ВІД ВІДКРИТТЯ РЕАЛІЙ ДО ВИОКРЕМЛЕННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ АТРИБУТІВ

Наведені вище рисунки репрезентували досліджені природо­знавцями реалії з точки зору важливості кількісних значень їх про­сторових розмірів і (або) типових для їх виникнення чи існуван­ня часових інтервалів.

Для того щоби з’ясувати, про що йдеться, звернімося до на­ступної аналогії. Світлина окремої людини, її вага, зріст і відбитки пальців несуть достатньо інформації для того, аби ідентифікувати особу та відрізнити її від інших людей. Але така інформація не дає відомостей про її чесноти й вади, її вчинки й наміри, унеможлив­лює передбачити її поведінку за тих чи інших обставин у стосунках з іншими людьми. Для отримання про людину більш детальної та суттєвої інформації потрібно звернутися до різноманітних джерел та виконати певні дії. Серед іншого слід зібрати відомості про її по­ходження, родину, освіту, знайомих, ставлення до неї інших осіб, провести персональне спілкування, тестування на поліграфі тощо.

Отримання, обробка та фіксація зазначеної інформації скла­дає підґрунтя для створення певної біологічної й соціально-психо­логічної моделі певної людини та прогнозування її майбутньої імо­вірної поведінки за різних обставин. Параметризація цієї моделі містить відомості про біологічні якості людини, зокрема про її фі­зичну силу, витривалість, стан здоров’я та імунітет, про її мен­тальні якості, як-то розум, пам’ять, винахідливість і здатність до абстрактного мислення, а також про її соціальні характеристики, включаючи мужність (боягузтво), чесність, відповідальність, толе­рантність, емпатію, гуманність (жорстокість) і солідарність. Біль­шість цих якостей не можна ідентифікувати або оцінити безпосе­редньо, тобто за допомогою простих спостережень із використан­ням сенсорних органів інших людей.

Аналогічно у природознавстві для пояснення й опису природ­них реалій майже завжди апелюють до їх «прихованих», тобто чут­тєво недосяжних (несенсорних) атрибутів та зв’язків між ними. Натуралістам дуже допомагає те, що дослідження природних ре­алій є простішим, ніж вивчення людських особистостей, принай­мні в чотирьох аспектах.

По-перше, натуралісти здебільшого досліджують найпростіші базові матеріальні реалії, вибрані в певний розумний спосіб, обу­мовлений уже набутим у даній науці досвідом, із їхньої практич­но необмеженої сукупності, яка включає також складені й дуже складні реалії. Не має значення, який саме атом вуглецю чи про­тон є об’єктом досліджень, бо сучасна квантова фізика стверджує, що всі елементарні об’єкти є тотожними¹⁴⁰. Натомість, якщо пев­ний, навіть «маленький» (мікроскопічний) із точки зору макро­скопічного спостерігача шматочок речовини складається із віднос­но великого числа елементарних тотожних складових, то він на­буває індивідуальність у повній згоді з діалектичним законом пе­реходу кількості в якість¹⁴¹, у чому можна пересвідчитися вже для так званих квантових точок (quantum dots)¹⁴². (Цю проблему ще об­говоримо дещо згодом.) Ясна річ, що окрема людина є унікаль­ною та неповторною і при цьому змінюється впродовж свого жит­тя, так що одні її якості поступово зникають, а інші — виникають.

По-друге, для формування систем знань про природні реа­лії потрібно дослідження значно меншої кількості якостей, ніж у випадку представників homo sapiens. Наприклад, кількість пара­метрів (так званих зарядів або квантових чисел), які повністю ха­рактеризують певну елементарну частинку, згідно із сучасними уявленнями є порядку десяти¹⁴³.

