БАЗОВІ ЦІННОСТІ

Загалом лібералізм являє собою методологію, яка (поряд із соціалізмом і консе­рватизмом) закладає фундаментальні принципи і напрями ідейно-політичного зміс­ту суспільного розвитку: свободу і віру у можливість раціонального осягнення і пе­ребудови світу.

Л. фон Мізес у праці «Лібералізм у класичній традиції» підкреслював, що «Про­грама лібералізму, якщо виразити її одним словом, буде звучати так: власність, тобто приватне володіння засобами виробництва (по відношенню до товарів, гото­вих до споживання, приватне володіння само собою розуміється і не дискутується навіть соціалістами і комуністами). Усі інші вимоги лібералізму випливають із цієї фундаментальної вимоги».

ІДЕЙНО-СУСПІЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Особистість і індивідуалізм. У сучасному світі поняття особистості настільки звичайне, що часто не дооцінюється його політичне значення. В часи феодалізму особистість не розглядалася як така, що має власні інтереси або як така, що має власну індивідуальність. Люди розглядалися як члени соціальних груп, до яких на­лежали сім'ї, села, місцеві громади або соціальні прошарки. Їхнє життя та особис­тості значною мірою визначалися, до якої з названих груп вони належали, і цей процес мало змінювався з покоління у покоління. Хоча коли на зміну феодалізму почали приходити ринково-орієнтовані суспільства, індивіди отримали більше ви­бору та соціальних можливостей. Мабуть, вперше їх заохочували думати самим про себе і дивитися на себе як на особистість. Наприклад, кріпак, чия сім'я все життя прожила та пропрацювала на одній ділянці землі, ставав вільним та отримував пев­ну можливість обирати, на кого працювати, або навіть взагалі покинути землю та йти на пошуки роботи в міста, які розбудовувалися.

В той час, як умови феодалізму розпадалися, з'явився новий інтелектуальний клі­мат. Раціональні та наукові досягнення значно змінили традиційні релігійні теорії, а суспільство розглядалося з точки зору людської особистості. Вважалося, що особисто­сті володіють відмінними якостями, кожна з яких високо цінується. Це було основним у розвитку теорії природного права в ХѴІІ та ХѴІІІ ст. Вважається, що люди наділені Богом даними природними правами, які Джон Локк визначив, як «право на життя, пра­во на свободу та право на власність». Німецький філософ Іммануїл Кант висловив схожу ідею, згідно з якою всі люди рівні, а «мета кожного є він сам», а засіб для досяг­нення своєї мети інший. Але наголошення на важливості особистості має дві протиле­жні складові.

Віра в першість особистості є провідною темою в ліберальній ідеології, але вона по-різному вплинула на ліберальні ідеї. Деяких лібералів вона привела до думки, що суспільство — просто сукупність особистостей, кожна з яких прагне задоволь­нити свої потреби чи інтереси. Таку теорію називають «атомістичною», оскільки вона розглядає особистостей як атомів усередині суспільства; це може призвести до думки, що «суспільство» як таке взагалі не існує, а є лише сукупністю самодостат­ніх особистостей. Такий екстремальний індивідуалізм ґрунтується на припущенні, що особистість є егоїстичною, за суттю своєкорисливою та впевненою в собі. Мак­ферсон (1973) охарактеризував ранній лібералізм як «власницький індивідуалізм», стверджуючи, що він розглядав особистість як «власника своїх здібностей, якими він нічим не зобов’язаний суспільству». Пізніші ліберали мали оптимістичніший погляд на природу людини, та були більш готовими повірити в те, що особистості властива соціальна відповідальність одного за одне, особливо за тими, які не здатні доглядати самі за собою. Не дивлячись на те, людська природа егоїстична чи альт­руїстична, лібералів поєднує бажання створити суспільство, в якому кожна людина має можливість розвиватися та процвітати, наскільки дозволяє її потенціал.

