Проблема суб'єкта та об'єкта наукового пізнання
Суб'єкт (від латин. subjectum - те, що перебуває в основі) - одна з головних категорій філософії, яка позначає людину діючу, таку, яка пізнає, мислить, розглянуту поза її конкретними індивідуальними характеристиками.
Категорію суб'єкта співвідносять із категорією об'єкта (від латин. objection - предмет), що позначає фрагмент реальності - матеріальної або ідеальної, - на яку спрямована активність суб'єкта.Пізнання завжди виникає внаслідок взаємодії суб'єкта (людського суспільства) та об'єкта (явищ, процесів зовнішнього світу). Ця взаємодія має матеріальний характер, оскільки як людське суспільство, так і природні явища, процеси є матеріальними системами. Праця як форма тілесно- практичної взаємодії суб'єкта та об'єкта відрізняється від інших форм матеріальної взаємодії своєю складністю. Вона включає всі ці форми, від механічних (взаємодія двох тіл) до біологічних (відносини організму з довкіллям), але не зводиться до жодної з них або до їх суми. Це нова, якісно своєрідна, найвища форма матеріальної взаємодії. За допомогою праці відбувається прогрес людини та людського суспільства.
Необхідною умовою практичної взаємодії суб'єкта та об'єкта і праці як його головної форми є пізнання об'єкта. Як зазначав К. Маркс, найгіршого архітектора відрізняє від найкращої бджоли те, що, перш ніж будувати воскову споруду, він уже побудував її у власній голові. Результат процесу праці від самого початку існує в уяві людини, тобто ідеально. Таким чином, пізнання дійсності існує як сторона практичної взаємодії суб'єкта та об'єкта, як момент трудової діяльності людини.
Суб'єкт та об'єкт становлять єдність протилежностей: вони єдині, оскільки природа й суспільство становлять єдність, але водночас є протилежними, різноякісними. Людство розвивається за власними законами, у суспільстві діють люди, наділені свідомістю й волею, тоді як у природі - стихійні сили.
Подолання суперечностей між суб'єктом та об'єктом відбувається за допомогою практики, змін об'єкта, підпорядкування його свідомій волі людини. Але протягом безперервного розвитку людського суспільства виникають нові потреби й нові суперечності, через те пізнання може бути визначене як теоретична форма розв’язання суперечностей між суб’єктом та об’єктом. Теоретичне осягнення об’єкта суб’єктом - необхідна складова практичного оволодіння ним.Чи правильною є думка, що суб’єкт пізнання має соціальний характер, а об’єкт - природний? Звичайно, без природи не може існувати пізнання, як, втім, поза природою взагалі нічого не існує. Але сам об’єкт у процесі пізнання набуває суспільного змісту. У предметі природи людина шукає необхідне для задоволення своїх потреб; явище природи в процесі практичної діяльності включається в суспільне виробництво, входить до змісту пізнання.
Здійснюючи певну предметну дію, суб’єкт, водночас, виконує низку функцій: змінює зовнішню форму предмета, здійснює акт пізнавального орієнтування, засвоює суспільно-сформовані способи практичної та пізнавальної діяльності, втілені в тому предметі, який він використовує як посередника-знаряддя. Засвоєння адекватних способів предметної діяльності стає можливим лише за умови включення суб’єкта в комунікативні зв’язки з іншими людьми, які навчають його методам використання створених людиною речей, формуючи в нього культурні настанови й норми, зокрема - еталони пізнавальної діяльності. Будь-яка пізнавальна діяльність має соціально-опосередкований характер, а отже, завжди містить потенцію комунікації. Якщо мова йде про теоретико-пізнавальне дослідження, тобто про виявлення необхідних для виробництва знання загальних предметних значень, норм, еталонів, то найбільш відповідним матеріалом для аналізу постають саме процеси, засоби, продукти комунікативної діяльності, у яких пізнання отримує об’єктивоване вираження.
Процес передачі знань припускає об’єктивацію знання не лише у вигляді текстів або висловлювань, а й у формі створених людиною речей, які мають соціально-культурний сенс.
Усі вияви діяльності варто розглядати в цілісному контексті соціокультурної історичної творчості, як певний спосіб вирішення соціальних проблем. Таке розуміння діяльності передбачає розгляд наукового пізнання в контексті людської життєдіяльності як одного із засобів вирішення проблем існування й розвитку суспільства.Наукова діяльність стає можливою тоді, коли має місце не тільки рух пізнання за об’єктами дослідження, але й усвідомлення притаманних колективному суб’єктові способів і норм пізнавальної діяльності. У науковому пізнанні загальну гносеологічну систему „суб’єкт - об’єкт” конкретизують як систему „дослідник - об’єкт дослідження”. Суб’єкт наукової діяльності функціонує в сучасному суспільстві на трьох рівнях - індивідуальному, колективному і суспільному. Об’єкт наукової діяльності стає таким лише внаслідок активної матеріально-практичної й теоретичної діяльності дослідника. Для того, щоб фрагмент реальності став об’єктом теоретичного мислення, його перетворюють на ідеальний об’єкт шляхом накладання на нього мережі наукових понять, спеціальної системи наукових абстракцій. Звідси виникає потреба впровадження поняття предмета науки, яке фіксує головні, сутнісні ознаки об’єкта, виявлені у зв’язку з умовами пізнання внаслідок активної пізнавальної діяльності суб’єкта.
