ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ ЗАСАДИ

Ліберальна держава. Ліберали не вірять, що збалансоване та толерантне суспільс­тво виникне природним шляхом з доброї волі індивідів та добровільних об'єднань. Цьому ліберали відрізняються від анархістів, які вірять, що закон та уряд не є необ­хідними.

Джон Локк (1632—1704)

Англійський філософ та політик. Народився в Сомерсеті, навчався ме­дицині в Оксфорді перед тим як стати секретарем Антонія Ешлі Копе- ра, першого Графа Шафтесберійського. Його політичні погляди були сформовані на тлі Англійської революції. Послідовний опонент абсолю­тизму, та часто його змальовують як філософа «Славної революції» 1688 року, яка встановила конституційну монархію Локка часто розгля­дають як ключового мислителя раннього лібералізму. Хоча він і визна­вав, що люди за своєю природою рівні та вільні, але пріоритет, який він надавав правам власності, не дозволяв йому схвалювати політичну рі­вність або демократію в її сучасному розумінні. Найважливіші праці Ло­кка: «Листи про віротерпимість» (1689) та «Два трактати правління» (1690).

Цей аргумент є основою договірних теорій, розвинутих у XVII ст. такими пись­менниками, як Томас Гоббс та Джон Локк, які, для лібералів, пояснюють політичні обов'язки індивіда перед державою. Гоббс та Локк змалювали картину, за якою життя було до створення держави, в бездержавному суспільстві. На думку Гоббса, в такому суспільстві, життя людей було б самотнім, огидним, коротким та в умовах постійної громадянської війни, оскільки за природою люди жадібні, егоїстичні та постійно прагнуть влади. Як результат, раціональні індивіди дійшли б до домовле­ності, «суспільного договору», щоб створити суверенну державу, без якої впоряд­коване та стабільне життя було б неможливим. Усі індивіди дійшли б висновку, що слід пожертвувати часткою їхньої свободи заради встановлення системи права в їх­ніх же інтересах; інакше їх права та життя перебували під постійною загрозою. Гоббс та Локк визнавали, що цей «договір» — історична вигадка. Але мета ідеї про договір — наголосити на важливості держави для індивіда. Іншими словами, Гоббс та Локк хотіли, щоб індивіди поводилися так, наче це було правдою: поважали та підкорялися уряду та закону в знак вдячності за їхню безпеку, яку лише суверенна держава може забезпечити.

Договірні теорії є втіленням багатьох важливих поглядів лібералів стосовно держави, особливості політичної влади загалом. По-перше, вони вважають, що по­літична влада походить «знизу». Держава складається з індивідів і для індивідів; іс­нує задля задоволення їхніх потреб та інтересів. Уряд повстає з домовленості під­владних. Це означає, що громадяни не повинні підкорятися абсолютно всім законам та ставитися прихильно до будь-якої форми влади. Якщо уряд ґрунтується на договорі, укладеному самими підвладними, то він має право порушувати цей до­говір. Коли легітимність цього уряду зникає, люди мають право на повстання. Цей принцип, розроблений Джоном Локком у «Двох трактатах правління», і був вико­ристаний для виправдання Славної революції 1688 року, за якої в Англії було вста­новлено конституційну монархію.

По-друге, договірна теорія зображає державу як посередника або нейтрального арбі­тра в суспільстві. Державу створює не привілейована еліта, яка бажає експлуатувати на­селення, а договір між людьми. Таким чином, держава є утіленням інтересів всього на­селення та діє як нейтральний арбітр, коли індивіди чи групи конфліктують. Наприклад, якщо індивід порушує умови договору, встановленого з іншими індивідами, то держава застосовує «правила гри» та примушує дотримуватися умов договору (якщо кожна сто­рона вступила до нього добровільно). Але необхідною рисою такого арбітра має бути неупередженість. Отже, в державі ліберали вбачають неупередженого, об’єктивного та нейтрального арбітра серед конкуруючих індивідів та груп суспільства.

