Поняття «художньої техніки» та «технічних видів художньої творчості»
На перший погляд, словосполучення «художня техніка» належить до естетики і має розкриватися як поняття теорії мистецтва або мати суто прикладний характер, супроводжуючи навчання якоїсь з художніх технік, тому що насправді їм треба навчатися подібно до того, як навчаються вмінням рахувати, читати та писати.
До речі, існують особливі техніки читання текстів (наприклад, голосне читання по складах, швидкочитання і т.д.), читання креслень, читання нотних партитур тощо, - так само, як і техніки рахування (усна, у стовпчик, за таблицями і т.д.) та техніки письма (каліграфія, скоропис і т.д.).Вікіпедія за запитом «Художня техніка» пропонує 4 підкатегорії та 25 окремих сторінок [25], які є дуже інформативними та цікавими (і, головне, будь хто у змозі самостійно все це прочитати та засвоїти). Але там відсутнє загальне визначення художньої техніки, тому що матеріал Вікіпедії є, переважно, матеріалом з історії та теорії мистецтва, а категорія «художня техніка» одночасно належить і до філософії техніки.
Для коректної дефініції «художньої техніки» згадаємо перший аспект поняття «техніка» - той, що вказує на діяльність зі створення артефактів: якщо є така діяльність, і вона є не одиничною та випадковою, то є і відповідна техніка. Кожен - без винятків! - твір мистецтва задовольняє визначенню «артефакту» як відтвореного конструкту, що обумовлює процеси соціального наслідування й організує простір людського буття - шляхом втілення цінністних сенсів (художній зміст) у певні художні форми. Отже, художню техніку можна визначити як ті спеціальні прийоми - необхідні діяльні акти, які використовуються при створенні твору мистецтва. Як правило, це відбувається за допомогою різноманітних інструментів, чия історія (і «рівень досконалості») є часткою історії розвитку техніки як такої, і спрямовано на художньо виразне використання можливостей тих чи інших художніх матеріалів.
Тобто художні техніки - це дійсно «інструментальна» складова мистецтва, засіб надати художньому образу адекватної актуальності у матеріалі. Наприклад, енкаустика (від грец. ’Еукаиатікр - [мистецтво]випалювання) - техніка живопису, в якій сполучною речовиною фарб є бджолиний віск. Живопис виконується фарбами в розплавленому вигляді (звідси і назва). Різновидом енкаустики є воскова темпера, що відрізняється яскравістю і соковитістю барв [18] - вона активно
використовується в іконописі. Сучасні наукові дослідження показали, що воскове сполучення пігментів створює особливу захисну плівку для ультрафіолетових променів, століттями зберігаючи живопис, виконаний навіть нестійкими пігментами.
Художні техніки традиційно класифікувалися за видами мистецтва: численні техніки скульптури, живопису, графіки,
декоративно-ужиткового мистецтва, а також техніки співу, танку, пантоміми тощо, - будь-якого виконавського мистецтва, які можна тлумачити як специфічно «оброблені», відшліфовані, тобто такі собі вторинні техніки тіла.
Але у ХІХ ст. формуються, а згодом буквально розквітають і розповсюджуються так звані «технічні види мистецтва» (художньої творчості), які своєю появою зобов’язані саме технічним досягненням і науково-технічній думці: в них художні техніки у буквальному сенсі виростають, вибудовуються на певних технічних пристроях, стовідсотково залежать від них, «живляться» ними. Передусім, до таких видів належать фотографія і кінематограф.
Слово «фотографія» походить від давньогрецьких слів «світло» і «пишу» і буквально означає «світлопис» - техніку малювання світлом. Тобто фотографування засноване на можливості створення і збереження зображення за допомогою світлочутливого матеріалу (матриці) в фотоапараті. Так звучить технічно правильне формулювання, що вказує на пряму залежність фотографії (окремого «технічного» виду мистецтва, вже розподіленого на жанри) від розвитку техніки та науково-технічних знань.
Кінематограф, під яким звичайно розуміється «мистецтво кіно», теж можна визначити цілком технічно: це є комплекс пристроїв та методів, котрі забезпечують зйомку та демонстрацію фільмів.
Просто і ясно! Сучасний кінематограф - то є цілий соціальний інститут. Він впливає на життя суспільства, формуючи свідомість глядача. У свою чергу, суспільство вимагає від кінематографії нових досягнень: удосконалення технічних прийомів і креативності ідей. Але спочатку кіно було німим, хоча ще у 1857 р. був запатентований перший пристрій - фоноавтограф, який дозволяв записувати звуки, проте не міг відтворювати записане, а у 1878 році американський винахідник Томас Едісон (1847-1931) запатентував фонограф, в якому також, як і у фоноавтограф, для запису звуку використовувалися циліндри, але звук можна було і відтворювати. За 10 років, у 1887 р., Еміль Берлінер патентує грамофон - перший прилад запису і відтворення звуку з плоского ебонітового диску.Не маючи на меті викладати історію техніки, звернемо увагу до одного епохального винаходу. У 1906 році американець Лі де Форест (1873-1961), допрацювавши діодний детектор на вакуумній лампі, незадовго до того винайдений Джоном Флемінгом (1849-1945), розробив тріодний ламповий підсилювач (аудіон) - електронну лампу, що складалася зі скляної посудини з термокатодом всередині, яка дозволила виробляти і посилювати електричні сигнали. Цей винахід, запатентований в лютому 1908 р. (пристрій назвали лампою де Фореста, а з 1919 р. стали називати тріодом), поклав початок існуванню громадського радіомовлення (до речі, першим радіоефіром, проведеним де Форестом, була трансляція з Нью-Йоркської Метрополітен-опера частини живого виконання опери Дж. Пуччіні «Тоска»), згодом - телебачення, поняття якого (від грец. тцлє - далеко) охоплює всі аспекти технології та практичної діяльності, пов'язаних з безпровідною передачею на далекі відстані рухомих зображень зі звуковим супроводом у реальному часі. Водночас, у вужчому сенсі «телебачення» є назвою окремої галузі техніки і відповідної технічної науки.
Тріод де Фостера також зробив можливою появу електронних обчислювальних процесів та електронної музики - справжнього синтезу мистецтва та техніки.
4.2.