Проблема розвитку живого як ФІЛОСОФСЬКО-СВІТОГЛЯДНА
Особливістю живого є здатність до розвитку. Тому, осмислюючи сутність живого, потрібно розглядати живі системи в їхньому розвитку. Слід зазначити, що серед найважливіших філософських проблем біології проблема розвитку біологічного світу є особливою.
Річ у тім, що в її змісті теоретико-біологічний і філософсько-світоглядний аспекти органічно поєднані, тісно переплетені. Розв'язання означеної проблеми потребує побудови певної біологічної теорії. Водночас поняття розвитку в найзагальнішому сенсі належить до сфери філософії. Тому, перш ніж вивчати біологічний розвиток, слід зрозуміти, що є розвиток як такий.В Античності утвердилися перші історичні варіанти філософської теорії розвитку - античної діалектики. З її позицій пояснювався і розвиток живого. Філософія Геракліта утверджувала принцип "усе тече, усе змінюється", що стосувалося також і живого. Арістотель розглядав органічний світ як "сходинку істот", яку можна вважати історичним прообразом еволюційної ідеї. Разом з тим, античні натурфілософи вважали, що світ у цілому (Космос) є незмінним.
Зміни в біологічному світі пояснювали в межах "наївного трансформізму": живе розглядали як таке, що складається з окремих частин, здатне до самозародження й розпаду. Як уже зазначалося, Арістотель вважав, що зміни живого відбуваються завдяки "ентедехії" - душі, яка істотно відрізняє живе від неживого.
Такі методологічні підходи пояснення розвитку живого використовувались до XVII ст. включно. У ХУІ-ХУП ст. активно накопичувались емпіричні факти в межах таких біологічних наук, як ботаніка, зоологія та ін. Концептуально фактор розвитку живого осмислювався з позицій преформізму та епігенезу.
Суть позиції преформізму полягала в розумінні індивідуального розвитку організму як збільшення, росту всіх його структур, які закладені у зменшеному вигляді вже в зародковій клітині. Поділяли такі погляди А. ван Левенгук, Г. Лейбніц (друга половина XVII - початок XVIII ст.). Отже, розвиток ототожнювали з кількісними змінами. З гїо- зицій епігенезу, які представляли В. Гарвей і Р. Декарт, індивідуальний розвиток визначався впливом зовнішніх факторів.
Лейбніц сформулював принцип наперед існуючої гармонії, що став основою "природної теології". Відповідно до неї вважалося, що у природі загалом й у біологічному світі зокрема все прагне до абсолютної гармонії. Це прагнення спричиняє Бог. Отже, принцип наперед існуючої гармонії виявляв себе як методологічний принцип обґрунтування незмінності видів.
3.4.2.