Конституціоналізм. Хоча ліберали впевнені в необхідності уряду, вони також усвідомлюють, яку він несе в собі небезпеку. З їхньої точки зору, всі уряди — мож­ливі тиранії для індивіда. З одного боку, це ґрунтується на тому факті, що уряд во­лодіє суверенною владою, а тому завжди є постійною загрозою свободі індивіда. З іншого, це викриває страх лібералів перед владою. Люди за своєю природою своє­корисливі створіння, і маючи владу (можливість впливати на поведінку інших), природно, що вони будуть її використовувати на свою користь за рахунок інтересів інших. З позиції лібералів: егоїзм плюс влада дорівнює корупція. Така ідея прозву­чала у відомому попередженні Лорда Актона (Lord Acton): «Влада схильна розбе­щувати, а абсолютна влада — абсолютно розбещувати», і він зробив висновок, що «великі мужі майже завжди погані мужі». Ліберали бояться деспотичної влади та підтримують принцип обмеженої влади. Влада може бути обмежена або приборка­на шляхом установлення конституційного стримування і демократією.

Конституція — це звід правил, який покликаний розподілити обов’язки та фун­кції між різними інститутами влади.

Конституціоналізм у ліберальному вимірі. У вузькому розумінні — це дія об­меженого керування (обмеженої влади), яку спричинює існування конституції. В цьому розумінні можна сказати, що конституціоналізм існує, якщо інститути влади та політичний процес ефективно регулюються конституційними правилами. Шир­ше: конституціоналізм звертається до ряду політичних цінностей та прагнень, які відображають бажання захистити свободу шляхом установлення зовнішніх та внут­рішніх чинників стримування влади. Зазвичай це виражається в підтримці консти­туційних положень, які встановлюють цю мету, особливо кодифікованої конститу­ції, Біллі про права, розподілу влади, бікамералізму, федералізму чи децентра­лізації. Таким чином конституціоналізм — це вид політичного лібералізму.

Інший варіант: конституціоналізм може бути встановлений введенням внутрішньо­го стримування, яке поширюється на політичну владу шляхом поділу влади на певну кількість інститутів, які створюють систему «стримування та противаг».

Ліберальна демократія. Демократія, як відомо, означає «владу демосу», де де­мос означає народ, хоча спочатку цей термін використовувався для позначення бід­них (бідноти), або «багатьох». Більш сучасну версію демократичного принципу можна побачити в зверненні Авраама Лінкольна в Геттісбурзі в 1863 р., де він на­голошував на необхідності «влади народу для народу». Але демократія — спірне поняття: немає чіткого визначення цього поняття, а є лише декілька конкуруючих визначень; тому й не існує єдиної моделі демократичного режиму, хоча історично найбільш успішною моделлю була ліберальна демократія. Тим не менш ліберально- демократичні системи мають гібридний характер: вони втілюють дві особливі риси: демократичну та ліберальну. Ліберальний елемент відображає віру в обмежену владу; демократичний елемент — відданість влади народу. Як модель демократії, ліберальна демократія має три основних риси.

Ліберальна демократія це непряма та представницька форма де­мократії. До політичної влади приходять шляхом перемоги у виборах, які проводяться на засадах формальної політичної рівності: одна лю­дина — один голос, один голос — однакове значення».

Ґрунтується на конкуренції та виборі електорату. А це забезпе­чується політичним плюралізмом, співіснуванням великої кількості су­перечливих вчень, конфліктуючих суспільних філософій та політичних організацій.

Характеризується чітким розмежуванням термінів «держава» та «громадянське суспільство», що досягається стримуванням влади уряду та існуванням автономних груп та інтересів, ринком або капі­талістичною організацією економічного життя.

