ДО ЧАСТИНИ III

Відповідно до світових рейтингів інноваційного розвитку (The Global Innovation Index; The Global Innovation Policy Index; The European Innovation Scoreboard) Україна посідає позиції, сумірні з позиціями країн «третього світу».

• збережено освітню систему, науково-технічний потенціал та певні високотехнологічні виробництва;

• ухвалено пакети нормативних актів щодо інноваційної ді­яльності;

• формуються механізми державного і ринкового фінансу­вання інноваційних проектів (венчурні фонди);

• розвивається інноваційна інфраструктура включно із залу­ченням можливостей інтернет-технологій;

• отримано перші позитивні результати інноваційного розвитку регіонів на базі кластерного підходу до оновлення виробництва;

• формується прошарок малого інноваційного підприєм­ництва тощо (передусім у сфері інформаційних технологій).

До позитивів у процесі реалізації в Україні проекту націо­нальної інноваційної системи слід віднести створення впродовж останніх років:

• низки бізнес-інкубаторів розвитку малого інноваційного бізнесу та бізнес-інкубаторів у ВНЗ;

• національних контактних пунктів;

• Інституту науково-технічної та економічної експертизи;

• науково-виробничих інноваційно-інвестиційних комплексів;

• структурних підрозділів регіональних органів державної влади, що надають допомогу у підготовці та впровадженні інно­вацій, та регіональних центрів трансферу технологій;

• інноваційно-технологічних кластерів (малих кремнієвих долин).

Проте, попри створення певної елементної бази, Україні поки що не вдалося інтегрувати її із соціально-економічним роз­витком, вибудувавши цілісну національну інноваційну систему, спроможну конструктивно й взаємокорисно взаємодіяти з гло­бальною інноваційною системою, що має негативні соціально-ци- вілізаційні наслідки у вигляді соціальної ексклюзії: незалученості потенційних представників «креативного класу» до процесів тво­рення єдиної інноваційної цивілізації, економіки та систем вироб­ництва.

Неспроможність України напрацювати цілісну й соціально значиму національну інноваційну систему передусім обу­мовлена неефективністю державної інноваційної політики в питанні формування механізмів публічно-приватного парт­нерства у цій сфері. Внаслідок цього реальна інноваційна ді­яльність світового рівня в Україні якщо й відбувається, то під­порядкована зазвичай не національним українським інтересам, а інтересам технологічно більш розвинених країн і здійснюється переважно опосередковано - через численні ТНК, на засадах аутсорсингу.

Відсутність соціально ефективної національної інноваційної системи є серйозним викликом національній безпеці, оскільки по­дібна ретардація інноваційного розвитку може обернутися для України як держави і суспільства геополітичною маргінальністю, сегрегацією від інноваційно-креативного сегмента глобального су­спільства (країн «золотого мільярда»).

Інноваційний форсайт, проектування належного техноло­гічного майбутнього є для України імперативом, оскільки без такого проектування Україна ризикує:

• зазнати іміджевих втрат, остаточно «випасти» з контексту глобального інноваційного розвитку;

• посилити загрози, пов'язані з відпливом з країни висококва­ліфікованих кадрів (брейн-дрейном, хедхантингом);

• неспроможністю забезпечити конгруентність, інтеропера- бельність національної технологічно-цивілізаційної інфра­структури з єврорегіональною та глобальною інфраструктурами;

• повним крахом інститутів залучення вітчизняних та іно­земних інвестицій до інноваційної сфери розвитку.

Докорінною методологічною вадою державного планування в Україні інновацій є підміна питання інноваційного розвитку пи­таннями наздоганяючої модернізації на тлі нехтування впливами глобальної інноваційної системи на національну систему.

Приклад успішної інноваційної діяльності сертифікованих працівників ІТ-галузі, задіяних у різноманітних дослідниць- ко-впроваджувальних проектах (R&D), які здійснюють ТНК з від­повідними венчурними фондами (програми інноваційного аут­сорсингу), свідчить про неприпустимість нехтування чинником конструктивних та деструктивних впливів на Україну зовнішньої глобальної інноваційної системи, хоча державні органи, відпові­дальні за інноваційне планування, зазвичай воліють не помічати проектів типу R&D, які здійснюються в Україні різноманітними ТНК на засадах аутсорсингу й фінансуються відповідними вен­чурними фондами (американського, європейського й азійського походження).

Реально здійсненим завданням Української держави у сфері стимулювання інноваційного розвитку може стати реалізація як власне національних, так і європейських та міжнародних про­ектів соціальної інтеграції (інклюзії) населення на шляху непе­рервної освіти й краудсорсингу (передачі знань певній соціальній спільноті через соціальні мережі).

Типовим для України є співвіднесення напрямів планованих державою інноваційних проривів за принципом «від досягнутого» з технологіями старого індустріалізму (третього-четвертого укладів), а не з технологіями, властивими сучасній світовій ін­новаційній економіці (п’ятого-шостого укладів). Таку ситуацію можна пояснити незацікавленістю національних великих корпо­рацій, які наповнюють до 80 % національного бюджету, в проектах дійсного інноваційного й модернізаційного розвитку, що засвідчує, що їх інтереси далекі від високих технологій і стратегічних на­прямів інноваційного розвитку.

За відсутності в Україні механізмів реального публічно-при­ватного партнерства у процесі планування та реалізації іннова­ційного розвитку серед відповідних пріоритетів у відповідних дер­жавних документах фігурують або ж проекти суто популістські, немислимі щодо реалізації в умовах сучасної фінансово-еконо­мічної кризи та неоголошеної війни з РФ, або ж анахронічні за своєю сутністю, об’єктивно спрямовані на консервацію техно­логій старого індустріалізму.

Відсутність співпраці на державно-інституційному рівні з іно­земними партнерами стосується передусім патентної системи України, яка не корелює з патентними системами США й азійських країн. Хоча Україна нині входить у четверту десятку країн, що здійснюють патентування за процедурою РСТ, кількість поданих українськими резидентами заявок на відкриття та ви­находи є у сотні разів менша, ніж у США, Японії та Німеччині. Українська патентна система європейського «закритого типу» (пропрієтарної власності) потребує кардинального реформування, оскільки вона не стимулює розвиток інноваційного сектору на­ціональної економіки на засадах залучення внутрішніх та зов­нішніх інвестицій.

Оскільки українські дослідники, працюючи на засадах аутсор­сингу на іноземні приватні компанії, можуть несвідомо працювати на ВПК іноземних держав, нехтуючи закритістю тих або інших українських дослідницьких проектів, питаннями державної та­ємниці тощо, будь-які інноваційні проекти подвійного призна­чення мають постійно перебувати у сфері компетенції українських спецслужб.