РІЗНОВИДИ ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

Значна частина дослідників виходять із того, що різні види фундаменталізму можна розглядати як складові умовної «родини». Проте члени цієї родини відрізняються одна від іншої щонайменше в трьох ключових моментах.

По-друге, рухи фундаменталізму виникають у дуже різних між собою суспільс­твах. Їхній вплив і сутність, насамперед зумовлені соціальною, економічною і полі­тичною організацією того суспільства, в якому вони виникають. По-третє, види фундаменталізму розрізняються відповідно до політичних причин, з якими вони асоціюються. Їх можна розділити на 3 категорії: релігійний фундаменталізм можна використовувати як засіб досягнення всебічного політичного удосконалення, що особливо привабливо для безправних і пригноблених народів; як спосіб підтримати непопулярного лідера або уряд, створивши єдину політичну культуру; або як спосіб зміцнити національну або етнічну свідомість, що знаходиться під загрозою. Основ­ні форми фундаменталізму включають:

• ісламський фундаменталізм;

• християнський фундаменталізм;

• інші види фундаменталізму.

Ісламський фундаменталізм. Іслам — це друга в світі за масштабами релігія і така, що дуже швидко розвивається у світі. На сьогоднішній день у більше ніж 70 країнах світу нараховується майже 1,3 мільярди мусульман. Основні сили ісламу географічно зосереджені в Азії й Африці.

«Ісламський спосіб життя» ґрунтується на навчанні пророка Мухаммеда (близь­ко 570—632 року до н.е.), суть якого показана в Корані, священній книзі усіх мусу­льман. Вони вважають себе послідовниками Аллаха і Сунні, яка являє собою «про­кладений шлях», тобто традиції і звичаї, дотримувані благочестивими мусульманами, які засновані на власному житті пророка.

У самому ісламі розрізняють дві основні секти, що виникли за 50-річний період зі смерті Мухаммеда в 632 р. до н.е. Секта сунітів представляє більшість мусуль­ман, у той час як до шиїтів належить не більше ніж 1/10 мусульман, зосереджених в Ірані та Іраку.

Ісламський фундаменталізм виявляється в радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу прин­ципів, форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильному відсто­юванні ісламських традицій. Характерні його риси — протидія проце­сам загальної відкритості мислення, діяльності, життєвих форм протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішимо­сті, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтер­натив цим ідеалам, відсторонення від решти суспільства. Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й непримиренна вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях: політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталістських течій.

Радикальний фундаменталізм. Представники його вдаються до військової боротьби проти наявної влади, насильства, терору та ін. Об’єктами їхньої боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

Поміркований фундаменталізм. Вплив його прибічників найбільш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють робо­ті шкіл, лікарень, благодійницькій діяльності, прагнучи проілюструва­ти й змоделювати ісламський дух та етику.

Легальний фундаменталізм. Представники його намагаються ле­гально увійти до парламенту, місцевих органів влади і здійснити соці­альну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал у межах чинного законодавства. Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чіт­ко окреслена. Інколи угруповання визнають різні методи з метою аде­кватного реагування на зміни ситуації.

Протягом усієї історії Ісламу існував конфлікт між релігією і політикою та між ісламськими лідерами, що найчастіше мислили земними поняттями і гнучко підхо­дили до застосування принципів ісламу в політичному житті, і фундаменталістами, які вважали, що не можна ні на крок відступати від принципів і способу життя Пророка. Фундаменталізм в ісламі не означає тільки віру в буквальну правду Кора­ну, тому що це приймають усі мусульмани в цьому сенсі і тому їх можна назвати певною мірою фундаменталістами. Фундаменталізм як політична течія означає си­льне і категоричне переконання в тому, що ісламська віра є чільним принципом у соціальному житті й політиці, також як і в особистій моральності. Ісламські фунда- менталісти хочуть установити верховенство релігії над політикою.

На практиці це означає: заснування «ісламської держави», теократії, керованої духовною, а не світською владою; повне застосування шаріату — ісламського За­кону Божого, заснованого на принципах, викладених у Корані. Шаріат закладає мо­дель законного і праведного поводження, включаючи систему покарання за біль­шість злочинів, так само як і правила особистого поводження для чоловіків і жінок. Так само — як і інші релігії, іслам містить доктрини і переконання, що можуть ви­правдати широкий ряд політичних причин. Це особливо стосується ісламських еко­номічних ідей. Коран, наприклад, виступає за введення приватної власності, чим, як дехто стверджує, схвалює капіталізм. Однак він забороняє лихварство і наживу, що, як заперечують інші, є ознакою симпатії до соціалізму.