Індивідуалізм — тип світогляду, суттю якого є в кінцевому рахунку абсолюти­зація позиції окремого індивіда в його протиставленні до суспільства. Індивідуа­лізм проявляється як у реальній життєвій позиції — поступках, так і в різних кон­цепціях — етичних, філософських, політичних і т.д. За ліберальною концепцією, індивідуалізм — це віра у верховну важливість особистості над соціальною групою чи колективом. Згідно з методичним індивідуалізмом, особистість посідає центра­льне місце в будь-якій політичній теорії або соціальному поясненні — всі заяви про суспільство повинні робитися з точки зору особистостей, з яких воно складається з іншої сторони, етичний індивідуалізм, натякає на те, що суспільство має бути скон­струйоване таким чином, щоб допомагати особистості, віддаючи пріоритет правам, потребам чи інтересам індивіда.

Свобода. Для лібералів свобода особистості є найвищою політичною цінністю і виключно є об’єднуючим принципом усередині ліберальної ідеології. Для ранніх лібералів свобода була природним правом, невід’ємною необхідністю для справж­нього існування людини. Це також дало індивідам можливість переслідувати свої цілі шляхом використання права вибору: де жити, на кого працювати, що купувати і т.ін. Пізніші ліберали розглядала свободу як єдину умову, за якою люди можуть розвивати свої навички й таланти та реалізувати свій потенціал.

«Для лібералів свобода:

• в політиці — відданість інтелектуальній свободі, свободі слова, зібрань і громадянським свободам взагалі;

• у сфері особистого життя — виступають за свободу релігійних переконань і практики, свободу способу життя, свободу сексуальної поведінки, шлюбних стосунків, порнографії, вживання наркотиків і всіх схожих, вільних від упереджень інтересів».

Д. Волдрон. «Теоретичні засади лібералізму»

Тим не менше, ліберали не згідні з тим, що особистість має право на абсолютну свободу. Якщо свобода необмежена, вона може стати «дозволом», правом ображати інших. У праці « Про свободу» Мілль стверджує, що єдина мета, з якою застосу­вання сили над будь-яким членом цивілізованого суспільства проти його волі може бути виправданою, якщо це робиться для того, щоб не завдати шкоди іншим. Пози­ція Мілля ліберальна в тому, що він визнає лише мінімальне обмеження свободи індивіда, і навіть тоді лише з метою, щоб не зашкодити іншим. Він чітко розрізняє дії «по відношенню до себе», в яких люди повинні мати абсолютну свободу, та дії «по відношенню до інших», які можуть обмежувати свободу інших або завдавати їм шкоди. Мілль не визнавав ніяких обмежень, які створені з метою запобігання за­вданню шкоди людині самій собі чи то у фізичній, чи моральній формі.

Джон-Стюарт Мілль (1806—1873)

Англійський філософ, економіст і політик. Народився 20 травня 1806 р. в Лондоні. Мілль був підданий інтенсивному та суворому режиму вихо­вання свого батька, утилітарного теоретика Джеймса Мілля.

У 1823 р. став співзасновником лондонського періодичного журна­лу (London Review) та був членом парламенту з 1865 по 1881 р.

Різні та складні праці Мілля були важливими для розвитку лібера­лізму, бо багато чим вони провели розподіл між класичними та сучас­ними теоріями. Його опозиція до колективістських тенденцій та тради­цій ґрунтувалися на принципах ХІХ ст., але він наголошував на особливості індивіда, що проявлялося у відданості «індивідуалізму», а також у прихильності до надання права голосу жінкам, а згодом до утворення кооперативів; та з нетерпінням чекав того прогресу, що при­йде з двадцятим століттям. Серед його визначних праць — «Про сво­боду» (1859); «Представницьке правління» (1861); фоліант «Огляд фі­лософії сера Вільяма Гамільтона» (1865).

