони є результатом впливу речей на органи чуття й фіксуються лише у свідомості суб'єкта. Однак деякі "вторинні якості" можна звести до "первинних". Наприклад, висота звуку, що його ви­дає струна, визначається її довжиною, товщиною та натягом. Суб'єк­тивні відчуття теплоти співвідносяться з рівнем рідини у трубці тер­мометра. Таким чином, низку вторинних якостей можна звести до геометричних і механічних показників, що вимірюються [1].

На основі такої методології Галілею вдалося здійснити "математи­зацію" природи. Поясненню явищ, що виходило із "сутностей", "якос­тей" речей (арістотелівська наука), протиставлялося переконання в тому, що якісні відмінності зумовлені кількісними. Останні можна по­дати точними математичними закономірностями. Завдяки такому методу не потрібно було звертатися до "цільових причин" Арістотеля. Галілей уводить ідею "природного закону" - безкінечного причинного ланцюга, що охоплює світ.