Відродження ісламського фундаменталізму в XX ст. почалося із заснування мусу­льманського Братерства в Єгипті в 1928 р.

Однак фундаменталізм залишався на краю арабської політики до того часу, поки арабські лідери були прихильні до Заходу. А після перемоги Гамаля Насера в Єгипті, який запропонував певні форми арабського соціалізму, ситуація в арабському світі до­корінно змінилася. Насер у 1956 р. націоналізував Суецький канал. Після цього Єгипет пережив військову інтервенцію Об'єднаного Королівства, Франції та Ізраїлю, а Насер став безумовним лідером арабського світу. Соціалізм Насера підштовхнув його нала­годити близькі дипломатичні відносини з Радянським Союзом і придушити Мусуль­манське Братство. Однак поразка Єгипту в Арабо-Ізраїльській війні 1967 року значною мірою підірвала авторитет арабського соціалізму і дала можливість розвиватися рухові фундаменталістів. Незважаючи на те, що колоніальному правлінню прийшов кінець, країни Близького Сходу і Північної Африки чітко усвідомлювали свою все ще існуючу економічну залежність від Заходу і Радянського Союзу і своє політичне безсилля, під­кріплене тим фактом, що Ізраїль вистояв у війні.

Починаючи з 1970-х років, угруповання фундаменталістів раптово з'явилися в більшості країн ісламу й одержували усе більшу підтримку серед молоді й людей, відданих політиці.

Осередком цього процесу став Іран, де в 1979 р. Народна революція привела Айтола Хомейні до влади та до того, що Іран оголосив себе Ісламською Республі­кою. Приклад, показаний Іраном, надихнув угруповання фундаменталістів у бага­тьох країнах світу. У 1981 р. Мусульманське Братство зробило політичне вбивство президента Садата в Єгипті; лідери декількох ісламських країн, наприклад, Пакис­тану і Судану, під зростаючим тиском фундаменталістів, ввели шаріат.

Фундаменталізм досяг свого піку в Лівані в 1980-х роках, коли той був розколо­тий громадянською війною між християнами і мусульманами, і окупований Ізраї­лем на півдні та Сирією на півночі. Бейрут потрапив під контроль угруповань фун­даменталістів, які, заручившись підтримкою з Ірану Хезболи, зробили ряд резонансних викрадень західних заручників.

У процесі подальшого розвитку ісламський фундаменталізм набув інших форм. Зокрема в Туреччині фундаменталізм одержав визнання в результаті перемоги на вборах 2003 р. партії, хоча сама вона була створена за рік до цього з первинно забо­ронених угруповань фундаменталістів. В той же час президентські вибори 2007 р. в цій країні засвідчили величезне несприйняття фундаменталізму широкими верст­вами населення. В Афганістані сила революційного фундаменталізму була проде­монстрована режимом «Талібан», заснованому в 1997 р., але втратила владу вна­слідок організованих США воєнних дій у 2001 р. «Талібан» являє собою типовий приклад принципово нового фундаменталізму, який не йде на компроміс з будь- якими ісламськими або будь-якими іншими ідеями, що відрізнялися від їхнього сві­тогляду. Він виник на основі екстремістської форми деобандизму, різновиду ісламу сунітів, що розвився в колоніальній Індії, але має найглибші корені в Пакистані.

Ряд нових угруповань джихаду з'явилися в 90-х рокха. Найголовнішим з них було «Аль Каїда», очолюване Усамою Бен Ладеном, у ньому також з'явилися озна­ки цього радикально нового фундаменталізму. Для цих угруповань відданість ісла­мові приймає форму джихаду, тобто священної війни, яку розгортають, зокрема, проти США й Ізраїлю.

Ісламський тероризм. Це одна з форм релігійно-політичної бо­ротьби, в тому числі насильницькими методами, через дестабілізацію суспільства, державно-політичного ладу в країні.

Релігійна основа цієї течії виявляється в індивідуальній мотивації, фанатизмі членів угруповань. Вона визнає бойові акції, спрямовані на самогубство, а загибель під час Джихаду трактує як пряму дорогу в рай. Тому більшість терористів не тільки готові, а й прагнуть заги­нути в такий спосіб, вбачаючи в терористичному акті не стільки за­сіб досягнення певної мети, скільки своє особисте спасіння в релігій­ному розумінні. Це є, як вважають послідовники ісламського тероризму, формою служіння Аллахові.