Хоча ліберали й погоджуються з цінністю свободи, та вони не завжди погоджу­валися з тим, що саме для індивіда означає бути «вільним». У «Двох концептах свободи» англієць (уродженець Риги) Берлін (1909—1997) розрізняє «негативну»та «позитивну» теорію свободи. Ранні або класичні ліберали вірили в те, що свобода полягає в тому, щоб кожну людину залишили в спокої, вільну від втручання і здат­ну діяти відповідно до свого вибору.

Зокрема «позитивну свободу» він описував як сукупність поглядів, що викликає ототожнення «істинного Я» з устроєм певної спільноти, держави чи класу і отото­жнення свободи для такого «Я» з добровільним виконанням соціальних чи громад­ських обов’язків.

Уміння володіти собою потребує, щоб індивід міг розвивати свої навички та та­ланти, свій розум та домагатися самореалізації. Отже, «негативна» свобода, за ствердженням Берліна, є відсутність обмежень, які стоять на заваді діям людини чи групи людей у їхніх намірах здійснити усвідомлені бажання. На противагу цьому, «позитивна» свобода розглядається як можливість (здатність) людини чи групи людей самостійно, без втручання зовнішніх факторів, визначати свою долю. На­приклад для С. Мілля свобода означала набагато більше, ніж просто бути вільним від зовнішнього тиску. Вона також включала можливість кожного індивіда розви­ватися та досягати самореалізації. Ці конкуруючі концепції свободи не тільки сти­мулювали виникнення академічних спорів усередині лібералізму, а й вплинули на формування різних поглядів щодо бажаних стосунків між індивідом та державою. Заслуговують на увагу ліберальні трактування свободи і закону. Л. Т. Гобгауз в «Апології свободи» стверджує, що першою умовою загальної свободи є ступінь за­гальних обмежень, закріплених у законах як об’єктивна необхідність. «Закон, зви­чайно, обмежує індивіда, — зазначає він, — отже, суперечить його свободі в дано­му аспекті. Але закон так само обмежує і решту людей, не даючи їм робити з цим індивідом усе, що заманеться». На думку вченого, саме закон звільняє індивіда від страху перед свавіллям і примусом, і він є справді єдиним можливим способом «домогтися свободи для всього суспільства, і тільки в тому разі ця свобода матиме сенс».

Порівняльна характеристика розуміння свободи

Ліберали віддають пріоритет свободі як найвищій цінності інди­віда. В той час як класичні ліберали розуміли свободу як відсутність обмежень — або право вибору — сучасні ліберали захищають свободу в розумінні особистого розвитку і процвітання людства.

Консерватори традиційно схвалювали погляд на свободу як на добровільне визнання обов’язків, ставлячи негативну свободу як за­грозу суспільному ладу. Хоча нові праві схвалюють негативну свободу в економічній сфері.

Соціалісти загалом розуміли свободу як самореалізацію, досягне­ну шляхом вільної творчої праці або через кооперативну суспільну взаємодію. Соціал-демократи впритул підійшли до сучасного лібералі­зму, споглядаючи на свободу як на реалізацію потенціалу індивіда.

Анархісти вважають свободу абсолютною цінністю, вірячи, що вона несумісна з будь-якою формою політичної влади. Свобода розумі­ється як шлях досягнення особистої автономії, не будучи «залишеним у спокої», а будучи самоспрямованим та впертим.

Фашисти відкидають будь-яку форму свободи індивіда. На проти­вагу «істинна» свобода означає беззаперечне підкорення владі лідера та абсорбцію індивіда в національному суспільстві.

Екологи, особливо глибинні екологи, ставляться до свободи як до досягнення самореалізації шляхом абсорбції (поглинанням) власного «его» екосферою чи Всесвітом. На противагу політичній свободі, цю деколи розглядають як «внутрішню» свободу, свободу самореалізації.

Релігійні фундаменталісти розглядають свободу лише як вну­трішню чи духовну рису. Свобода означає підкорення волі Божій, духо­вна самореалізація ототожнюється з підкоренням релігійній владі.