Гібридна природа ліберальної демократії відображає основоположну амбівален­тність всередині лібералізму стосовно демократії. Багато в чому, це походить від впливу індивідуалізму, що втілює страх колективної влади та призводить до віри в політичну рівність. У ХІХ ст. ліберали часто розглядали демократію як явище за­грозливе та небезпечне. Беручи це до уваги, вони часто зверталися до ідей Платона та Аристотеля, які бачили в демократії систему, де править натовп. Основна ідея, яка непокоїла лібералів: демократія може стати ворогом свободи індивіда. Це ви­пливає з того, що «народ» — це не єдине ціле, а сукупність індивідів та груп, які мають власні погляди та протилежні інтереси. «Демократичний вихід» з конфлікту — це дотримуватися принципу, що воля більшості має превалювати над волею ме­ншості. Таким чином, демократія зводиться до правила 51 відсотка, що французь­кий політик Алексіс де Токвіль назвав «тиранією більшості». Отже, свобода індиві­да та права меншості можуть придушуватися в інтересах народу. У свою чергу, Джеймс Медісон стверджував, що найкращий захист від тиранії більшості — сис­тема стримування та противаг, яка робила б уряд відповідальним перед конкурую­чими меншостями та захищав би меншість приватних власників.

Джеймс Медісон (1751—1836)

Американський політичний діяч та політичний теоретик. Медісон родом із штату Вірджинія, був ярим прихильником американського націоналіз­му. На Континентальному конгресі в 1778 р. він також відіграв провідну роль у створенні конституції США і Білля про права. Медісон працював міністром закордонних справ уряду Джефферсона 1801—1809 рр. та був четвертим президентом сШа.

Медісон був прихильником плюралізму та поділу влади, підтриму­ючи прийняття федералізму, бікамералізму. Таким чином, «медісонізм» наголошує на необхідності створення системи стримування та противаг як на головний спосіб запобігти тиранії. Тим не менш під час свого пе­ребування на посаді президента він намагався посилити державну владу. Найбільш відомі його твори — статті у часописі «Федераліст» (1787—1788).

Ліберали висловили певну скептичність стосовно демократії не лише через владу бі­льшості, а й із-за натури сучасної більшості в індустріальному суспільстві. Наприклад, Дж.-С. Мілль, вважав, що політична мудрість нерівно розподілена між індивідами і бага­то в чому залежить від освіти. В той час як неосвічені індивіди схильні діяти відповідно до вузьких інтересів свого класу, освічені здатні використовувати свою мудрість та до­свід на благо інших. Тому він наполягав на тому, що виборні політики повинні говорити від свого імені, а не від імені виборців. Тому він запропонував систему виборів, де непи­сьменні позбавлялися права голосу, а іншим надавали б один, два, три або чотири голоси — відповідно до рівня їхньої освіченості чи соціального статусу.

Іспанець Ортега-й-Гассет (1883—1955) висловив такі побоювання більш драматич­но в творі «Повстання мас». Гассет застерігав, що прихід масової демократії призведе до повалення цивілізованого суспільства та морального порядку, чим прокладе шлях для авторитарних правителів, які апелюватимуть до основних інстинктів мас.

Разом із цим до ХХ ст., більшість лібералів стала розглядати демократію як необ­хідність, яка обґрунтовувалася великою кількістю аргументів та доктрин. Саме перше ліберальне виправдання демократії ґрунтувалося на ідеї, що громадяни повинні мати засоби захистити себе від пригноблення владою. В ХѴІІ ст. Джон Локк розробив об­межену теорію захисної демократії, стверджуючи, що право голосу має надаватися за­можним (тим, хто має власність), які тоді могли б захищати свої природні права від влади. Якщо шляхом оподаткування влада має силу експропріювати власність, то гро­мадяни мають право захистити себе, контролюючи склад органу, який створює систе­му оподаткування, — законодавчого органу. В часи Американської революції ця ідея знайшла своє втілення в лозунгу «Ні — оподаткуванню без представництва». Такі ути­літарні теоретики, як Єремія Бентам та Джеймс Мілль (1773—1836) розробили уявлен­ня про демократію, як про форму захисту індивіда шляхом загального виборчого пра­ва. Утилітаризм ґрунтується на вірі, що індивіди прагнуть до задоволення та бажають уникнути нестерпностей, тому вони голосуватимуть, щоб захистити свої інтереси (як вони їх визначають). Бентам дійшов висновку, що загальне виборче право (в його часи загальне право для чоловіків) єдиний шлях забезпечити велике щастя для великої кіль­кості осіб. Захисна демократія має на меті дати індивідам найбільшу можливість жити як вони того бажають, тому асоціюється з мінімальним втручанням з боку держави.

