РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФОРМ КОНСЕРВАТИЗМУ

Виходячи з теоретико-методологічних засад консерватизму як теорії і практики, може скластися враження, що існує якась ідеальна модель консерватизму. Істо­рична практика суспільного розвитку наочно показує, що істинний консерва­тизм, який повинен захищати статус-кво, обґрунтувати необхідність його збе­реження, разом із цим повинен враховувати реальності, що змінюються і пристосовуються до них.

Слід звернути увагу на ці аспекти консерватизму з точки зору ідеологічної ево­люції. На думку консервативних ідеологів в основі політичного розвитку лежить поступовий.., хід який ґрунтується на пошуках компромісів. Для них компроміс є єдиною гарантією збереження відносного порядку, і, нехай недосконалої, але все ж соціальної гармонії, і певним балансом, адаптації, пристосуванням як норми консе­рвативної ідеології. Один із англійських консерваторів — Ж. Гілмор з цього приво­ду зазначає, що: «Послідовність ніколи не була пристойністю для торі, до речі, її немає ні в одній політичній партії. Але інші партії вважають, що вони повинні бути послідовними.

Авторитарний консерватизм. Сучасні консерватори показували своє позитив­не ставлення до демократичних та особливо до ліберально-демократичних принци­пів, у той час як консервативні традиції є прихильниками поваги до авторитарного правління, особливо в континентальній Європі. За часів Французької революції за­сновником і головним захисником авторитарного правління був французький полі­тичний мислитель Жозеф де Местр (1753—1821). Де Местр суворо критикував Французьку революцію, але, на відміну від Берка, бажав відновити абсолютну вла­ду як спадкову монархію. Він був реакціонером, абсолютно неготовим сприйняти будь-яке реформування «старого режиму», який було скинуто в 1789 р. Його полі­тична філософія ґрунтувалася на старанні та повному підпорядкуванні «господа­рю». У своїй праці «Про Папу» (1817) де Местр пішов далі та заявив, що понад зе­мними монархіями має стояти верховна духовна влада, яку уособлює папа. Де Местр був глибоко переконаним, що суспільство є органічним і розпадеться та за­гине, якщо не об’єднається під принципом «трону та вівтаря». Тобто його основ­ним переконанням було збереження порядку, який, власне, може гарантувати лю­дям безпеку та захист. Революція чи навіть реформа ослабить ланки, які поєднують людей, та призведе до падіння в хаос та гніт. Навіть найжорстокішому тирану слід коритися, оскільки, раз поставивши під сумнів усталені принципи влади, результа­том будуть непомірні страждання.

Протягом усього ХХ ст. консерватори континентальної Європи залишалися вір­ними суворості та ієрархічним цінностям авторитаризму та залишалися непохит­ними перед ліберальним, націоналістичним та соціалістичним протестами, які на­ростали.

Авторитаризм являє собою віру чи практику управління «згори», за якої влада здійснюється над населенням без його згоди. Тим не менш, авторитаризм відрізня­ється від просто влади. Остання ґрунтується на легітимності, тобто походить «зни­зу». Авторитарні ж мислителі, як правило, вірять у мудрість поставлених лідерів чи в те, що суспільний порядок можливо досягнути лише через безкомпромісну покір­ність. Але авторитаризм не ототожнюють з тоталітаризмом. Практика управління «згори», яка асоціюється з монархічним абсолютизмом, традиційною диктатурою та всіма формами воєнного правління, стосується репресій опозиції та придушення свободи більше, ніж радикальніша мета знищення різниці між державою та грома­дянським суспільством. Ніде авторитаризм так не закріпився, як у Росії, де цар Ми­кола І (1825—1855) проголосив принципи «ортодоксії, автократії та націоналізму», які йшли врозріз із цінностями, що надихнули Французьку революцію: «Свобода, рівність, братерство». Наступники Миколи І вперто відмовлялися дозволити стри­мати свою владу конституціями чи еволюцією парламентарних інститутів. У Німе­ччині конституційне правління все ж розвинулося, але імперський канцлер 1871— 1890 Бісмарк переконував, що це лише омана. Щодо інших держав, то авторитаризм залишався міцним у католицьких країнах. Папство постраждало не лише від втрати своєї мирської влади з об’єднанням Італії, після Пій ІХ оголосив себе «в’язнем Ватикану», а ще й від нападів на папські доктрини з підйомом тикану», а ще й від нападів на папські доктрини з підйомом світських політичних ідеологій. У 1864 р. папа засудив усі радикальні та прогресивні ідеї, у тому числі націоналізм, лібералізм та соціалізм, назвавши їх «брехливими доктринами нашого найбільш нещасливого часу» і, стикнувшись із втратою папських держав та Риму, оголосив у 1870 р. едикт папської непогрішимості. Неготовність континентальних консерваторів змиритися з реформами та демократичним правлінням перейшло до ХХ ст. Внаслідок Першої світової війни, наприклад, консервативні еліти Італії та Німеччини допомогли скинути парламентські демократії та привели до влади Мус- соліні і Гітлера, підтримуючи та шануючи фашистські рухи, які поставали.

