Особливості різних видів пізнання. Наука як процес пізнання
Актуальність різних видів наукознавчого дослідження, що стимулюється якісними змінами статусу науки в житті сучасного суспільства, не применшує значущості аналізу процесу наукового пізнання, природи і структури наукового знання.
Наука була і залишається передусім засобом формування наукового знання, наукової картини світу. Існування науки як специфічного соціального інституту, зростання її значення в суспільстві перш за все зумовлені тим, що наука виконує в системі суспільного виробництва функції, пов’язані із здійсненням діяльності щодо формування наукового знання, норм пізнання навколишньої реальності. Тільки на таких засадах може бути реалізованою проектно-конструктивна функція сучасної науки.Перш ніж характеризувати наукове пізнання, необхідно осмислити сам феномен пізнання. Пізнання - це процес набуття й накопичення суспільством знань про світ і про людину, опосередкований культурно- історичними чинниками, виражений у різних формах (науковій та позанауковій). Базисне відношення людини до світу, у межах якого здійснюються конкретні процеси пізнання, називається пізнавальним відношенням. Крім нього, існують й інші способи фундаментальної орієнтації людини в бутті (мистецтво, релігія, міфологія, буденна свідомість, мораль).
Зазвичай розрізняють такі основні види пізнання:
• буденне (стихійно-емпіричне) - здійснюється у процесі
повсякденної діяльності людини на основі особистого досвіду, соціально закріплених форм поведінки (зокрема, і при засвоєнні, використанні на практиці результатів наукового пізнання). Буденне пізнання створює знання про одиничні об’єкти й ситуації. За своїм змістом таке знання переважно є образним, хоча в ньому чималу роль відіграють й абстрактно-логічні компоненти; крім того, воно містить оцінні характеристики. Буденне пізнання постає основою для інших видів пізнання;
• наукове - здійснюється у процесі спеціалізованої наукової діяльності, спрямоване на з’ясування істиннісних характеристик навколишньої дійсності, її об’єктивних зв’язків і закономірностей;
• філософське - дає змогу здобувати гранично загальне, світоглядно значуще знання, осмислювати різні феномени світу.
До структури філософського пізнання належить і ціннісний компонент;• художнє - один з елементів художньо-естетичного відношення людини до світу. За своїм змістом воно переважно є наочним, образним. Художнє пізнання теж містить ціннісні моменти.
На відміну від науки, в інших сферах діяльності людини пізнавальні компоненти переважно не набувають основного значення, відіграючи допоміжну або рівноправну з іншими компонентами роль. Такі сфери діяльності, як мистецтво, мораль, право, спрямовані передусім не на об’єктивацію істиннісних параметрів довкілля, а на інші цінності (прекрасне, добро, справедливість).
Розвиток наукового пізнання передбачає певні норми та правила, дотримання яких зумовлює особливості науки як певного виду духовного виробництва й суспільної свідомості. Наукове пізнання, як і всі форми духовного виробництва, потрібне для того, щоб регулювати людську діяльність. Діяльність можна схарактеризувати як складно організовану мережу актів перетворення об’єктів, коли продукти однієї діяльності переходять в іншу, стаючи її компонентами. Наприклад, залізняк як продукт гірничовидобувного виробництва стає предметом, який перетворюється в діяльності сталевара, а верстати, вироблені на машинобудівному заводі з отриманої сталі, стають засобами діяльності в новому виробництві.
Оскільки діяльність є універсальною, у функції її предметів постають не лише фрагменти природи, перетворювані у практиці, але й люди, характеристики яких змінюються в різних соціальних підсистемах, а також самі ці підсистеми, що взаємодіють у межах суспільства як цілісності. У першому випадку ми маємо справу з предметною стороною зміни людиною природи, а в другому - з предметною стороною практики, спрямованої на зміну соціальних об’єктів. З цього погляду, людина може одночасно поставати як суб’єктом, так і об’єктом практичної дії. Суб’єкти діяльності - люди, які здійснюють перетворення об’єктів відповідно до поставлених цілей, можуть бути певною мірою схарактеризовані через вплив на них навчання й виховання, що забезпечують засвоєння суб’єктом необхідних зразків дій, знань, навичок застосування в діяльності відповідних засобів.
На ранніх стадіях розвитку суспільства суб’єктна й предметна сторони практичної діяльності в пізнанні розглядаються як єдине ціле. Пізнання відображає способи практичної зміни об’єктів, уміщуючи в характеристику останніх цілі, здібності і дії людини. Так, у міфах стародавніх народів сили природи завжди уподібнюються людським силам, а природні процеси - людським діям. Лише в процесі тривалої еволюції суспільства пізнання починає виокремлювати антропоморфні чинники з характеристики предметних відношень. Важливу роль у цьому відіграв історичний розвиток практики, передусім - удосконалення засобів і знарядь праці.
Із ускладненням знарядь праці ті операції, що раніше безпосередньо здійснювала людина, починали „матеріалізуватися”, постаючи як послідовна дія одного знаряддя на інше й лише потім - на перетворюваний об’єкт. Таким чином, властивості об’єктів, що виникають завдяки зазначеним операціям, все більше поставали результатом взаємодії самих природних предметів. Так, якщо на ранніх стадіях цивілізації переміщення вантажів вимагало фізичних зусиль, то з винаходом важеля й блоку, а згодом - простих машин стала можливою заміна таких зусиль механічною працею.
Наведений приклад постає аналогом процесу об’єктивації предметних відношень практики, що розпочався вже в епоху перших цивілізацій стародавнього світу. У цей період пізнання починає поступово відокремлювати предметну сторону практики від суб’єктивних чинників, розглядати цю сторону як особливу, самостійну реальність. Такий розгляд практики є однією з необхідних умов виникнення наукового дослідження. Для виявлення специфіки наукового пізнання варто з’ясувати його цілі, завдання й особливості.
2.