Раціоналізм. У баченні лібералів свобода тісно пов'язана з вірою в розум. Лібе­ралізм є і залишається однією зі складових Просвітництва. Провідною темою Про­світництва було бажання вивільнити людство від релігійних забобонів та неосвіче­ності і дати волю «добі розуму». До провідних мислителів Просвітництва належать Жан-Жака Руссо, Іммануїл Кант, Адам Сміт, Єремія Бентам та ін. Просвітницький раціоналізм багато в чому надихнув лібералізм. По-перше, він посилив віру і в ін­дивіда, і в свободу до такої міри, що люди -раціональні, думаючі створіння, що во­ни здатні визначати та переслідувати свої інтереси. Ліберали зовсім не стверджу­ють безпомилковості індивіда в цьому відношенні, але віра в розум вносить у лібералізм схильність протидіяти батьківському опікунству. Батьківське опікунство не лише не дає індивідам можливості робити власний моральний вибір і за необ­хідності вчитися на власних помилках, а й створює можливість того, що особи, на­ділені відповідальністю за інших, використовуватимуть своє положення з метою задоволення власних цілей.

Подальша спадщина лібералізму полягає в тому, що ліберали схильні вірити в прогрес. Прогрес у їхньому розумінні означає просування вперед. З точки зору лі­бералів, підвищення рівня обізнаності, особливо завдяки науковій революції, дало людям змогу не лише зрозуміти і пояснити світ, а й зробити його кращим. Іншими словами, сила розуму надала людям можливості взяти своє життя під контроль та формувати свою долю. Таким чином, раціоналізм звільняє людство від минулого, від впливу звичаїв і традицій. Кожне покоління має можливість піти далі, ніж попе­реднє, адже рівень людських знань та обізнаності прогресивно зростає. Це також пояснює характерне наголошення лібералів на освіті. Освіта, особливо в баченні сучасних лібералів, є втіленням добра, життєво важливим для сприяння самовдос­коналення, а в широкому розумінні — для досягнення історичного та соціального розвитку.

Раціоналізм у ліберальному тлумаченні — це віра в те, що світ раціонально по­будований (має раціональну структуру) і це можна розкрити шляхом використання людського розуму (людської розсудливості) та критичного дослідження. Як філо­софська теорія, раціоналізм — це віра в те, що знання походять не з досвіду, а від розсудливості, чим і відрізняється від емпіризму. Ставиться наголошення на здіб­ності людей зрозуміти та пояснити світ, знайти розв'язок проблем, як на головний принцип. У той час як раціоналізм не диктує, до чого має прагнути людина, але чіт­ко дає вказівки, як це має бути досягнуто. Воно пов'язано з наголошенням на прин­ципи та раціональну поведінку, на противагу звичаям чи традиціям та імпульсам. У той час як ліберали є переважно оптимістичними щодо людської природи, розгля­даючи людей як розсудливих створінь, вони рідко погоджувалися з вченням утопі­зму стосовно людської досконалості, тому що визнають силу своєкорисливості та егоїзму. Неминучим результатом є суперництво та конфлікт. Індивіди борються за рідкісні природні ресурси, підприємства змагаються за підвищення прибутків, нації борються за безпеку або за стратегічні переваги і т. ін. Ліберали схильні до думки, що такі конфлікти слід урегульовувати шляхом дебатів та переговорів. Велика пе­ревага раціо полягає в тому, що вона забезпечує основу, відповідно до якої супер­ницькі вимоги та претензії можуть бути оціненими: чи вони помірковані. Більше того, вона (рація) наголошує на тому, що вирішення диспутів не мирним шляхом призводить до насильства, кровопролиття та смерті. Тому ліберали вважать засто­сування сили та агресії непорядним; наприклад, війна вважається припустимою лише в самому крайньому випадку. Насилля не лише позначає провал раціо, а й «дає волю» нераціональному бажанню крові та влади. Ліберали вірять, що застосу­вання сили виправдане у випадку самозахисту або в боротьбі проти гноблення ли­ше тоді, коли вже вичерпані та не дали результату шляхи мирного вирішення пи­тання.

