НАЦІЯ

Із вище викладеного можемо зробити висновок, що більшість визначень, які праг­нуть зафіксувати «серцевину» націоналізму, зводяться до такого варіанта: націона­лізм — це ідеологія, в якій нація є найважливішим поняттям і центральною цінні­стю.

Утвердження нації як центральної цінності характеризує націоналізм як полі­тичну ідеологію, основним принципом якої є вимога збігу кордонів держави з кор­донами нації (Ернест Ґелнер). Таку державу стали називати «національною». І справді, націоналізм є ідеологією, яка прагне утверджувати саме такий тип держа­ви. Він вважає національну державу базисним елементом міжнародного порядку: взаємини між державами є передусім взаєминами між націями, а національні інте­реси — їх вирішальний чинник.

Головне переконання націоналізму полягає в тому, що нація є або має бути го­ловним законом політичної організації. Однак існує багато суперечок, що саме є нація і як її можна охарактеризувати. Дуже часто слова «нація», «держава», «краї­на», і навіть «раса» часто вживаються як синоніми. Щоб зрозуміти такі суспільні процеси, слід хоча б коротко проглянути їх в історичному вимірі.

Слово «нація» (лат. natio — рід, плем'я) у прадавні часи спочатку мало зневаж­ливий зміст і несло певний соціальний контекст. Так, у Стародавньому Римі «наці­ями» називали чужинців з певного регіону. Ціцерон називав «націями» віддалені варварські народи. Після 212 року, коли статус громадян Римської імперії отримали всі вільні її жителі, це поняття почало використовуватися здебільшого за місцем народження (наприклад, громадяни імперії, які народилися в Африці).

У латинських варіантах Біблії термін «нація» вживається для позначення чужи­нців, тоді як слово «народ» (populus) відповідало поняттю «богообраний народ», тобто євреїв.

Отже, це слово в античну добу мало «інструментальне значення» терміна групи чужинців, об'єднаних спільним географічним положенням чи споріднених кровно.

У середньовічні часи його зміст дещо доповнюється новими нюансами, які відображали рівень політико-економічного розвитку певних регіонів. Певною мірою було зроблено крок на шляху його «соціалізації та подальшої «етнізації». Приблизно в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав про те, що «нації» відріз­няються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами». В серед­ньовічних університетах студентські «нації складалися» за принципом спільного географічного походження та мови. Так, у Паризькому університеті в 1220 р. іс­нували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Норман­дії». У Оксфордському університеті було офіційно визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» націю. Це були також своєрідні «групи взаємодопомо­ги», або «спільнота інтересів».

Десь із кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим термі­ном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних собо­рах. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, полі­тичної чи церковної еліти того часу, об'єднаних територіальною ознакою. Так, на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ заохочу­вався папами, щоб порушити єдність учасників соборів і посилити свій вплив. На Віденському соборі 1311— 1313 pp. під час голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська, англійська, шотландська, ірланд­ська й французька. Нерідко ці «нації» об'єднувались для вирішення на свою ко­ристь того чи іншого питання. Так, на відомому соборі в Констанці (1415) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти уго­рці, чехи, поляки, шведи й датчани.

У XV ст. слово «нація» згадується і в юридичних документах. У 1486 р. в одно­му з імперських законів уперше була застосована назва «Римська імперія німецької нації» (Remises Reich deutsche Nation). За різними версіями термін «німецька нація» тоді й пізніше вказував на єдність німців, отже, мав суто етнічне й, певною мірою, територіальне значення. Імперські закони діяли на територіях, заселених німцями. Багато політичних суперечок пов'язані з тим, чи може певна група людей належати до нації, чи має насолоджуватися правами і статусом державності. Це стосується, наприклад, жителів Тибету, курдів, палестинців, басків, тамілів і т. д. Адже в осно­вному нації є насамперед культурною спільнотою людей, які відрізняються ціннос­тями і традиціями, в особливості спільною мовою, релігією та історією, і часто проживанням у тій самій географічній області. З цієї точки зору «націю» можна ви­значити «об'єктивними» факторами: люди, які задовольняють необхідний набір культурних критеріїв, можна сказати належать до нації; ті ж, які не задовольняють цих критеріїв, можуть належати до не націоналістів або членів іноземних націй. Однак визначення нації як групи людей, пов'язаних спільною культурою і традиці­ями, викликає ряд складних запитань. Хоча окремі культурні особливості часто пов'язані з державністю, особливо мовою, релігією, етнічною належністю, історією і традиціями. Немає ніяких об'єктивних критеріїв, які можуть установити, де й ко­ли існує нація.

