Пізнання як інтерпретація у філософській герменевтиці

У попередніх розділах цього навчального посібника аналізувалися роботи класиків філософії науки, для яких наріжним каменем були при­родничі науки. Якщо ж звернутися до філософії Г.-Г.

Для герменевтичного методу важливо з'ясувати відмінність між природничо-науковим і гуманітарним знанням, а також чи можна засто­сувати до гуманітарного знання методи природничих наук, або ж це знання спирається на інші методи. Герменевтика як особливий метод гумані­тарного знання звертається до історичних, естетичних, лінгвістичних досліджень, саме там вона дає позитивні результати. Слід наголосити, що герменевтика як метод спрямована на унікальність і неповторність предметів дослідження на відміну від природничих наук, увага яких фо­кусується на загальнозначущому.

Слово "герменевтика" походить від імені легендарного бога ремес­ла й торгівлі Гермеса, який за давньогрецькою міфологією був посеред­ником між богами і людьми, перекладачем недосяжних людям ідей. Воно має три основних значення: просто висловлювати що-небудь, говорити, вимовляти; пояснювати, викладати, інтерпретувати сказане; витлумачу­вати сказане іншою мовою, перекладати. З XVII ст. термін уживають у класичній філології для позначення допоміжної дисципліни, що розроб­ляє правила тлумачення античних текстів.

Класична герменевтика створена Ф. Шлейєрмахером (1768-1834) і В. Дільтеєм (1833-1911). Вони поставили завдання - створити метод пізнання культурно-історичних явищ. Таким методом і є герменевтика. Завдання інтерпретатора вбачалося в тому, щоб зрозуміти текст спершу так само добре, як автор, а потім навіть краще. Саме розуміння є проце­сом, у якому ми із зовнішніх знаків розгортаємо внутрішній зміст: це роз­криття цілісного змісту тексту й духовного світу його автора.

Великий внесок у розвиток ідей герменевтики зробив видатний німецький філософ Гадамер (Оагіатег) Ганс-Георг (1900-2002).

Він вважав, що у всіх формах духовно-практичного освоєння світу людиною (мистецтво, моральність, історична традиція й ін.) ми маємо справу не тільки з об'єктивним пізнанням, але також із суб'єктивним пе­реживанням істини, що має потребу у філософському проясненні. "Скрізь, де ми намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання відчуже­ності, де здійснюється засвоєння, де видаляються незнання й незнайом­ство, скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу в сло­во і в загальну свідомість. І навіть монологічна мова сучасної науки на­буває суспільної реальності лише таким шляхом".

Герменевтика для Гадамера є передусім практикою, яка реалізуєть­ся як діяльність з осмислення деяких текстів. "Герменевтика - це прак­тика. Хто не може почерпнути з практики герменевтики її універсальну широту та її філософське виправдання, той, можливо, буде знаходити нові й нові методи, за допомогою яких можна досягти успіхів у науках, однак розумному застосуванню знання з їх допомогою не навчиться". Однак вона не зводиться до розробки методології розуміння текстів, а є свого роду філософським розумінням. Головним для неї є виявлення загальних світоглядних перспектив вирішення завдань, які виникають перед нау­кою і сучасністю; питань про способи людського існування, а не подо­лання часткових хибних думок і помилок у сфері застосування методо­логії гуманітарно-історичних дисциплін, наук "розуміючих".

Оскільки людське буття є завжди "буття-в-світі", то світ із самого початку "перевитлумачується", а реальність, на яку спрямоване пізна­вальне зусилля суб'єкта, завжди є проінтерпретованою і певним чином освоєною реальністю. Це зумовлює принципову відкритість інтерпретації, яка ніколи не може бути завершеною, а також невід'ємність розуміння тексту від самого інтерпретатора.

Надавши у цей спосіб онтологічний статус герменевтичному колу, Гадамер вважає, що основні механізми формування досвіду закладені у мові, яка задає вихідні схеми орієнтації в світі. "Мова - це універсальне середовище, в якому здійснюється розуміння. Способом цього здійснен­ня є тлумачення. Таким же справедливим є і зворотне твердження: про- 60 блема мовного вираження є проблемою самого розуміння. Будь-яке ро­зуміння - це тлумачення, а кожне тлумачення розгортається у середо­вищі мови, яка, з одного боку, прагне виразити у словах сам предмет, з другого - є мовою самого тлумачення. Тлумачення, як і розмова, є ко­лом, яке замикається в діалектиці питання й відповіді. У середовищі мови здійснюється справжнє історично-життєве відношення, яке ми можемо назвати розмовою також і у випадку витлумачення текстів. Мовний ха­рактер розуміння є конкретністю дійово-історичної свідомості. Швидше за все те, що є літературою, включало в себе певну сучасність у став­ленні до будь-якої сучасності.