Ісламський екстремізм. Цій течії властива схильність до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, нетолерантність і неприйняття інших думок, позицій та уподобань, релігійна нетерпимість до норм, принципів та цінностей неісламсько- го суспільства.

Його ідеологи твердять, що сучасні мусульманські суспільства втратили свій ісламський характер і насправді є суспільствами джа- хілії. Така оцінка поєднується з різкою критикою правлячих режимів та їхньої політики. Вона виходить з того, що політична еліта країни — невірні. Щодо основної маси населення деякі представники екстреміз­му стверджують, що невірні — це всі люди, крім членів їхньої групи; інші ж вважають, що, попри помилковість переконань, більшість на­селення можна вважати мусульманами.

Прихильники ісламського екстремізму наголошують на необхідно­сті негайних радикальних дій, зокрема насильства, заради встанов­лення «ісламського порядку», можливого тільки внаслідок приходу до влади «істинних» мусульман. Відповідність таких дій законодавству не є суттєвою, оскільки головними вважаються лише норми шаріату (у їхній власній інтерпретації).

Сучасний ісламський екстремізм є і релігійним, і політичним — ре­лігійно-політично орієнтованим екстремізмом. Ґрунтуючись на релігії, він ставить перед собою політичну мету, активно діючи саме на по­літичній арені.

Подібний войовничий ісламізм зображує тероризм і атаки смертників, на зразок тих, які відбулися 11 вересня 2001 року, що мають на те причину, а насправді очища­ють прояви політичної і соціальної боротьби. Супротивники ісламу розглядають поді­бні події як свідчення повної несумісності ісламських цінностей і цінностей лібераль­но-демократичного Заходу. З цього погляду іслам є тоталітарним у тому, що мета державотворення, заснованого на шаріаті, зовсім антиплюралістична і несумісна із са­мим поняттям поділу на суспільне й особисте. Застосування терору і насильства, як стверджується, це просто крайній прояв цього тоталітаристського потенціалу.

Однак такий погляд на іслам серйозно спотворює його основні догми, що не під­тримують тероризму, а, навпаки, вірні принципам світу, поваги і справедливості. Від­повідно до пророка Мухаммеда, «великий Джихад» — це не політична боротьба з не­вірними, а внутрішня боротьба, боротьба за те, щоб стати кращою людиною, завдяки моральній дисципліні і відданості ісламові. Так само як і всі релігійні традиції, іслам включає також розмаїтість поглядів і відкритий цілому рядові тлумачень, що його мо­жна використовувати для того, щоб виправдати майже будь-яку причину або дію. Що відрізняє релігійний фундаменталізм у підсумку — це те, що він висуває принципово нове тлумачення релігійних навчань і потім виступає за його незаперечний авторитет.

Фундаменталізм шиїтів. Іран став символом відродження політичного ісламу для угруповань фундаменталістів у таких країнах, як Ліван, Пакистан, Афганістан і Об'єднане Королівство, що зверталися до Ірану за духовною і політичною підтримкою.

Велику частину населення Ірану становлять члени секти шиїтів, меншої з двох ісламський сект. Поділ Ісламу на дві секти має важливе політичне значення, тому що їхній характер і політичні устремління традиційно відрізнялися один від іншого. Цей розкол був спричинений розбіжностями з питань про послідовників пророка

Мухаммеда. Суніти вірили, що тільки чотири перших халіфи або помічники, що пішли за Мухаммедом, були наділені божественною мудрістю. Останнім з них був двоюрідний брат пророка Алі, і суніти вважали, що всі його послідовники повинні визначиться за згодою ісламу, або релігійних учених. Однак лідер, обраний таким чином, не міг більше вважатися божественним і непогрішним. На відміну від них, шиїти вірили, що божественна мудрість продовжувала передаватися нащадкам Алі і Фатіми, однієї з дочок пророка. В результаті цього, Шиїти дотримувалися тієї ду­мки, що кожен наступний імам, або релігійний лідер, бездоганний і непогрішний, а, отже, має абсолютно релігійну і політичну владу. Суніти схильні розглядати істо­рію Ісламу як поступове віддалення від ідеального співтовариства, що існувало при житті Мухаммеда і його чотирьох безпосередніх спадкоємців. Шиїти не вірять, що божественне керівництво завжди доступне в навчаннях непогрішного ісламу, або що божественна мудрість от-от знову прийде в цей світ з поверненням «схованого імама», або з приходом Магді — лідера, якого направляє безпосередньо сам Бог. Шиїти розглядають історію, яка рухається до ідеального співтовариства, а не від нього. Такі уявлення про відродження і неминучий порятунок додають секті шиїтів емоційність і впевненість у приході місії, чого не розділяють традиційно більш роз­важливі суніти. Релігійний характер обох сект також відрізняється тим, що шиїти вірять, нібито людина очиститься від гріха, пройшовши через страждання і якщо вестиме благочестиве і просте життя. Ця перспектива духовного порятунку додає секті шиїтів характерну для неї інтенсивність почуттів і силу емоцій. Коли таку ре­лігійну запопадливість звернули на політичні цілі, то це породило люте бажання віддати свої сили в ім'я мети і відданості. Секта шиїтів традиційно завжди була більш політизованою. Вона особливо імпонувала бідним і пригнобленим, для кого повернення божественної мудрості на землю означало очищення суспільства, ски­нення несправедливості і звільнення від гноблення.

