6.2. ЦИФРОВА СКЛАДОВА ІНФОРМАЦІЙНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ КЛЮЧОВИХ ІДЕОЛОГЕМ

Більшість сучасних авторів розглядають термін «цифровий суверенітет» як синонім до інших термінів, похідних від назв су­часних високих технологій (електронний суверенітет, кіберсувере- нітет тощо).

Водночас слід пам'ятати, що цифровий суверенітет не є суто технологічною проблемою. Адже цілковито зрозуміло, що країна не може розвивати й експлуатувати власні інтелектуально-наукові та інтелектуально-технологічні ресурси, якщо перед нею не по­стали виклики і загрози у сфері гуманітарної безпеки, який ча­стіше за все означає втечу з неї людського капіталу в інші, більш привабливі для життя країни. Тоді така країна буде приречена на однобічну узалежненість від трансферу технологій іноземного походження. Причому йтиметься, ясна річ, про технології далеко не найпередовіші, не інноваційні у точному розумінні цього терміна (хоча ці технології можуть вважатися й інноваційними з точки зору необхідності подолання відсталості певної країни та потреби в її модернізації).

Усі ці загрози викликають обґрунтовану стурбованість уже тому, що залежність ефективного розвитку будь-якого сучасного суспільства від ІКТ стає визначальним фактором суспільного роз­витку. Виразний безперервний інноваційний характер ІКТ створює, з одного боку, дедалі нові можливості для подальшого економічного та соціального зростання, а з іншого - нові виклики для безпеки людей та держави, на які вони не завжди можуть від­повісти.

Іншою проблемою стає те, що цей розвиток відбувається у кла­сичних умовах суперництва держав між собою та їх бажання ви­користати ІКТ для забезпечення необхідної переваги для себе у глобалізованому світі. При цьому розуміють і необхідність за­хистити себе від негативних впливів на/через ІКТ від сторонніх гравців.

Усе це наразі породжує дискусії навколо концепцій забезпе­чення державного суверенітету в цифровому світі, можливостей та форм його забезпечення, а також його взаємозв’язку з вільним доступом до інформації та забезпеченням інформаційних прав особистості.

Звертаючись до концептуальних підходів щодо розуміння цифрового суверенітету, маємо попередньо зауважити, що між західними та східними науковцями існує певна принципова тер­мінологічна неузгодженість у цьому питанні. Маючи на увазі переважно одну і ту ж саму проблему, вони називають її і циф­ровим суверенітетом, і інформаційним суверенітетом, і кібермо- гутністю. В суто науковому сенсі всі ці поняття не є тотожними, однак у межах цієї роботи терміни «цифровий суверенітет» та «кі- бермогутність» будуть використовуватись як синоніми, а «інфор­маційний суверенітет» - як самостійне поняття.

У випадку інформаційного суверенітету йдеться про ширше коло понять, яке включає не лише здатність впливати на ІКТ за­галом, але і на контент, причому далеко не завжди вплив слід ро­зуміти як контроль, бо йдеться водночас про протидію інформа­ційно-психологічним операціям чи здійснення власних операцій.

У розуміння ж цифрового суверенітету вкладається смисл пріо­ритетних завдань щодо забезпечення ІКТ-незалежності держави, тоді як до контентної частини терміна звертаються лише епізо­дично, на рівні збирання певних конкретних даних.

Зауважимо і те, що в західній науковій думці терміни «циф­ровий суверенітет» чи «кіберсуверенітет» майже не згадуються. Поодинокі випадки відносяться до практик тих країн, які тради­ційно багато уваги приділяють факторам національної самоспро- можності (Франція). Так П. де Ля Кост, характеризуючи поняття інтероперабельності (обмін даними між різними, гетерогенними, інформаційними системами), зауважив, що це поняття не є «...чистим продуктом технологічної революції. Вона здійснюється відповідно до певних силових відносин так само, як у класичному політичному й економічному світі. Краще розуміння інформа­ційного суспільства, суспільства в мережі дає теорія цифрового су­веренітету, зміст якої полягає в такому: кожна структура отримує цифровий суверенітет, коли вона приходить до створення інтеро- перабельної взаємодії між підструктурами, які її становлять, і уникає небажаної взаємодії зі структурами, від яких вона за­лежить.

