ПОХІДНІ ЦІННОСТІ
У цілому консерватори виходять із повного пріоритету суспільства над людиною. З цього приводу зазначав Е. Берк, що «люди проходять як тіні, але вічним є спільне благо». Вони вважають, що свобода людини визначається її обов’язками перед суспільством, можливістю пристосуватися до його вимог.
Натомість політичні проблеми вони розглядають як релігійні і моральні. А головним і визначальним у питанні змін і перетворень вони вбачали в духовному удосконаленні людини, яка нерозривно пов’язана з її здатністю підтримувати цінності сім’ї, церкви і моральності. Збереження минулого в сучасному, як вони вважають, сприятиме подоланню суспільного напруження, а тому воно повинно розглядатися як моральний борг перед майбутнім поколінням.Отже, система поглядів консерваторів ґрунтується на пріоритеті спадковості над інноваціями, на визнанні непорушності стану, який склався природним шляхом і який встановлений всевишніми чинниками, що перебуває над ієрархі- чністю людської спільноти і, таким чином, є привілеєм певних станів населення, і відповідних моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, традиції, ієрархії влади, власності.
На основі фундаментальних підходів сформувалися і зміцніли характерні для консервативної ідеології політичні орієнтири, зокрема: відношення до конституції як прояву вищих принципів, які втілюють неписане божественне право і можуть довільно змінюватися людиною; переконаність у необхідності пріоритету закону і обов'язковості моральних засад у діяльності суду: розуміння громадянської законо- слушності як форми індивідуальної свободи і т. д.
Разом з вищесказаним, поряд з основними засадничими принципами консерватизму як ідеології, існують соціальні і політичні інституції: церква і релігія, нація, право, конституція, рівність і демократія, які історично так чи інакше пов'язані з консерватизмом і впливають на формування різних форм консерватизму як політичної течії.
Свобода, рівність і демократія. Для консерваторів жоден політичний ідеал і цінність не є головним по відношенню до інших. Хоча безпеці приписується певний пріоритет, а його досягнення стає головним завданням влади.
Консерватизм не цікавиться свободою взагалі, тобто абстрактним поняттям свободи. Значно більшою цінністю для нього є традиційна, усталена свобода. Консерватор вільний від авторитаризму, абсолютної влади.
Консерватори не ототожнюють рівність із справедливістю. Вони тверезо враховують існуючі відмінності і нерівність людей. Тому консерватизм надає перевагу процедурній справедливості, яка полягає в безпристрасному та суровому дотриманні і застосуванні законів.
Поняття свободи (права людини) належать до ключових при розгляді будь- якої політичної ідеології. Лібералізм трактував свободу як явище економічної сфери, що полягає у звільненні індивіда від середньовічної залежності від держави та цехів. Політично свобода розумілася як право особистості чинити згідно з власною волею і насамперед користуватися невідчужуваними правами людини. Ця концепція накладала обмеження лише в тому випадку, коли відбувалося втручання у сферу свободи іншого індивіда. Логічним доповненням цієї концепції свободи була рівність.
Консервативна традиція протиставила ліберальній ідеї свободи своє власне її трактування — «якісну ідею свободи» (К. Мангейм). При цьому вона зосередила свою увагу на більш глибинних її основах, а саме — на проблемі рівності.
Консерватори не вбачають нічого справедливого і похвального в позірній вимозі егалітарного суспільства. Захищаючи суспільну ієрархію, вони спираються на такі підстави:
а) людські істоти природно відрізняються своїми здібностями та енергією, індивідуальна нерівність породжена самою природою. Для них існує лише один вид рівності — це рівність перед судом Божим та перед судом, що ґрунтується на законі:
б) нерівність корисна не лише для панівного класу, адже її суспільна роль визначається насамперед здатністю стимулювати зусилля і конкуренцію.
Оскільки людські істоти вельми різні за своїми здібностями, характерами та амбіціями, говорив Гарольд Макміллан, вони мають схильність утверджувати свої відмінності в усі часи і будь-де. Отож заперечувати нерівність, на його думку, не просто помилково, а й помилково навіть у моральному відношенні, бо заперечувати винагороду і привілеї сміливих, дужих та розумних означає сприяти пануванню в суспільстві гірших і нижчих людських якостей — заздрощів, підозрілості і злоби. Це помилково і в практичному відношенні, бо тільки утверджуючи зверхність сильних і здібних, ми зможемо здобути засоби, за допомогою яких будемо захищати слабких і літніх.Отже, соціальна рівність — це, щонайбільше, ілюзія, яка за надмірного захоплення нею здебільшого призводить до опанування суспільства посередністю. Після Берка це явище передбачали такі мислителі, як Алексіс де Токвіль та Фрідріх Ніц- ше: перевагу нижчого, пересічного та грубого над винятковим, рідкісним і витонченим. Горе країні, писав Берк, яка нерозсудливо і неблагочестиво відмовляється від послуг талановитих і чеснотливих, що могли б стати її окрасою і принести їй користь, і яка прирікає на невідомість усе, що може оточити ореолом слави. І горе тій країні, яка, впадаючи в протилежну крайність, вважає, що керівні посади мають посідати переважно люди малоосвічені, обмежені, корисливі. Все має бути відкритим, але не в однаковій мірі кожному. Консерватори прагнуть відновити і запровадити авторитет ієрархії, шануючи рівність перед законом, реабілітувати непересічну особистість і стан, повернути їм належну повагу;
в) егалітарна політика містить у собі зародки тоталітаризму. «Рівність — це не рабство», — один із найвідоміших афоризмів Берка. Ілюзія рівності, перетворюючись на керманича державних діячів, суттєво послаблює і паралізує суспільні інститути, веде до регламентованого суспільства, до тиранічного чи до диктаторського режиму. «Людина доби демократії, підкреслював А. Токвіль, з надзвичайною нехіттю підкорюється своєму сусідові бо бачить у ньому рівного собі, вона відмовляється визначати його більш обізнаним ніж вона сама, вона не вірить у його справедливість і заздрить його владі, вона його боїться і зневажає, вона залюбки раз у раз нагадує сусідові про їхню підлеглість спільному господарю».