Істотне місце в його теорії займає поняття передрозуміння. Допо- нятійні та дорефлекторні форми розуміння реалізуються на рівні перед­розуміння і лежать в основі теорії пізнання, постаючи попередніми фор­мами знайомства зі світом, що передує рефлективно-теоретичному його освоєнню. У передрозумінні (досить часто витлумаченому як "передба­чення", "переднамір", "переддумка") як основна форма виділяється "пе­редсуд", очищений від розуму, а фундаментальною характеристикою буття та мислення - "історичність", тобто визначеність місцем і часом, тією ситуацією, в якій людина себе застає.

На відміну від більшості своїх попередників, у тому числі й Гайдег- гера, Гадамер пов'язує передрозуміння з традицією, в якій живе кожний дослідник, інтерпретатор, закликає звернути особливу увагу на традиції, вважаючи, що саме вони задають передвизначеність передрозумінню, є способом буття останнього. На його думку, традиція є попередньою умовою існування людини, тією ланкою, навколо якої та завдяки якій струк- турується буття в його історичності, що вимагає з'ясування місця і ролі традиції як у самому історичному процесі, так і в пізнавальній діяльності людини, де істина не є характеристикою пізнання, але виступає характе­ристикою самого буття. Вона як така може лише відкриватися "розумі­ючому" осмисленню, "здійснюватися". Розуміння тексту постає тут як екзистенційна подія людського життя, осмислення попередньої культу­ри - форми самоосмислення індивіда і суспільства. Вкорінення в тради­цію, причетність її до буття як суб'єкта, так і об'єкта розуміння є онтоло­гічною умовою останнього.

На противагу попередній герменевтиці, що розділяла розуміння, ви­тлумачення (інтерпретацію) і прикладання (аплікацію) як самостійні про­цеси, Гадамер обстоює їх єдність, наголошує на тому, що розуміння мож­ливе лише як прикладання - співвідношення тексту з культурою і мис­ленням, досвідом інтерпретатора.

Ще одним дослідником, який зробив істотний внесок у розробку гер- меневтичної проблематики, є видатний французький філософ Рікер (Кісовиг) Поль (нар. 1913 р.). Він розглядає текст як модель соціального явища, а принципи його інтерпретації як методологічну парадигму. Оскіль­ки якщо визначити предмет гуманітарних наук як дослідження поведін­ки, орієнтованої на певні змісти, то поведінку можна аналізувати так само, як аналізується текст - в обох випадках має місце значеннєва діяльність. Подібно тому, як при тлумаченні тексту необхідно прояснити значеннє­вий зв'язок, так і аналіз людських дій призначений для виявлення їхніх значеннєвих структур: що стоїть за дією, заради чого вона була зроблена й под.

Герменевтика у своєму генезисі пов'язана з проблемою інтерпре­тації або виявленням глибинної семантики тексту. Саме остання утво­рює справжній об'єкт розуміння.

Процес інтерпретації починається з висловлення інтерпретатором деякої гіпотези про передбачуваний зміст тексту, а герменевтичні прави­ла служать інструментом перевірки цієї гіпотези, тобто виконують ніби функцію експерименту в природничих науках. Важливими є наступні п'ять правил: 1) потрібно приймати текст "сам по собі"; 2) ціле повинне розу­мітися із частин, а частини із цілого; 3) інтерпретатор має визначити співвідношення власних установок і об'єктивного змісту тексту; 4) необ­хідно доповнити наявні значеннєві взаємозв'язки тексту відповідними умовами й припущеннями; 5) інтерпретатор повинен зрозуміти текст кра­ще, ніж сам автор.

Інтерпретація є найважливішим поняттям герменевтики, поки не існує загальноприйнятого його визначення. Найчастіше інтерпретація розгля­дається як фундаментальний метод роботи з текстами. Текст як форма дискурсу й цілісна функціональна структура відкритий для безлічі змістів, що існують у системі соціальних комунікацій. Він постає в єдності явних і неявних невербалізованих значень, буквальних та вторинних прихова- 62

них змістів. Смислопокладання й зчитування змістів тексту традиційно позначаються двома термінами: розуміння та інтерпретація. За Рікером, розуміння трактується як мистецтво осягнення значення знаків, переда­них однією свідомістю іншій, тоді як інтерпретація - як тлумачення знаків і текстів, зафіксованих у письмовому вигляді. Він вважає, що множинність і навіть конфлікт інтерпретацій не є недоліком, а достоїнством розуміння, що виражає суть інтерпретації. У будь-якій інтерпретації розуміння при­пускає пояснення в тій мірі, в якій пояснення розвиває розуміння.

Рікер розглядав інтерпретацію як роботу мислення з розшифровки змісту, що стоїть за очевидним змістом. Однак саме цей прихований зміст, який і повинна "розшифровувати інтерпретація", у великій мірі за­лежить не тільки від контекстуального багатства вихідного повідомлен­ня, але й від складності та багатоплановості значеннєвої сфери реципієн­та, що й дозволяє йому по-різному осмислювати вихідне повідомлення залежно від наявних у нього схем аналізу та грамотного їхнього застосу­вання.