По-третє, якості природних реалій, як правило, мають кіль­кісний вимір і, таким чином, уможливлюється математичне моде­лювання структур і процесів, які відбуваються за участі цих реа­лій. Навіть більше. Аналогія між різними явищами, яка проявля­ється в тотожності математичних рівнянь, що описують ці явища, може суттєво, а часом і радикально полегшити дослідження того явища, яке важче дослідити експериментально. На один такий важливий випадок вказував британський учений Едвард Мілн¹⁴⁴. А саме, інші британці Алан Гріффіт та Джефрі Тейлор разом по­мітили, що деформація металічної плити під дією певної напру­ги описується тими ж диференціальними рівняннями, що й стан плівки з мильних бульбашок із заданою межею¹⁴⁵. Спостерігаючи, скажімо, інтерференційні кільця Ньютона¹⁴⁶, в останній можна було відтворити невидиму картину розподілу деформацій у плиті. Іншим прикладом використання аналогій для дослідження реа­лій, доступ до яких є обмеженим за визначенням, може слугувати пара космологія — надплинність¹⁴⁷, де об’єднувальним чинником є подібність між набуванням та втратою симетрії в обох випадках.

По-четверте, кількісній вимір якостей природних реалій від­криває простір можливостей як для обчислення, так і для вимірю­вання їх значень у ході експериментування з ними. Над природ­ними реаліями можна робити скільки завгодно експериментів за повторюваних контрольованих умов. Натомість будь-яке експери­ментування над людиною є неприпустимим з етичних міркувань. Але якщо б його дозволили проводити, то повторні вимірювання в однакових умовах аж ніяк не мали б давати ідентичні результа­ти, бо на відміну від дослідження електронів та навіть макроско­пічних твердотільних зразків дотримання однакових умов при ви­вченні людської особи неможливо, оскільки кожна людина уні­кальна та швидко змінює свої «властивості» з часом.

Для підкреслення специфіки природних реалій будемо нази­вати їх якості атрибутами. Зауважимо, що у фізиці для позначен­ня частини атрибутів традиційно використовується назва «фізич­на величина — physical quantity». Але ця назва зазвичай не застосо­вується до таких атрибутів реалій, як їх склад, стан та структура. В цьому сенсі назва «атрибут» є більш загальною, ніж «фізична ве­личина».

Зазвичай широкий загал асоціює прогрес науки з відкриттям раніше невідомих реалій та пов’язаних із ними процесів й явищ: найбільш віддалених галактик, нових елементарних частинок на кшталт бозону Хіггса, генів, які «відповідають» за певні вади й пе­реваги організмів, незвичайних метаматеріалів¹⁴⁸, парадоксальних явищ, які вважаються такими з усталеної (яку іноді неточно нази­вають класичною) точки зору, на кшталт надплинності й надпро­відності¹⁴⁹ або (надпровідної чи магнітної) левітації¹⁵⁰. Причому наразі, через високий рівень розвитку сучасної науки та її глибо­ке проникнення в нетрі світобудови, безпосередньо вимірюються не самі реалії, а деякі їхні опосередковані прояви в штучно ство­рених експериментальних умовах, як це відбувається, наприклад, у цернівському колайдері. Так само, як палеонтологи по викоп­них кістках встановлюють вид динозавра та його спосіб життя, фі­зики, спираючись на конкретні теоретичні моделі, за показника­ми вимірювальних приладів (а ще частіше, дивлячись на дисплей комп’ютера) реконструюють атрибути нових елементарних части­нок. Лише після багатьох перевірок та теоретичної обробки ре­зультатів науковці, які проводять дослідження, роблять висновки, що отримані дані й насправді відповідають певним реаліям із пев­ними атрибутами та їх значеннями. Зазначимо ще раз, що в наші часи визначні відкриття відбуваються переважно не випадково, а як цілком очікуваний результат їх передбачення на підставі існу­ючих наукових теорій.

Звісно, що шлях до встановлення сучасних уявлень про наразі відомі наукові реалії не був прямим та легким.

З плином часу деякі з попередніх тверджень спростовуються. Так було з повідомленнями про однорідність космічного випро­мінювання в космології, про марсіанські канали в астрофізиці, про ламаркістський механізм спадкування набутих ознак у біо­логії, про флогістон у хімії, про варітрони у фізиці елементарних частинок.

