Розвиток філософії науки в Україні

Становлення філософії та методології науки в Україні відбулося зав­дяки активній діяльності талановитого філософа й організатора науки Павла Васильовича Копніна (1922-1971 рр.). Його наукові інтереси були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й ме­тодології наукового пізнання.

Обійнявши посаду директора Інституту філософії, Копнін заснував тут замість ортодоксального відділу діалектичного матеріалізму відділ логіки наукового дослідження. Написана разом з однодумцями праця "Логіка наукового дослідження" (1965 р.) стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як Київська філо­софська школа. До авторського колективу книги входили П. Копнін, А. Ар­тюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. По­пович, В. Черноволенко. Книга була перекладена на ряд іноземних мов та надала широкої популярності цій школі серед фахівців багатьох країн світу.

Спираючись на апарат сучасної формальної логіки, досягнення в га­лузі психології наукової творчості, широкий культурознавчий матеріал, учені серйозно досліджували такі складові наукового пізнання, як наукова про­блема, науковий факт, наукова ідея, наукова абстракція, система теоре­тичного знання, світогляд.

Відмітною особливістю названої праці була націленість на вихід за межі власне "позитивістського" розгляду проблем пізнання, прагнення осмислити їх у більш широкому контексті питань філософської гумані- стики. Отже, недивно, що завершальним акордом книжки стало співвідне­сення наукової картини світу зі світоглядом, зміщення акценту філософу­вання на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, пізнавальні та 80 ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення згаданих реалій усе ширше використовується методологічний арсенал діалек­тики.

Сам П.В. Копнін протягом усього життя досліджував фундамен­тальні філософські питання розвитку науки - від дослідження методоло­гічних і логіко-гносеологічних проблем, окремих галузей природознав­ства до проблем, які об'єднують декілька галузей (фізика, біологія, кібер­нетика), а також тих проблем, які виникають у міждисциплінарному знанні.

Осмислюючи практику наукових досліджень і спираючись на здо­бутки формальної логіки, кібернетики, теорії інформації, досвіду моделю­вання людського інтелекту, Копнін у роботах "Діалектика як логіка", "Гіпо­теза і пізнання дійсності", "Логічні основи науки" та ін. дав ґрунтовне тлумачення взаємодії раціонального і чуттєвого, теоретичного й емпі­ричного, теоретичного і практичного, розумового та розсудкового в нау­ковому пізнанні. Крім того він з'ясував новий статус об'єкта, наочного образу та абстрактних структур у науковому дослідженні, ввів нестан­дартні категорії в теорію пізнання: гносеологічний ідеал, краса, віра, сво­бода.

У 60-х роках філософи в СРСР, зокрема і в Україні, все більшого значення почали надавати дослідженням з логічної семантики, тобто теорії значення, пристосованої для потреб аналізу мови науки (дослідження когнітивних значень).

Характерним для всіх досліджень з логіки і семантики в 60-70-х ро­ках була зорієнтованість на потреби передусім математики і природни­чих наук. Пізніше С. Васильєв у книзі "Синтез смислу при створенні та розумінні тексту" (1988) зазначив, що теорію значення слід обґрунтову­вати, розглядаючи вислови і тексти як засоби спілкування (у контексті комунікації), наголосив на важливості аспекту прагматики в семантич­них дослідженнях.

Трактування аналітичної тенденції у філософському мисленні 60-80-х років ХХ ст. як позитивістської ("червоного позитивізму") може спричинити непорозуміння, навіть якщо при цьому мають на увазі "логіч- 81 ний позитивізм". Концепцію логічного позитивізму ще в 30-х роках крити­кували, наприклад у "Логіці наукового відкриття" К. Поппера. У 60-80-х ро­ках українські філософи, на противагу принципу емпіричної верифікації, надали перевагу концептуалізму. Більше того, логіку, теорію пізнання і філо­софію науки вони почали розглядати в соціальному й культурному кон­текстах. Це допомагає зрозуміти поєднання логіко-семантичних дослі­джень з гуманітарними, що помітно в дослідженнях М. Поповича ("Світо­гляд давніх слов'ян"), С. Васильєва ("Філософія мови") та ін. Сьогодні цей напрям мислення можна охарактеризувати як напрям аналітичної філософії або критичний раціоналізм у широкому значенні.

Переакцентування спрямованості філософського пошуку з того, що не залежить, на те, що освоюється людиною під час світоглядного ос­мислення дійсності, в подальшому визначило плідну розробку світогляд­но-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, що почина­ють активно розроблятися українськими вченими впродовж 70-80-х років.

Ціннісно-екзистенційний підхід до розуміння наукового знання найяс­кравіше представлений у творчості Сергія Борисовича Кримського. Уже у своїй монографії "Наукове знання і принципи його трансформації", ви­даній 1974 року, він ретельно проводив демаркаційну лінію між наукою та позанауковим знанням, окресливши основні риси науковості.

В інших роботах С.Б. Кримський, з одного боку, розмежовує знання, гадку, віру та просту інформацію, а з другого - протиставляє науку містиці й марновірству, визначаючи такі основні ознаки наукового знання, як строгість, доказовість, об'єктивність, спрямованість на посилення про­гностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності.