В іншому випадку, консервативно-авторитарні режими зверталися до мас, які здобули виборче право, про політичну допомогу. Так відбулося у Франції, де в 1848 р. було запроваджено загальне виборче право для чоловіків. Луї Наполеону пощас­тило бути обраним президентом, який пізніше оголосив себе імператором Наполе­оном ІІІ, апелюючи до дрібних власників-селян, найбільшого елементу французь­кого електорату. Наполеонівський режим славив авторитаризм обіцянкою економічного процвітання та соціальних реформ в якості плебісцитарної диктатури, яка більше поширилася в ХХ ст. Бонапартизм перегукується з піронізмом ХХ ст. Хуан Перон був диктатором Аргентини в 1946—1955 рр. і проголосив знайомі ав­торитарні ідеї покірності, порядку та національної єдності. Тим не менше, він отримував політичну підтримку не від інтересів традиційної еліти, а від убогих мас, як їх називав Перон, «голоти». Перонізм був популістським, оскільки створював свою політику за інстинктами й бажаннями простих людей, у цьому випадку на по­пулярному почутті злоби до «імперіалістів янкі» та поширеному бажанні соціаль­но-економічного прогресу. Схожі режими еволюціонували в деяких країнах Афри­ки, Азії та Близького Сходу. Тим не менше, хоча такі режими намагалися консолідувати позицію консервативних еліт і часто приймали консервативну форму націоналізму, мобілізуючи популярну підтримку диктатури, авторитарно- популістські режими на зразок перонівського проявляють більше фашистські, ніж консервативні риси.

Патерналізм буквально означає «діяти батьківським способом». Як політичний принцип, він відноситься до влади, чиї повноваження, що виділяються серед інших, мають намір наділити перевагами чи запобігти шкоді. Соціальне забезпечення і закони, такі як обов’язкове застібання ременів безпеки в автомобілях — приклади патерналізму. Для «м’якого» патерналізму характерна широка згода з боку тих, хто піддається патерналізму. «Твердий» патерналізм працює незалежно від згоди, і в такий спосіб перекликається з авторитаризмом.

Патерналістичний консерватизм. Як уже зазначалося, цінності що консерва­тори цінують більше всього, — традиція, порядок, влада, майно і т. д. — будуть на­дійними, тільки якщо політика буде розроблена у світлі практичних обставин і до­свіду. Така позиція рідко буде виправдовувати демократичну чи радикальну зміну, але приймає розсудливу готовність «змінитися для того, щоб зберегтися». Прагма­тично налаштовані консерватори не підтримують ні індивіда, ні державу в принци­пі, але готові підтримати або, частіше, рекомендувати імпульс між цими двома, за­лежно від того, «що діє». Практично імпульс перетворення в консерватизмі був також тісно пов’язаний з виживанням неофеодальних патерналістських цінностей у ХІХ і ХХ ст. Існує дві головні традиції патерналістського консерватизму: націона­льного і християнсько-демократична.

Національний консерватизм. Цей вид консерватизму найбільш прослідковується у Бенджаміна Дізраелі (1804—1881), який був британським прем’єр-міністром у 1868 і 1874—1880 рр. Дізраелі розробив свою політичну філософію в двох романах — «Сібіл» (1845) і «Коненгсбі» (1844), що були написані до того, як він прийняв міністерські обов’язки. Ці романи підкреслили принцип соціального зобов’язання на абсолютному контрасті критичного індивідуалізму, який тоді домінував у межах політичних кіл. Діз- раель писав на тлі зростаючої індустріалізації, економічної нерівності і революційних подій у континентальній Європі. Він пробував привернути увагу до небезпеки для Вели­кобританії, розділеної на «дві нації: Багаті і Бідні». У кращій консервативній традиції, ар­гумент Дізраелі ґрунтувався на комбінації розсудливості і принципу.