Айятолла Ріхолла Хомейні (1900—1989)

іранський релігійний політичний лідер. Шиїт у третьому поколінні. Хо- мейні одержав релігійну освіту і був одним із найзнаменитіших вчених у головному теологічному центрі в Квоме, поки його не вислали з Ірану в 1964 р. Його повернення із заслання в 1979 р. стало причиною народ­ної революції, що скинула шаха, залишивши Аятолу верховним ліде­ром першої в світі ісламської держави до самої його смерті.

Хоча Хомейні висунув ідею ісламського правління ще в 1940-х ро­ках, його концепція духовного лідерства, що затвердилась — основа Ісламської Республіки, не зникала до кінця 1960-х років. Світогляд Хо­мейні містить у собі такі характерні риси, як чіткий поділ між пригноб­леними, здебільшого бідними і вигнаними людьми з третього світу, та їхніми поневолювачами — демонічними близнюками: США і СРСР, ка­піталізмом і комунізмом, Заходом і Сходом. Іслам став, таким чином, зразком геополітичного проекту, спрямованого на відродження іслам­ського світу, шляхом звільнення його від окупації і корупції ззовні.

У 1979 р., слідом за зростаючою хвилею народних демонстрацій, що змусили шаха втекти з країни і підготували ґрунт до повернення Хомейні, Іран був прого­лошений Ісламською Республікою. Влада перейшла в руки Ісламської Революцій­ної Ради, що складалася з 15-ти представників вищого духівництва на чолі із самим Хомейні. Усі закони, що приймала обрана народом Ісламська Дорадча Асамблея, повинні були бути офіційно визнаними Радою по захисту Конституції, що склада­лась із шести релігійних і шести світських юристів, які стежили за тим, щоб закони відповідали принципам ісламу. Іран показував високу релігійну свідомість, що від­бивалась на загальній антипатії до «Великого Сатани» — США, і в суворих іслам­ських принципах соціального і політичного життя. Наприклад, носіння чалми і чад­ри, вільного одягу стало обов’язковим для всіх жінок Ірану — як мусульманок, так і інших. Були скасовані обмеження на полігамію, була заборонена контрацепція, подружня невірність каралася публічним пороттям або стратою, була введена стра­та за гомосексуалізм. Іранська політика і суспільство були «ісламовані» в усіх від­ношеннях, молитви по п’ятницях у Тегерані стали вираженням офіційної політики уряду і ключовим моментом політичного життя. Релігійний націоналізм, породже­ний Ісламською революцією, досяг нових висот під час Ірано-Іракської війни в 1980—1988 рр.

Однак той факт, що революційний запал в Ірані не згас, був тісно пов’язаний з вітчизняною війною, в якій боролися проти загарбницького Іраку, і триваючим впливом самого Хомейні, який виступав у ролі месії.

Закінчення війни і смерть Айятолли Хомейні в 1989 р. відкрили шлях більш по­мірним (опортуністичним) силам, що появилися в Ірані. Економіка Ірану була зни­щена величезними витратами восьмирічної війни і відсутністю іноземних інвести­цій і торгівлі. Усе більше визнавали той факт, що економічне відродження буде неможливим, якщо не покласти кінець дипломатичній ізоляції Ірану від індустріа­лізованого Заходу. Це знайшло своє вираження в появі Хошемі Рафсенджані, спіке­ра іранського парламенту (Ісламська Дорадча Асамблея) і обрання його президен­том у 1989 р., що ознаменувало поворот в іранській політиці від ідеології до прагматизму. Нині, цю лінію продовжує повторно обраний президент Ахмедіджад.