Справедливість означає особливий вид морального судження, а конкретно — відносно розподілу винагород та покарань. Коротко, справедливість — це давати людині те, чого вона заслуговує. У вузькому розумінні, соціальна справедливість стосується розподілу матеріальних винагород у суспільстві, таких як заробітна пла­та, прибутки, комунальні послуги, медичне обслуговування тощо. Ліберальна тео­рія стосовно справедливості ґрунтується на вірі у рівність. По-перше, люди наро­джуються рівними в розумінні того, що вони рівні від природи. По-друге, існує віра в їхню формальну рівність, тобто вони повинні бути рівними за статусом у суспіль­стві, особливо що стосується прав. Ліберали суворо засуджують будь-які привілеї, які одним надаються, а іншим у них відмовляють на підставі таких факторів, як стать, раса, колір шкіри чи віросповідання. Права не повинні закріплюватися лише за чоловіками, білими, християнами чи багатіями. Найважливіші форми рівності — це рівність перед законом та політична рівність, тобто принцип рівності голосу, що підкреслює відданість лібералів демократії.

«... Два принципи справедливості можна сформувати так:

1) кожна особа має рівне право на повну належну схему рівних прав і свобод і вона має бути сумісною і схожою схемою, розрахованою на всіх;

2) соціальні та економічні нерівності мають задовольнити дві умови: по-перше, стосуватися установ та посад, відкритих для всіх за наявності умов чесної рівності можливостей; по-друге, бути більш корисним для найменш успішних (advantaged) членів суспільства».

Д. Роулз «Справедливість як чесність»

Ліберали вірять у рівність можливостей. Кожен індивід повинен «мати рівну можливість чи то процвітати, чи то занепасти». Така гра, як життя, повинна гратися на однакових полях: умови для життя повинні для всіх бути однаковими. Але лібе­рали не вірять у соціальну рівність. Адже люди народжуються з різними завдатка­ми та деякі готові працювати більше, ніж інші. Отже, для ліберала рівність означає, що індивіди повинні мати рівні можливості для розвитку своїх нерівних завдатків.

Таким чином, ліберали вірять у свого роду меритократичне суспільство (MERITOCRACY: meritus — заслуга, достоїнство + kratos — влада = правління тала­новитих чи здібних), де нерівності багатства та соціального положення лише відо­бражають нерівність наділення завдатками та достоїнствами людей; або фактори, які не підвладні людині, наприклад удача та везіння. Таке суспільство соціально справе­дливе тому, що людей оцінюють не за статтю, кольором шкіри чи віросповіданням, а відповідно до їх обдарованості та бажання працювати, що Мартин Лютер Кінг нази­вав «змістом» особистості. Як висновок, соціальна рівність є несправедливою, тому що ставиться до нерівних індивідів рівно. Проте мислителі лібералізму не змогли зі­йтися на думці, як ці принципи справедливості мають бути застосовані на практиці. Класичні ліберали схвалюють меритократію (правління талановитих, здібних) на економічних та моральних засадах. Економічно вони наголошують на необхідності прогресивної системи заробітної плати. Соціальна нерівність слугує як для багатих, так і для бідних сильною спонукою до праці: для багатими є можливість збагатитися ще більше, а для менш забезпечених — нестримне бажання уникнути бідності. Мо­рально справедливість відстоює повагу до прав індивіда. Якщо індивіди чесно нако­пичують своє багатство, тоді, хоч і нерівний, поділ багатства є справедливим. Ті, з більшими завдатками, які більше працювали, «заробили» своє багатство та заслуго­вують бути успішними, на відміну від лінивих та бездарних. Така теорія справедли­вості була розроблена Джоном Локком в ХѴІІ ст. і була удосконалена неолібералами, часто під впливом ідей Роберта Нозика. А сучасні ліберали соціальної справедливос­ті натякнули на певну соціальну рівність. Наприклад, у «Теорії про справедливість» (1970) Джона Роулза стверджується, що економічна нерівність є справедливою, якщо це на користь найбіднішим верствам населення. Отже, соціальні ліберали дійшли ви­сновку, що справедливе суспільство — це таке, де багатство перерозподіляються че­рез певну систему на благо менш забезпечених. Такі різні погляди на соціальну спра­ведливість відображають незгоду всередині лібералізму стосовно умов, у яких саме може бути досягнуте справедливе суспільство. Представники класичного лібералізму вірять, що заміна феодалізму ринковим або капіталістичним суспільством створила необхідні умови, в яких кожних індивід може процвітати відповідно до його досто­їнств. А от сучасні ліберали вважають, що невгамовний капіталізм призвів до того, що склалися нові форми соціальної несправедливості, які дають привілеї одним та ставлять у невигідне становище інших.

