Зміна засад розуміння реальності В СУЧАСНІЙ НАУКОВІЙ КАРТИНІ СВІТУ - ВІД НЕЗМІННОСТІ ДО ГЛОБАЛЬНОГО ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ

У процесі сучасної глобальної наукової революції з'явились і почали успішно реалізовуватися фізична науково-дослідницька програма унітарних калібрувальних теорій (С. Вайнберг, А.

Обидві згадані програми - це програми дослідження нелінійних процесів самоорганізації складних систем. Теоретична реконструкція таких феноменів привела до появи нового стилю наукового мислення - "нелінійного мислення". Методологічні принципи нелінійного стилю мислення орієнтують дослідника на те, щоб бути готовим до появи но­вого цілого при вивченні нелінійних процесів самоорганізації. Новий стиль мислення пов'язаний із формуванням нової картини світу, де світ представлений як такий, що самоорганізується як у цілому, так і на багатьох рівнях свого існування. Ця обставина змінює норми пояс­нення, які досі були вживані в математичному природознавстві. Тео­ретичне освоєння процесів самоорганізації зробило предметом розгля­ду мінливе існування в його становленні та минущості, тоді як некла- сична фізика услід за класичною була орієнтована на пошуки сутності (причому універсальність сутнісних лінійних законів продовжувала тлумачитись як вираз субстанційної незмінності шуканої сутності).

Гносеологічний ідеал пошуків істини, зорієнтований на онтологіч­ні уявлення про незмінну субстанцію як сутність й істинну реаль­ність, зберігся з періоду формування природознавства в XVII ст. Як показує історико-філософський аналіз^[1] Декарт, розглядаючи протя­жність як те лише, що визначає матерію як субстанцію, виходив з визнання незмінності буття як критерію його первинності, як кри­терію того, що буття самостійно існує, не спираючись на щось інше, і є основою мінливих минущих явищ. Цей критерій, що бере свій по­чаток у класичній філософській думці Стародавньої Греції, стверди­вся в Середньовічній Європі через неоплатоністську традицію, яку розробляв, зокрема, Августин.

У цій традиції існування тілесного, фізичного було опосередковано втіленням душі, буття якій надавали незмінні форми, що її визначали. У Пізньому Середньовіччі концепція матерії поступово змінювалась. Нарешті, в перші десятиліття XVII ст. старший співвітчизник Декарта С. Бассо сформулював концепцію фізичного як такого, що могло б утворюватись лише матерією (на противагу попередній концепції фі­зичного як поєднання форми та матерії), якщо матерію можна було б розглянути як незмінну субстанцію. Цю можливість і зреалізував Де­карт з його геометричним підходом до матерії як такої, що її визнача­льною властивістю є протяжність. Таким чином, зрозуміла матерія мо­же вважатись незмінною, а отже, виступати як субстанція.

Декартівський дуалізм духу й матерії як незалежних субстанцій, який вплинув на весь подальший хід розвитку європейської думки, розглядає природне, фізичне як матеріальне, не звертаючись до ду­ші, ідеальної форми як до посередника існування тілесного. Таким чином, був вирізнений предмет природознавства. Абстрагуючись від наступних колізій стосунків фізики та метафізики, не можна не по­мітити, що майже до нинішнього часу фізика зберегла у своїх філо­софських засадах це вихідне розуміння правдивої реальності як не­змінної субстанції.

Так, некласична фізика, керуючись принципом редукціонізму, тоб­то виходячи з розуміння сутності як субстрату (єдиної основи різно­манітних явищ), обґрунтовувала перехід до все глибших рівнів струк­турної організації матерії невідповідністю шуканого субстрату ідеалу незмінної субстанції (інтерпретованому на засадах дискретності як елементарні частинки або континуальності - як єдине поле й збере­женому й після об'єднання цих підходів у понятті квантованого поля).

Збереження ідеалу сутності як незмінної субстанції приводилЬ до суперечності з визнанням співіснування в науці теорій, що пов'язані принципом відповідності. У методологічному контексті, що визначався квантово-релятивістською картиною світу з її орієнтацією на пошуки сутності на все глибших рівнях структурної організації матерії, прин­цип відповідності виражав лише збереження математичної форми в межах застосовності класичних рівнянь. На рівні змісту відбувалося непомітне заперечення: те, що стверджувала класична наука, виявля­лося видимістю, онтологізацією ідеалізованих уявлень, застосовних лише за рахунок слабкого вияву інших, правдивих реальностей, кван­тових або релятивістських. Так, далекодія повністю замінювалася бли­зько дією, а стійкість структурних одиниць речовини (ядер, атомів, мо­лекул) пов'язувалась з малістю квантово-релятивістських ефектів.

Фундаментальні теорії, претендуючи на розкриття сутності як пра­вдивої реальності та змінюючи одна одну, весь час перемішували рі­вень існування такої реальності. Таким чином, ототожнення універ­сальності законів та об'єктивності описуваної ними реальності з не­змінністю шуканої субстанції насправді релятивізувало реальність як таку, роблячи проблематичним її розуміння з позиції будь-якої теорії. Перенесення акцентів в онтологічних засадах методології із сутності на існування повертає ідеалізованим уявленням фундаментальних теорій зв'язок з реальністю, надаючи можливість розуміти їх як на­ближений вираз певного аспекту або моменту реального існування.

