6.3. ПИТАННЯ ЦИФРОВОГО СУВЕРЕНІТЕТУ/КІБЕРМОГУТНОСТІ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ПІДХОДИ ТА ПРАКТИКИ, ОСНОВНІ СУПЕРЕЧНОСТІ ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

Розглядаючи питання стосовно того, якою мірою провідні держави світу розбудовують власний цифровий суверенітет та якими є основні проблеми, з якими вони стикаються на цьому шляху, доцільно зосередитись на підходах США, ЄС, КНР та РФ.

Водночас варто враховувати певну умовність запропоно­ваних прикладів для українських реалій. По-перше, через різні фінансові можливості України та зазначених країн. По-друге, через принципово різну вагу зазначених країн на міжнародній арені та цілі, які ставляться ними та Україною у глобальному сенсі (що істотно впливає на можливості держави за окремими напрямами діяльності). Водночас їх досвід є найбільш показовим щодо того, в яких формах може реалізовуватись кібермогутність / цифровий суверенітет та з якими проблемами на цьому шляху може зіткнутися країна із можливостями, що істотно переви­щують українські.

Зрозуміло, що цифровий суверенітет неможливий без ре­ального інноваційного характеру економіки. І хоча показник ін­новацій у структурі ВВП можна вважати швидше формальною ознакою, однак у сучасних реаліях він дає уявлення про те, на­скільки дійсно та чи інша країна технологічно розвинена та готова до виробництва (експорту) новітніх сучасних технологій. І саме тут більш ніж очевидно, що лідером в цьому є США.

Наприклад, США більше за інших витрачають на дослідження, посідаючи за цим показником у рейтингу Global Innovation Index 2017, відповідно, 10-те місце, тоді як КНР - 17-те (істотно поліпшивши свої показники, оскільки в 2015 р. посідала лише 29-те місце), РФ - 34-те (також поліпшила свій показник з 49-го місця у 2015 р.), а Україна - 54-те (в 2015 р. - 63-тя позиція). Однак тут ідеться про частку ВВП, але в абсолютних цифрах США залишаються недосяжним лідером - понад 462 млрд дол. США у 2015 р., тоді як ЄС загалом - 344 млрд дол. США, КНР - 376 дол. США (не можна не відзначити, що починаючи з 2010 р.

Навіть за цими показниками стає більш ніж очевидним, хто сьогодні реально змагається у сфері інновацій та потенційно може претендувати на забезпечення необхідних показників кібермогут- ності / цифрового суверенітету в глобальному сенсі.

Водночас загальні показники інноваційного потенціалу не повною мірою дають відповідь щодо ефективності тих чи інших країн у цифровій сфері. Одним із важливих елементів стають міжнародні ІТ-корпорації (як технологічні, так і контентні), що фактично виступають безпосереднім елементом кібермогутності / цифрового суверенітету держави. Саме вони в сучасному світі ство­рюють майже всі ключові елементи безпекової інфраструктури циф­рового світу: чіпи, програмні продукти (антивіруси, операційні, по­шукові системи тощо), нові розробки та багато іншого. Саме вони дозволяють державі (як легітимному міжнародному суб'єкту) ефек­тивно конкурувати на міжнародній (а часто - і внутрішній) арені.

За цим показником США також залишають своїх найближчих конкурентів позаду, хоча КНР за останні 5-7 років зробила істотні кроки до зменшення свого відставання. Причому ситуація, що склалася у сфері транснаціональних ІТ, досить неоднозначна.

Якщо ще 15-20 років тому національна приналежність тих чи інших ІТ-ТНК не викликала питань, то сьогодні на нього досить складно відповісти. Формально такі гіганти, як Apple, Microsoft, Hewlett-Packard та інші все ще залишаються американськими ком­паніями, однак їх виробництво чи не повністю зосереджено за кор­доном, причому переважно - у Східній Азії та Китаї.

Це призводить до того, що сьогодні і самі США відчувають певні проблеми, починаючи від технологічної складової і закін­чуючи контентною. Причиною цього стали ті ж самі інструменти, що зумовили розквіт кіберпотенціалу США, - вільна економіка та конкуренція. Показово, що у лютому 2011 р., на спеціально орга­нізованому ланчі між президентом США Б.