Подібне ігнорування цієї проблеми західними країнами обу­мовлено, на нашу думку, двома принциповими факторами. Перший - це взагалі досить обережне ставлення до будь-яких концепцій та досліджень щодо проблеми суверенітету. Другий полягає в тому, що для країн Заходу - як найбільш технологічно розвинених та таких, що власне і пропонують світу всю сучасну цифрову продукцію, - дивною видається сама постановка про­блеми, коли держава може бути недостатньо суверенною в сенсі контролю за своїм цифровим простором. Хоча після викри­вальних заяв Е. Сноудена та посилення ролі КНР у цифровій сфері ці проблеми виходять на порядок денний у дедалі більшій кількості країн.

Водночас західні дослідники не ігнорують повністю проблему цифрового простору (кіберпростору) та його взаємозв’язку із за­безпеченням національних інтересів держав. Дедалі частіше у за­хідних наукових працях з’являється поняття «кібермогутність», під яким мають на увазі або «здатність до використання кіберпростору

для створення переваг та впливу в усіх інших операційних про­сторах через інструменти могутності» [272] або «можливість країни здійснювати заходи та впливати на кіберпростір» [273]. Фактично ж цифровий суверенітет (точніше, його елементи) є як наслідком, так і джерелом цієї кібермогутності.

Загалом на сьогодні йдеться про принаймні чотири сформовані підходи до цифрового суверенітету/кібермогутності.

Перший підхід - американський. Він викладений у ґрунтовній праці «Кібермогутність та національна безпека» фахівців Центру технологій та політики у сфері національної безпеки Націо­нального університету оборони США. Відповідно до їхніх поглядів, базовою рамкою дослідження будь-якої могутності (морської, по­вітряної тощо - у тому числі і кібермогутності) пропонується ви­значити чотири ключові параметри: технічний прогрес, швидкість та масштаби операцій, контроль ключових елементів та націо­нальна мобілізація.

Наприклад, стосовно контролю за ключовими елементами. У класичній військово-морській теорії такими ключовими еле­ментами були, наприклад, протоки (або будь-які вузькі місця), а в теорії космічної могутності - контроль над геостаціонарною орбітою. Для кібермогутності ж такими «вузькими» елементами стали певні вузли, створені самою людиною (на противагу всім іншим просторам, де їх поява обумовлена природними чин­никами). До таких елементів відносяться скупчення та взаємо­проникнення інформаційних та телекомунікаційних елементів. У фізичному світі вони можуть зосереджуватися навколо по­тужних дата-центрів чи важливих для функціонування самого кі- берпростору елементів інфраструктури.

Аналогічно для параметра «національна мобілізація»: людський фактор був важливим для всіх інших форм могутності і залиша­ється таким щодо кібермогутності. Спроможність держави діяти в кіберпросторі все ще критично залежить від кількості та якості ІТ-фахівців, яких вона може до цього залучити.

Інший підхід - східноазійський. Він був напрацьований у межах спільного китайсько-японського дослідницького проекту «Гегемонія в добу інтернету». На базі цих досліджень спільно було

Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра запропоноване власне бачення кібермогутності, яке напряму пов'язує це поняття із здатністю держави вести кібервійни, що, в свою чергу, залежить від низки важливих факторів:

1) можливостей інтернету та інформаційних технологій, пе­редусім пов'язаних з інноваційним потенціалом країни, її можли­вістю здійснювати дослідження та впроваджувати розробки у про­мисловість;