Порівняльна характеристика поглядів на демократію

Ліберали розглядали демократію з позиції індивідуалізму як консе­нсус виражений шляхом голосування, таким чином ототожнюючи де­мократію з виборами. Демократія стримує зловживання владою, про­те вона має діяти в конституційних межах, щоб запобігти тиранії більшості.

Консерватори схвалюють ліберально-демократичне правління, але з необхідністю захистити власність та традиційні інститути від простодушного бажання більшості. Але вони також пов’язують виборчу демократію з проблемами надмірного керування та економіч­ною стагнацією.

Соціалісти традиційно схвалювали радикальну форму демокра­тії, що ґрунтується на участі та бажанні поставити економічне життя під громадський контроль, називаючи ліберальну демократію капіталістичною демократією. Тим не менше, сучасні соціалісти схи­ляються до вчення ліберальних демократів.

Анархісти схвалюють пряму демократію та закликають до по­стійною участі громадян у радикальній децентралізації. Виборча або представницька демократія, на їхню думку, — це просто прикриття, за яким намагається скрити домінування еліти та примирити маси з їх пригнобленням.

Фашисти підтримують ідею тоталітарної демократії, маючи на увазі що справжня демократія — це абсолютна диктатура, коли лідер монополізує ідеологічну мудрість та здатний самостійно формулю­вати істинні інтереси народу.

Екологи часто підтримують радикальну демократію. «Темні» зе­лені розробили особливу критику електоральної демократії, яка зо­бражує її як спосіб нав’язування інтересів сучасного покоління прийде­шньому, та природі загалом.

Більш радикальне схвалення демократії пов'язане з необхідністю політичної участі. Це пов'язують з ученням Ж.-Ж. Руссо та лібералом Дж.-С. Міллем. Мілль ще раз під­тверджує амбівалентність лібералів стосовно демократії. У своїй неприборканій формі демократія призводить до тиранії, але за відсутності демократії може перемогти не­освіченість та жорстокість. За Міллем, найбільша цінність демократії полягає в тому, що вона сприяє гармонійному розвитку людських здібностей. Беручи участь у полі­тичному житті, громадяни досягають вищого рівня власного розвитку. Такий підхід характеризує демократію як виховний досвід. Тому він відкинув принцип політичної рівності. Мілль вірив, що виборче право має надаватися всім, у тому числі й жінкам (що було досить радикальним у його час), крім неписьменних.

Але після ХХ ст. ліберальні теорії стосовно демократії менше зосереджували свою увагу на дозволі та участі, а більше на необхідності досягнення консенсусу всередині суспільства. Це можна побачити в працях теоретиків, які стверджували, що не індивіди, а організовані групи стають головними політичними акторами, та зображали сучасне індустріальне суспільство як складний комплекс, якому притаманне суперництво інте­ресів. З цієї точки зору демократія тим приваблива, що це єдина система, яка здатна під­тримувати рівновагу всередині складних сучасних суспільств. Демократія надає конку­руючим групам політичний голос, прив'язує їх до політичної системи, чим забезпечує політичну стабільність. Це привело до виникнення простіших теорій демократії. Аме­риканець Роберт Даль (н. 1915) та Чарльз Ліндблум назвали сучасні демократії «поліар­хіями», що означає правління багатьох, тобто систему правління, за якої збільшуються шанси рівної участі в управлінні суспільством. Поліархія характеризується поширенням громадянства на відносно велику частку дорослого населення та правом цих громадян повставати проти урядовців шляхом голосування. Це може виглядати далеким від ідеа­лу народного самоврядування, але воно має вирішальну перевагу в підтримуванні стій­кого рівня підзвітності та народної відповідальності багатьох як система правління, за якої збільшуються шанси рівної участі в управлінні суспільством.

4.