НАЦІОНАЛІЗМ
Разом із цим виникає потреба у визначенні як терміна, так і параметрів та цієї проблеми концептуальних меж «націоналізму». В існуючій літературі досить широка панорама вирішення цієї проблеми.
Зокрема, найбільш популярними є такі:А. За Вебстерівським «Новим міжнародним словником»:
• Національний характер або почуття; національність.
• Характерна риса, характеристика певної нації.
• Відданість національному інтересу та національній єдності й незалежності.
• Самопосвята власній нації та її принципам; патріотизм.
• Фаза в розвитку соціалізму, за якої відбувається націоналізація промисловості.
• Теологічне значення. Доктрина, згідно з якою певна нація чи нації є богообраними.
Б. За Е. Смітом:
• Процес формування та утвердження націй або національних держав загалом
• Усвідомлене розуміння належності до нації, поєднане з прагненням її безпеки й процвітання.
• Мовні й символізовані означення «нації» та її ролі.
• Ідеологія, що складається з таких основних компонентів: нація як культурна спільнота; нація як спільнота єдиних прагнень і волі; програма реалізації цих прагнень і волі.
• Суспільний і політичний рух, завдання якого —досягнення нацією певної мети та здійснення її (нації) у практичній площі.
Не менш цікавим підходом до з'ясування сутності націоналізму в його багато- аспектних виявах є підхід американського історика Б. Шиффера. Він запропонував десять суттєвих ознак, які, за його словами, «не обов'язково мають бути нагальними одночасно і не обов'язково виявляються з однаковою інтенсивністю»:
1. Наявність певної території, не обов’язково чітко окресленої (розміри також не мають великого значення), яку певний народ вважає своєю, історично успадкованою, до якої цей народ ставиться з любов’ю і цілісність якої він готовий захищати.
2. Наявність народу, який називає себе нацією зі спільною культурою (реально існуючою чи бажаною), і спільними для всієї нації засобами спілкування (комунікації).
Спільна культура загалом включає в себе мову (як, наприклад, у Франції) чи кілька зрозумілих усім мов (Швейцарія), спільні літературу, символи, звичаї, традиційний життєвий устрій і побут. Коли особистість усвідомлює свою належність до певної культури, відчуває бажання підтримувати її, вона належить до певної нації.3. Наявність деяких панівних суспільних (наприклад, мусульманська чи християнська церкви) та економічних (капіталістичних чи комуністичних) інститутів, що є виявом спільних суспільних чи економічних інтересів. Конфлікт таких інститутів та інтересів усередині нації призводить до громадянської війни.
4. Наявність незалежної чи суверенної держави (тип її не має значення) або, за невеликим винятком, — прагнення мати цю державу (поляки після поділів Польщі, євреї до утворення Ізраїлю).
5. Колективне уявлення про спільну історію і, досить часто, — про спільне етнічне походження. Іноді, як у випадку з євреями й арабами, воно ґрунтується на уявленні про релігійну чи кровну (расову) спорідненість. Спільність минулого та етнічного походження може бути дійсною, реальною і уявленою (зауважимо, що Б. Шейфер писав це задовго до Б. Андерсона та його «уявлених спільнот»). Усвідомлення спільної історичної спадщини дає людям почуття відмінності від інших народів, почуття ідентичності.
6. Пріоритет позитивного ставлення до представників власної нації (національності) — вияв того, що К. Дойч називав «компліментарністю». Іншими словами — це система емоційних зв’язків між представниками однієї Нації, почуття солідарності. Цей принцип діє на найзагальнішому, здебільшого, абстрактному рівні. Американець може не любити свого сусіда-американця і дружити з французом, але на загальному рівні він ставиться до «американців взагалі» краще, аніж до «французів узагалі». Це почуття солідарності міцнішає у воєнний час і стає більш усвідомленим, коли конкретна особа опиняється за кордонами власної країни.
7. Колективне, спільне почуття гордості за досягнення в минулому і сучасному (частіше у військовій та економічній, ніж у культурній чи соціальній сферах), або — спільне переживання з приводу національних утрат і трагедій, особливо воєнних.
Спільна трагедія в минулому, як стверджував Е. Ренан, може бути не менш сильним об’єднуючим емоційним чинником, ніж «національна гордість». Зокрема, для чехів і поляків переживання втрати державності як національна трагедія було надзвичайно потужним інтегруючим чинником. Почуття гордості за досягнення може спричинити виникнення доктрини месіанізму певного народу. Згадаймо ідею «богообраності» євреїв у сіонізмі, ідею цивілізаторської місії в англійців й американців.8. Наявність колективного почуття індиферентності або ворожості до інших (не до всіх) народів (націй), особливо тоді, коли ці нації вважаються такими, що загрожують безпеці власного народу в сучасному чи майбутньому. Саме слово «націоналізм» у такому контексті, як ми вже згадували, досить часто несе на собі тавро ворожнечі і ксенофобії.