Порівнюючи деякі епізоди історії науки з дослідженнями по­верхні Землі після епохи великих географічних відкриттів, звер­німося до «картографічного» тлумачення фундаментальної нау­ки. Як слушно зауважує Юрій Єфремов, «наука як раз і будує кар­ту місцевості — з часом детальнішу та таку, яка стосується більш далеких областей, але аж ніяк не перетворює ландшафт»¹⁵². Однак для вивчення такого ландшафту потрібно не просто його пасивне спостереження, яке проводиться за допомогою аерофотозніман­ня, а активне експериментальне втручання в нього, що буде об­говорюватися нижче.

Після того, як європейці побудували більш-менш повну мапу земної поверхні, вони почали детальніше вивчати наявні в кожно­му із позначених на ній географічних регіонів специфічні флору та фауну, кліматичні, геологічні, культурні, етнографічні та інші аспекти. Відкриття дрейфу континентів¹⁵³ дало можливість підійти з історичної точки зору до особливостей цих регіонів та їх різно­манітних «рослинних та тваринних світів». Аналогічно після від­криття видів реалій, характерних для різних просторово-часових масштабів, у сучасній науці виникає величезна сукупність завдань з точнішого та детальнішого дослідження загальних, особливих та індивідуальних атрибутів, притаманних цим реаліям. Наприклад, явище надпровідності було відкрито більше ніж століття тому, а й зараз його експериментально й теоретично досліджують з великим успіхом для фундаментальної науки та прикладних застосувань¹⁵⁴.

Зрозуміло, що запропонована аналогія є неповною. Однією із головних відмінностей ситуації в сучасній науці від епохи піс­ля великих географічних відкриттів є значно потужніше інтелек­туальне та інструментальне озброєння вчених. Йдеться про те, що сучасні природознавці вже створили обґрунтовані та підтвердже­ні на досліді наукові теорії, які досі доволі успішно використову­ються для дослідження відповідних реалій. Принципові положен­ня цих систем не викликають сумніву, хоча їх конкретне застосу­вання стикалося й завжди стикатиметься з великими трудноща­ми. Долати їх вдається за допомогою потужного дослідницького арсеналу, зокрема прецизійними пристроями спостереження на кшталт електронних мікроскопів, та експериментальному облад­нанню на кшталт фемтолазерів та магнітних спектрометрів.

Але так само, як і відкриття європейцями Америки, яке стало лише першим кроком в дослідженні її антропології, фауни, флори та геології, так і відкриття наукою зазначених реалій є лише по­чатком їх дослідження. Справа в тому, що якою би не була кон­кретна реалія, її подальше наукове пізнання полягає в знаходжен­ні якомога більшої кількості її атрибутів та їх значень. Таке дослі­дження поступово перетворює реалію із речі в собі, щодо якої до­ведений факт її існування, в річ для нас, щодо якої науковці воло­діють великою кількістю знань (але, ясна річ, не всіма!). Отже, ре­алія, як носій певних атрибутів у певних умовах її вивчення, на­буває опуклого характеру, бо характеризується з різних боків. При цьому може виявитися, що одні притаманні даній реалії атрибути нібито суперечать іншим, так само достовірно знайденим. Це во­чевидь є наслідком неповноти картини Світу, з якої виходять до­слідники, оцінюючи сукупність атрибутів дослідженої реалії. На­приклад, природа рентгенівських променів (відкритих Вільгельмом Рентгеном¹⁵⁵), які, як тепер добре відомо, є електромагнітним ви­промінюванням (таким же, в принципі, як їх довгохвильові анало­ги в світловому або радіодіапазонах), була охарактеризована здат­ністю дифрагувати на твердотільних кристалічних ґратницях, що визначило довжини хвиль як атрибут рентгенівських променів¹⁵⁶. Пізніше американський фізик Артур Комптон¹⁵¹ відкрив кванто­ві властивості рентгенівського випромінювання. З огляду на це останньому приписали також атрибути частинки (яку ще задовго до того теоретично «породив» Айнштайн¹⁵⁸). З точки зору докван- тової ери виникло протиріччя. Насправді частинкові та хвильові атрибути електромагнітного випромінювання з будь-якою часто­тою (довжиною хвилі) взаємно доповнюють одне одного, а не є взаємовиключними¹⁵⁹. Тобто порівняння та узгодження знайдених атрибутів посприяло створенню сучаснішої моделі Світу, яка, без­умовно, також не є остаточною.

