Попередні зауваження
Політична філософія — це нормативна дисципліна, що порушує три основні питання. Перше: який устрій має бути встановлений у суспільстві?1 Друге: за якими критеріями слід оцінювати суспільні інституції? Третє: як саме ці критерії сприяють виборові та утвердженню того чи іншого устрою? Відповідь на перше питання визначає, які інституції є бажаними (наприклад, лібералізм тяжіє до ринкових методів в економіці та до конституційно обмеженого представницького урядування).
Відповідь на друге визначає і обгрунтовує моральні обмеження, що їх мають дотримуватись ці інституції, і ідеали, яким вони повинні сприяти (наприклад, лібералізм тяжіє до принципів рівності та незалежності особи). Відповіді на третє питання становлять те, що можна було б назвати політичною теорією (наприклад, ліберальна теорія мала б пояснювати та виправдовувати ліберальні інституції на основі моральних принципів свободи та рівності). Всі згадані питання виникають, коли звернути увагу на важливу обставину: всі суспільні інституції підтримує держава, спираючись на силу примусу. Примус, на перший погляд,— щось погане, тому він завжди потребує виправдання. Отже, маємо непросту проблему: яким має бути виправданий суспільний устрій (якщо такий устрій взагалі можливий) або ж коли можна говорити, що певний суспільний устрій, хоч його й накинуто примусом, все ж заслуговує на те, щоб його добровільно визнати.Політична філософія є складовою частиною філософії моралі, і її завдання — пошук принципів справедливості та доброчесності. Однак, на відміну від філософії моралі, політична філософія застосовує ці принципи не до поведінки окремої особи, а до знеособлених інституцій, до силоміць накинутих правил, норм та порядків. Мета політичної філософії — не у тім, щоб вказувати, як має жити і діяти окрема людина, а у тім, щоб визначити, які інституції потрібні для координації життя та дій окремих людей.
Ці питання мають давню історію, і їх обговорювали протягом сторіч Платон і Арістотель, Гобс і Спіноза, Лок і Русо, Кант і Гегель, Карл Маркс і Джон Стюарт Міл. Тому вражає те, що за сторіччя після Міла нових важливих докладних праць у царині політичної філософії не з’явилося. Згідно з широко цитованою думкою Пітера Леслета, висловленою 1956 року, «Зараз, так чи інакше, політична філософія вже мертва»2.
Найпростіше пояснення такої відсутності значних робіт полягає в тому, що політична філософія відмерла внаслідок зростання впливу логічного позитивізму (перші десятиліття XX сторіччя) та лінгвістичної філософії, зокрема школи так званої «повсякденної мови» (починаючи з кінця тридцятих років). Логічний позитивізм проголосив, що мають певний сенс висловлювання лише двох типів. До першого типу належать висловлювання, подібні до тверджень у фізиці, тобто такі, що їх можна перевірити або спростувати емпірично. Другий тип містить в собі висловлювання, подібні до тверджень логіки та математики,— їхню істинність чи хибність визначають чисто формально, виходячи лише з форми цих висловлювань. Нормативні твердження не належать до жодного з цих типів: їх не можна перевірити ані спостереженнями, ані формальним аналізом. їхній зміст — якщо такий взагалі є — це вияв емоцій, певного схвалення чи несхвалення. В такому разі нормативні твердження мають не більше сенсу, ніж вигуки типу «їй-бо!» чи «тьху!», а політична філософія разом з метафізикою та релігією належать до царини псевдознань, і її слід уникати як безнадійної та оманливої справи.
Філософія «повсякденної мови» відкинула запроваджений логічними позитивістами гострий поділ висловлювань на аналітичні та емпіричні разом з твердженням, що ці два типи вичерпують усі висловлювання, що мають якийсь сенс. Натомість вона висунула нові докази на користь того, щоб цуратися таких дисциплін, як політична філософія. Пізній Вітгенштайн та його послідовники вважали, що завдання філософів — розвіювати хибні образи дійсності, які можуть бути породжені теоретизуванням, і повертати нас до легкості і спокою усталеного повсякден-
ного життя.
З цього погляду всяке намагання побудувати політичну теорію видається приреченим на невдачу, і слід з’ясувати, як саме такі намагання приводять до пустих проблем і безпорадної плутанини, після чого єдиним завданням зостається аналіз парадигматичного вживання у повсякденній мові термінів, що відповідають таким нашим політичним уявленням, як-от «свобода» чи «влада». Здоровий глузд підказує, що саме логічний позитивізм та філософія «повсякденної мови» зробили політичну філософію підозрілою3.Таке пояснення видається незадовільним, бо воно лишає без відповіді цілий ряд запитань. По-перше, якщо політична філософія припинила своє існування, бо, становлячи буцімто лише вправи з нормативного теоретизування, вона була визнана за безсенсовну в інтелектуальній атмосфері тієї доби, то чому ж тоді процвітає її найближча родичка — філософія моралі? По-друге, як пояснити, що занепад політичної філософії на кілька десятиріч випередив розквіт логічного позитивізму? По- третє, як могло статися, що фактична відсутність нормативної політичної теорії майже однаковою мірою характерна для всієї західної філософії — як для англосаксонської, так і для континентальної, тоді як ані логічний позитивізм, ані філософія «повсякденної мови» у континентальній Європі ніколи не домінували?
Відповідь, імовірно, полягає в тому, що були інші, вагоміші причини позірної смерті політичної філософії. Основою політичної філософії від Гобса та Лока аж до Mіла був просвітницький лібералізм, і до кінця минулого сторіччя здавалося, що серйозних альтернатив ліберальній концепції ринкової економіки та конституційної демократії немає. Ліберальна демократія, безперечно, завжди була об’єктом критики, а в катаклізмі, що настав після першої світової війни, взагалі з’явилися сумніви в її здатності вижити. Але критика ліберальної демократії ні справа, ні зліва не стала значним внеском до послідовної політичної теорії. Праві керувалися відверто ірраціоналіс- тичними ідеологіями, натомість ліві, перебуваючи під впливом марксизму, або трактували ліберальну політичну теорію як прогнози на підставі емпіричних даних соціальних наук, або, коли йдеться про складніших та критичніших авторів, трактували її лише як критику капіталізму, критику перетворення геть усього на товар і відчуження, залишаючи в тіні природу альтернативного суспільного устрою, до якого ліберальна політична теорія виразно тяжіє.
Не дивно, що самі прихильники ліберальної демократії не розглядали критику ані справа, ані зліва як виклик, що примусив би переглянути давні постулати політичної теорії. Натомість вони вважали своїм завданням захист ліберальної традиції від нападок і викриття джерел тоталітарного мислення у тому, що видавалось їм патологічним відгалуженням самої цієї традиції. Фрідріх Август Гаєк та Ісая Берлін, чиїми роботами розпочинається цей збірник,— видатні представники цього напрямку політологічної думки. Роботу Річарда Гее вміщено з іншої причини. Протягом тривалої сплячки політичної філософії багато дослідників вважали утилітаризм саме тією моральною теорією, у термінах якої ліберали мають досліджувати питання моралі та політики. Нове піднесення політичної філософії, започатковане в сімдесятих роках, було відзначене, серед іншого, енергійною критикою спроб утилітаристського обгрунтування успадкованої традиції.Такий поворот був проголошений публікацією в 1971 році засадничої роботи Джона Роулза «Теорія справедливості».
2.