Еволюціонізм XVIII ст.

Істотні методологічні зміни в поясненні розвитку живого відбулися у XVIII ст. [див. 11, с. 208-212]. На відміну від "природної теології" виникають концепції еволюції власне органічного світу.

Говорячи про них, слід згадати перш за все К. Ліннея. У своїй шту­чній класифікації він поєднав більш ніж 10 тис. видів рослин і більш ніж 4 тис. видів тварин. У "Філософії ботаніки" Аінней наголошував, що потрібен "природний метод", "природна система". На думку вчено­го, види є незмінними, а різновиди можуть змінюватися.

Далі слід відзначити ґрунтовну працю Ж. Бюффона "Природна іс­торія" у 36 томах. Пояснюючи еволюцію живого, він спирався на роз­роблену ним концепцію трансформізму як обмеженої мінливості ви­дів. Бюффон розумів роль штучного добору. Крім того, він сформулю­вав (до Ж. Сент-Ілера) ідеї єдності живої природи та єдиного плану будови живих організмів.

Нарешті, говорячи про найважливіші теоретичні узагальнення XVIII ст., потрібно згадати роботи Ж.-Б. Ламарка, які стали теоретич­ним підсумком розуміння еволюції живого на нових світоглядно- методологічних засадах.

Передумовою створення концепції Ламарка була необхідність по­яснення величезного обсяіу емпіричного матеріалу в біології на по­чатку XIX ст. Хоч він уже й був систематизований, але у штучних системах. Ламарк розширив його, увівши зоологію безхребетних, яка до цього не вважалась важливою для розуміння змін живого. Учений звернув особливу увагу, по-перше, на наявність у систематиці різно­видів, які займають проміжне положення між двома видами, й ура­хував це; по-друге, на зміни видових форм при переході в інші еко­логічні чи географічні умови; по-третє, на зміни тварин, які були одомашнені, тощо.

Такі відомості Ламарк узагальнив на нових теоретичних і методо­логічних засадах.

урахування фактора часу в еволюції органічних форм; уявлення про розвиток живого як природний процес схо­дження від нижчих до вищих;

нові моменти в розумінні ролі середовища в розвитку живого.

До Ламарка середовище брали до уваги або як шкідливий фактор, або як нейтральний. Істотна відмінність позицій Ламарка полягало в тому, що середовище розглядалося як умова еволюції.

У 1809 р. у "Філософії зоології" Ламарк виклав свою концепцію, се­ред яких:

принцип напередіснуючої доцільності живого;

уявлення про внутрішню ціль еволюції (телеологічність біоло­гічних систем);

принцип градації - прагнення живого до досконалості, більш високої організації;

принцип прямого пристосування до зовнішнього середовища. Ламарк вважав, що органи змінюються при тренуванні (або нетрену- ванні) відповідно до нових потреб. Набуті зміни передаються наступ­ним поколінням, тобто є спадковими.

Причиною еволюції, за Ламарком, є внутрішня мета живого та прагнення досконалості.

Згідно з його поглядами, змінюваність живих форм мала таку схе­му. Зміна життєвих умов спричинювала зміну потреб організму, остання - зміну дій відповідного органа, а багаторазові дії - трену­вання - приводили до розвитку даного органа.

Отже, за еволюційною теорією Ламарка, сучасні види живого еволю­ціонували шляхом пристосування до середовища. Саме ж пристосуван­ня зумовлювалося прагненням до досконалості.

Теорія Ламарка, як бачимо, була новаторською. Але сучасники її не поділяли. Річ у тім, що існували проблеми методологічного та теорети­чного характеру, з якими стикалася ця теорія.

По-перше, це відношення внутрішніх (автогенез) і зовнішніх (екто­генез) факторів еволюції. У схемі Ламарка кожен "спрацьовує" неза­лежно від іншого.

По-друге, ототожнення спадкової мінливості й пристосування жи­вого до середовища. Насправді вони не є тотожними.

По-третє, розуміння факторів еволюції (характеру й темпу спадкової мінливості) як незмінних, тобто їхні історичні зміни не враховувались.

Визначну роль в утвердженні ідеї розвитку світу, зокрема живої природи, відіграли філософські ідеї та праці Г. Гегеля. Він, зокрема, наголошував на необхідності вивчення вищих форм органічного сві­ту як найбільш розвинутих виявів життя для осягнення нижчих. Су­часні форми живого є результатом тривалої історії розвитку життя, в них у більш явній формі постають риси та властивості, які важко помітити в історично давніших, нижчих форм: "Для розуміння ниж­чих сходинок необхідно знайомство з вищим організмом, бо він є масштабом і первообразом для менш розвинених; оскільки в ньому все дійшло до своєї розгорнутої діяльності, то ясно, що лише з нього можливо пізнати нерозвинуте" [3, с. 545). Слід зазначити, що Гегель наголосив на розвитку як суттєвій рисі живого ще до того, як це бу­ло обґрунтовано Ч. Дарвіном.

3.4.3.