Один і той самий об’єкт пізнання може стати основою для формування предмета різних наук. Наприклад, людина є предметом дослідження кількох сотень дисциплін, природничих і соціально-гуманітарних. Згодом може виникнути необхідність створення загальної теорії цього об’єкта, що стає можливим на засадах системного підходу й веде до створення нової наукової дисципліни (прикладами є виникнення наукознавства, екології). Можлива й інша ситуація: предмет науки складається як відображення істотних параметрів множини об’єктів, визначених у певному відношенні. Так, предмет хімії - перетворення речовин, що супроводжуються зміною їх складу та будови; предмет фізіології - функції живих організмів (ріст, розмноження, дихання), регуляція, пристосування до зовнішнього середовища, походження, становлення у процесі еволюції й індивідуального розвитку.
Прагнення науки досліджувати об’єкти, що є відносно незалежним від їх освоєння у формах виробництва й буденного досвіду, зумовлює специфічні характеристики суб’єкта наукової діяльності. Заняття наукою вимагають особливої підготовки суб’єкта, протягом якої він опановує засоби наукового дослідження, що історично склалися, навчається прийомам і методам операцій із цими засобами. Для буденного пізнання такої спеціальної підготовки не потрібно: вона здійснюється у процесі соціалізації індивіда, спілкування його з культурою і включення в різні сфери діяльності.
Заняття наукою вимагають також засвоєння системи ціннісних орієнтацій і цільових установок, специфічних для наукового пізнання. Ці орієнтації повинні стимулювати науковий пошук, націлений на вивчення нових об’єктів незалежно від теперішнього практичного ефекту від отримуваних знань. Інакше наука не здійснюватиме своєї головної функції - виходити за межі предметних структур практики певної історичної епохи, розширюючи обрії можливостей опанування людиною предметного світу.
Два основних принципи забезпечують прагнення до такого пошуку: самоцінність істини і значущість новизни. Будь-який учений сприймає як одну з основних установок наукової діяльності пошук істини, визнаючи істину як вищу цінність науки. Цей принцип утілюється в ідеалах організації знання (наприклад, у вимозі логічної несуперечності теорії, можливості її дослідного підтвердження), у пошуку пояснення явищ, виходячи із законів і принципів, що віддзеркалюють сутнісні зв’язки досліджуваних об’єктів. Не менш важливу роль у науковому дослідженні відіграє орієнтація на постійне зростання знання, на особливу цінність новизни в науці. Цей принцип утілено в системі ідеалів і нормативів наукової творчості.
Специфікою об’єктів наукового дослідження можна пояснити основні відмінності наукових знань як продукту наукової діяльності від знань, що отримують у сфері буденного, стихійно-емпіричного пізнання. Останні найчастіше не систематизовані; це, швидше, конгломерат відомостей, приписів, рецептур діяльності й поведінки, накопичених упродовж історичного розвитку буденного досвіду.
Їх достовірність встановлюють завдяки безпосередньому застосуванню в ситуаціях виробничої й повсякденної практики. Вірогідність наукових знань не може бути обґрунтована тільки у такий спосіб, оскільки в науці переважно досліджують об’єкти, які ще не є освоєними у виробництві. Тому в науці потрібні специфічні способи обґрунтування істинності знання: експериментальний контроль і можливість виведення одних знань з інших, істинність яких вже доведена. Таке послідовне виведення забезпечує системність наукового пізнання. Позанаукове ж пізнання постає значно суб’єктивнішим за науку: воно безпосередньо пов’язане з інтересами, волею, вірою, фантазією, інтуїцією суб’єкта.Як зазначає М. Полані, мистецтво пізнання передбачає свідомі зміни світу : розширення нашої периферичної свідомості, включення в нього різних предметів, що постають у діях як інструменти, підпорядковані головному результату, включені в певний контекст, завдяки чому вони набувають внутрішній або екзистенційний сенс. На думку мислителя, мистецтво пізнання та діяльності, оцінка й розуміння значень постають як різні аспекти акту продовження нашої особи в периферичному усвідомленні предметів, що становлять цілісність. Структура фундаментального акту особового пізнання зумовлює необхідність як брати участь у його здійсненні, так і визнавати універсальне значення його результатів. Цей акт є прототипом будь-якого акту інтелектуальної самовіддачі.
Між науковим знанням і його застосуванням у реальності з метою пояснення, прогнозу, технічного контролю перебуває рівень розуміння, уміння суб’єкта знайти об’єктивну відповідність між значеннями, абстрагованими з минулого досвіду, і культурними особливостями теперішнього життя, світосприймання, світогляду. Відношення розуміння постійно актуалізує необхідність співвіднесення знання суб’єкта з об’єктивною реальністю, вимагаючи від нього використовувати наявний запас знань у новій ситуації.
Таким чином, наукове пізнання є особливим видом рефлексії над знанням. Теорія наукового пізнання має виявити його необхідні умови, визначити пізнавальні норми. Одна з важливих специфічних рис наукової теорії пізнання полягає в тому, що відображення характеристик реально існуючого знання здійснюється в ній у нерозривній єдності з визначенням певних норм пізнавальної діяльності. Образ науки, створюваний цією теорією, включається в реальний процес пізнання й у певному відношенні перебудовує його.