М. Мамардашвілі. Книга «Як я розумію філософію» (складена зі статей, доповідей, виступів, інтерв'ю, в яких розкриваються питання ролі та місця філософії у суспільстві, сенсу людського життя, проблеми свідомості, культури, мистецтва, науки, релігії; 1992 р.)
Текст із книги (уривки).
Запитання. Сьогодні можна почути багато усіляких, часом суперечливих думок щодо майбутнього суспільних наук у вищій школі. Всім ясно, що вивчати їх так, як вони вивчалися в останні десятиліття, не можна.
Таке відчуття, що необхідні випускникам вищої школи філософські знання даються не так, як треба. Філософія у викладанні майбутнім інженерам «проходить» повз них. Мабуть, система передачі знань повинна припускати більшу різноманітність стосовно до різних форм підготовки. І насамперед це стосується філософії, яка є чимось більш високим у порівнянні з традиційним природничим і технічним знанням.... У зв'язку з цим запитання: як ви оцінюєте той шлях прилучення до системи філософського знання, який прийнятий у вищій школі?Відповідь. Мені здається, в області прилучення до філософського знання ми маємо справу з фундаментальним прорахунком, що стосується природи самої справи, якій в думках своїх хочуть навчити. Йдеться про природу філософії, про природу того гуманітарного знання чи гуманітарної іскри, яку виробляють духовної клітини, яка описується у поняттях філософії і пов'язана з духовним розвитком особистості. Викладання філософії, на жаль, не має до цього відношення. Але у філософії є своя природа. Природа філософії така, що. філософія не є системою знань, яку можна передати іншим і тим самим навчити їх. Становлення філософського знання - це завжди внутрішній акт, який спалахує, випереджаючи собою інші дії. Дії, у результаті яких з'являється чи то картина, чи то добре спрацьований стіл, чи то вдала конструкція машини, що вимагає, до речі, вигостреної інтелектуальної мужності. У цей момент може виникнути деяка філософська пауза, пауза причетності до якогось первинного акту. Передати і цю паузу, і нову можливу пульсацію думки обов'язковим вивченням просто не можна. Ставити таке завдання абсурдно. Це можливо тільки у тому випадку, якщо те, що називається філософією, сприймають як інституціолізовану частину державного ідеологічного апарату, деякий засіб поширення однодумності з тих чи інших світоглядних проблем.
Але це вже зовсім інша задача, правомірність якої можна оспорювати чи ні, але до філософії вона відношення не має.
Більше того, філософія, як я її розумію, і не була ніколи системою знань. Люди, що бажають долучитися до філософії, повинні ходити не на курс лекцій з філософії, а просто до філософа. Це індивідуальна присутність мислителя, з таким-то прізвищем, ім'ям, по-батькові, послухавши якого можна і самому прийти до руху. Щось духовно пережити. Цьому не можна навчитися у лектора, який просто виконує функцію викладача, скажімо, діамату. Спілкування можливе лише тоді, коли слухаєш конкретну людину. Наприклад, у Іванова є якийсь свій спосіб вираження себе й у цьому сенсі - своя філософія, тобто є вже якийсь особистий досвід, особистий, пройдений людиною шлях випробування, який він пережив, впізнав і ідентифікував у філософських поняттях, скориставшись для цього існуючою філософською технікою. І, виходячи зі свого особистого досвіду, він вносить щось нове у цю техніку. Інакше кажучи, філософія - це оформлення і граничний розвиток станів за допомогою загальних понять, але на основі особистого досвіду.
Запитання. Сказане вами докорінно розходиться з нашими «дослідними» уявленнями про ту філософію, з якою кожному з нас, хто закінчив нефілософський факультет вузів, довелося стикнутися у студентські роки. Подана нам філософія була чимось на зразок впорядковано організованого вінегрету категорій. Власне філософії ми не бачили і про філософів нічого путнього, крім ярликів, якими їх нагороджують та які слід запам'ятати, не чули.
Відповідь. Така книжкова філософія нічого спільного зі справжньою філософією не має. Погано, що багато хто починають і закінчують вивчення того, що у наших вузах називають філософією, так жодного разу і не торкнувшись її, не зрозумівши специфіки її предмету. Логіка такого анти-філософської долучення до філософії дуже проста - її зводять до оволодіння знаннями, зафіксованими навіть не у філософських текстах, а у підручниках.
Адже з чим насамперед стикається студент і наскільки він готовий до філософії?
Коли студент зустрічається з філософією, - а це й є вихідна точка розуміння її, - він зустрічається насамперед з книгами, з текстами.