Разом з тим він не лише розрізняє наукове та ненаукове знання, але й показує нерозривну єдність усіх форм знання в системі культури. Зо­крема, спільно зі співавторами П.Ф. Йолоном та Б.О. Парахонським він репрезентує науку як культурний процес, зазначаючи, що "культурна сис­тема пізнання... включає в себе світогляд, філософію, теологію, політич­ну ідеологію і наукові теорії тією мірою, якою дана система переважає в деякому культурному контексті". При цьому автори відмічають, що засобом відмежування справжнього знання від незнання та гадки або одного типу знання від іншого є рефлексія, яка задає спосіб оцінки знан­ня. Такий підхід до демаркації знання дозволяє, на думку авторів, уста­новити обмеженість самої науки, а не тільки обмеженість інших форм знання.

Кримський С.Б. у статті "Трансформація методологічної свідомості науки" аналізує зміни, які відбулися в науковій раціональності, й доходить висновку, що "навіть фізична реальність постає в сучасній науковій кар­тині світу не як виключна однотипна тотальність, а через онтологічну 82

відносність множинності потенціальних світів....

Зокрема, С.Б. Кримський підкреслює особливості наукового пізнан­ня кінця ХХ століття, спричинені формуванням міждисциплінарних наук - кібернетики, інформатики, синергетики, соціобіології, які породили нові науки про діяльність - ергономіку, праксеологію, логіку дій, соціологію праці, філософське вчення про практику. Завдяки цим змінам у методо­логії науки зникає прірва між суб'єктом та об'єктом пізнання, змінюється статус суб'єктивного й об'єктивного в науці, відбувається перехід до но­вого типу об'єктів, а суб'єкт постає в образі людино-машинної системи, "де функції інтелекту розподіляються між формально-логічним апара­том машин та евристикою людської свідомості". Виходячи із зазначено­го, філософ виявляє своєрідність суб'єктно-об'єктної взаємодії наукового пізнання, в якому місце людини займає мислення машинно-людських систем, а на межі між людиною та Універсумом виникає своє примарне буття, що називається віртуальною реальністю. Разом з тим С.Б. Кримсь­кий залишається вірним собі, наполягаючи на тому, що і в цьому разі інваріантом ідеалу науки залишається "безкомпромісний пошук істини в її інтерсуб'єктивності та вимогливості щодо адекватного розуміння буття".

Проте в теорії пізнання кінця другого тисячоліття когнітивний ідеал істинності доповнюється аксіологічними складовими. Результати науко­вих пошуків виявляються наслідком впливу художньої творчості, втілен­ня ідейних прообразів, які використовувалися вченими як аналоги та здо­гадки.

Кримський С.Б. розглядає епістемічну роль моралі, яка стосується не лише норм поведінки людей, але й проблеми взаємодії людини з Уні- версумом. Як зазначає філософ, "її регулятивна роль виявляється і в пі­знанні, в усякому разі в тих його аспектах, у яких істина поєднується з благом і красою", адже "на вищих регістрах пізнавального процесу лю­дина виходить на фундаментальні питання своєї присутності у світі, віковічні проблеми духовності й ноосферної причетності до буття". Не менш важливою в пізнавальному процесі, на погляд Сергія Борисовича, є роль мудрості як "життя в істині", що не зводиться лише до теоретич­ної рефлексії. Він пише, що мудрість виступала як свого роду "досвід­ченість", обтяжена етичною духовністю, оракульським пророцтвом гли­бин буття, бачення яких відкриває вищі цінності праведного життя.

У монографії "Запити філософських смислів" він, зокрема, розглядає проблему раціональності, справедливо вважаючи, що вона не зводиться до суто логіко-інтелектуальної чи наукової діяльності, не витісняє суб'­єкта з раціонального погляду на світ. Оновлена раціональність сьогоден­ня включає в себе проблему людини. Тому вона вже не може бути сино­німом однієї лише науковості, логічності та обґрунтованості. Раціо­нальність включає у себе різні види й типи, зокрема художню і практичну форми свого існування.

У цій праці він розглядає проблему співвідношення філософії та на­уки, ролі філософії у сучасній культурі. Кримський С.Б. пише: "Філософія не має експериментального (взагалі емпіричного) апарату дослідження й тому не може доводити будь-які істини. Вона їх осмислює та вписує в контекст цивілізації.... Вона забезпечує єдність культури та її зв'язок з наукою, тобто виконує інтегративну функцію". Стосовно ж науки філо­софія виконує завдання методологічного забезпечення пізнання та ос­воєння світу, формулюючи норми, прийоми та принципи наукової раціо­нальності, методологічну й світоглядну свідомість науковців, сприяє міждисциплінарному синтезу знань, виробленню загальної наукової кар­тини світу як вищої форми систематизації теоретичних результатів. З дру­гого боку, філософія, здійснюючи рефлексію над досягненнями конкрет­них наук, генерує нові пізнавальні засоби, які в подальшому застосову­ються вченими як методологічне підґрунтя для відкриття ще непізнаних закономірностей у природі й суспільстві.

Отже, творча думка українських дослідників постійно перебуває в ру­сі від усталених методологічних ідеалів, норм та принципів осмислення феномена науки до таких, що більш адекватно характеризують зрушен­ня, які відбуваються і в науковому осягненні світу, і в засобах пізнаваль­ної діяльності, й у культурі суспільства загалом.

84