Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі. Книга «Що таке філософія?» (1991 р.)
Текст книги (уривки).
Вступ. Таке от питання.
Мабуть, запитанням «що таке філософія» можна здаватися лише у пізню пору, коли настає старість, а з нею і час говорити конкретно.
Дійсно, бібліографія з нашої проблеми дуже мізерна. Це таке питання, яке задають, приховуючи занепокоєння, ближче до півночі, коли більше запитувати вже немає про що. Його ставили і раніше, весь час, але надто вже побічно або ухильно, занадто штучно, занадто абстрактно, викладаючи це питання мимохідь і зверхньо, не даючи йому занадто глибоко себе зачепити. Бракувало тверезості. Надто хотілося займатися філософією, а про те, що ж це таке, запитували себе хіба що тренуючись у вишуканій мові; не доходили до тієї невитонченої мови, коли нарешті можна запитати - що ж це за річ, якою я займався все життя?Буває, що в старості людині дарується не вічна молодість, а, навпаки, вища свобода... У кіно ми часом бачимо, як людина отримує щедрий дар в останню пору життя, коли, наприклад, сам Івенс регоче зі своєю відьмою посеред буйних поривів вітру.
Ми не можемо претендувати на такий рівень. Просто нам теж прийшов час задатися запитанням, що таке філософія. Ми і раніше весь час його ставили, і у нас була на нього незмінна відповідь: філософія - це мистецтво формувати, винаходити, виробляти концепти. Але відповідь має не просто вбирати у себе запитання - потрібно, щобнею ще й визначалися момент і ситуація запитання, його обставини, пейзажі і персонажі, його умови і невідомі величини. Треба зуміти поставити це запитання «по-дружньому», немов довірливе зізнання, або ж кинути його в обличчя ворогові, мов виклик, й притому ще дійти до якоїсь похмурої пори, коли і другу не надто віриш. До тієї пори, коли кажеш: «Це так, тільки не знаю, чи добре я це висловив, чи достатньо був переконливий.
Як ми побачимо, концепти потребують концептуальних персонажів, які сприяють їх визначенню.
Одним із таких персонажів є друг; говорять навіть, що у ньому є грецьке походження філософії - в інших цивілізаціях були мудреці, а греки виявили нам ось таких «друзів», які не просто більш скромні мудреці. Як стверджують, саме греки остаточно зафіксували смерть мудреця і замінили його філософами, друзями мудрості, які шукають її, але формально нею не володіють. Однак між філософом і мудрецем розходження не просто у мірі, немов по деякій шкалі: скоріше справа у тому, що давній східний мудрець мислив Фігурами, філософ же винайшов Концепти і почав мислити ними. Вся мудрість сильно змінилася. Тому так важко з'ясувати, що ж означає «друг» у греків, і особливо у них. Можливо, словом «друг» позначається якась інтимність майстерності, наче смак майстра до матеріалу і потенційна залежність від нього, як у столяра з деревом, - хороший столяр потенційно залежить від дерева, значить, він друг дерева? Це важливе питання, оскільки у філософії під «другом» розуміється вже не зовнішній персонаж, приклад або ж емпіричне обставина, проте щось внутрішньо присутнє у думці, умова самої її можливості, елемент трансцендентального досвіду. Завдяки філософії греки рішуче змінили становище друга, який виявився співвіднесений вже не з іншою людиною, а з якоюсь Істотою, Об'єктністю, Цілісністю. Філософ - друг Платону, але ще більш він друг мудрості, істині, концепту. Філософ розбирається у концептах і навіть при їх нестачі знає, які з них нежиттєздатні, довільні або неконсістентні, не здатні протриматися і хвилини, а які, навпаки, зроблені добротно...Що ж означає «друг», коли він стає концептуальним персонажем, тобто передумовою мислення? Може, це закоханий - так, мабуть, закоханий? Адже завдяки другові думка знову знаходить життєвий зв'язок з Іншим, який, здавалося, виключений із чистого мислення. А може, тут мається на увазі ще хтось інший, не друг і не закоханий? Адже якщо філософ - це друг мудрості або ж закоханий у неї, значить, він претендує на неї, будучи швидше у потенційному прагненні, ніж ув дійсному володінні.