Часто мову беруть як найяскравіший символ державності. Мова втілює відмінне відношення, цінності та форми висловлення, які породжують відчуття дружніх від­носин і належності. Німецький націоналізм, наприклад, традиційно ґрунтувався на відчутті культурної єдності, що відображено в чистоті й точності німецької мови. Інші нації також добре відчували різні загрози мовам. Наприклад, суттєвою є мова, яка вирізняє франкомовне населення Квебека від іншої англомовної частини Кана­ди, уельський націоналізм так чи інакше намагається відновити і зберегти уельську мову.

Як зазначає відомий український дослідник теорії націй та націоналізму Т. Ка­сьянов, згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування «наці­ональних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбулися зміни й у понятті «нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних, релігійних та культурних еліт — латини слово «на­ція» перейшло в мови «національних» політичних і релігійних еліт. Протягом XVII ст. термін уже використовувався в деяких європейських країнах як поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи на­лежність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільно­ти. «Нація» дедалі більше ототожнювалася з «народом», тобто населенням країни, держави загалом.

Більше того, слід звернути увагу й на те, що на межі епох феодалізму і заро­дження капіталізму проблематика і вживання терміну «нація» знаходить своє місце і в працях класиків політичної думки та в словниках і енциклопедіях.

Щоб означити певну спільність групових інтересів, Макіавеллі, наприклад, зга­дував «націю» гібеллінів, Монтеск'є іронічно називав ченців «святенницькою наці­єю». Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація — це просто певна «група осіб».

Дідро у своїй відомій «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Це зна­чення терміна «нація» набувало дедалі більшої популярності в мовах тих наро­дів, де процес націотворення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави, політична еліта якої була порівняно культурно одно­рідною.

На цей процес звернула увагу американська дослідниця Л. Грінфелд, яка підкре­слила, що, починаючи з кінця ХѴІ ст., відбувається кардинальне зрушення у вжи­ванні терміна «нація». В Англії його почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (у латині слово «populus» — «народ», мало зовсім інше значення, (ніж слово «natio»). «Ця семантична трансформація, — пише Л. Грінфелд, — означала появу першої нації у світі, нації в тому розумінні цього слова, в якому воно вживається зараз, а також початок ери націоналізму».

З часом, особливо після Французької революції, це значення набуло дальшого поширення. Набули популярності й нові його формальні компоненти. Зокрема, в XIX ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад, у Франції, США та Англії) ста­ло ототожнюватися з поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша сема­нтична «етатизація» слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього слово «на­ція» (nation) в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова «країна», або «держава» (слово «держава» увійшло до політичного словника Євро­пи і стало загальновживаним лише у XVIII ст.). Ліга Націй, створена в 1919 р. (League of Nations, Societe des Nations), була, як відомо, об’єднанням держав, як і її наступниця — Організація Об’єднаних Націй.

Таким чином, усе наведене вище підтверджує, що основною цінністю націоналі­зму є нація. Ця теза була обґрунтована Е. Смітом, який, намагаючись знайти спільні ознаки для всіх різновидів націоналізму, подає такий список основних тверджень:

«1. Людство природним чином поділяється на нації.

2. Кожна нація має свій самобутній характер.

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому.

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією.

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах.

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення націона­льної держави»'

Деякі країни, не маючи національної мови, користуються мовами інших держав.

Релігія — другий головний компонент у статусі державності. Вона виражає мо­ральні цінності і духовні вірування. В Північній Ірландії люди, які розмовляють од­нією й тією самою мовою, поділяються на релігійні лінії; більшість протестантів вважають себе членами профспілок і бажають зберегти свої зв’язки з Великобрита­нією, тоді як більшість у католицькому суспільстві схвалюють об’єднану Ірландію. Іслам відіграв провідну роль у формуванні національного самовизначення в біль­шій частині Північної Африки і Близького Сходу. Іранська революція 1979 р. знач­ною мірою надихнула фундаменталістичні вірування шиїтських мусульман. Незва­жаючи на це, релігійні вірування не завжди збігаються зі статусом державності. Розбіжності між католиками і протестантами на Великобританському материку не надихають конкуруючі націоналізми.