У філософії науки частіше за все звертають увагу на те, що атрибути слугують як ототожненню реалій, тобто їх об’єднанню в одному класі, так і їхньому розрізненню, тобто включенню до різ­них класів¹⁶⁰. Крім того, одним із типових питань, яке вже впро­довж багатьох століть жваво обговорювали філософи, є питання про те, чи існують атрибути незалежно від реалій, які є їх носіями.

Деякі філософи, виходячи з того, що виокремлення та дослі­дження багатьох атрибутів вимагає більшої долі абстрактності, ніж виокремлення відповідних реалій, вважають, що атрибути — це щось на кшталт або платонівських вічних та потойбічних ідей, які існують поза матеріальним світом реалій, або умоглядних кон­струкцій у свідомості науковців. Відсилаючи читача до незавер­шених дискусій¹⁶¹, будемо надалі підтримувати та пояснювати на­ступну думку: атрибут також є реалією, яка визначається стосовно певної реалії як її невід’ємна риса за деяких умов, у яких цю реа­лію (атрибут) має сенс розглядати як об’єкт, що самостійно існує.

На нашу думку, відповідь на запитання, чи можливо самостій­не існування в подібний спосіб визначеного атрибуту, докорін­но залежить як від нього самого, так і від його реалії-носія. Проте стандартною ситуацією в природничих науках є така, коли атри­бут є радше властивістю, ніж окремим матеріальним об’єктом, отже, не існує окремо від об’єкта на кшталт посмішки Чеширсько- го кота¹⁶². Якщо звернутися до фізичних прикладів, то із сучасної точки зору електричний заряд є атрибутом, який не існує окре­мо від його елементарного носія, скажімо, електрона або кварка. Натомість в конденсованих системах, де індивідуальність окремих атомів, молекул і електронів стає умовною, а на авансцену вихо­дять різного роду квазічастинки, заряд стає атрибутом якоїсь ква­зічастинки, яка є збудженням конденсованої системи, брижами на тлі вируючого басейну первісних мікрооб’єктів, що сильно взає­модіють¹⁶³. У цьому випадку атрибут «заряд» може навіть втратити цілочисельність (зауважимо, що справжня нецілочисельність при­таманна зарядам кварків¹⁶⁴), як, наприклад, спостерігається в дро­бовому ефекті Голла, де він становить 1/3 від заряду електрона¹⁶⁵. Певна річ, ніякого повалення основ не відбувається, бо спосте­рігається саме заряд квазічастинки, яка є результатом взаємодії багатьох взаємодіючих мікрочастинок (насправді старих добрих електронів). Але префікс «квазі» аж ніяк не означає, що квазічас­тинка є якимось неповноцінним об’єктом. Вона цілком матеріаль­на, її існування підтверджується експериментом.

У той ж час одним із атрибутів атома доцільно розглядати не ядро, а його наявність, вважаючи ядро не атрибутом, а складовою атомної структури. При цім в певному наближенні дослідження властивостей ядра в царині високих енергій зондуючих частинок доречно тлумачити як вивчення окремої фізичної реалії з прита­манними їй атрибутами на кшталт позитивного електричного за­ряду та кількості нуклонів¹⁶⁶.

«Завжди актуальною» науковою проблемою (поряд із питанням про можливість самостійного існування деякого атрибута певної реалії) є також питання про теоретичне та/або експериментальне знаходження кількісних значень виокремлених атрибутів та від­ношень між ними. Від цих кількісних значень залежить, зокрема, класифікація реалій, які характеризуються відповідними атрибу­тами. Виокремлення атрибутів та встановлення зв’язків між ними становить суттєву частину знання про реалії, формує належне ро­зуміння їх природи. Воно уможливлює пояснення та передбачен­ня їх поведінки за різних початкових та зовнішніх умов. Напри­клад, в арістотелівській фізиці атрибутом чуттєвих реалій вважа­лося нібито притаманне їм прагнення до певного природного міс­ця. Для «важких» реалій типу каменів таким природним центром притягання вважалася Земля, а для «легких» — на кшталт полум’я або пари — Небо. Це «пояснювало» явища падіння перших вниз аж до зупинки на земній поверхні та піднімання інших вгору до тоді ще безтурботно порожніх небес¹⁶⁷.