2) можливостей ІТ-індустрії: наявності у країні ІТ-лідерів на зразок IBM, Microsoft, Intel, Google чи Apple;

3) можливостей інтернет-ринку, який залежить від загального розміру країни, розвиненості внутрішньої мережевої інфра­структури, співвідносності ступеня взаємоінтегрованості клю­чових ІТ-інфраструктур, кількості інтернет-користувачів, кіль­кості комп'ютерів тощо;

4) впливу інтернет-культури: частоти використання націо­нальної мови в інтернеті, мови веб-сайтів у країні, якості їх ре­сурсів та контенту, рівня впливу в країні;

5) інтернет-дипломатії / зовнішньополітичних можливостей: можливості держави впливати на позицію організацій, які зай­маються адмініструванням інтернету, таких як ICANN (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, координування ді­яльності з розподілу доменних імен та IP-адрес), Форум з управ­ління інтернетом (Internet Governance Forum, IGF), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) тощо;

6) кіберскладника військової сили: можливості країни захи­стити критичну національну та військову ІТ-інфраструктуру від атак, здійснювати мережеве стримування та проводити насту­пальні мережеві акції, в тому числі можливості викрадати таємниці в інших країн та попереджувати таку діяльність щодо власних се­кретів;

7) бажання держави створювати стратегії для участі в боротьбі за кіберпростір: має існувати теоретично обґрунтована послідовна політика (кіберстратегія), що, відповідно до своїх обґрунтувань, обумовлює та встановлює норми поведінки, критерії діяльності та відповідні стратегічні плани.

Як зазначали самі автори дослідження, за об'єктивного погляду на ситуацію можна дійти висновку, що сьогодні лише одна держава відповідає всім цим критеріям на найвищому рівні - США.

Ще один підхід - більш зорієнтований на європейські практики. Він був запропонований австрійським дослідником А. Клімбургом (AlexanderKlimburg), який поклав в основу своєї концепції «Whole of...» підходи Whole of Government, Whole of Systems, and Whole of Nation. Підхід Whole of Government набув популярності під час подій у Косово, разом із необхідністю відійти від суто військових методів вирішення конфліктів (або відновлення країн після них) до більш широкого розуміння цього процесу, що передбачає за­лучення і недержавних акторів. Відповідно, традиційно Whole of Government базується на іншому підході - 3D (де «D» є скоро­ченням від слів development, diplomacy та defence). Із приходом на президентський пост у США Б. Обами цей же підхід був за­кладений в основу зовнішньої політики США на період його пре­зидентства (поряд із іншою концепцією, яка багато в чому є на­слідком підходу 3D - Smart Power) [274].

А. Клімбург пропонує визначати поняття кібермогутності через сукупність підходів. Зокрема, він пропонує побудувати певну інте­гровану модель можливостей кібермогутності (Integrated Capability Model of Cyberpower). На його думку, саме ця модель є найбільш якісною основою для того, щоб визначити, які, власне, можли­вості можуть бути використані для доставки різноманітних інстру­ментів національної кібермогутності. Сама інтегрована структура (яку він іноді називає виміром кібермогутності) має три складові (у його розумінні - виміри).

1. Перший вимір - інтегровані урядові можливості (Integrated Government Capability). Ідеться передусім про здатність держави ефективно розподіляти свої ресурси в кіберсфері, чітко форму­лювати свою політику щодо кіберпростору, діяти в ньому узгоджено, застосовуючи для цього всі можливості держави. На практиці, зо­крема, це означає розроблення та узгодження з приватним сек­тором планів реагування на надзвичайні події у кіберпросторі, мож­ливість використовувати кіберпростір для захисту чи нападу.

2. Другий вимір - інтегровані системні можливості (Integrated Systems Capability). Це здатність держави використовувати фор­малізовані структури для досягнення своїх цілей. Автор виділяє міжнародні альянси та партнерства (ООН, НАТО), неурядові організації (FIRST) чи гібридні структури (ICANN). Передусім ідеться про зовнішньополітичні зусилля держав та про місце Частина II. Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра кібербезпекової проблематики в загальній структурі пріоритет­ності зовнішньополітичних питань.