У той же час країни типу Польщі, Італії, Бразилії і Філіппін сповідують зага­льну католицьку віру, але не відчувають, що вони належать до об’єднаної «като­лицької нації».

Нації також спиралися на відчуття етнічної чи расової єдності. Це було очевид­но в Німеччині протягом нацистських часів. Під німецьким словом Volk для «лю­дей» мали на увазі культурну єдність і кровний зв’язок. Значимість раси також під­креслювалась крайнє правими антиміграційними групами, такими як БНП у Великобританії. Однак націоналізм частіше має культурну, ніж біологічну основу. Це відображає етнічну єдність, що має расову основу, але звичайно відштовхує від розділених цінностей і загальних культурних вірувань. Націоналізм у американсь­ких темношкірих, наприклад, менше викликаний кольором шкіри, ніж їхньою осо­бливою історією та культурою. Однак етнічна єдність не завжди забезпечує основу для національної ідентичності. Це підкреслено культурним характером самих су­часних націй, і найочевидніше це в ідеї стосовно США як змішаної нації та в по- стапартеїдській Південній Африці як «нації райдуги».

Часто нації розділяють спільну історію та традиції. Національна ідентичність часто зберігається, нагадуючи попередню красу, національну незалежність, дні народження національних лідерів чи важливих воєнних перемог. Сполучені Штати святкують День незалежності та Подяки; день взяття Бастилії святкуєть- ся у Франції; у Великобританії продовжують святкувати День Дюнкірка. З ін­шого боку, націоналістичні почуття можуть ґрунтуватися більше на майбутньо­му, ніж на суперечностях щодо сучасності чи спільного минулого. Це спосте­рігається у випадку емігрантів, які були «натуралізовані», наприклад в США, «землі мігрантів». Війна за Незалежність не має ніякої прямої значимості для більшості американців, чиї сім’ї прибули до США століттями пізніше. Амери­канський націоналізм має мало спільного з історією та традиціями народів, що населяють США. Незаперечним є обов’язок усіх перед конституцією і лібераль­ними цінностями своєї країни.

Культурна єдність суттєво виражається в статусі державності, тому до неї важко щось додати. Це відображається в змінній комбінації культурних факторів, а не якоюсь точною формулою. В кінці кінців нації можуть бути охарактеризовані «суб’єктивно» кожним із її членів, а не будь-яким набором зовнішніх факторів. У такому розумінні «нація — це психополітична юридична особа, група осіб, які роз­цінюють себе як натуральні політичні спільноти і виокремлюються розділеною (спільною) лояльністю чи прив’язаністю в формі патріотизму. Такі об’єктивні дані, як нестача землі, невелика кількість населення, недостатність економічних ресур­сів, не мають великого значення, якщо група людей наполягає на реалізації «націо­нальних прав». Латвія, наприклад, стала незалежною нацією в 1991 р., не дивлячись на те, що з приблизно 2,6 млн населення тільки половина з них є етнічні латиші. Аналогічно, курдські народи Близького сходу мають націоналістичні прагнення, навіть при тому, що курди ніколи не мали єдиної політичної єдності і тепер розді­лені на частини між Турцією, Іраком, Іраном та Сирією.

Факт, що нації сформовані через комбінацію об’єктивних і суб’єктивних факто­рів, дав можливість конкурувати поняттям (концепціям) нації, тоді як націоналісти погоджуються, що нації — це суміш культурних і психологічно-політичних факторів.

Порівняльна характеристика поглядів на націю

Ліберали підтримують «громадянське» уявлення про націю, яке міс­тить так багато акцентів на політичну вірність, як на культурній єдності. Нації — моральні об'єкт у тому розумінні, що вони забезпечені правами, особливо однакове право на самовизначення.

Консерватори розглядають націю насаперед як «органічну» юриди­чну особу, пов'язану спільною етнічною ідентичністю і розділену історі­єю. Як джерело соціальної єдності, нація, можливо, найбільш політично важлива з усіх соціальних груп.