Атрибутами, які пов’язує та вивчає класична механіка, є кі­нематичні просторово-часові локалізації та траєкторії, а також динамічні характеристики (маса, енергія, імпульс, кутовий мо­мент) реалій. Головне завдання механіки полягає у виявленні ста­лих зв’язків між цими атрибутами та знаходження їхніх кількіс­них значень для кожної реалії із предметної галузі класичної ме­ханіки. В ідеальному (на жаль недосяжному¹⁶⁸) випадку це дало би можливість, виходячи зі знання деяких кількісних значень атри­бутів в певний момент часу, розрахувати та емпірично перевіряти розраховані значення в будь-який інший момент часу в минуло­му чи майбутньому. Причому точність вимірювання значень па­раметрів, наприклад положення Місяця, в сімдесятих роках ми­нулого століття була порядку 40 см¹⁶⁹, а зараз зменшилася до де­кількох міліметрів¹⁷⁰.

У класичній механіці найпростішою теоретичною системою, яка здатна описувати зв’язки між атрибутами руху макроскопіч­них макротіл, є механіка Ньютона з її трьома явно сформульова­ними законами та низкою інших припущень, про які англійський учений ніколи не забував¹⁷¹ та які автори шкільних чи універси­тетських підручників часто не беруть до уваги. Але в наступних, більш просунутих версіях класичної механіки, які є зручними для опису рухів механічних систем високої складності, використову­ють інші схеми, наприклад рівняння Лагранжа першого або дру­гого роду. Такі підходи, будучи еквівалентними з ідейного боку, тим не менш вводять у механіку нові уявлення та мають справу з абстрактнішими атрибутами на кшталт узагальнених координат та їх значень¹⁷².

Для реалій, які досліджуються класичною електродинамікою, їх неодмінними атрибутами залишаються електричний заряд та вектори електромагнітного поля (в загальному випадку чотири вектори Е, Б, В, Н). Рівняння Максвелла зв’язують ці атрибу­ти. Окремими випадками законів електродинаміки Максвелла є раніше відкриті закони Кулона, електромагнітної індукції Фара­дея, Біо—Савара—Лапласа та Ампера. Оскільки класична електро­динаміка застосовується до конденсованих середовищ, то вини­кає необхідність залучення відповідних атрибутів, як-то електрич­на провідність, діелектрична та магнітна сприйнятливість тощо. Слід зазначити, що, попри математичну завершеність та доскона­лість теорії Максвелла—Герца—Гевісайда¹⁷ теорія продовжує роз­виватись, поповнюючись новими атрибутами¹⁷⁴. Для реалій, які вивчає квантова механіка, можна виділити наступні атрибути: спін та пов’язані з ним явища, тунельний ефект, наявність кван­тової дискретності енергетичних зв’язаних станів, обмінного ха­рактеру певних взаємодій, співвідношень Гайзенберга тощо. Спів­відношення невизначеності Гайзенберга «забороняють» одночас­не точне експериментальне визначення деяких пар атрибутів ма­кроскопічних об’єктів класичної фізики, наприклад просторової координати та імпульсу, енергії та часу. Це не означає, що кван­тові мікрооб’єкти знаходяться поза фізичним простором, в яко­му існують складені з них макрооб’єкти. Йдеться, з одного боку, про додатковий, відсутній у класичній механіці, зв’язок просто­рових та імпульсних, енергетичних та часових значень коорди­нат мікрооб’єктів (квантових реалій). З іншого боку, приписуван­ня квантовим реаліям класичної поведінки просторово-часових атрибутів макроскопічних реалій утруднює опис та пояснення екс­периментальних проявів квантових реалій, який людський мо­зок намагається втиснути в прокрустове ложе звичних уявлень. Як наслідок, експеримент не підтверджує класичну інтерпрета­цію квантових реалій. Натомість дослідники спостерігають розма­їту картину некласичного руху й статистики квантових об’єктів¹⁷⁵. Ані дивуватися, ані сумувати з цього приводу не варто, бо Світ є саме таким, яким він є, й пізнавати його слід, не нав’язуючи йому свої уподобання, а знаходячи закони й кореляції, притаман­ні квантовому світу, який нас оточує. Адже насправді те, що ми вважаємо суто класичним, є суттєво квантовим. Наприклад, саме існування конденсованих середовищ є проявом їхньої квантовос- ті, оскільки за теоремою Ірншоу¹’¹⁶ нейтральна сукупність пози­тивних і негативних зарядів (об’єднаних в атоми й молекули, які, своєю чергою, за певних умов конденсуються в рідини та тверді тіла) є нестійкою відносно будь-яких флуктуацій їх розташування.

