Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу
Звернення до людської особистості, як до окремої теми філософських роздумів, зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей.
Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини? - як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує все фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя до найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, але - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.
Найбільш прийнятним та виправданим вважається погляд, згідно якого в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна
8властивість, як здатність бути особистістю.
Суспільна думка та філософія ХХ ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості, тому що саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість постала як те, що є внутрішнім носієм людських якостей, їх
концентрацією та дійовим джерелом.
Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило, в особистості виділяють духовний центр людини, її самість, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині(І); а також центр або вихідне джерело Її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергії(2).• Особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав’язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як цілісну або сформовану особистість.
Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже, як особистість, людина постає ддя себе, та й ддя всього світу як істота цілком самостійна, самодімьна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що над людською особистістю ніхто не владний. Вона постає як світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), ж М. Бердяєв та Е.Муньєвваж^али спрал^і формувало тодської особистосгі найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної “критичної маси” особистостей людство могло би сподіватися на те, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопі^лк мрій і постануть життєвими Назиями. Одна шале згадка про такі події історії XX ст'., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру. І навпаки, історія надає нам багато свідчень того, як може виявляте себе людська особистість і ж це може всівати на людське оточення. Наприклад, один із перших епіскопів Ієрусалима Ігнатій Богоносець не піддався на вимогу ри^ддн відмовитись від хри