Соціалісти мають тенденцію розглядати націю як штучний розподіл людства, мета якого полягає в тому, щоб засмакувати соціальну не­справедливість і підтримати встановлений порядок. Політичні рухи і вір­ність мають міжнародний, а не національних характер.

Анархісти взагалі вважали, що нація зіпсована її асоціацією з дер­жавою і через це з утисками з боку останньої. Нація, таким чином, як міф, розроблений для того, щоб сприяти повинуванню і покоренню в ін­тересах правлячої еліти.

Фашисти розглядають націю як органічно об'єднане соціальне і ці­ле, яке часто можливо визначити за расовим походженням, що дає мету і значимість індивідуальному існуванню.

Фундаменталісти в основному оцінюють націю як релігійний об'єкт.

Фактично, вони не погоджуються з тим, що є баланс між двома неправдами. 3 одного боку, «виняткові» концепції поняття нації підкреслюють важливість етнічної єдності і спільної історії. Розглядаючи національну ідентичність як її «дано», незмінно дає нам зрозуміти, що нації охарактеризовані за загальним по­ходженням і мають тенденцію затьмарювати розбіжності між нацією і расою. По-різному консерватори приймають таке уявлення про націю. З іншого боку, поняття нації виставляє на перше місце важливість громадянського визнання і патріотичної лояльності, натякаючи, що нації можуть бути багатонаціональни­ми, багатоетнічними, мультирелігійними і т. д. Це, в свою чергу має тенденцію затьмарювати розбіжності між нацією й державою і, таким чином, між націона­льністю і громадянством.

Розмаїття наукових підходів до визначення поняття нації за Г. Касьяновим.

Історики загалом розглядають націю як історико-культурний чи істори- ко-політичний феномен, намагаючись у проносі його дослідження дотриму­ватися принципу єдності об'єктивних і суб'єктивних характеристик.

Політологи цікавляться проблемами буття нації в таких аспектах, як політика, державне управління тощо. Для них нація — форма органі­зації певного народу, певної політичної спільноти.

Філософи прагнуть розглядати націю здебільшого як культурну спі­льноту, в єдності її історії, мови, літератури, традицій, міфів тощо.

Соціологи потрактовують націю з погляду групової поведінки, вва­жаючи її найбільшим із можливих колективів людського суспільства. Свої підходи до проблем життєдіяльності нації розробляють психологи, літературознавці, психіатри, психоаналітики, біблієзнавці і навіть дослі­дники міжстатевих стосунків — сексопатологи.

Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьо­годенні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості. |...| Спільна слава в минулому; прагнення разом ще раз здійснити велике в сучасному — ось головна умова для того, щоб бути на­цією. [...] Нація — це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням же­ртви, колись принесеної, і готовністю до нової [жертви]. Вона існувала в минуло­му. Вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко вислов­леним прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації... — це що­денний плебісцит...».

Соціологічна версія визначення нації, запропонована Е. Смітом, виглядає так: «На­ція — це велика, вертикально інтегрована і територіально мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від членів подібних груп, які можуть бути їхніми союзниками чи противниками». Група, якій бракує бодай однієї з наведених ознак, не може вважатися «завершеною» чи, «усталеною», нацією.

Згодом Е. Сміт конкретизував це узагальнене визначення нації тими «спільними характеристиками», яких він спочатку уникав. Нація —це «...сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам 'ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов 'язки для всіх її членів».

Автором дефіції був Й. Сталін. У праці «Марксизм і національне питання» (1913) він писав: «Нація — це, насамперед, певна спільність людей.

...Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спіль­ності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури».

Один із найавторитетніших англомовних словників-тлумачників — вебстерівсь- кий дає такі визначення слова «нація»:

а) рід, плем’я, кровна спільнота; б) національність; в) спільнота або зібрання людей чи тварин.

Народ, об’єднаний кровними шапками (спільністю походження), які загалом проявляються у спільності мови, релігії та звичаїв, почутті спільності інтересів та взаємозв’язків. Завдяки цьому євреїв та циган, наприклад, часто називають націями.