Толерантність та різноманітність. Ліберальна соціальна етика характеризу­ється готовністю сприйняти, в деяких випадках і прославляти моральне, культурне та політичне різноманіття. Справді, плюралізм, або різноманіття, веде своє коріння від принципу індивідуалізму та припущення, що всі люди — різні та унікальні створіння. Але ліберальні погляди щодо різноманіття найчастіше асоціюють з то­лерантністю. Толерантність означає терплячість та готовність дозволяти людям ду­мати, говорити та діяти так, як ми того не схвалюємо. Це було сказано французь­ким мислителем і філософом Вольтером (1694—1778): «Я маю відразу до того, що ви говорите, але до смерті захищатиму ваше право це говорити». Толерантність — це і етичний ідеал, і соціальний принцип. З одного боку, це відображає мету особи­стої автономії, з іншого — встановлює певні правила стосовно того, як повинні лю­ди ставитися один до одного. Вперше ліберальні погляди на терпимість виникли в XVII ст., коли такі мислителі, як Джон Мілльтон та Джон Локк намагалися захис­тити право на свободу віросповідання. У «Листі про віротерпимість» Локк ствер­джував, що функція держави — захищати життя, свободи та власність індивіда, і вона не має права втручатися в душі людей. Це підкреслює, що ліберали чітко роз­межовують «публічну» та «приватну» сфери життя. Терпимість має застосовувати­ся до всіх питань, які відносяться до «приватних» на підставі того, що, як і релігія, вони стосуються моральних переконань та повинні бути залишенні на розсуд інди­віда. Таким чином, терпимість — гарантія негативного права.

У трактаті «Про свободу» Дж.-С. Мілль наголосив на важливості терпимості не лише для індивіда, а для всього суспільства. З точки зору індивіда, терпимість — це переважно гарантія особистої автономії і дому є умовою для духовного самовдос­коналення. Тим не менше, терпимість є також необхідною для забезпечення про­цвітання суспільства в цілому. Істина може народитися лише в умовах «вільного ринку» ідей, і тільки тоді буде подолано неосвіченість. Саме тому плоди розмаїття: спір, дебати та аргументи є двигуном суспільного процесу. Мілль вважав, що загро­зою цьому прогресу є демократія та поширенням «нудного конформізму», пов’язаного з вірою, що більшість завжди права.

Мілль стверджував:

«Якщо все людство, крім одного було однієї думки, і лише одна лю­дина притримувалася протилежної думки, людство не могло б бути оправданим за замовчування тієї однієї людини; як і та людина за при­мушення мовчати всього людства, якби мала силу це зробити».