Тоді, виходить, друг - це ще й претендент, а те, чиїм другом він себе називає, це Річ, на яку звернене домагання, а зовсім не хтось третій; той-то, навпаки, стає суперником. Виходить, що у дружбі стільки ж змагальної недовіри до суперника, скільки любовного прагнення до предмета бажань. Варто звернутися до сутностей, як двоє друзів виявляються претендентом і суперником (втім, хто їх розбере?). Такою є перша особливість, завдяки якій філософія представляється нам явищем давньогрецької цивілізації, що збігається з культурним внеском міст-полісів: у них сформувалися товариства друзів або рівних, але між ними і всередині кожного з них стимулювалися відносини суперництва, в усіх областях стикалися один з одним претенденти - у любові, іграх, судах, у державному управлінні, у політиці, навіть у поезії, чиєю передумовою виявляється не друг, а претендент і суперник (діалектика, яку Платон характеризує як "амфісбетесіс"). Суперництво вільних людей, атлетизм, зведений на загальний принцип - агон. Дружество ж покликане примиряти цілісність сутності із суперництвом претендентів. Чи не дуже важка задача?...Список концептуальних персонажів ніколи не буває закритий і тим самим відіграє важливу роль у розвитку і змінюваннях філософії; необхідно зрозуміти це розмаїття, не зводячи його до єдності - втім, і так вже складного - грецького філософа.
Філософ - друг концепту, він знаходиться у потенційній залежності від концепту. Це означає, що філософія - не просто мистецтво формувати, винаходити або ж виробляти концепти, бо концепти - це не обов'язково форми, знахідки чи продукти. Точніше буде сказати, що філософія - дисципліна, яка полягає у творчості концептів. Творити все нові концепти - такий предмет філософії. Оскільки концепт повинен бути створений, він пов'язаний з філософом як людиною, яка володіє ним в потенції, у якої є для цього потенція і майстерність. Мистецтво філософа надає існування розумовим сутностям, а філософські концепти теж суть «sensibilia». Власне, науки, мистецтва і філософії мають однаково творчий характер, просто одна лише філософія здатна творити концепти у строгому сенсі слова.
Концепти не чекають нас вже готовими, на зразок небесних тіл. їх треба винаходити, виробляти або, скоріше, творити, і без підпису того хто створив їх, вони ніщо. Ніцше так характеризував завдання філософії: «Філософи повинні не просто приймати дані їм концепти, щоб чистити їх і наводити на них лиск; слід насамперед самим їх виробляти, творити, затверджувати і переконувати людей ними користуватися»....Про це добре знав Платон; говорив, що слід споглядати Ідеї. Але спершу він повинен був сам створити концепт Ідеї. Чого вартий філософ, якщо про нього можна сказати: він не створив жодного концепту, він не створив сам своїх концептів?Тепер, принаймні, ми бачимо, чим не є філософія: вона не є ні спогляданням, ні рефлексією, ні комунікацією, нехай навіть вона, бувало, і вважала себе то одним, то іншим з них, в силу здатності кожної дисципліни породжувати свої власні ілюзії і укриватися за ними ж спеціально наведеним туманом. Філософія - не споглядання, оскільки споглядання суть самі ж речі, що розглядаються при створенні відповідних концептів. Філософія - не рефлексія, оскільки нікому не потрібна філософія, щоб про щось міркувати; оголошуючи філософію мистецтвом міркувань, її скоріше применшують, ніж підносять, бо чисті математики зовсім не чекали філософії, щоб міркувати про математику, як і художники - про живопис або музику; говорити ж, ніби при цьому вони стають філософами, поганий жарт, настільки невід'ємно їх рефлексія належить їх власній творчості. Філософія не знаходить остаточного притулку й у комунікації, яка потенційно працює тільки з думками, щоб створити у підсумку «консенсус», а не концепт.
Філософія не зайнята ні спогляданням, ні рефлексією, ні комунікацією, хоча їй і доводиться створювати концепти для цих активних або пасивних станів. Споглядання, рефлексія і комунікація - це не дисципліни, а машини, за допомогою яких у будь-яких дисциплінах утворюються Універсали. Універсали споглядання, а потім Універсали рефлексії, - такі дві ілюзії, через які вже пройшла філософія у своїх мріях про панування над іншими дисциплінами (об'єктивний ідеалізм і суб'єктивний ідеалізм), й їй доставить анітрохи не більше честі, якщо вона почне представляти себе у ролі нових Афін і відіграватися Універсаліями комунікації, що мусять-де доставити нам правила для уявного панування над ринком і масмедіа (інтерсуб'єктивний ідеалізм).