Таким чином, інтерпретацію можна розглядати як механізм значен­нєвого збагачення тексту, що здійснюється завдяки зануренню в кон­текст (особистісний, діяльнісний, культурний). Саме він, як уже відзна­чалося, задає ті інтерпретаційні рамки, які, з одного боку, обмежують значеннєвий простір тексту, дозволяючи відкинути несуттєві змісти, з ін­шого боку - розширюють його, збагачуючи новим розумінням зміст по­відомлення співрозмовника. Існують наступні види інтерпретаційних схем: значеннєві, що включають у себе насамперед особистісні змісти, тобто мотивоване відношення до значення, форму включення значення в структуру свідомості особистості;

культурні, що використовують наявні в культурі зразки;

когнітивні, що містять у собі концептуальні схеми, знання й навички суб'єкта.

Основний механізм інтерпретації - діалог, що базується на встанов­ленні зв'язків з контекстами. Саме контекстуальне багатство тексту й визначає властиву більшості з них потенційну множинність змістів.

Розглянемо ще одне ключове поняття герменевтики - текст. Відзна­чимо, що текст ми трактуємо в широкому семіотичному змісті: текст, представлений у письмових джерелах; повідомлення, породжуване клієнтом у процесі психотерапевтичної роботи; текст, що створює люди­на у внутрішньому діалозі, намагаючись осмислити, зрозуміти себе, свій досвід, свої проблеми. Таким чином, текст виступає засобом інтерпре­тації не тільки навколишньої дійсності, але й іншої людини, а також одним із провідних засобів саморозуміння.

У зв'язку із цим виникає питання про характер тексту, який ніби на­кладається на осмислювану ситуацію, що дозволяє впорядкувати й осми­слити її. Тут доречно згадати слова Л. Вітгенштейна про те, що змісти приймають форму, порядок і зв'язаність тільки будучи розказаними. Про це ж мова йде в концепції американського літературознавця Ф. Джейм­сона про наратив як особливу епістемологічну форму, що організовує спе­цифічні форми нашого емпіричного сприйняття. Суть його концепції по­лягає в тому, що все, що сприймається, може бути освоєно людською свідомістю тільки за допомогою оповідальної фікції, вимислу. Іншими словами, світ доступний людині тільки у вигляді історій, оповідань про нього.

Тут можна згадати й П. Рікера, що писав: "Тільки в тій або іншій формі оповідання на тему повсякденного життя, історичного оповідання, пов'язаного з вимислом, життя знаходить єдність і може бути розказа­ним". Виникає питання, яке задають автори, що розробляють проблема­тику наратива: "Чи є розповідання життя та його проживання одним і тим же за своєю сутністю феноменом, або "життя" та "життєва історія" склад­ним чином переплетені й залучені в один безперервний процес продуку­вання значень і змістів?"

Що робить наративи такою зручною, ефективною та природною формою осмислення реальності? Очевидно те, що вони самі частина цієї реальності. Як відзначають мовознавці, ми не одержуємо спеціальних інструкцій, як розповідати історії. Ми просто звикаємо до широкого ре­пертуару сюжетних ліній, тобто ми вростаємо в культурний канон нара- тивних моделей. Цей процес наративного й дискурсивного "утворення" починається тоді, коли діти починають говорити та слухати історії.

Таким чином, суттєва характеристика наратива полягає в тому, що він дуже чутливий до мінливої та рухливої природи людської реальності, оскільки є частиною цієї реальності. Він діє як відкрита і здатна до змін інтерпретаційна рамка, що дозволяє нам наблизитися до меж реального, що вічно змінюється й вічно відтворюється. Наратив дозволяє задавати порядок і надавати осмисленості досвіду фундаментально нестабільно­го людського існування, а також змінювати цей порядок, коли досвід або його осмислення змінюються. У той же час наративи діють як надзви­чайно мінливі форми посередництва між особистістю й культурою. Роз­глянуті під таким кутом зору наративи є одночасно моделями світу й моделями власного "Я". За допомогою історій ми конструюємо себе як частину нашого світу.

Отже, людина, намагаючись осмислити, описати свій досвід, шукає сюжет, що міг би впорядкувати описувані події, наприклад, літературний, 64

історичний, архетипний, міфологічний тощо, тобто сюжет, зафіксований тими або іншими засобами в культурі. Цей сюжет, тобто наративна струк­тура, і виступає у вигляді інтерпретаційних рамок, які людина накладає на осмислювану дійсність.

Таким чином, наратив можна визначити як замкнуту завершену структуру, що включає в себе такі характеристики, як послідовність і за­вершеність дій, подій, що змінюють одна одну й розміщені у хронологіч­ному або ж іншому підпорядкованому якійсь внутрішній логіці порядку, а також оцінки найбільш значимих подій та афективне відношення до них оповідача. Наратив являє собою трансформацію невпорядкованих жит­тєвих подій у певну послідовність, вибудувану виходячи із загальної жит­тєвої концепції оповідача або ж його особистісного міфу, що визначають внутрішню логіку породжуваного тексту.

Розуміння в науці - необхідна передумова сучасної пізнавальної діяль­ності. Те, що розуміння безпосередньо входить у пізнавальний досвід як неявна синтетична передумова будь-якої аналітичної операції, саме і було протиставлено західною герменевтикою ідеям логічного позитивізму та аналітичної філософії науки в цілому.