Багато в чому передвиборча кампанія Д. Трампа в 2016 р. ґрун­тувалася саме на декларованому бажанні повернути США суб'єкт- ність у цій сфері, обіцяючи «повернути» виробництва та робочі місця в США. Для цього з перших днів його президентства ро­бились кроки, спрямовані на обмеження використання іноземних фахівців на території США, якщо є аналогічний (в сенсі грома­дянства) американський фахівець. Зокрема, 18 квітня 2017 р. було підписано указ президента «Купуй американське та наймай американців» [280], який був спрямований на таку підтримку

Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра національного виробництва (щоправда, на думку оглядачів, він занадто абстрактний і не містить, власне, конкретних шляхів, як це має бути забезпечено [281]).

Водночас Китай, використовуючи особливості політико-еко- номічної моделі держави, де межа між приватним і державним часто буває досить умовною, активно просуває власні ІТ-корпо- рації, що в багатьох сферах стають або домінуючими, або рів­нозначними американським. Це стосується таких компаній, як ZTE^[16], Huawei ^[17], Lenovo ^[18], які вже посідають ключове положення у виробництві планшетів, мобільних пристроїв, ноутбуків та ме­режевого обладнання. Не менш серйозним є і потенціал кон- тентних ІТ-компаній КНР.

Такі ж потужні позиції поки що на внутрішній арені, однак із перспективою поширення на зовнішню, мають китайський по- шуковик Baidu та інші національні китайські продукти. Так само поступово КНР відмовляється від іноземного програмного про­дукту, однак лише тоді, коли має достатньо власних аналогів. Останньою такою ініціативою стала відмова від іноземних антиві- русних продуктів [282]. Усе це створює для США, у їх суперництві із КНР за розширені можливості для власної кібермогутності, до­даткові складнощі, до яких США, вочевидь, не зовсім готові.

Внутрішні ринки обох країн дозволяють їм активно розви­ватися, навіть незважаючи на зовнішню кон’юнктуру. Так само сприятливими є умови для Європейського Союзу.

Водночас внутрішній ринок Російської Федерації є досить об­меженим. Це додатково ускладнюється великими обсягами тери­торії, не завжди високою купівельною спроможністю громадян та низкою суто соціальних факторів. Окремим фактором можна вважати санкції, які введені проти РФ і стосуються, зокрема, ви- сокотехнологічних виробництв.

Однак є й інший фронт протистояння - ресурсний, що ставить США у вкрай невигідні умови, оскільки ускладнює завдання цієї країни щодо забезпечення власного цифрового суверенітету. Передусім ідеться про рідкоземельні метали, які є складовою всієї сучасної електроніки всіх рівнів складності. Проблема виробництва рідкоземельних металів уже набула геополітичного значення, що стосується інтересів усіх розвинених держав світу. Наприклад, у квітні 2013 р. Міноборони США запросило у Конгресу більш ніж мільярд доларів додаткових коштів на закупівлю рідкозе­мельних та інших металів, які вже мають вирішальне значення для оборонної промисловості країни. Фактично монопольне по­ложення КНР на цьому ринку (передусім через найбільші запаси необхідних матеріалів на території Китаю) призвело до значної за­лежності таких країн, як США, Японія та ЄС, від внутрішньої по­літики Китаю щодо квот на видобуток відповідних металів.

Д. МакҐроарті - очільник American Resources та керівник гір- ничовидобувної компанії U.S. Rare Earths, нагадав у цьому кон­тексті слова А. Сміта - ідеолога вільного ринку, який 200 років тому зазначав, що коли йдеться про такі стратегічні пункти, як па­русина та порох, нерозумно залежати від сусідів. На думку Д. МакҐроарті, рідкоземельні метали в сучасному світі так само важливі, як порох та парусина у XVIII ст. для Британії [283].

У вересні 2013 р. Китай заявив, що збирається встановити квоти на видобуток рідкоземельних металів на рівні 93,8 тис. т на рік [284]. Таке квотування вже стало причиною звернення низки країн до СОТ, однак поки що безрезультатно. Для порівняння, американська ком­панія Molycorp, яка також спеціалізується на видобутку рідкозе- мельних елементів, у 2012 р. виробила лише 20 тис. т продукції.