Творчість завжди одинична, і концепт як власне філософське творіння завжди є чимось одиничним. Найперший принцип філософії полягає у тому, що Універсалії нічого не пояснюють, вони самі підлягають поясненню.Пізнавати самого себе - вчитися мислити - діяти так, ніби ніщо не самоочевидно, - дивуватися, «дивуватися буттю сущого»... - в усіх цих і багатьох інших характеристиках філософії формуються цікаві, хоча врешті-решт і набридаючі, людські позиції, проте у них не стверджується чітко певне заняття, точно обмежений рід діяльності. Навпаки, визначення філософії як пізнання за допомогою чистих концептів можна вважати остаточним. Тільки не треба протиставляти одне одному пізнання за допомогою концептів і пізнання за допомогою конструювання концептів у можливому досвіді (або інтуїції). «Ви нічого не пізнаєте за допомогою концептів, якщо спочатку самі їх не створите, сконструюєте» (Ніцше). Конструювати концепти - це вже означає щось створювати. Тим самим питання про застосування або користь філософії, або навіть про її шкоду (кому ж вона шкодить?) ставиться по-новому.
Концепти завжди несли і несуть на собі особистий підпис /філософа/: субстанція Арістотеля, cogito Декарта, монада Ляйбніца, апріорі Канта, потенція Шеллінга, тривалість Бергсона. Деякі потребують для свого позначення незвичайне слово, часом варварське або ж шокуюче, тоді як іншим достатньо самого звичайного повсякденного слова, яке наповнюють настільки далекими обертонами, що нефілософській слух може їх і не розрізнити. Одним потребні архаїзми, іншим неологізми, пронизані запаморочливими етимологічними дослідженнями. Очевидно, у кожному випадку є якась дивна необхідність у цих словах й в їх підбору. Для того щоб охрестити новий концепт, потрібний суто філософський смак, що створює всередині мови особливу мову філософії - особливу не тільки за лексикою, а й за синтаксисом, який може відрізнятися великою красою. Крім того, хоча у кожного із концептів є свій вік, підпис автора, вони по- своєму безсмертні - й у той же час коряться вимогам оновлення, заміни і мутації, завдяки яким філософія має неспокійну історію і настільки ж неспокійну географію; й у часі, й поза часом.
Якщо концепти безперервно змінюються, то у чому ж тоді єдність філософських вчень? Й у чому полягає відмінність наук і мистецтв, які не застосовують концептів? І як справи з їх власною історією? Якщо філософія - це безперервна творчість концептів, то, зрозуміло, виникає запитання, що ж таке концепт як філософська Ідея й у чому полягають інші творчі Ідеї, які не є концептами, які відносяться до наук і мистецтв і мають свою власну історію, своє власне становлення і свої різноманітні відносини один з одним і з філософією.
Виключне право на створення концептів забезпечує філософії особливу функцію, але не дає їй ніякої переваги чи привілеї, адже є й багато інших способів мислення і творчості, інших модусів ідеації, яким не потрібно проходити через концепт (наприклад, наукове мислення). І нам знову доведеться повернутися до питання про те, для чого служить ця діяльність зі творення концептів, у своїй відмінності від діяльності наукової чи художньої; навіщо потрібно творити все нові і нові концепти, яка в них необхідність, яка від них користь? Що з ними робити?... Сьогодні говорять про крах філософських систем, тоді як просто змінився концепт системи. Поки є час і місце для творчості концептів, відповідна операція завжди буде називатися філософією або ж не буде від неї відрізнятися, хоча б їй і дали інше ім'я.
Якщо філософія дійсно, як стверджують, бере початок у Давній Греції, то це тому, що у грецькому полісі, на відміну від імперій або держав, винайшли агон як правило суспільства «друзів» - людей, які вільні, оскільки змагаються між собою (громадян). Така ситуація є постійною у Платона: коли будь-який громадянин на що-небудь претендує, він обов'язково зустрічає собі суперників, а значить потрібне вміння обґрунтовувати претензії. Столяр претендує на дерево, але наштовхується на лісничого, вугільника, тесляра, які кажуть: це я друг дерева. У турботах про людей теж багато претендентів, що представляються друзями людини: селянин його годує, ткач одягає, лікар лікує, воїн захищає. Й якщо в усіх подібних випадках вибір все-таки робиться із більш-менш вузького кола людей, то інакший стан справ у політиці, де хто завгодно може претендувати на що завгодно (в афінської демократії, якою бачить її Платон). Звідси для Платона виникає необхідність навести порядок, створити інстанції, завдяки яким можна буде судити про обгрунтованість претензій; це й є його Ідеї як філософські концепти. За адже навіть і тут доводиться зустрічати всіляких претендентів, які говорять: це я справжній філософ, це я друг Мудрості або ж Обгрунтованності! Суперництво доходить до своєї межі у суперечці філософа і софіста, й як тут відрізнити помилкового друга від справжнього, а концепт від симулякра? Наслідувач і друг - таким є спектакль, поставлений Платоном, де безліч різних концептуальних персонажів, наділених потенціями комізму і трагізму.