Ці тексти містять у собі якусь сукупність понять та ідей, пов'язаних за законами логіки. Вже сам факт стикання з їх словесною та книжковою формою наче підносить тебе, і ти задаєшся запитаннями, які виникають у силу індукції з самих цих понять. Вони самі як би індукують із себе запитання. Але, очевидно, першим серед них мало б бути запитання, - а що, власне, є запитанням? Чи справді, схопивши себе у задумливості за голову, я мислю? Чи справді у цей момент я задаю запитання, яке має будь-який справжній інтелектуальний сенс? Кожен з нас прекрасно знайомий із феноменом непотрібної і виморочної розсудливості, піднесеного умонастрою, коли, зіштовхнувшись з чимось піднесеним, смутно відчуваєш, що тут щось не так. А що тут не так? І що є - якщо дійсно щось сталося і це щось змусило тебе використовувати якісь поняття, що мають привабливу і магічну силу власної реляції, височини?Наприклад, часто ми запитуємо себе: що таке життя?, що таке буття?, що таке субстанція?, що таке сутність?, що таке час?, що таке причина? і таке інше. І перед нами шикуються якісь понятійні, інтелектуальні сутності, одягнені у мовну оболонку. І ми починаємо їх комбінувати. Цей процес можна назвати своєрідним полювання на екзотичних звірів під назвою «субстанція», «причина», «час». Звичайно, ми говоримо про це іронічно. Але іронія тут цілком виправдана, бо насправді на питання, що таке субстанція, відповіді просто немає. Бо всі відповіді вже існують у самій мові. Я хочу сказати, що у мові існує деяка потенційна вербальна присутність філософської думки. І непомітно для себе ми опиняємося у полоні цієї вербальної реальності.
Між іншим, саме у цьому зв'язку, про який я зараз говорю, у І. Канта з'явився дивний вираз «експериментальний метод», причому він мав на увазі його додавання до філософії, користуючись аналогією з експериментальним методом у фізиці. Що І. Кант мав на увазі? Замість того щоб запитувати, що таке мислення, що таке причина, що таке час, потрібно, вважав він, звернутися до експериментального буттю цих уявлень.
Потрібно задатися запитаннями: яким чином має бути влаштований світ, щоб подія під назвою «думка» могла статися? Як можливий і яким чином має бути влаштований світ, щоб були можливі цей акт і ця подія, наприклад, час? Яким чином можлива подія під назвою «причинний зв'язок» і чи відбудеться наше сприйняття цьому зв'язку, якщо нам вдасться його побачити або сприйняти? Ми філософствуємо у тій мірі, в якій намагаємося з'ясувати умови, за яких думка може відбутися як стан живої свідомості. Тільки у цьому випадку можна дізнатися, що таке думка, і почати осягати закони, за якими вона є; вони виступають у цьому різновиді експерименту. Це і називав І. Кант експериментальним або трансцендентальним методом, що одне й те саме.Взагалі запитання «як це можливо?» і є методом й одночасно способом існування живої думки. Але якщо це так, то, отже, породжувати таке запитання може тільки власний невигаданий живий досвід. Тобто ті запитання, які виростають із цього досвіду й є запитаннями, на які можна шукати відповідь, звертаючись до філософських понять. До виникнення таких запитань не має сенсу читати філософські книги. І абсолютно ілюзорне те відчуття нібито розуміння, яке ми можемо відчувати, зустрічаючи в них такі високі поняття, як буття, дух і таке інше.
Отже, є певний шлях до філософії, який пролягає через власні наші випробування, завдяки яким ми знаходимо незамінний унікальний досвід. І його не можна зрозуміти за допомогою дедукції із наявних слів, а можна тільки, повторюю, випробувати або, якщо завгодно, пройти якийсь шлях страждання. І тоді виявиться, що випробуване нами має відношення до філософії.
Запитання. Поясніть, якщо можна, це докладніше, оскільки ви знову заговорили про випробування.
Відповідь. Найчастіше наше переживання супроводжується відчуженим поглядом на світ: світ як би виштовхує тебе у момент переживання із самого себе, відчужує, і ти раптом ясно щось відчуваєш, усвідомлюєш. Це й є осмислена, справжня можливість цього світу. Але саме у баченні цієї можливості ти скам'янів, застиг.
Опинився як би відчужено винесеним із світу. У цьому стані тобі багато здатне відкритися. Але для того, щоб це відкриття відбулося, потрібно не тільки зупинитися, а опинитися під світлом або у горизонті запитання: чому тебе це так вражає? Наприклад, чому я роздратований? Або, навпаки, чому я такий радий? Застигнути у радості чи у стражданні. У цьому стані - радості чи страждання - і прихований наш шанс: щось зрозуміти. Назвемо це половиною шляху або половиною дуги у геометричному сенсі цього поняття.Так от, у крайній точці цієї половини шляху ми і можемо зустрітися з філософським осягненням світу. Бо по іншій половині дуги до нас йде назустріч філософія вже існуючих понять. Тобто, з одного боку, філософ повинен як би пройти півдорози вниз, до самого досвіду, у тому числі і до свого особистого досвіду, який я назвав експериментом, а не просто емпіричним досвідом. А з іншого боку, філософські поняття дозволяють продовжувати цей шлях пізнання, оскільки далі переживати без їх допомоги вже неможливо.
Прокоментуйте думку М. Мамардашвілі про те, що «філософія не була ніколи системою знань».
Чому автор стверджує, що для філософського осягнення світу конкретній людині потрібні випробування?
Мартін Гайдеґґер (1889-1976) - видатний німецький філософ,
зчинив серйозний вплив на європейську філософську думку XX століття. Викладав у Марбурзькому і Фрайбурзькому університетах. Зосереджував свою роботу у сферах феноменології та герменевтики. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Л. Вітгенштайном здійснив мовну ревлюцію у філософії.
1.3.2