Специфічні риси наукового пізнання

Наука має за кінцеву мету передбачення процесів перетворення предметів практичної діяльності (об’єктів в початковому стані) на відповідні продукти (об’єкти в кінцевому стані). Такі перетворення завжди визначені сутнісними зв’язками, законами зміни й розвитку об’єктів.

Оскільки в процесі діяльності можуть перетворюватися різні об’єкти - предмети природи, людина (і стани її свідомості), підсистеми суспільства, феномени культури, - остільки усі вони можуть стати об’єктами наукового дослідження. Орієнтація науки на вивчення об’єктів, які можуть бути включені в діяльність (актуально або потенційно - як можливі об’єкти її майбутнього перетворення), їх дослідження як таких, що підпорядковуються об’єктивним законам функціонування й розвитку, складає визначальну особливість наукового пізнання.

Зазначена особливість відрізняє наукове пізнання від інших форм пізнавальної діяльності людини. Відомий російський дослідник В.О. Лекторський зазначає: щоб зрозуміти пізнання в усьому розмаїтті його форм та типів, необхідно вивчати як донаукові, так і позанаукові форми й типи знання. Наукове знання не лише припускає ці форми, але й взаємодіє з ними. Так, ідентифікація предметів дослідження в науковій психології передбачає звернення до явищ, зафіксованих у побутовій лексиці (сприйняття, мислення, воля, бажання). Те ж саме стосується інших гуманітарних наук. Межа між науковими та позанауковими формами мислення є гнучкою, історично мінливою; уявлення про науку та науковість може змінюватися.

Людина набуває знання в різних формах діяльності - в економіці, в інженерній справі, в мистецтві.

У науці ж особистісні риси життєдіяльності людини, яка створює знання, її оціночні судження не входять безпосередньо до складу породжуваного знання. Наукове пізнання кардинально відрізняється від художньо-образного передусім через різну роль суб’єкта творчості. Ми усвідомлюємо, що якби не існувало І. Ньютона, Ч. Дарвіна, А. Ейнштейна, наукові теорії, які людство пов’язує з їх іменами, все одно виникли б, оскільки вони представляють необхідний новий етап розвитку науки. Доказом цього є численні факти з історії наукового пізнання, коли однакових висновків доходили незалежно один від одного різні науковці. Сказане, звичайно, не означає, що ціннісні орієнтації ученого не відіграють ролі в науковій творчості, не впливають на її результати. Процес наукового пізнання зумовлений не лише особливостями об’єкта дослідження, але й численними чинниками соціокультурного характеру. Зі змінами типу культури виникають нові стандарти викладу наукового знання, способи відображення реальності засобами науки, стилі наукового мислення, що формуються у відповідному культурному контексті.

Констатація зв’язків об’єктивного та суб’єктивного в будь-якому пізнавальному процесі, необхідність комплексного дослідження науки в її взаємодії з іншими соціокультурними формами духовної діяльності людини (буденним пізнанням, художнім мисленням) не вичерпують питання про їх відмінність від науки. Необхідною характеристикою такої відмінності постає також ознака об’єктивності й предметності наукового пізнання.

Наука завжди є спрямованою на визначення предметної структури людської діяльності. Постає питання: чи може наука вивчати суб’єкта діяльності, його цілі, цінності, стани його свідомості як компоненти суб’єктної структури діяльності? Як наголошує відомий філософ науки В.С. Стьопін, відповідь на це питання є досить простою: наука дійсно може досліджувати будь-які феномени життя людини та її свідомості, людську діяльність, психіку, культуру, але тільки як особливі предмети, що підпорядковуються об’єктивним законам. Суб’єктну структуру діяльності наука теж вивчає, але як особливий об’єкт. Там, де наука не може сконструювати предмет, представити його природне життя, визначене його сутнісними зв’язками, там завершуються її домагання. Отже, наука може вивчати все в людському світі, але в особливому аспекті, з особливого погляду. Цей особливий аспект предметності виражає водночас як універсальність, безмежність, так і обмеженість науки. Людина як самодіяльна, свідома істота завжди має свободу волі, перебуваючи не лише об’єктом, а й суб’єктом діяльності. І в суб’єктному бутті людини не всі стани можуть бути вичерпані науковим знанням, навіть якщо припустити, що таке всеосяжне наукове знання про людину, її життєдіяльність можна отримати.

Твердження про межі науки лише констатує той безперечний факт, що наука не може замінити собою усіх форм пізнання й культури. Як зазначає американський дослідник і громадський діяч П. Куртц, не всі види поведінки або знання можна звести до механізму раціонального вирішення проблем, що постають наслідком взаємодії людини з навколишнім світом.