І хоча Японія внаслідок неодноразових геологічних розвідок у 2013 р. таки віднайшла масштабні родовища рідкоземельних ме­талів на дні Тихого океану, однак це рішення навряд чи буде панацеєю, оскільки потрібен час для налагодження видобутку. Крім того, можуть виникнути питання щодо забруднення океану внаслідок подібних дій.

Узагалі, потенційні та реальні загрози в цифровому просторі з боку КНР уже змусили США вдатися до ряду обмежувальних за­ходів щодо китайської високотехнологічної продукції. Наприкінці березня 2013 р. з'явилося спеціальне розпорядження Б. Обами щодо процедур державних закупівель відносно високотехнологічних рішень. Згідно з новими правилами, США припиняли співробіт­ництво з КНР у сфері поставок ІТ-обладнання для організацій дер­жавного сектору (зокрема Міністерства торгівлі та юстиції США, НАСА та Національного наукового фонду) [285].

Зважаючи на досить різкі перші кроки Д. Трампа на посаді пре­зидента США щодо КНР (демонстративне спілкування з лідером Тайваню, активізація дій ЗС США у Тихоокеанському басейні) малоймовірно, що відносини між цими державами якісно поліп­шаться в осяжній перспективі.

Порівняно з США, перед якими стоїть проблема підвищення власної кіберспроможності у глобальному масштабі, КНР, до певної міри, є взірцевим прикладом того, як може відбуватися процес по­силення власної кібермогутності, а заразом - економічного від­новлення держави (хоча часто - за рахунок прав людини та демо­кратичних свобод).

Фактично ж, зважаючи на дійсно визначні досягнення техно­логічного характеру (власні виробництва мікропроцесорів, техніки, розвиток широкосмугового доступу до мережі Інтернет та ін.), ми маємо не менш значущі обмеження контентного характеру. Як за­значає китайський блогер М. Анті: «У Китаї ми маємо «розумну цензуру». Уряд КНР заблокував кожен міжнародний сервіс. І КНР скопіював їх усі. Таким чином, китайська політика у сфері інтер- нет-регулювання надзвичайно проста: блокуй та клонуй. Китайський уряд розуміє необхідність дати людям те, що їм по­добається, - соціальні мережі. Однак разом із тим він розуміє не­обхідність контролювати сервери» [286]. Політика посилення контролю за мережею продовжується і надалі.

З огляду на те, що в КНР понад 750 млн користувачів мережі Інтернет, завдяки такій політиці обмежень КНР поступово формує «національний інтернет», що може призвести до «балканізації» інтернету [287].

Однак маємо розуміти: те, що вдається зробити у КНР, навіть за бажання може бути лише досить умовно перенесено у практику інших держав. Особливо стосовно контентних питань та цензури. Це обумовлено специфікою китайських традицій, кількістю на­селення та певними історичними практиками. Крім того, КНР, вочевидь, чітко узгоджує свої реальні можливості (передусім еко­номічні) із готовністю посилити суверенність у тому чи іншому сегменті. Наприклад, ще 10-20 років тому КНР не могла навіть думати про повний цикл розробки та створення власного мо­більного телефону, відповідно, подібне завдання і не форсувалось. Аналогічно - щодо власних операційних систем, антивірусів тощо. Однак сьогодні поступово всі ці елементи заміщуються саме власними напрацюваннями. Власне, маємо визнати, що багато в чому запорукою технологічного розвитку Китаю стала саме його інкорпорованість до взаємозалежного суверенітету інших країн, які зробили ставку на дешеве обладнання з КНР, і лише потім Китай зміг повернутися до традиційного для нього розуміння власного суверенітету у суто Вестфальских поняттях та кордонах.