Незважаючи на все ще існуючі зв’язки і підтримку радикальних ісламістських угруповань у Палестині й інших місцях, історія Ісламської революції в Ірані пока­зує, що замкнутий і войовничий фундаменталізм недієздатний в умовах усе більшої глобалізації. Однак більший прагматизм у політичному й економічному житті Ірану дотепер не спричинив спаду в релігійному поклонінні і відданості вірі.

Християнський фундаменталізм. Нараховуючи близько 2-х мільярдів послі­довників, християнство є найбільш розповсюдженою у світі релігією. Від своїх джерел у Палестині вона поширилася по Європі, пізніше була завезена в Північну і Південну Америку та багато інших місць європейськими поселенцями. Незважаю­чи на спроби поширити християнство за допомогою завоювань і зусиль місіонерів до 1900 р., близько 83% усіх християн світу все ще проживали на Заході. Однак у той час як християнська віра на Заході, особливо в Європі, переживала спад, нова могутня хвиля християнізації нахлинула в країни, що розвиваються. Нині більшість християн живуть в Африці, Азії та Латинській Америці.

Християнство зародилося як рух в іудаїзмі. Воно відрізнялося вірою в те, що Ісус був месією, провісником і провідником, як написано в Старому Заповіті, а його життя і навчання описані в Новому Заповіті. Хоча всі християни визнають автори­тарність Біблії, існує три основні релігійні церкви: католицька, православна і про­тестантська. Римський католицизм, який заснований на земному і духовному вер­ховенстві Папи Римського, вважається незаперечним з тих пір, як була поширена віра в непогрішимість Папи. Східне православне християнство виникло після роз­колу з Римом у 1054 р. й утворило ряд автономних церков, серед яких найважливі­шими є Російська Православна і Греко-Католицька церква. Протестантство охоп­лює цілий ряд рухів, що під час Реформації в ХѴІІ ст. відкинули владу Риму і ввели адаптовані національні форми християнства.

Самим впливовим рухом у протестантстві було лютеранство у Швеції і деяких частинах Німеччини, кальвінізм — у Женеві і Шотландії й англіканство в Англії. Хоча в доктринах протестантів існує багато розбіжностей, протестантство характе­ризується переконанням у тому, що Біблія є єдиним джерелом істини й ідеєю, що в людей є можливість прямо спілкуватися з Богом.

Після Реформації політична значимість християнства помітно впала. Розвиток ліберального конституціоналізму (віри в конституційне правління) відбилося на ві­докремленні церкви від держави і повної секуляризації політичного життя. Христи­янство, принаймні в розвинутих країнах Заходу, пристосувалося до цих обставин тим, що все більше ставало особистою релігією, яка підходить більше для духовно­го порятунку людини, ніж для морального і політичного відродження суспільства. Це, у свою чергу, допомогло сформувати тип християнського фундаменталізму з кінця XX ст. Зіштовхнувшися зі стійкою соціальною, економічною і політичною організацією суспільства, що йде коренями в мирські цінності і цілі, фундаменталі- сти в основному задовольнялися можливістю діяти, не виходячи за межі системи плюралізму і конституції. Не прагнучи установити теократію, вони звичайно розве­ртали свою діяльність навколо окремих проблем або концентрували свою увагу на боротьбі за моральність.

Однією з ідей, що допомогла сформулювати християнський фундаменталізм, є ет­нічний націоналізм. Це стало очевидним у Північній Ірландії, де підйом євангелістсь- кого протестантства був одним з наслідків «неприємностей», які почалися з 1969 р.

Уольтстерський фундаменталізм продемонстрований головним чином відколом Вільної Пресвітеріанської Церкви Яна Пейслі і політично організований Демокра­тичною Партією Уніоністів, ототожнює ідею об’єднаної Ірландії з перемогою като­лицизму і Риму.

Хоча сам Пейслі ніколи активно не сприяв насильству, він попередив, що якщо об’єднання відбудеться, то це призведе до збройного опору протестантського спів­товариства.

Звертаючись до протестантів і фундаменталістів з робітничого класу, Пейслі і його соратникам удалося зміцнити дух Уольстерського уніоцизму і блокувати ті політичні кроки, що в остаточному підсумку могли привести до утворення об’єднаної Ірландії.

Однак теологічна основа руху Опору Пейслі була багато в чому взята у США, місці, де зародилося євангелістське протестантство і батьківщині найбільш впливового руху християнського фундаменталізму, що називається Нове Християнське Право.