З одного боку, зростання соціальної нерівності вже містить зерно революції. Ді­зраелі боявся, що бідний і пригноблений робітничий клас не буде просто терпіти свого страждання.

Ідеї Дізраелі мали значний вплив на консерватизм і зробили свій внесок у ради­кальну і перетворюючу традицію. До цих пір до них ще звертаються як до прагма­тичних інстинктів консерваторів, так і до їхнього змісту соціального обов’язку. У Великобританії ці ідеї називають «однонаціональним консерватизмом», прихиль­ники якого іноді розглядають себе як «Торі», щоб відзначити їхню приналежність до індустріальних, ієрархічних і батьківських цінностей.

Вони використовувались консерваторами у XVIII ст. у парламенті Великобри­танії, щоб віднести себе до парламентської фракції, що (на противагу лібералам) підтримувала монархічну владу й Англіканську церкву, і представляла дворянство, що володіло землею. У Сполучених Штатах це мало на увазі лояльність до британ­ської корони, хоча в середині ХІХ ст. британська Консервативна партія викристалі­зувалася з Торі, і у Великобританії «Торі» усе ще широко використовується як си­нонім для Консерватора. «Торизм» найкраще зрозумілий як характерна ідеологічна позиція в межах більш широкого консерватизму. Його характерні риси — віра в іє­рархію, традицію, зобов’язання й органічність. У той час як «піднесений» «торизм» ясно формулює неофеодальну віру в правлячий клас і переддемократичну віру у встановлені установи, традиція Торі також гостинна до велфаристських і реформі­стських ідей, надаючи їм можливість служити принципам соціальної безперервності.

Ідеї Дізраелі були продовжені наприкінці ХХ ст. лордом Черчіллем у формі «демократії Торі», який надавав великого значення необхідності традиційних уста­нов, наприклад, монархії, Палаті лордів і церкві, щоб мати більшу основу соціаль­ної підтримки. Це могло бути досягнуте, заручившись голосами робітничого класу у підтримку Консервативної партії та продовжуючи політику соціальної реформи Дізраелі.

Кульмінація національної традиції була досягнута в 1950-х і 1960-х роках, коли консервативні уряди у Великобританії та інших місцях прагнули, щоб практикува­ти версію Кейнсіанської соціальної демократії, керуючи економікою з метою дося­гнення повної зайнятості і підтримки розширення та зростання добробуту. Ця по­зиція ґрунтувалася не на вірі реалізувати волю (як у випадку сучасного лібералізму), не на зобов’язанні домогтися рівності (як у випадку парламентського соціалізму), а на потребі в неідеологічному, «золотої» середини між інтуїтивним лібералізмом і плануванням соціалістичної держави. Тому такий консерватизм шляхом уповільнення суспільних продуктів прагнув підтримувати рівновагу між неприборканим індивідуалізмом і владним колективізмом. У Великобританії ця ідея була найбільш ясно виражена в книзі Гарольда Макміллана «Золота середина» (1966). Макміллан, який був прем’єр-міністром у 1957—1963 рр., захищав те, що він називав «запланованим капіталізмом», який він описав як «змішану систему, яка поєднує державну власність, регулювання чи керування певними аспектами економічної діяльності й ініціативою приватного підприємства». Такі національні консервативні ідеї тільки забезпечують компетентне втручання в соціально- економічні процеси. Мета національного консерватизму полягає в тому, щоб об’єднати ієрархію, а не удаляти її, бажання поліпшити умови менш багатих і бід­них та гарантувати, що бідним більше ніщо не загрожуватиме.