Таким чином, теорії класичної науки можуть претендувати не лише на їх використання в межах застосовності, що встановлені раз і наза­вжди некласичною наукою, але й на більш широке їх залучення, пе­редусім, за рахунок того, що стабільність, яка є характерною і для класичної, і для некласичної фізики як для "фізики буття", може бути розглянута з позицій "фізики становлення" як динамічна стійкість, як самовідтворення себе системою, що самоорганізується, (поняття "фі­зика буття" й "фізика становлення" ввів засновник нерівноважної термодинаміки лауреат Нобелівської премії із хімії 1977 р.

Розширення предмета математичного природознавства (від консе­рвативних до дисипативних систем, від лінійної динаміки до неліній­ної, від рівноважних до сильно нерівноважних ситуацій, від стійкості як незмінності до динамічної стійкості) приводить до зміни розуміння буття у світі й буття світу. Проблема буття світу в сучасній науковій його картині не може не бути витлумаченою як проблема становлення та минущості світу, а збереження цього буття деякий час його мину­щого існування може бути евристично зрозумілим, виходячи з досвіду нелінійного природознавства лише як динамічна стійкість, що визна­чається узгодженістю руху його складових.

Ця постановка питання органічно пов'язана з ідеєю множинності світів, яка випливає з розвитку сучасної фізики високих енергій і кос­мології. Світ розглядається як ціле, виступаючи як предмет унітарних калібрувальних теорій (інакше кажучи, єдиних теорій фундаменталь­них фізичних взаємодій) і заснованих на них космологічних моделей.

У сучасній космології світ постає як один з багатьох "всесвітів, що роздуваються" [18], всесвітів, які виникають як флуктуації первинно­го вакууму, природні в умовах припущення його хаотичності. Утво­рення всього набору елементарних частинок та їхніх взаємодій з по­зиції унітарних калібрувальних теорій розглядається як результат спонтанного порушення вихідних симетрій при фазових переходах, які відбуваються у процесі зниження температури у просторі всесві­ту, що роздувається [3]. Застосування до процесів становлення все­світу принципів синергетики дає змогу зрозуміти це становлення як самоорганізацію [20, с. 317-320] і враховувати принципову можли­вість іншого випадкового вибору в умовах порушення вихідних симе­трій і, відповідно, можливості існування інших світів.

Ситуація множинності світів потребує переусвідомлення змісту фі­лософських категорій "матерія" і "світ" в їхньому співвідношенні та у відношенні до космологічного поняття Всесвіту.

Даючи змістовне визначення поняттю "світ", автори цитованої ви­ще книги формулюють низку атрибутивних характеристик цього по­няття, спираючись при цьому на історико-філософський досвід його розгляду. Тут і цілісність світу як єдність багатоманітного, і монад- ність світу, особливості якого притаманні кожному його об'єкту, що є носієм того специфічного способу існування матерії, який визнача­ється системою діючих у ньому закономірностей (світопорядком). Усі ці та інші атрибутивні характеристики категорії "світ" мають відпові­дні уточнення в сучасній картині світу. Так, гармонія світопорядку реалізується через принципи симетрії, які визначають можливі типи фізичних законів; спосіб порушення локальних симетрій під час ста­новлення певного світу визначає фізичні константи й специфіку еле­ментного складу всіх об'єктів даного світу і т. ін.

Стосовно елементної бази існування всіх об'єктів певного світу це змінює статус законів, які визначають походження цих елементів кон­кретною долею конкретного світу - від універсального до глобального. Однак це не знімає проблеми універсальності законів, оскільки водно­час з виявленням меж певного світу стан матерії, відмінний від існую­чого в нашому світі, стає предметом фізичних теорій.

Здавалося б, найприроднішим було б віднести поняття універсаль­ності законів до їх реалізації в Універсумі. Проте слід підкреслити, що для нас дійсно існує лише наш світ, а всі інші є даними нам лише в теоретичній можливості. Метафора "острівних всесвітів", якою корис­туються космологи [17, с.

Таким чином, визначення матерії як субстанції, тобто в єдності із способом її існування, природно приводить до розгляду її дійсного іс­нування як історичного існування певного світу або світів, коли стій­кість утвореного світу надає можливість для виникнення життя та розуму, або інших, менш стійких, ніж світи, матеріальних утворень. Проте в будь-якому разі існування матерії - це її існування, затрима­не в її особливості.

Як дійсність минуща стійкість існування уможливлюється необхідні­стю виживання у процесі незворотної еволюції конкретного світу тих варіантів становлення ієрархії його структурних утворень, які харак­теризуються особливою узгодженістю їхнього існування, немовби вза­ємною підтримкою одне одного у збереженні свого взаємопов'язаного існування, що робить його принципово можливим і реально дійсним.

2.1.3.