Нове Християнське Право. За кількістю відвідуючих церкву християн США, без сумніву, є найбільш релігійною з країн Заходу. Близько 60 мільйонів амери­канських громадян стверджують, що «народилися заново» і половина з них ба­чать себе фундаменталістами. Це значною мірою відбиває той факт, що здавна Америка була притулком від переслідувань. У XIX ст. в американському протес­тантстві розгорілася запекла боротьба між модерністами, що мали ліберальні по­гляди на Біблію, і консерваторами (пізніше — з фундаменталістами), що тракту­вали її буквально. Проте подібні релігійні пристрасті і погляди більше обмежувалися внутрішнім світом, родиною і богом. Релігійні угруповання рідко бували втягнені в активну політику, а якщо таке траплялося, то такі спроби рідко бували успішними. Введення сухого закону 1920—1933 р. було помітним винят­ком із правил. Нове Християнське Право, що виникло наприкінці 1970-х років, стало принципово новою організацією, що прагнула об'єднати релігію і політику в спробі «повернути Америку Христу».

«Нове Християнське Право» — це загальний термін, що описує широку коалі­цію суспільств, яких цікавлять насамперед моральні і соціальні питання, що мають намір підтримувати або відновлювати те, що розглядається як «християнська куль­тура». Два головних фактори поєднують його виникнення. Перший — це те, що в повоєнний час (після 1945 р.) у США, як і в інших країнах, відбулося істотне роз­ширення суспільної сфери. Наприклад, на початку 1960-х років. Верховний Суд ух­валив не використовувати молитви в американських школах (тобто це суперечило першій виправленій статті Конституції, що гарантує вільне віросповідання), Циві­льне Законодавство зняло обмеження при прийманні на роботу і скасувало сегрега­цію шкіл (поділ за національною або релігійною ознакою) як з ініціативи «Велико­го Суспільства» Ліндона Джонсона, було зроблено кроки щодо підвищення добробуту, розвитку міст (урбанізації) та інших програм.

Результатом цього стало те, що багато «богобоязливих» консерваторів півдня відчули, що їхні традиційні цінності і спосіб життя перебувають під загрозою і що винен у цьому ліберальний устрій суспільства, орієнтований на Вашингтон.

Другим фактором була все зростаюча політична впливовість груп, які представ­ляють афроамериканців, жінок і гомосексуалістів, чиє просування ставило під за­грозу традиційний соціальний устрій, особливо в невеликих містах і селах Америки (у провінційній Америці). Отже, нове Християнське Право виникло в 1970-х роках, щоб розгорнути кампанію за відновлення «традиційних сімейних цінностей». Воно націлилося, зокрема, проти усунення расової дискримінації темношкірих, фемініз­му (зокрема, проти запропонованого акту про рівні права) і руху за права гомосек­суалістів. У 1980-х і 1990-х роках ця політика, що виступає за мораль, усе більше поєднувалась, виступаючи проти абортів.

З'явився цілий ряд організацій, що бажають bucловити свої побоювання. Задля цього вони часто об'єднувалися навколо відомих телеєвангелістів. Сюди входили: «Релігійний круглий стіл», «Голос християнства», «Американська коаліція, що ви­ступає за традиційні цінності» і найвпливовіша з усіх «Моральна більшість», яка створена Джері Фелвелом у 1980 р. Хоча католики відігравали важливу роль у русі проти абортів, нове Християнське Право вийшло з рядів євангелістських протеста­нтів, які як «віруючі в Біблію» виступали за істинність Писання, а частина їх ствер­джувала, що особисто спілкувалися з Христом. Проте серед євангелістів існує по­діл, наприклад, між тими, хто вважає себе фундаменталістами і прагне триматися подалі від невіруючих у суспільстві, та харизматиками, які вважають, що Святий Дух може діяти через людей, наділяючи їх даром пророцтва і зцілення.

З 1980-х років «Моральна Більшість» та інші подібні об’єднання фінансували кампанію й організовували виборчі поїздки (для реєстрації голосуючих), метою яких були виступи проти лібералів або прихильників «за волю вибору» демократів і агітація республіканців, щоб останні включили нові пункти в соціальну і моральну програми, а саме — виступали проти абортів і закликали відновити читання моли­тов у школах США. Бажання Рональда Рейгана охопити ці пункти в 1980-х роках означало, що нове Християнське Право стало важливою складовою нової Республі­канської коаліції, яка сильно акцентувала увагу на питаннях моралі, так само, як і на традиційних питаннях економіки і зовнішньої політики. Однак, хоча Рейган охо­че прийняв риторику Християнського Права і зробив кілька призначень у Верхов­ний Суд на користь руху «за життя» (проти абортів), у цілому йому не вдалося до­тримати обіцянки з моральних питань.