Християнсько-демократичний консерватизм. Він був прийнятий як ідеологія християнсько-демократичними партіями, які були сформовані в різних частинах континентальної Європи після 1945 р. Найважливішими з них було Християнське Демократичне Об’єднання (СОИ) в тодішній Західній Німеччині і Християнська Демократична Партія (ОС) в Італії. Після Другої світової війни континентальні консерватори відмовилися від своїх авторитарних переконань. Ця нова форма кон­серватизму присвячувала себе політичній демократії і була під впливом патерналіс- тичних соціальних традицій католицизму. Оскільки протестантство пов’язане з іде­єю порятунку через індивідуальне зусилля, його соціальна теорія часто спрямо­вувалася на підтвердження індивідуалізму, і вихваляла значення важкої роботи, конкуренції й особистої відповідальності. Німецький соціолог Макс Вебер (1864— 1920), наприклад, пов'язав етичного протестанта з «духом капіталізму». Католиць­ка соціальна теорія, навпаки, традиційно зосередилася на соціальній групі, а не лю­дині, і підкреслила рівновагу чи органічну гармонію, а не конкуренцію. Протягом ХІХ і початку ХХ ст., незважаючи на тверде прагнення папства до автократії, като­лицькі партії типу Єепітит, центральна партія в Німеччині підтримували конститу­ційний уряд, політичну демократію і соціальну реформу. Після 1945р р., католиць­ка соціальна теорія заохочувала практику форм демократичного корпоратизму, що підкреслив важливість допоміжних установ, типу церков, об'єднань і ділових груп, пов'язаних поняттям «соціального партнерства», недавносформованими християн­сько-демократичними партіями. На відміну від традиційного тиску на народ, хрис­тиянська демократія, особливо в Німеччині, також підтримувала католицький прин­цип взаємодопомоги, ідею, що рішення повинні бути прийняті найнижчою відповідною установою. Симпатія до взаємодопомоги дозволила християнським де­мократам підтримувати і децентралізацію, особливо у формі федералізму, і, на відмі­ну від згаданих британських консерваторів, європеїзацію чи європейську інтеграцію.

Діяльність християнсько-демократичних партій в основному практикується найбільше на гнучких і прагматичних ідеях таких економістів, як Фрідріх Ліст (1789—1846), ніж на строгих ринкових принципах Адама Сміта і Девіда Рікардо. Вони наголошують на економічній важливості політики і політичної влади, напри­клад, у визнанні потреби урядового втручання для захисту нової галузі промисло­вості від суворих умов іноземної конкуренції. Це означає підтримку ідеї відносно «соціальної ринкової економіки», яка мала широкий вплив у більшій частині кон­тинентальної Європи. Соціальний ринок — це економіка, що складається з ринко­вих принципів і значною мірою незалежна від урядового контролю, яка функціонує в інтересах суспільства і підтримується через всебічну систему взаємодії добробуту та ефективного обслуговування. Таким чином, ринок сам по собі є засобом досяг­нення масштабних соціальних цілей. Такі погляди привели до специфічної моделі капіталізму, прийнятої в більшій частині континентальної Європи і певною мірою в межах ЄС, що іноді дублює рейнсько-альпійський капіталізм, чи «соціальний капі­талізм», на відміну від англо-американського капіталізму, чи капіталізму підприєм­ства. Отже, «соціальний капіталізм» являє собою партнерство і співробітництво в інтересах усього суспільства. Соціальне ринкове мислення, з 1970-их зокрема, зро­било християнську демократію, і континентальний європейський консерватизм вза­галі, набагато менш сприйнятливим до спокус економіки вільного ринку, ніж анг­лійські чи американські версії національного патерналізму.

Лібертаріанський консерватизм. Хоча консерватизм спирається в основному на доіндустріальні ідеї типу органічності, ієрархії і зобов'язання, він перебуває та­кож під великим впливом ліберальних ідей, особливо класичних ліберальних ідей. Це особливо видно в кінці ХХ ст., коли певною мірою розвиває консервативні ідеї в руслі класичного лібералізму. Ліберальні доктрини, особливо ті, що ґрунтуються на пріоритетах вільного ринку, розвиваються консерваторами з кінця XVIII ст. і спря­мовуються для формування конкуруючої традиції консервативному патерналізму. Ці ідеї є лібертаріанськими в тому, що вони відстоюють найбільше економічну во­лю і найменше — можливості урядового регулювання соціального життя. Ліберта- ріанські консерватори просто не перетворюють економіку в лібералізм, але вважа­ють, що ліберальна економіка сумісна з більш традиційною, консервативною соціальною філософією, ґрунтується на таких цінностях, як влада і зобов’язання. Це очевидно в праці Едмунда Берка, засновника традиційного консерватизму і за­тятого прихильника ліберальної економіки Адама Сміта.

Лібертаріанська традиція більше всього поширюється в тих країнах, де класичні ліберальні ідеї мали найбільший вплив, особливо у Великобританії і США. Берк надавав перевагу вільній торгівлі в комерційних справах і конкурентоспроможній, автономній ринковій економіці. Вільний ринок, на його думку, є ефективним і справедливим, оскільки він природний і необхідний. Він «природний» тому, що відбиває бажання багатства, «любов до прибутку», що являє собою частину людсь­кої природи. Тому закони ринку є «природними законами». Він був переконаний у тому, що умови роботи, продиктовані ринком, для багатьох є «деградуванням, не­пристойними, невартими і часто найбільше шкідливими», але вони постраждали б потім, якби «природний плин речей» було порушено. Берк не бачив ніякої супереч­ності між тим, між ринковою економікою і традиційним суспільним ладом, тому що він вважав, що традиційний порядок у Великобританії припинив бути феодаль­ним і замість цього став капіталістичним. Тому капіталістичний вільний ринок міг бути захищений на підставах традицій, точно так само, як монархія і церква.