У більш близькі до нас часи філософія зустрічала собі і багато нових суперників. Спочатку підмінити її бажали гуманітарні науки, особливо соціологія. А оскільки філософія все більше нехтувала своїм завданням творчості концептів, прагнучи сховатися за Універсалії, то ставало вже і не зовсім ясно, про що йшла суперечка. Чи то взагалі відмовитися від будь-якої творчості концептів заради суворої науки про людину, чи то, навпаки, змінити саму природу концептів, перетворивши їх або на колективні уявлення, або на світоглядм, створювані народами, їх життєвими, історичними та духовними силами. Далі настала черга епістемології, лінгвістики, навіть психоаналізу. Переживаючи нові і нові випробування, філософія, здавалося, приречена була зустрічати собі все більш нахабних і все більш убогих суперників, які Платону не привидились би навіть у самому комічному настрої. Нарешті, до повної ганьби справа дійшла тоді, коли самим словом «концепт» заволоділи інформатика, маркетинг, дизайн, реклама - всі комунікаційні дисципліни, які заявили: це наша справа, це ми творці, це ми концептори! Це ми друзі концепту.
У маркетингу засвоїли думку про певне відношення між концептом і подією; й ось вже концепт виступає як сукупність різних уявлень про товар (історичне, наукове, художнє, сексуальне, прагматичне.), а подія - як презентація цього товару, в якій обігруються різні уявлення про нього і виникає-де якийсь «обмін ідей». Немає подій, крім презентацій, і немає концептів, крім товарів, які можна продати. Цей загальний процес підміни Критики службою збуту не обійшов стороною і філософію. Симулякр, імітація якогось пакету з локшиною стала справжнім концептом, а презентатор продукту, товару або ж художнього твору став філософом, концептуальним персонажем. Боляче, звичайно, чути, що словом «концепт» називається компанія з розробки та обслуговування інформаційних систем. Однак чим частіше філософія стикається з безсоромними і дурними суперниками, чим частіше вона зустрічає їх усередині себе самої, тим більш бадьоро вона себе почуває для виконання свого завдання - творчості концептів, які схожі скоріше на аероліти, ніж на товари. Нестримний сміх відбиває у неї бажання плакати. Таким чином, питання філософії - знайти ту єдину точку, де співвідносяться між собою концепт і творчість.
Філософи досі недостатньо займалися природою концепту як філософської реальності. Вони надавали перевагу розгляду його як вже даного знання або уявлення, що виводиться із здібностей, його формуючих (абстракція або узагальнення), або ж його використовуючих (судження). Проте концепт не дається наперед, він твориться, має бути створеним. Чим більш концепт твориться, тим більше він покладається на самого себе.
Що таке філософський концепт та для чого потрібно його створювати?
«Філософія - це мистецтво формувати, винаходити, виробляти концепти» - таке визначення філософії дають Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі. Як слід розуміти таке визначення?
Що мали на увазі Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі, стверджуючи, що «філософія не є ні спогляданням, ні рефлексією, ні комунікацією»? І далі: « Універсалії споглядання, Універсалії рефлексії, Універсалії комунікації - через ці ілюзії вже пройшла філософія у своїх мріях про панування над іншими дисциплінами». Про що тут йдеться?
Чи погоджується ви з думкою авторів: «Філософія не зайнята ні спогляданням, ні рефлексією, ні комунікацією, хоча їй і доводиться створювати концепти для цих активних або пасивних станів»?
За Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі, «виключне право на створення концептів забезпечує філософії особливу функцію». Про що тут йдеться?
Чому «наука не має концептов», як на цьому наполягають Ж. Дельоз і Ф. Гваттар?
Якими, на думку авторів, постають розходження між філософом і мудрецем?
Яскравою особливістю книги Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі «Що таке філософія?», яка претендує на щось посередині між трактом і навчальним посібником, є надскладна система термінології, що репрезентує суто індивідуальний авторський стиль, - тим не менше книга читається скоріше як захоплива інтелектуальна проза. На вашу думку, з чим це пов 'язано?
1.4