Із закінченням ери Рейгана вплив нового Християнського Права значно похит­нувся. Наступник Рейгана, Джордж Буш Старший, не був «одним з них» (напри­клад, до 1980 р. він підтримував аборти), він також порушив свою обіцянку, дану під час виборчої кампанії не підвищувати податки.

Це змусило Християнське Право висунути свого кандидата на президенство, що призвело до безуспішних зусиль телеєвангеліста Пета Робертсона бути об­раним у Республіканську партію. Провал Робертсона і небажання Рейгана і Бу­ша дотриматися обіцянок показали дві основних перешкоди, на які наштовхнув­ся цей рух.

По-перше, прихильники Християнського Права неспроможні розширити свою політичну базу за межами Протестантської комуни білих євангелістів, оскільки го­ловні партії в суспільствах, де існує плюралізм, як у США, не можуть дозволити собі бути винятково прив’язаними тільки лише до одних соціальних, етнічних або релігійних інтересів. По-друге, у відповідь на ці проблеми деякі елементи євангелі- стського руху, стали використовувати більш радикальні методи. Одним із крайніх проявів стала поява так званих «militias» — військових загонів, які, як стверджу­ють, контролюються тіньовими угрупованнями, такими як Християнські Патріоти, що використовують терористичні методи боротьби за свої інтереси.

Інші види фундаменталізму. Іслам і протестантське Християнство відрізня­ються своєю здатністю виробляти вичерпні програми політичного удосконалення, хоча вони неоднакові і устремління їхні різні. У більшості випадків інші рухи фун­даменталізму прагнуть конкретніше допомогти, прояснити або дати нове визначен­ня національній чи етнічній самосвідомості. У цьому змісті багато видів фундамен­талізму можна розглядати як підвиди етнічного націоналізму. Він звичайно виникає як реакція на зміни в національній самосвідомості, зумовлені розвитком конкурую­чих етнічних або релігійних угруповань і загрозливими або реальними територіа­льними змінами. Релігія як одне із джерел політичної самосвідомості, більш при­ваблива, ніж нація, в тому плані, що вона забезпечує споконвічну (первісну) і незмінну основу для утворення співтовариства. Саме тому її схильні асоціювати з виникненням національної культури. Фундаменталізм Уольстерських протестантів, чия релігія становить їхню національну самосвідомість, етнічну сутність їхньої «британності,» дуже відрізняється від фундаменталізму євангелістів США, що мало відноситься до їхньої етнічності.

Фундаменталізм індуїзму, сикхів, євреїв і буддистів також має форму, схожу з етнічним об’єднанням.

Індуїзм, основна релігія Індії, на перший погляд, досить прохолодно ставиться до фундаменталізму. Це найпростіший приклад етнічної релігії, де основна увага приділяється звичаям і соціальним традиціям, а не формальним текстам і доктри­нам, що до того ж дуже різноманітні і відрізняються один від іншого. Проте рух фундаменталістів виник у результаті боротьби за незалежність Індії, яка була здо­бута в 1947 р. Але цей рух був досить скромним (помірним) порівняно з тим успі­хом, який мала світська Партія Конгресу. Цей рух набув свого розвитку в Індії за часів занепаду Конгресу і падіння династії Неру — Ганді в середині 1980-х років. Ключовою метою було кинути виклик культурній, багатоетнічній мозаїці Індії, зробивши індуїзм основою національної самосвідомості. Це виражається не стільки у вимогах виключити «чужоземні» релігії і культуру, скільки в заклику «індуїзації» мусульман, сикхів та інших комун.

Бхарат’я Джаната є найбільшою партією в Індійському Парламенті з 1996 р., яка виражає неоднозначне відношення процвітаючого середнього класу до сучасної дійсності, зокрема його занепокоєння з приводу почуття національної самосвідомо­сті, що слабшає. Більш радикальна Світова Рада Індусів проповідує гасло «Індія для індусів», у той час, як та організація, яка її контролює, прагне створити «Індію з прилягаючими до неї країнами», що простягнеться від Бірми до Іраку, і встановити геополітичне верховенство Індії в Центральній Азії.