Кожна центральна влада керуючись цими природними інстинктами, прихильно ставиться до рівності і заохочує її, оскільки рівність дивним чином полегшує дії цієї влади, поширює її і зміцнює.Відчуваючи прихильність до зростаючої складності суспільних установ та способів життя, що утверджується довго, на відміну від обмеженої однотипності жит- тєвбивчої рівності радикальних систем, консерватори прагнуть віднайти надійні гарантії міцності суспільних інститутів. На їхню думку, вони приховані в особистій зацікавленості людини в матеріальному та духовному зростанні, завдяки чому переслідування особистих, близьких і зрозумілих інтересів сприятиме зміцненню суспільних інститутів та підвищенню загального добробуту. Отож, беручи за основу беркіанську традицію, Маргарет Тетчер проголосила свої наміри перебудувати демократію власників великим зламом, який кожному, незалежно від його походження, дає можливість досягти межі, визначеної власними здібностями.
Свою концепцію свободи консерватори розвинули в руслі відновлення авторитету інститутів державної влади як гаранта свободи. Влада, на їхню думку, є передумовою всіх свобод; суспільство не може існувати без контролю влади над бажаннями та апетитами (Берк). Подібну думку висловлював і В.Липинський — один з перших найгрунтовніших та послідовних критиків вітчизняного лібералізму й соціал-демократизму: «... свобода без гарантій авторитету — це пустий звук без ніякої вартості».
Отже, розуміння рівності тісно пов'язано в консерватизмі з такими цінностями, як свобода і порядок (стабільність). Не абсолютизуючи свободи, на відміну від лібералів, консерватори завжди запитують, як людина орієнтується в розширеному просторі свободи. Свобода тільки тоді може стати джерелом добробуту і порядку, коли людина здатна до внутрішнього самоконтролю. Чим нижчий ступінь цього самоконтролю, тим більшою стає важливість зовнішніх обмежень, зокрема правових. Це розуміння свободи скоріше «позитивної, ніж «негативної», зазнавало та зазнає критики з боку лібералів (у певних моментах цілком виправданої).
Отже, співвідношення між свободою і порядком у консерватизмі утворює динамічну рівновагу.Звідси стає очевидним, що консерватизм належить до течії політичної думки, на якій ґрунтується ідеологія «правих». Він справді містить у собі тенденцію за певних умов забезпечувати ідеологічну підтримку авторитарним режимам. За умов, коли розгнузданий індивідуалізм (зокрема «хибний індивідуалізм» у розумінні Ха- єка) та груповий егоїзм загрожують хаосом, поцінування порядку (як найважливішої передумови свободи, цивілізованості і громадської безпеки) є причиною цієї тенденції в консерватизмі. Оцінка ролі консерватизму в таких зсувах до авторитаризму має ґрунтуватися, по-перше, на врахуванні стану суспільства в конкретній історичній ситуації і, по-друге, на аналізі тих політичних дій, до яких вдаються консерватори, зорієнтовані уряди. Оцінку історичній ситуації в Україні 1918 року, яку дав у своїх «Спогадах» гетьман Павло Скоропадський, вважаючи, що тоді поняття демократизації урівнялося із вседозволеністю й анархією, можна вважати перебільшенням; і все ж з цього прикладу можна зрозуміти, які саме історичні виклики консерватизм здатний зустрічати з більшою готовністю. У відповідних історичних ситуаціях він здатний випередити і блокувати прихід тоталітарних режимів. То ж хоча ліберала можуть шокувати вислови на зразок «цінність індивідуальної свободи не є абсолютною, вона підпорядкована іншій, вищій цінності — урядовій владі», та в контексті щойно сказаного це висловлювання не приховує в собі міри небезпеки, як це може виявитися на перший погляд. Та, зрештою, кожен напрям політичної думки разом з відповідною ідеологією має свої власні вади, а, отже, приховує також свої специфічні загрози: у цьому полягає потреба зберігати в суспільстві діалог політичної ідеології.
Релігія і церква. В переважній більшості мислителів консервативної думки релігія займає один із «стовпів держави» у своєму прагненні до соціального порядку і стабільності. Не менш консервативні мислителі підтримують і офіційну церкву, розглядаючи її як необхідний аспект держави і навіть тотожній «політичному організму».
Бажання законності і свободи безперечно пов'язані з питаннями моралі. З цього приводу Є. Берк зауважував, що «освячення держави через державне релігійне установлення необхідне також для того, щоб вселити здоровий трепет шанобливості її вільним громадянам, адже їм для забезпечення своєї власної свободи треба мати над собою визначену частку влади».
Право і конституція. Згідно з консервативними канонами, право — це та частина звичаїв, яка набула політичного авторитету.
Комплекс існуючих прав і законів є результатом тривалого і повільного удосконалення. А тому цей комплекс має безумовний пріоритет над будь-якими рішеннями одноосібного правителя або невеликої групи людей. Крім того, постійність прав і законів гарантується тим, що вони стають природними для тієї чи іншої групи людей. Загалом право стоїть вище від будь-якого свавілля. Закон повинен завжди стояти вище від влади.
Конституція — це закон, який визначає спосіб встановлення інших законів. А тому темпи змін конституції повинні бути найповільніші. Але це також залежить від традицій країни.
4.