ПОХОДЖЕННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ

У будь-якій мові слово «консервативний» має немало тлумачень. Воно може озна­чати стриману чи обережну поведінку, повсякденний, навіть буденний спосіб жит­тя, страх перед змінами чи відмова змінитися, і зазвичай виражається словом «збе­рігати».

Слово «консерватизм» спочатку вживалося для визначення характерної полі­тичної чи ідеологічної позиції в XIX ст. У Сполучених Штатах це втілювало понят­тя про певну точку зору щодо громадських справ. У 20-х роках XIX ст. термін «консерватизм» вживали для змалювання протиставлення принципам та духові ре­волюції 1789 р. У Великій Британії в 1835 р. головну опозиційну партію Торі було офіційно перейменовано на Палату консерваторів.

Ідеї консерватизму піднялися реакційною хвилею проти маршу змін у полі­тиці, економіці та суспільному житті, які в багатьох випадках символізували Французьку революцію. Одна з перших і, мабуть, найбільш класичних доктрин консерватизму відображена в праці Едмунда Берка «Дзеркало Французької ре­волюції», де глибоко засуджується революційний виклик «старому режимові», який панував раніше. У цій праці розкривається сутність та «основні принципи консерватизму», консервативного світогляду, спростування просвітницької па­радигми побудови нового суспільства на основі абстракцій французьких та ін­ших просвітителів; а також обґрунтування трьох основних понять, які суттєво вплинули на подальший розвиток консерватизму: традиціоналізм, скептицизм, ієрархізм.

Протягом XIX ст. західні держави зазнали перетворень, продиктованих індуст­ріалізацією, які потім вилилися в зростання лібералізму, соціалізму та націоналізму.

Едмунд Берн (1729—1797)

Уродженець Дубліну, британський державний діяч, політичний теоре­тик, батько англо-американської консервативної традиції. Представник партії Вігів. В 1759-1765 р. працював секретарем Гамільтона. Прихиль­но ставився до Американської революції 1776 р., хоча зробив собі ім'я на жорсткій критиці Французької революції 1789 р. В 1766р., 1774 — 1780рр. обирався до британського парламенту, де обґрунтовував кон­цепцію про парламентську партію, в якій члени партії повинні об'єднуватися не навколо політика, а навколо принципів політики. Він визначив політичну лінію такої партії, яка базувалася на принципах на­ціональної користі, а не особистої чи групової.

Берк категорично заперечував спроби надання нових якостей фра­нцузьким політикам відповідно до абстрактних принципів свободи, рів­ності й братерства, мотивуючи це тим, що мудрість більшою мірою ви­ражена в досвіді, традиції та історії. Тим не менш він був певен, що французька монархія частково сама несе відповідальність за свою до­лю, оскільки вона повністю заперечувала догму «зміни для збережен­ня». Берк бачив у законодавстві доволі бліді перспективи, розуміючи, що воно доволі рідко сприяє доброму, хоча й запобігає поганому. Крім того, Берк підтримував класичну економіку Адама Сміта й розглядав ринкові сили як «закон природи».

Консерватизм, адаптувавшись під існуючі традиції й національну культуру, на­був різних рис у різних державах. Наприклад, англійський консерватизм зазнав чи­малого впливу безпосередньо від ідей Берка, який надавав перевагу не сліпому ба­жанню змінитися, а розсудливій готовності «змінитися, щоб зберегтися». У XIX ст. британські консерватори захищали соціально-політичний лад, який уже встиг за­знати доленосних змін, особливо після занепаду абсолютної монархії після Англій­ської революції XVII ст.

У континентальній Європі, де залишалися існувати майже протягом усього XIX ст. деякі автократичні монархії, еволюціонувала інша, авторитарна, форма консер­ватизму, яка захищала монархічний лад та непохитні цінності аристократії від по­току реформ. Консерватори, особливо німецькі й італійські, зуміли прийняти полі­тичну демократію та соціальні реформи повною мірою лише зі створенням християнсько-демократичних партій після Другої світової війни. З іншого боку, на США доктрини консерватизму фактично не вплинули. США як держава сформува­лася в результаті успішної колоніальної війни проти британської корони. Амери­канська система управління та її політична культура відображає ліберальні та про­гресивні цінності, а представники обох найвпливовіших партій — республіканці та демократи — завжди обурювалися на ототожнення з «консерваторами». Єдиний випадок, коли представники обох партій відкрито висловлювали консервативні по­гляди, мав місце в 60-і роки XX ст., особливо південними демократами й крилом Республіканської партії на чолі із сенатором Баррі Голдуотером, які в 1970—80-і роки підтримували Рональда Рейгана як губернатора Каліфорнії та його ж як пре­зидента в 1981—1989 рр.

Оскільки консервативна ідеологія виникла як реакція проти Французької рево­люції як процесу модернізації на Заході, складно визначити політичний консерва­тизм поза Європою та Північною Америкою. Політичні рухи в Азії, Африці та Ла­тинській Америці еволюціонували як пошук шляхів та опору змінам і як засіб збереження звичайного життєвого ладу, але вони рідко використовували для цього виключно консервативні гасла та цінності. Винятком цього по праву можна вважа­ти Японську ліберально-демократичну партію (ЯЛДП), яка функціонувала і мала вплив на японську політику з 1955 р.

Хоча консерватизм являє собою найбільш стриману політичну ідеологію, він як такий був одночасно і винятково потужним. Процвітання консерватизму зумовлено його небажанням прив'язатися до фіксованої системи догм. Помітне відродження консервативної вдачі стало очевидним із 70-х років XX ст., коли в багатьох державах політичні ваги різко хитнулися вправо. Яскравим прикладом можуть слугувати роки правління М. Тетчер у Великій Британії 1979—1990 рр. та адміністрація Рейгана у Сполучених Штатах 1981—1989 рр. Обидва режими практикували незвично радика­льний та ідеологічний тип консерватизму — неоконсерватизм. Неоконсерватизм ба­гато взяв від принципу вільної ринкової економіки, таким чином глибоко поділивши консерватизм ізсередини. Справді, тетчеризм та рейганізм і неоконсерватизм як та­кий не тотожний з ідеологією консерватизму: занадто вже ці «нові галузі» зазнали впливу з боку класичної ліберальної економіки. Неоконсерватизм кинув виклик тра­диційним консервативним поглядам на економіку, але все одно він залишається час­тиною консервативної ідеології. По-перше, неоконсерватизм не відмовився від типо­вих соціальних принципів консерватизму — віри в порядок, владу й дисципліну, а в деякому розумінні навіть посилив їх. Більше того, жага неоконсерватизму до вільно­го ринку виявила ступінь впливу ліберальних ідей на консерватизм. Як і будь-яка по­літична ідеологія, консерватизм має свої традиції. Так, у XIX ст. він ототожнювався з жорстоким захистом монархії й аристократії, принципи якої вижили в світі, що роз­вивався, як авторитарні рухи. У XX ст. західні консерватори поділилися на тих, хто підтримував втручання держави в економіку, і тих, хто закликав до лібералізації рин­ку, вільної торгівлі. Вага консерватизму — в пошуку приведення до ладу засад кон­серватизму через переоцінку співвідношень між традиціями на користь свободи волі. Таким чином, це принесло настільки глибоку ідеологічну напругу на поверхню, що могло становити загрозу самому виживанню консерватизму.

2.