Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії

Основи середньовічного суспільства остаточно сформува­лися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різно­му ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний приве­сти до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефек­тивнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить христи­янському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречен­ня. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схо­ластику та містику лежить різне тлумачення співвідношен­ня віри та розуму у справі богопізнання.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена(810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картинусвіту, де існувала струнка сис­тема ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія - з теологією.

У період зрілого середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.) питання про знання і пізнан­ня ще більше загострюється, бо самев цей часу Європі спостерігається бурх- ливезростання міст, виникають і розвиваються університети (об’єднання вик­ладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підгрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загаль­них понять (універсалій).

"Реалісти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і якєдино справжня реальність.

"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ( "номі- на якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вва­жати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божествен­ного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіна­лістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів"- Росцелін із Комп’єня та (у пев­ний період) П’єр Абеляр.Важливо відзначити, що питання про природу за­гальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важли- вимдля філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знан­ня відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,

коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світо­будови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органіч­но поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структуруванпя наук, виявшося, що для такоїмети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Като­лицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папсь­ку комісію на чоліз Альбертом Больштедтом, “Великим” (1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив іТома Аквінський (12)5-12 74), творчість

якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

У цей же період набула поширення так звана “теорія подвійної істини ”, яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов’ям існують суттєві відмінності: ►філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а ► бого­слов’я - від загального до часткового (дедукція), ► філософія та наука є сферами теорії, а ► богослов’я - етики та життєвої прак тики. Богосл ов ’я н е при й мало цієї теорії, але ду мка про те, що існує певна вдмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.

Тома Аквінський (лат. - Томас)став засновником томізму - одного з най- впливовіших напрямів християнської філософії.

Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію ‘‘симфонії (співзвучності) розуму та віри ".

Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології.

Отже, "симфонія" передбачає підпорядкування природно­го розуму істинам об’явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Томаподіляв усі знання й науки на:

• теологію об’явлення;

• природну теологію;

• філософію (яка об’єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав ужеіснуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існу­вати "доречей”(у божественному промислі -це була позиція ''реалістів"), "у речах ” (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів ”), "після речей ” (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів Отже, і в цьому питанні Томапроводив позицію своєрідної "симфонії”. Те ж саме-і в тітадаі про попередаю бож^ьенну визначеній долі та свободу „людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини.

Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філо-

• софською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму ”.

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньо­віччя були Франциск Асизький(1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) та Джованні Бонавентура(1221-1274). Останній у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струн­ку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей лю­дини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізнян­ня добра і зла. А в праці ‘‘Про повернення наук до теологїї”Бо- навентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до ‘‘обожнення”, до споглядання Бога через самовіддану любов.

У працях видатного схоласта Роджера Бекона(1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що “знання є сила ”, що підґрунтям наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об’явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. ЙоганнДунс Скотт(1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом,є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною:

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам(1285-1349), розвива­ючи ідеї ^Й. Д. Скотта,наголошував на неможливості розу­мового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов’я­зана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знан­ню відкриті лише окремі речі. Міркуван­ня та обґрунтування не повинні над­мірно відцалятися від речей. Із тако­го перебігу думки логічно випливає принцип “бритви Оккама"·,не слід збільшувати сутності (під час об­ґрунтування) без потреби.

Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її праг- неннями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме вш сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Представники містики пізнього-Середньовіччя Мейстер Ек- харт(1260-1327), Йоганн Таулер(1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особли­во наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благо­даті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що да­ровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

• Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньо­віччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конст­рукціях, · по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, · по-друге, світобудова впер- шепосталаяквзаємодія сил таенергій (анеречей чи стихій, якцебуло за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світо­вих стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, 'у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов ’язане з ро- - зумом, а дещо глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з 'явлення.

В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя вже можна простежити зародки ідей пізніших історичних епох, але у сф ері виключного • акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напев­

но, лишається неперевершеною.