Найбільш вражаючий прояв войовничості індуси продемонстрували в 1992 р., зруйнувавши стародавню мечеть Бабрі Масджид в Айодх’я, що, як вважають, була побудована на місці, де народився бог Рама. Це призвело до й дотепер триваючого насильства між комунами індусів і мусульман у штаті Гуджарат.

Фундаменталізм сикхів відзначається тим, що асоціюється з боротьбою за неза­лежність нації, держави, а не з відновленням національної самосвідомості усереди­ні вже існуючої. Як такий, він має багато майбутнього з ліберальним націоналізмом і відрізняється від останнього тільки своїм баченням нації як окремої і за суттю ре­лігійної цілісності. Націоналісти сикхи, таким чином, прагнуть установити «Халіс- тан», що розташований у сучасному Пенджабі, із сикхіцизмом як державною релі­гією й урядом, що має забезпечити його безмежне процвітання. Так само як націоналізм індусів має явно антиісламський характер, націоналізм сикхів частково визначається його антипатією до індуїзму. Це вочевидь проявилося в захопленні Золотого Храму в Амризарі в 1982 р. Дамдалі Таксал на чолі з їхнім войовничим лідером Джарайла Сингх Бхиндранвале, і політичному убивстві Індіри Ганді два роки потому, що пройшли після штурму храму.

Окремі прояви фундаменталізму індусів, сикхів та ісламського фундаменталізму на Індійському півострові, безсумнівно, взаємозалежні явища. Вони не тільки спричинили ланцюгову реакцію погроз і образ, а й надихали один одного, тісно пов’язуючи етнічну самосвідомість із релігійним запалом.

І єврейський і буддистський фундаменталізм також мають безпосереднє відно­шення до загострення етнічних конфліктів.

На відміну від ультра-ортодоксальних євреїв, деякі з яких відмовилися визнати Ізраїль єврейською державою, передвіщеною напророченим у Старому Завіті, єв­рейські фундаменталісти перетворили сіонізм на засіб захисту «Ізраїлю і приля­гаючих територій», що характеризується територіальною агресивністю. У справі найвідомішого угруповання фундаменталістів Ізраїлю Гашман Еманім (Блок Ві­руючих) це виразилося в кампанії з будівництва єврейських поселень на терито­рії, окупованій в Шестиденній війні 1967 р. і потім офіційно приєднаноій до Із­раїлю.

Більш радикальні групи, такі як Хатч, проголошують, що євреї й араби ніколи не зможуть жити разом, і виступають за вигнання всіх арабів з усіх територій, які вони вважають «землею обітованою».

Сіонізм (Сіон — з давньоєврейського «Небесне царство») — це рух за батьківщину для євреїв, яка ще розташована в Палестині. Ця ідея була вперше висунута в 1897 р. Теодором Херцлем (1860—1904) на Світовому Конгресі сіоністів у Базелі, як єдиний засіб захистити єврейський народ від переслідувань. Ранні сіоністи мали секуляристичні (нерелігійні) і націоналістичні устремління, часто асоційовані із сим­патією до соціалізму.

Після заснування держави Ізраїль у 1948 р. сіонізм стали пов’язувати з усе триваючими обіцянками Ізраїлю дати батьківщину всім євреям і зі спробами викликати симпатію до Ізраїлю й захистити його від ворогів. У цьому змісті він слугував справі фундаменталізму і, відповідно до палес- тинців, набув експансивного, антиарабського характеру.

Поширення буддистського націоналізму на о. Шрі-Ланка відбувалося головним чином внаслідок зростаючого напруження між переважаючими за чисельністю син­гальцями, що сповідують буддизм, і меншістю — тамілами, до яких входять індуси, християни і мусульмани.

Хоча, на перший погляд, через своє прагнення до індивідуальної відповідально­сті, релігійної терпимості (толерантності) і ненасильства буддизм менше за все з усіх основних релігій схильний до фундаменталізму (Далай Лама, 1996).

Буддизм Теревади в Південній Азії підтримував рух типу фундаменталізму, ко­ли націоналісти та рухи релігійного відродження були тісно переплетені.

На Шрі-Ланці зусилля, спрямовані на відродження національної самосвідомості та вимогу зробити буддизм державною релігією, ведуться войовничими угрупован­нями, такими як Фронт національного визволення. Такий тиск, однак, тільки підлив олії у вогонь сепаратизму тамілів, давши поштовх терористичній кампанії таміль­ських тигрів, що почалася наприкінці 1970-х років.

7.