Цікавим та малодослідженим атрибутом майже всіх реалій, ві­домих сучасній науці, є їх «протеєподібна» природа. Нагадаємо, що згідно з давньогрецькою міфологією¹⁷⁷ Протей був істотою, яка була здатна перетворюватися в різних тварин і навіть у різно­манітні речі. За деякими тлумаченнями він приймав обличчя за­лежно від обставин та людей, з якими зустрічався. Коли йдеться про дослідження макроскопічних реалій на кшталт такого гео­логічного утворення, як конкретна велика гора, то ми сприй­маємо без подиву різні її світлини, отримані з різної відстані та під різними кутами зору, як світлини тієї самої гори. Не бенте­жать нас і різні геологічні малюнки та стратиграфічні схеми, які демонструють внутрішню будову гори, причому в різних масш­табах. Фактично подібне сприйняття має місце при дослідженні реалій мікросвіту на кшталт атомів, атомних ядер та елементар­них частинок. Вони виявляють різний склад, будову й поведін­ку залежно від засобів та умов їхнього експериментального до­слідження. Певним узагальненням цієї ситуації є концепція щодо відносності сутності досліджуваних реалій. Згідно з нею залежно від засобів та умов їх дослідження реалії демонструють різні про­яви своєї сутності, вивчення яких є необхідним для формування адекватних уявлень про атрибути відповідних реалій, актуалізо­вані за цих умов¹⁷⁸.

Найбільш відомим проявом відносності сутності є різні агре­гатні стани якоїсь речовини. Так, в земних умовах така звичайна й дуже важлива речовина, як вода, буває й парою, й рідиною, й льо­дом залежно від температури, атмосферного тиску, концентрації домішок тощо¹⁷⁹. Інший прояв цієї відносності можна асоціювати з добре відомою реалією, назвою якої є «атом». Дійсно, атом від­повідно до своєї назви (грецькою слово аїото8 означає «нездатний бути розділеним») є неподільним за його участі в хімічних реак­ціях, тобто для енергій менших або порядку декількох електрон- вольт¹⁸⁰. Хоча при цьому стан атома трохи змінюється, але це сто­сується лише зовнішніх електронів, які теж далеко від рідного ядра не відходять (власне, чи це «той самий» електрон або його това­риш, то не має жодного значення, бо, як ми вже зазначали вище, всі вони тотожні). Але (в чистому вигляді це можна спостерігати для вільних атомів) подальше збільшення енергії збудника може перевищити енергію зв’язку зовнішніх електронів, так що відбу­вається іонізація атома, тобто його перетворення на іон і один чи кілька вільних електронів. Та й це втручання не призводить до ка­тастрофи, оскільки іони й електрони швидко рекомбінують, по­вертаючись у попередній стан. Інша річ, коли йдеться про ме- гаелектронвольти¹⁸¹. Тоді збуджується або розпадається саме ядро атома. В результаті атом змінює свою специфіку, стає «іншим». Про неподільність у цій ситуації годі й говорити.