Віра в терпимість та розмаїття також пов’язана з ліберальною вірою в урівнова­жене суспільство, а не розколоте суттєвим конфліктом. Хоча в суспільстві всі інди­віди переслідують різні інтереси, ліберали вважають, що існує глибша гармонія, чи рівновага, між цими конкуруючими інтересами. Наприклад, інтереси працівників та роботодавців відрізняються: працівники хочуть вищої заробітної плати, коротшого робітничого дня та покращених робітничих умов; роботодавці хочуть підвищити свої прибутки шляхом зменшення затрат на виробництво, в тому числі й на заробі­тну плату. Тим не менше, ці конкуруючі інтереси також доповнюють одне одного: працівникам потрібна робота, а роботодавцям — робітнича сила. Іншими словами, кожна група є необхідною задля досягнення інтересів іншої групи. Індивіди та гру­пи можуть переслідувати власні інтереси але природний баланс буде завжди заяв­ляти про себе. Принцип рівноваги ставить лібералізм далі від соціалізму, який від­стоює конфліктну модель суспільства; так само від консерватизму, який ототожнює духовне, соціальне та культурне розмаїття з безладом та нестабільністю.

Плюралізм у найширшому значенні — це віра або відданість розмаїттю чи строкатості, існуванню багатьох речей. Як термін образний він вказує на існування змагальності партій (політичний плюралізм), розмаїття етичних цінностей (мораль­ний, або духовний, плюралізм), ряд культурних віровчень (культурний плюралізм) тощо. Як нормативний термін, він стверджує, що розмаїття — це явище корисне та бажане, тому що, зазвичай, воно захищає свободу індивіда, породжує спір та по­розуміння. Більш вузько плюралізм — це теорія розподілу політичної влади: вона не має бути сконцентрованою в руках однієї еліти чи пануючого класу. В цій формі плюралізм часто розглядається як теорія «політики групи», натякаючи, що доступ до влади цілої групи забезпечує широку демократичну відповідальність.

Але лібералізм не підтримує необмеженого плюралізму та розмаїття. Джон Локк, наприклад, не був готовий застосувати принцип терпимості до римських католиків, у яких він вбачав загрозу національному суверенітету, тому що вони заприсягались на вірність іноземному священику (папі). Найчастіше нетерпимість може бути придатна по відношенню до ідей, які самі по собі є нетерпимими. Ліберали можуть, наприклад, бути готові підтримати закони, які забороняють свободу слова, расистські точки зору або закони, які забороняють недемократичні політичні партії, на підставі того, що по­ширення таких поглядів та перемога таких партій скоріше за все призведе до загибелі ліберальної терпимості. Тим не менше, ліберали не вважають, що слід придушувати нетерпимість. Як стверджував Дж. С. Мілль, важливість відкритих дебатів та дискусій полягає в тому, що «погані» ідеї виставляються як погане, отже перемагають «хороші» ідеї. Тому віра в терпимість пов'язана зі всезагальною вірою в те, що ліберальні теорії та цінності неодмінно одержать перемогу над неліберальними альтернативами.

Тим не менше з кінця ХХ ст., багато лібералів пішли далі терпимості та висунули ідею моральної нейтральності. Це відображає перехід від універсалізму до плюралізму всередині лібералізму, тим що ліберали часто покидали пошук фундаментальних цін­ностей на користь бажання створити умови, в яких люди з різними духовними та мате­ріальними пріоритетами можуть жити разом та з користю для всіх. Такий погляд ґрун­тується на поглядах, висловлених у творах Ісаї Берліна, що конфлікти цінностей властиві життю: люди схильні не погоджуватися стосовно кінцевого результату життя. Це може позбавляти ліберальні цінності їхнього привілейованого статусу, але це й під­креслює важливість такого принципу, як терпимість, як найкращий, а можливо — єди­ний спосіб зберегти порядок та стабільність у контексті духовного плюралізму. Але якщо лібералізм визнає духовний (моральний) плюралізм, то тим він вже виходить за рамки лібералізму. Наприклад, для Джона Грея, плюралізм — це прояв «пост- ліберального» стану, за якого ліберальні цінності, інститути та режими вже не можуть претендувати на монополію легітимності.

СУПЕРЕЧНОСТІ ЛІБЕРАЛІЗМУ

3.