3. Третій вимір - інтегровані національні можливості (Integ­rated National Capability). Це здатність держави налагодити дійсно ефективну співпрацю з недержавними акторами, дії яких у по­дальшому були б спрямовані саме на ті цілі, що переслідує держава у кіберпросторі.

Результуючою взаємодії усіх цих вимірів є утворення низки ефектів, які пояснюють сутність кібермогутності держави: скоор- динованість (coordination - ефект першого виміру), взаємодія (col­laboration - ефект другого виміру), співробітництво (cooperation - ефект третього виміру)^[15].

Ще однією методологічною рамкою досліджень цифрового су­веренітету є концепція російського дослідника І. Ашманова, який основним завданням цифрового суверенітету вважає перетворення інформаційного простору РФ для Агенства національної безпеки США (АНБ) на «чорну дірку» [275]. Він пропонує при форму­ванні підходу до цифрового суверенітету держави виходити із кон­цепції двох щитів.

1. Електронний щит:

• власна апаратна платформа (мережева та ПК);

• власна чи контрольована програмна платформа (мережева та ПК);

• власна чи контрольована мобільна платформа.

2. Інформаційний щит:

• власна інтернет-інфраструктура;

• власна медійна структура ЗМІ, телебачення та інтернету;

• власна система і засоби пропаганди та ведення інформа­ційних війн;

• розвинена ідеологія, закони, ринок ідеологічних послуг.

Наведені вище теоретичні підходи до розуміння взаємоуз­годження та взаємозв’язку факторів, які обумовлюють кібермо- гутність держави, хоч і відрізняються, проте мають і багато спільного.

Цікаво, що, порівнюючи східні та західні підходи до питань кі­бермогутності, важко не помітити як очевидні співпадіння, так і суттєві відмінності. Принципово схожим є військово орієнто­ваний підхід у всіх концепціях, коли кібермогутність розгляда­ється як переважно військовий аспект розвитку держави.

Однак при цьому західний підхід практично ігнорує ті базові фактори, які необхідні для посилення кібермогутності: розвинену інфраструктуру, інноваційну економіку, міжнародний вплив, на­ціональних ІТ-виробників. І це логічно, оскільки більша частина цих факторів і так зосереджена на Заході. Водночас Схід (зокрема Китай) усе ще вимушений відображати ці аспекти окремо, акцен­туючи увагу на тому, що все це лише потрібно буде здобути.

На нашу думку, саме китайсько-японська (східноазійська) модель є більш адекватною для того, щоб окреслити реальний стан із кібермогутністю для більшості держав світу, що не належать до найбільш розвинених.

Однак і ця схема потребує доопрацювання, оскільки не вра­ховує низку важливих елементів, наприклад, наявність необхідних ресурсів для побудови власного високотехнологічного вироб­ництва чи наявність адекватного національного законодавства, що забезпечують досягнення подібних цілей.

Важливим моментом у визначенні кібермогутності держави (причому за будь-якою із схем) є необхідність врахування прин­ципового моменту: за будь-яких обставин кібермогутність матиме два виміри - теоретичний та реальний.

Перший - це, власне, те, як саме держава розуміє цю могутність (запропонована система окремих напрямів та індикаторів). Дійсно, більшість із них можна виміряти, а за окремих обставин вони і сформовані за допомогою цілеспрямованої державної політики.

Другий - реальний: потенціал кібермогутності може бути ви­явлений лише в умовах надзвичайної ситуації, коли держава (сама або спільно з приватним сектором) буде змушена увести в дію всі зазначені елементи своєї кібермогутності. Водночас маємо ро­зуміти, що реальні показники можуть суттєво відрізнятись від тео­ретичних, що пояснюється, з одного боку, все ще більш ніж при­близними підходами до розуміння самого концепту кібермогутності, а з іншого - принципово латентним характером протистояння у кіберпросторі.