Як і раніше, реаліями вважаємо будь-що природне, існуван­ня чого вважається доведеним із сучасної точки зору. Приклада­ми реалій є кварки, атоми, біологічні клітини, планети тощо. Ви­знавши незалежне об’єктивне існування певних реалій, науковці також визнають об’єктивне існування їх атрибутів. Наведемо ще декілька прикладів атрибутів. Для кварків такими є колір і аро­мат, для атомів — електричний заряд ядра, для клітин — наяв­ність мітохондрій, для планет — відстань від центральної зірки. Зазначимо, що підґрунтям для виокремлення певних систем нау­кового знання можуть бути не лише реалії їх предметних галу­зей, а й спільні атрибути, які притаманні реаліям із цих предмет­них галузей.

Прикладом виокремлення першого типу є сучасна атомна фі­зика як система знання про такі реалії, як атоми. В ній існують як загальні системи знання, які розглядають атоми всіх елемен­тів, так і специфічні системи знання, які обмежені дослідження­ми окремих типів атомів. У випадку виокремлення атрибутів до­сліджуваних реалій результатом опредметнення є їх спільні атри­бути. Наприклад, небесна механіка розглядає небесні тіла лише з точки зору їх механічних рухів, трактуючи ці тіла або як матеріаль­ні точки, або як об’ємні тіла певної форми, які взаємодіють ви­ключно через гравітаційне поле¹⁸². Ще раз зазначимо, що сучасна небесна механіка включає дослідження не тільки регулярних ру­хів, а й враховує неминучі нестійкості траєкторій небесних тіл за умов, коли їх більше, ніж два¹⁸³. Такий підхід абстрагується від ре­шти фізичних атрибутів небесних тіл та супутніх електромагніт­них полів. Вивченням цих атрибутів займаються інші науки, які виникли набагато пізніше небесної механіки¹⁸⁴. Отже, опредмет- ненню тут піддаються деякі «відірвані» від своїх носіїв і в цьому сенсі абстрактні атрибути небесних тіл, які розглядаються як ма­теріальні точки або системи матеріальних точок. Ясна річ, що в межах такого підходу можна отримати лише певне наближення до реальних зір¹⁸⁵, планет¹⁸⁶ і комет¹⁸⁷.

Прикладом царини, яка виникає внаслідок виокремлення атрибутів, може слугувати й квантова фізика як загальний підхід до навколишнього світу. Взагалі вона як мережа систем знання є більш загальною, ніж атомна фізика, принаймні у двох аспектах. По-перше, до квантової фізики входять системи фізичного знан­ня не лише про атоми, а й про атомні ядра, елементарні частин­ки, квантові гази¹⁸⁸ та квантові конденсовані системи¹⁸⁹. По-друге, в тій мірі, в якій квантова фізика включає до своєї розгалуженої предметної галузі різні реалії, її предметну галузь доцільно розгля­дати як таку, що, насамперед, досліджує певні спільні атрибути мікрооб’єктів або деяких макрооб’єктів різної специфічної при­роди. Скажімо, досліджуючи певні прості або навіть дуже склад­ні моделі металів¹⁹⁰, ми цілеспрямовано обмежуємо себе, нехтую­чи несуттєвими в даному сенсі (аж ніяк не завжди несуттєвими!) особливостями металів Аи або На. Власне, дослідження таких мо­делей є певною мірою вивченням атрибутів, наприклад, щодо ме­талів; це може бути наявність вільних електронів, плазмових ко­ливань, сильні кулонівські кореляції між носіями струму тощо. Це твердження має загальний характер і може бути так само за­стосоване до інших наук. Наприклад, досліджуючи таксон «кіш­ки» в зоології, біолог може відволіктися від особливостей оцелота або лева, зосереджуючись на спільних рисах котячих, тобто вио­кремлюючи спільні атрибути цього сімейства¹⁹¹.

Отже, само по собі припущення, підтверджене сучасною теоретично-експериментальною точкою зору, про об’єктивне іс­нування реалій є лише першим кроком їх наукового пізнання. «Відкрити» щось наявне в природі або суспільстві ще не озна­чає його «пізнати». Тому що незалежно від того, чи тлумачиться знайдена реалія або як елементарність, або як складеність, або як атрибут, її наукове вивчення полягає, насамперед, у виокремлен­ні та ретельному дослідженні відповідних атрибутів.

5.8.