Вивчаючи об’єкти, перетворювані в діяльності, наука не обмежена пізнанням тільки тих предметних зв’язків, що історично склалися на певному історичному етапі розвитку суспільства. Мета науки полягає й у передбаченні можливих майбутніх змін, у тому числі тих, що відповідали б майбутнім типам та формам практичної зміни світу. Як вираження таких цілей, у науці існують як прикладні дослідження, що обслуговують практику сьогодення, так і фундаментальні дослідження, результати яких можуть знайти застосування тільки в практиці майбутнього. Через пізнавальні інтереси виявляють потреби суспільства у прогнозуванні майбутніх способів і форм практичного освоєння світу. Саме так у межах фундаментальних теоретичних досліджень фізики здійснені відкриття законів електромагнітного поля й передбачення електромагнітних хвиль, законів поділу атомних ядер, квантових законів випромінювання атомів під час переходу електронів з одного енергетичного рівня на інший. Ці теоретичні відкриття заклали основу майбутніх способів практичного освоєння природи у виробництві. У наш час вони є основою для прикладних інженерно-технічних розробок, упровадження яких у виробництво революціонізує техніку й технологію (радіоелектронна апаратура, АЕС, лазерні установки).

Спрямованість науки на вивчення не лише тих об’єктів, що перетворюють у сьогоднішній практиці, а й тих, що можуть стати предметом масового практичного освоєння в майбутньому, є важливою характерною рисою наукового пізнання. Це дає змогу розмежувати наукове та буденне, стихійно-емпіричне пізнання, вивести низку конкретних визначень, що характеризують природу науки.

Прагнення вивчати об’єкти реального світу, передбачаючи результати його практичного перетворення, притаманне не лише науці, а й буденному пізнанню, що розвивається на основі практики. Розвиток практики сприяє виникненню в буденному пізнанні певних видів знань про реальність, подібних до тих, що характеризують науку. Початкові форми наукового пізнання виникли на ґрунті зазначених видів пізнання, а потім відокремилися від нього.

Із розвитком науки як складової цивілізації науковий спосіб мислення починає все більш активно впливати на буденну свідомість, розвиваючи елементи відображення світу і в межах стихійно-емпіричного пізнання. Однак це не означає зникнення принципової різниці між науковим та буденним пізнанням. Буденне пізнання віддзеркалює тільки ті об’єкти, що можуть бути перетворені в межах існуючих способів і видів практичної дії. Наука ж постійно виходить за межі предметних структур наявних видів і способів практичного освоєння світу, відкриваючи людству нові предметні світи його можливої майбутньої діяльності.

Сучасна наука перейшла ту межу, до якої здійснення діяльності щодо формування та розвитку наукового знання могло відбуватися без постійної участі й контролю її самосвідомості. Ця самосвідомість функціонує за посередництва вироблених у науці механізмів рефлексії - уявлень і понять про методи наукового дослідження, форми та структуру наукового знання, операції, прийоми, критерії оцінки дій щодо формування й розвитку знання. Для наукового мислення свідоме, критико-рефлексивне ставлення до своїх завдань і засобів, способів вирішення є властивим на кожному етапі історії науки. Саме рефлексія постає специфічною ознакою науки, що відрізняє її від буденної або міфологічної свідомості. Але в сучасній науці механізм рефлексії відіграє особливу роль: відбувається її поширення на всіх рівнях наукового дослідження, ускладнюються типи й рівні самої рефлексії. Рефлексивний тип осягнення дійсності постає ще однією особливістю наукового пізнання.

Характеристикою сучасного наукового пізнання є його інтерсуб’єктивність.

Не менш важливою є орієнтація науки на постійний пошук нового, її відкритість. У XX ст., коли наука почала розвиватися безпрецедентно швидко, ця особливість наукового пізнання стала найбільш помітною. На думку Н. Бора, нова наукова теорія повинна в певному значенні бути божевільною: долати старий стиль і стандарти мислення. Класичними зразками такого типу теорій є неевклідова геометрія, теорія еволюції, молекулярна генетика, теорія відносності, квантова механіка. Водночас орієнтованість на новації поєднана в науці з жорстким консерватизмом, що є надійним захистом проти введення в науку необгрунтованих новацій.

Важливим засобом наукового пізнання є мова науки - специфічна лексика й особлива стилістика. Для мови науки характерна визначеність використовуваних понять, прагнення до чіткості, однозначності тверджень, до строгої логічності й системності у викладі всього матеріалу. Хоча наука послуговується природною мовою, вона не може описувати й вивчати об’єкти дослідження тільки на основі останньої. По-перше, буденна мова пристосована для опису об’єктів, що є частиною повсякденної практики людини, а наука виходить за її межі. По-друге, поняття буденної мови нечіткі, багатозначні, їх точний сенс найчастіше можна виявити лише в контексті мовного спілкування, контрольованого повсякденним досвідом. Наука ж не може покладатися на такий контроль, оскільки вона переважно має справу з об’єктами, не освоєними в буденній практичній діяльності. Щоб описати явища, які вивчаються, вона прагне найбільш чітко зафіксувати поняття й визначення. Мова науки постійно розвивається із проникненням в нові сфери об’єктивного світу, справляючи зворотну дію на повсякденну, природну мову. Наприклад, терміни „електрика”, „холодильник” спочатку були специфічними науковими поняттями, а згодом увійшли до повсякденної мови.

Отже, загальна мета наукового пізнання полягає в тому, щоб описати об’єктивну реальність, визначити її закони, розкрити ті сторони дійсності, що постають предметами дослідження. Виявлення онтологічного та гносеологічного змісту будь-якої наукової теорії не може здійснюватися без розуміння загальних характеристик буття й закономірностей процесу його пізнання. Така ситуація актуалізує проблему суб’єкта та об’єкта науки.

3.