Лібертаріанство належить до типу теорій, які надають пріори­тет волі над іншими цінностями, такими як влада, традиції і рівності. Лібертаріанці в такий спосіб прагнуть розгорнути царство індивідуа­льної волі і зменшити можливості публічної влади, типово бачачи державу як основну погрозу волі. Дві найвідоміших лібертаріанських традиції впроваджені в ідею індивідуальних прав (Роберт Нозик) і в ін­туїтивні економічні доктрини (Фрідріх Фон Хайєк). Лібертаріанство іноді відрізняють від лібералізму на тій підставі, що останній, навіть у його класичній формі, не надає першорядного значення волі в порядку черги. Однак він відрізняється від анархізму, в якому лібертаріанці взагалі визнають потребу в мінімальній чи вахтерській державі, іноді називаючи їх безпосередньо як «монархісти».

Лібертаріанські консерватори є, певною мірою, суперечливими лібералами. Во­ни вірять в економічний індивідуалізм і «вихід уряду з бізнесу», але вони менше готові розширити цей принцип свободи особи щодо інших сфер соціального життя. Ранні ліберали, такі як Річард Кобден (1804—1865) і Джон Стюарт Мілль були го­тові покласти на людину, не тільки соціальну і моральну відповідальність, а й еко­номічну відповідальність. З цього приводу Хайєк у «Конституції Волі» (1960) під­креслював, що лібералізм можна відрізнити і від консерватизму і соціалізму тим, що моральні рішення залишаються за людиною доти, доки вони не загрожують ін­шим людям. Тому людина має потребу в такій невеликій владі держави наскільки це можливо. Класичні консерватори мають більш песимістичне уявлення про люд­ську природу. Сильна держава зобов’язана підтримувати і гарантувати суспільний порядок. У деякому відношенні лібертаріанські консерватори притягнуті до теорій вільного ринку саме тому, що вони обіцяють захищати суспільний лад. Беручи до уваги ліберальну думку про те, що ринкова економіка зберігає свободу особи і во­лю вибору, консерватори тим самим поступово перейняли ідеї ринку як приклад соціальної дисципліни. На їх думку, ринкові сили регулюють і керують економіч­ною і соціальною діяльністю. Наприклад, вони можуть утримати робітників від прагнення до вищої заробітної плати, загрожуючи їм безробіттям.

СУПЕРЕЧНОСТІ КОНСЕРВАТИЗМУ

З іншого боку, ринок може підтримувати соціальну стабільність і співпрацювати із силами примусу: поліцією і судами. У той час як деякі консерватори боялися, що ринковий капіталізм приведе до безкінечних нововведень і неспокійної конкуренції і тим самим порушують соціальну єдність, інші були переконаними, що це може установити «ринковий порядок», підтриманий відповідно до безособових «природ­них законів», а не ведучою рукою політичної влади. Таким чином, можна зробити певний висновок про те, що лібертаріанський консерватизм являє собою досить рі­знорідні і аморфні течії. Їхніх прихильників цікавлять насамперед закони і принци­пи функціонування ринкової економіки, а також роль держави в економічній сфері.

Лібертаріанський консерватизм — це комплекс не тільки економічних, а й соці­ально-філософських, ідейно-політичних, морально-етичних ідей, концепцій, уста­новок та орієнтацій. В його основі лежить ідея, згідно з якою людина як одноосіб­ний господар свого життя має право ставитися до нього як завгодно до тих пір, поки він не застосовує насильство до життя іншої людини. Розглядаючи суспільст­во як простий механізм, який складається із автономних індивідів, лібертаріанці вважають досконалим лише атомістичне суспільство, яке протистоїть державі як антиподу. З питань державно-політичної системи, співвідношення економічних і політичних аспектів, взаємовідносин окремих індивідів, держави і суспільства лі­бертаріанці — праві радикали, які займають позицію правіше не тільки від лібера­лів, а й класичного консервативного табору. Вони прагнуть до зміни основ сучас­ного капіталізму і відновлення принципів індивідуалізму, вільних ринкових відно­син, вільної конкуренції в чистому вигляді.

5.