9. Почуття відданості спільноті (нації, батьківщині), яка уособлює чи символізує територію, народ, культуру, суспільні інститути, інтереси — тобто все те, що люди вважають своєю спільною спадщиною. Це почуття може бути й неусвідомленим. Для націоналіста нація — це щось більше, загальніше, ніж механічна сума її складових частин, значною мірою це містичний символ, істота, організм.
10. Почуття спільної надії на те, що нація і, відповідно, кожна особистість, яка належить до неї, матимуть щасливе і безпечне майбутнє. Для великих націй це здебільшого означає «славне» майбутнє, пов’язане з експансією (у космічну еру вже не тільки на Землі, а й у космосі). Експансія може бути не лише територіальною, а й економічною. Для невеликих чи нових націй перспективи майбутнього пов’язуються передусім зі сподіванням на виживання і безпеку.
Серед інших дослідників варто назвати підходи фундаторів наукових досліджень цього феномена — націоналізму — К. Дж. Гейза та Г. Кона. Зокрема, Карлтон Дж. Гейз здійснив одну з перших спроб формально визнати його поняття. В його схемі націоналізм розглядається і формулюється: 1) як об’єктивно зумовлений процес перетворення етнічних, культурних спільнот на політичні, державні; 2) як ідеологія, політична доктрина, один з «ізмів»; 3) як почуття, форма самоусвідомлення нації; 4) як політичний рух.
Усі ці аспекти є частинами єдиного цілісного феномена — націоналізму. В тім основний акцент у працях К. Гейза робиться на доктрині націоналізму та її втіленні в життя на різних етапах розвитку цього феномена. Ганс Кон побудував свій варіант визначення націоналізму. «Історичний процес, — наголошував він, — можна аналізувати як послідовність змін у колективній (communal) психології, змін у ставленні людини до всіх виявів особистого і суспільного життя». Аналіз націоналізму в такому розумінні здійснюється Г. Коном у чотирьох основних аспектах: 1) походження націоналізму; 2) його історична зумовленість; 3) його найхарактерніші соціально-культурні риси; 4) спрямування і характер розвитку. Корені самої ідеї націоналізму, вважав учений, сягають найдавніших часів: вона з’явилася ще у давніх євреїв і греків і була відновлена за часів Відродження і Реформації. Відтак природа націоналізму визначається вченим у системі історії ідей і соціальної психології, на тлі соціальної, культурної та політичної історії. «Націоналізм — це, передусім, форма, вияв свідомості», — зазначав Кон.Наведений нами набір дефініцій націоналізму, незважаючи на його певну хаотичність, спричинену особливостями самого терміна, дає можливість зробити певні узагальнення. На наш погляд, найбільш вдало це зробив український дослідник націоналізму Г. Кас’янов у своїй праці «Теорії нації та націоналізму», в якій він окреслив три значення терміна «націоналізм», які загалом визнаються як необхідні функціональні ознаки феномена. Націоналізм — це, по-перше, почуття (колективне або особисте), іншими словами — вияв або форма суспільної свідомості, явище соціально- або індивідуально-психологічне. По-друге, це світогляд, доктрина, або ідеологія, систематизоване уявлення про світ у рамках певного набору абстрактних понять. По-третє, це політичний рух, політична програма, в основі яких лежить відповідна ідеологія (доктрина), світогляд.
Щоб розглядати націоналізм як ідеологію в її первинному розумінні, потрібно розібратися хоча б з такими трьома проблемами.
По-перше, націоналізм іноді класифікують як політичну доктрину, а не як абсолютну ідеологію. Тоді як, наприклад, лібералізм, консерватизм, соціалізм вбирають у себе складні взаємопов’язані і аргументовані ідеї та цінності націоналізму (в глибині серця існує віра в те, що нація є природною і належною одиницею уряду). Недоліком цього погляду є те, що він зосереджується тільки на тому, що вважається «класичним» політичним націоналізмом, і ігнорує багато інших, у деякому відношенні не менш важливих проявів націоналізму, зокрема культурний націоналізм і етнічний. Основна особливість націоналізму — не його вузька асоціація з самоуправлінням і етнічним урядом, але більш ширший зв’язок з новими ідеями, які в будь-якому випадку визнають головну важливість нації. По-друге, націоналізм іноді зображений як виключно психологічне явище і часто у вигляді теоретичної конструкції.По-третє, для націоналізму характерний шизофренічний політичний характер. У різні часи націоналізм був прогресуючим і реакційним, демократичним і авторитарним, раціональним та ірраціональним, лівим і правим; це також було пов’язано з майже всіма головними ідеологічними традиціями. Різними шляхами лібералів, консерваторів, соціалістів, фашистів і навіть комуністів приваблював націоналізм. Мабуть, лише анархізм, в основі його прямого відхилення від держави, має суттєві розбіжності з націоналізмом. Незважаючи на це, націоналістичні доктрини використовувалися різними протилежними політичними причинами. Але основа націоналістичних ідей і теорій може бути ідентифікована через такі ключові поняття і категорії:
• нація, як людська спільнота;
• нація як політична спільнота;
• самовизначення нації;
• політична ідентичність.
3.