Трохи інакше ситуація виглядає для ЄС та Російської Федерації. Лише після скандалів із Сноуденом ЄС почала обережно піднімати тему цифрового суверенітету. Хоча окремі спроби звернути увагу на цю проблему відзначались і в попередні роки. Однак майже повна технологічна та контентна залежність ЄС від сторонніх по­стачальників, а також труднощі стосовно побудови узгодженої спільноєвропейської політичної, економічної та безпекової моделі зумовлюють принципову згоду ЄС функціонувати саме у межах взаємозалежного суверенітету, причому його своєрідними акціо­нерами стають і США, і КНР. Показово, що навіть досить обережні ідеї щодо суверенізації власного інформаційного (цифрового) про­стору стикаються із жорсткою протидією громадян. Наприклад, це було помітно ще декілька років тому, коли обговорювалась ідея створення так званого «віртуального шенгену» (своєрідного за­гальноєвропейського фаєрволу, що мав протидіяти поширенню дитячого порно та пропагуванню тероризму). Так само нічим (принаймні на цьому етапі) закінчилися розмови про необхід­ність суверенізації німецького цифрового простору - навіть на тлі кризи, викликаної справою Сноудена, ці ідеї не підтримуються громадськістю, а європейські держави розуміють, що реалізація таких ідей лише сприятиме «балканізації» інтернету.

Найбільш неоднозначною є практика Росії у формуванні власного цифрового суверенітету. Передусім тому, що пріоритетом тут вочевидь обрано запозичення китайського досвіду. Неодно­значність же російських практик обумовлена тим, що, намагаючись встановити в РФ такі ж режими функціонування технологій та контенту, як і в Китаї, вони, з одного боку, просто не можуть собі дозволити інвестувати такі ж кошти у дослідження та роз­робки, а також «імпортувати» і східноазійський тип відносин між державою та громадянами, а з іншого - перешкоджає надзвичайно неефективна економічна модель РФ, яку додатково погіршує масштабна корупція.

Власне, російський уряд протягом останніх щонайменше 10 років бере ідейний приклад з КНР, однак не готовий витрачати той самий час та кошти на впровадження ідей. Це призводить до прийняття рішень, які є, вочевидь, надмірно поспішними, а часто - не продуманими за наслідками.

Наприклад, малоймовірно, що сьогодні РФ дійсно готова для розробки повноцінної власної операційної системи, хоча такі завдання і ставляться. Кращі результати РФ спостерігаються у сфері побудови власних мікропроцесорів (у квітні 2014 р. було за­явлено про готовність запустити у серію виробництво мікропро­цесорів «Ельбрус-4» компанії МЦСТ), однак це, швидше, епізо­дичні здобутки. Особливо яскраво це проявляється у питанні розробок різноманітних національних планшетів, телефонів тощо. Часто після презентацій подібних продуктів ставало зрозуміло, що національними вони можуть вважатись досить умовно - позаяк або вироблені в інших країнах (оскільки РФ не має необхідних ресурсів), або використовують традиційні програмні платформи, що робить їх звичайними ненаціональними продуктами.

Ще частину практик КНР Росія намагається реалізувати навіть більш радикально, ніж робить це сама КНР. Серед подібних ідей російської влади - національний інтернет, ухвалення так званого пакета «законів Ярової» (додаткові обмеження для користувачів мережі Інтернет та провайдерів інтернет-послуг), запровадження більш жорстких умов доступу до мережі Інтернет у публічних місцях.

Загалом же російська влада хоч і намагається копіювати ки­тайський досвід, однак видається малоймовірним, що це їй вдасться із таким результатом, на який вона очікує. Цьому сприяє як загострення міжнародної військово-політичної обстановки (у тому числі - навколо України), так і надміру жорсткі відносини між Росією та Заходом. Китай у цьому сенсі обрав значно вива- женішу політику, результатами якої зміг скористатись.

Крім того, Російська Федерація є заручницею зазначеної вище проблеми - вона намагається реалізувати концепцію цифрового суверенітету через переліки об'єктів (продуктів) імпортозамі- щення, а не шляхом створення механізмів досягнення цього ім- портозаміщення на основі державно-приватного партнерства. А саме останнім і прямує КНР, хоча, на перший погляд, видається, що стратегії КНР та РФ однакові. Наприклад, у той час як уряд РФ ставить завдання створити національний планшет, КНР сти­мулює розвиток транснаціональних китайських ІТ-ТНК, які б змогли подібну ідею реалізувати. І цей підхід є значно перспек­тивнішим та стратегічно правильним.