На нашу думку, з наукової та концептуальної точки зору по­няття «кібермогутність» є більш адекватним опису загальної проб­леми, ніж власне «цифровий суверенітет».

По-перше, поняття «цифровий суверенітет» має яскраво ви­ражений внутрішньо-захисний вимір. Тобто, говорячи про необ­хідність захистити власне цифрове середовище, ми беремо до уваги наявні зовнішні загрози та те, що ми можемо вибудувати ідеальну систему протидії їм. Якщо частково це було актуальним для класичних загроз, то стосовно цифрових - більш ніж неод­нозначно.

По-друге, «кібермогутність» - вочевидь більш широке поняття, у тому числі - зовнішньо спрямоване, оскільки бере до уваги «можливості держави здійснювати дії у кіберпросторі», причому в будь-якому - як внутрішньому, так і зовнішньому. На противагу цьому цифровий суверенітет робить акцент суто на внутрішній простір, що виливається у переважно рестриктивні заходи.

По-третє, акцентування уваги на цифровому суверенітеті, якщо мати на увазі класичний суверенітет держави, часто призводить до його хибного розуміння як тотального імпортозаміщення або добровільної відмови від продуктів (технічних, програмних) іно­земного виробництва. Однак таке завдання якщо і може ставитись, то лише на стратегічну перспективу. Крім того, воно не має бути самоціллю такої діяльності, оскільки ключове питання все ж - за­безпечення можливостей ефективно використовувати цифровий простір у власних інтересах.

По-четверте (що є своєрідним наслідком попереднього пункту), оперуючи поняттям «цифровий суверенітет», ми ризикуємо по­трапити у традиційну пастку інформаційної тематики загалом - постійне розширення переліку складових такого суверенітету. Більше того, це ми можемо спостерігати вже сьогодні, коли І. Ашманов каже про власну технологічну, програмну платформу, а вітчизняні фахівці профільних середовищ у соцмережах [276] додатково розширюють її до «власної пошукової системи, соціа­льної мережі, власної платіжної системи, (ТР5-мережі тощо». За такою логікою ми будемо невпинно збільшувати цей список, суто інтуїтивно включаючи в нього дедалі нові і нові складові, що не дозволить державі виробити цілісну і практично значиму стра­тегію забезпечення цифрового суверенітету.

Насамкінець, постає кардинальне питання: наскільки взагалі можливо використовувати все лише власного виробництва і на­скільки це економічно виправдано. Навіть США та КНР, що за за­гальною суспільною думкою мають найвищі рівні убезпеченості власного цифрового простору, залежать як одне від одного, так і від сторонніх постачальників.

Останнє взагалі ставить під сумнів саму можливість практичної реалізації концепції цифрового суверенітету у його співвіднос­ності саме із класичним (Вестфальским) розумінням суверенітету. І хоча така ідея може бути певним ідеалом, однак у сучасних умовах та згаданих вище взаємозалежностях країн світу схоже, що більшість держав з точки зору практичного результату будуть змушені вдаватися до моделей взаємозалежного суверенітету, адап­тованого до умов цифрового світу.

Проте, навіть розуміючи все викладене вище, в суто прак­тичному сенсі сумнівно, що хоча б одній із держав на рівні націо­нального законодавства вдасться зафіксувати таке поняття, як «кі- бермогутність». Такі ж сумніви є і щодо цифрового суверенітету, однак на боці останнього - відносно самозрозуміла основа суве­ренітету як традиційної концепції міжнародних відносин. За таких умов кібермогутність залишається переважно предметом нау­кового осмислення та концептуалізації досліджуваного питання, тоді як цифровий суверенітет - більш реальний з точки зору ці­лісної державної політики із його забезпечення.