3. Найпоширеніше уявлення: будь-яка група людей, які мають спільні інститути та звичаї, почуття соціальної гомогенності (од­норідності) та спільного інтересу. Більшість націй сформовані з аг­ломератів племен чи народів спільного етнічного походження або ж із різних етнічних груп, змішаних в одне ціле тривалою взаємодією. Найхарактернішими ознаками зазвичай вважаються єдина спільна мова або близькі діалекти, спільна релігія, традиції та історія, спі­льне розуміння правди й кривди та більш-менш компактне терито­ріальне розташування. Проте одного чи декількох із цих елементів може бракувати, що не заважає групі залишатися спільнотою інте­ресів та не заперечує прагнення жити разом і претендувати на звання нації.

4. У ширшому значенні — населення країни, об’єднане спільним не­залежним урядом; держава.

5. Студентська громада в середньовічних університетах, об’єднана за територіальним принципом.

Досить цікаві підходи до визначення цього поняття сформулював відомий і найбільш впливовий лідер такого ідейно-теоретичного напрямку, як австрома- ксизм, Отто Бауер (1832—1938). Він є автором великої кількості наукових і політично-полемічних праць, які присвячені проблемам теорії і практики наці­онального розвитку, осмисленню завдань соціальної і національно-визвольної боротьби, теоретичні постулати яких сучасна західна націологія зовсім не зга­дує. Серед специфічних рис бауерівського обґрунтування теорії нації відомий український дослідник В Вилков виділяє ті, які, на відміну від більшості полі­тичних мислителів тієї епохи, чиї праці з «національного питання» мали або політико-полемічне спрямування або виключно наукове, зокрема працю «На­ціональне питання і соціал-демократія». Саме вона стала як фундаментальним науковим дослідженням, так і переконливим політико-ідеологічним продук­том, який був призначений не тільки для вузького кола кабінетних учених, а й широкого кола прихильників соціалістичної ідеології, робітничих партій, ши­роких кіл і прошарків багатьох національностей у Австро-Угорщині і Європі, що були охоплені революційними настроями напередодні Першої світової війни.

У тезисній формі за В. Вілковим бауерівське визначення поняття нації можна подати так:

— нація є не що інше, як «з однієї сторони природня спільність, а з іншої — культурна спільність»;

— нація є не що інше, як особливий тип «національного характеру», «спільність характеру»;

— національний характер являє собою «особливе в спрямуванні волі», якого набуває суспільство під впливом «двох факторів, через які діючі причини «спіль­ність крові» і спільні «культурні цінності», а «також умови боротьби за існування» — об’єднують людей у спільність національної долі»;

— «спільність долі» знову-таки «означає спільне переживання однієї і тієї ж до­лі на ґрунті постійних зносин і безперервної взаємодії». Або — спільність долі діє в двох напрямках: з одного боку, шляхом природної спадковості передаються якості, засвоєні нацією на ґрунті спільності долі, з іншого — передаються культурні цінно­сті, які створюються нацією на ґрунті тієї самої спільності долі»;

— «усі члени нації суть продукти однієї і тієї ж сили», «властивої всім без виня­тку», а «ця діюча сила... історично в кожній людині є «національне» в його харак­тері». Воно «об’єднує людей у націю» і виникає, виходячи із «сили національної спільності долі під впливом «однієї й тієї самої культури, яка створює в боротьбі за існування однієї і тієї ж спільності людей»;

— за Бауером насамкінець можна сформулювати «повне визначення нації», яке звучить так: «Нація — це сукупність людей, яка пов'язана спільністю характеру на ґрунті спільності долі».

Отже, цілком очевидно, що «універсальне» визначення «нації» як людської спі­льноти, якщо воно претендує на повну змістовність, має включати в себе, як міні­мум, мовні, релігійні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціаль­но-психологічні й політичні характеристики. Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на домінантну роль.

Конституційна нація. Хоча націоналісти можуть не погодитися з терміном ви­значення нації, вони об'єднані їхньою вірою в те, що нації повинні бути конститу­ційними суспільствами. Іншими словами, людство — природно розподілене на зі­брання націй, де кожна володіє власним характером і окремою особливістю. Націоналісти сперечаються, щодо глибшого політичного значення нації, а не іншої соціальної групи чи колективу. Беручи до уваги, що, наприклад, рід, релігія і мова можуть бути важливими в специфічних суспільствах або можуть мати важливі по­ложення при специфічних умовах, наявність статусу державності більш фундамен­тальна. З цього приводу цікаве тлумачення класика політичної думки М. Вебера, який, розвиваючи теорію нації, привернув увагу взаємовідносин нації і держави.

Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона офор­млена у власну державу або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і роз­винути її.

Утім цей формальний взаємозв'язок понять «нація» і «держава» не означає їх­ньої понятійної ідентичності, тобто, ясності. Нація належить до груп, які Вебер ха­рактеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які виникають на основі по­чуття спільності, солідарності, почуття належності до групи. Держава, була прикладом Gesellshaft, тобто суспільства, створеного відомо для досягнення певної мети, наслідком певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існу­вання культури, держава — у зв'язку з питанням політичної влади. Підходи «при- мордіалістів» до націоналізму зображують національну самобутність як історично- впроваджену: нації укорінюються на загальній культурній мові і спадщині, які мо­жуть довго передувати державності чи пошукам незалежності, і характеризуються глибокими емоційними додатками, які нагадують зв'язки спорідненості. Ентоні Сміт (1986) наприклад, поставив на перше місце безперервність між сучасними на­ціями і перед сучасними етнічними суспільствами, які він називав «ethnics». Тут мається на увазі, що є невеличкі розбіжності між етнічними належностями і націо­нальністю. Сучасні нації, по суті, є оновленими версіями забутих етнічних сус­пільств. Натомість Ернест Гелнер (1983), звернув увагу на те, що націоналізм пов'язаний з модернізацією, і особливо з процесом індустріалізації. Він підкреслив, що передсучасні або аграрні суспільства були структуровані сіткою феодальних повинностей і лояльностей. Це стало підставою для його висновку про те, що нації об'єднувались у відповідь на існуючі тоді специфічні соціальні умови і обставини. Тому що сучасні національні суспільства сягають своїми коріннями попередніх су­спільств.

Національне суспільство, щоб там не сталося — специфічний вид суспільст­ва. Як соціальний чи політичний принцип суспільство пропонує соціальну гру­пу, яка володіє сильною політичною ідентичністю, заснованою на засадах това­риства, лояльності і обов’язковості. Наприклад, німецький соціолог Фердінанд Тьонніс (1855—1936) розрізняв між Gemeinschaft, чи «суспільством», що було типічним у традиційних суспільствах і охарактеризованим природною прив’яза­ністю та взаємною повагою; та Gesellschaft, чи «асоціацією», з більш вільними договірними відносинами, які притаманні міським та індустріальним суспільст­вам. Для націоналістів нація визначена з поняття відносин типу Gemeinschaft. Незважаючи на це, Бенедикт Андерсон (1983) зазначив, що нації складають тільки «уявні суспільства». Андерсон запевняв, що нації існують більшою мі­рою як умовні зображення, ніж існуючі, котрі вимагають, щоб ступінь взаємодії сама на сам витримала поняття загальної ідентичності. У межах нації індивіди лиш іноді зустрічають малу групу тих, з ким вони розділяють національну іден­тичність. Якщо нації існують, вони існують як уявні винаходи. Цієї точки зору дотримується російський відомий дослідник В. П. Макаренко. Він доводив, що «нація — уявна, видумана, умовно сконструйована, спільність людей, яка спус­кається їм як неминуче органічна і суверена».

Ерік Хобсбаум (1983) доводив, що віра в історичну непереривність і культу­рну чистоту — безсумнівно, міф, та ще й до того міф, який створений націоналі­змом. Таким чином, націоналізм створює нації, а не навпаки. Широко розпо­всюджене усвідомлення статусу державності, наприклад, не розвивалося до кінця XIX ст. Соціалісти, особливо марксисти, пов’язували цей процес із спро­бою об’єднати непостійний клас з суспільством. З цієї перспективи націоналізм розглядається як устрій, через який правлячий клас протистоїть загрозі соціаль­ної революції, гарантуючи, що національна лояльність сильніша, ніж солідар­ність класу, і таким чином пов’язуючи робітничий клас із існуючою структурою влади.

4.