Різними є фінансові ресурси та культурні особливості РФ та КНР (другий фактор узагалі характерний для більшості країн пострадянського простору). І якщо щодо першого фактора си­туація очевидна, то у випадку з другим ідеться про особливості національної культури та культурних історичних практик, а також їх взаємозв'язку із принципами забезпечення інформаційної безпеки^[19].

Говорячи про цифровий суверенітет та кібермогутність, варто враховувати і можливості ключових держав на міжнародній арені. Однак саме тут ми спостерігаємо певну паритетність можливостей із одночасною незначною перевагою США. Причина останнього - опосередкований контроль за корпорацією ICANN, яка головним чином є ключовим елементом функціонування мережі Інтернет. Хоча американський уряд офіційно заявив про початок процедури передачі контролю над цією корпорацією міжнародному співто­вариству, однак у багатьох держав навіть це рішення викликає побоювання, що тим чи іншим чином де-факто контроль буде збе­режено за США. Такі держави, як КНР та РФ, продовжують до­кладати зусилль для передачі відповідних функцій до офіційних міжнародних структур (наприклад, Міжнародного союзу елек­трозв’язку). На противагу цьому США пропонують концепцію мультистейкхолдеризму, де контроль над ICANN розподілено не лише між державами, а й між бізнесом, науковою спільнотою, громадянським суспільством та навіть окремими експертами. При цьому, на думку багатьох російських фахівців, насправді ця модель буде варіантом того ж домінування США у цій сфері, однак у іншому вигляді. Варто відзначити, що позиція тих країн, які ви­ступають проти мультистейкхолдерського підходу, багато в чому обґрунтована чинними міжнародними документами, оскільки, згідно із міжнародним правом, єдиним суб’єктом міжнародних від­носин залишається держава, а не різноманітні бізнес-структури чи інститути громадянського суспільства. Відповідно, вирішення цієї проблеми більшою мірою лежить у правовій площині, і, швидше за все, саме тут найближчими роками і будуть зосереджені зу­силля ключових гравців, які переймаються проблемою власного цифрового суверенітету.

Ці зусилля, так само як і проблеми використання кіберпрос- тору у військових цілях, тісно взаємопов’язані із внутрішньою нор- мотворчою діяльністю та здатністю формувати стратегічні цілі, а також досягати їх. Власне, на сьогоднішній день маємо лише де­кілька стратегічних бачень того, яким та чи інша держава уявляє майбутнє національного та глобального кіберпростору. І якщо на національному рівні більшість країн світу так чи інакше визна­чилась (національні стратегії кібербезпеки), то щодо міжнародного лише потужні гравці заявляють про свої амбіції впливати на май­бутнє глобального кіберпростору. Так, США у 2011 р. оприлюднили власну «Міжнародну стратегію для кіберпростору», де виклали своє бачення цих процесів. Також Російська Федерація у 2012 р. запропонувала концепцію Конвенції з міжнародної інформаційної безпеки. ЄС та КНР у цьому питанні займають проміжну позицію, не пропонуючи власних бачень, а обмежено приєднуючись до вже висловлених: Євросоюз - до позицій США, а КНР - Росії.

При цьому всі держави так чи інакше розуміють, що квінте­сенцією розбудови власних кібермогутностей та систем цифрового суверенітету є можливість або застосувати, або протидіяти засто­суванню сучасних ІКТ у контексті забезпечення власних націо­нальних інтересів.

Починаючи з 2010 р. усі провідні країни включились у процес розробки кіберозброєнь, а станом на 2015-2016 рр., за окремими даними, країн, які або розробляють, або планують почати їх роз­робляти, вже понад 120. Майже в усіх країнах, які розуміють не­безпеки, що несе кіберпростір, або бажають використати цей простір у власних інтересах, створюються профільні підрозділи, зазвичай - у військових структурах, що особливо показово. Це чітко визначає рівень проблематики кіберозброєнь для держави, яка чи не одноосібно відповідає саме на питання фізичного вижи­вання держави та захисту її військовими методами. Причому по­дібні підрозділи організовуються не лише у потужних країнах, таких як США, Велика Британія, Франція, Німеччина чи Росія, а й у Білорусі, Ізраїлі, Австралії, Японії та інших середніх та малих країнах. Так само зростають і видатки на цю сферу - щорічно на мі­льярди доларів.