РОЗДІЛ 3. СИНЕРГЕТИКА ПРОТИ КІБЕРНЕТИКИ: АЛЬТЕРНАТИВНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Якщо для країн розвиненого Заходу нинішня епоха характе­ризується переходом від Модерну до Постмодерну, то для низки менш просунутих країн (включно з Україною та багатьма її «се­страми» із колишнього радянського соцтабору) - це епоха пе­реходу від Домодерну до Постмодерну, позначена виразною кризою керованості складних соціальних систем.

Реакцією на цю кризу - як у теорії, так і на практиці - є гостре протиборство синергетики й кібернетики як конкурентних під­ходів до розуміння умов і джерел функціонування і розвитку складних систем, можливостей та обмежень керування ними.

Кібернетика є релевантною щодо епохи раціоналістичного Мо­дерну, позначеного становленням, функціонуванням і розвитком систем відносно простих, закритих, рівноважних та лінійних, поз­бавлених різких відхилень від керуючих параметрів (флуктуацій, волатильності).

Постмодерн, із точністю до навпаки, нерелевантний кібернетиці у її класичних формах, оскільки для цієї епохи характерне існу­вання систем складних (complex systems), відкритих, нерівно- важних і нелінійних. Саме тому стратегії синергетики видаються більш адекватними для цих нових соціальних умов.

Ключовими поняттями синергетики є:

• порядок і хаос (order and disorder);

• інформація й ентропія;

• точки біфуркації;

• дивні атрактори тощо.

Складні соціальні системи відрізняються від простих такими кардинальними відмінностями:

1) динамізмом: мінливістю і розвитком у часі;

2) телеологічністю: залежністю від проективних образів ба­жаного і належного майбутнього, цілей та цілепокладання («май­бутнє осучаснює сучасне»);

3) взаємозалежністю та взаємопроникністю елементів-склад- ників;

4) керованістю через механізми зворотних зв'язків;

5) нелінійністю: ефекти на виході керованої системи майже ніколи не корелюють із вхідними впливами (сигналами); нато­мість малі впливи (причини, стимули тощо) можуть мати великі наслідки.

6) узалежненням від власної історії: розвиток системи є незво- ротним щодо певних історичних етапів (відсутність умовної відміни);

7) спроможністю до самоорганізації;

8) адаптивністю та селектогенезом (добором адаптивно ви­правданих елементів та відкиданням елементів, адаптивно неви­правданих);

9) самосуперечливістю [143].

Слід розрізняти кібернетику як технічну науку і стратегію роз­витку машинної цивілізації. Кібернетичні підходи до розуміння складних систем та управління ними відображено у таких базових поняттях, як:

• контроль і безконтрольність;

• керованість і некерованість;

• контрольована (керована)система;

• організація і дезорганізація;

• прямі й зворотні (позитивні та негативні) зв'язки;

• алгоритм і алгоритмізація;

• модель і моделювання;

• оптимізація;

• сигнал тощо.

Під кібернетичною системою пропонувалось розуміти безліч взаємопов'язаних об'єктів, які є елементами цієї системи, здатними сприймати, запам’ятовувати і переробляти інформацію, а також обмінюватися інформацією між собою. Прикладами кібернетичних систем можуть слугувати різного роду автоматичні регулятори в техніці (наприклад, автопілот або регулятор, що забезпечує під­тримку постійної температури у приміщенні), електронні обчис­лювальні машини (ЕОМ), людський мозок, біологічні популяції, людське суспільство [144].

Принагідно зауважимо некоректність ототожнення кібернетики з інформатикою, оскільки у них різні предметні сфери.

Уперше термін «кібернетичне мистецтво» (αρετης κυβερνητικης; aretes kybernetikes) зустрічається у Платона й Арістотеля, в епоху давньогрецького Просвітництва з його некритичним раціона­лізмом, вірою в нескінчений прогрес людського розуму, у підвлад­ність цьому розуму як зовнішньої природи, так і власне людської природи, соціуму тощо.

Під кібернетикою, кібернетичним підходом або кібернетичною методологією слід розуміти будь-які спроби переносу методів управління і зв’язку, контролю та комунікацій з машинних систем на біологічні та соціальні системи.

І, навпаки, кібернетика - це будь-які спроби моделювання на машинах різних поведінкових реакцій, пов’язаних із процесами управління та зв’язку, контролю та комунікацій у живих і соці­альних системах (living systems).

Будь-яка керована (контрольована) система, з точки зору кі­бернетичного підходу, невід’ємна від системи керуючої (контро­люючої, регулюючої) і не може без неї самостійно функціонувати, розвиватися тощо, оскільки їй для цього просто не вистачить не­обхідного базису інформації.

Інформацією в цьому разі слід вважати певний структуро- ваний порядок відносин між системами, їх формуванням, роз­витком й функціонуванням, коли одна система «нав’язує» певний порядок іншій через певні знаки, сигнали тощо. У цьому розу­мінні кібернетика у своїх крайніх (класичних) формах відтворює той соціальний порядок, який притаманний тоталітарним арха­їчним суспільствам. У цьому розумінні кіберсистеми засновані на інформаційній асиметрії, а саму інформацію в такому кон­тексті слід сприймати й розуміти як міру порядку, організова­ності системи в її тісному зв’язку з певним довкіллям, яке вона

Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina опанувала. Дефіцит інформації з точністю до навпаки - оберта­ється ентропією, безладом.

Кібернетик (управитель, керуючий тощо) завжди націлений на презумпцію раціонального вибору. З певної кількості ймовірних якісних станів системи він надасть перевагу саме тим, які, з огляду на певні, тільки йому відомі критерії, вважає найоптимальнішими, оскільки вони поліпшують функціонування цієї системи, гаран­тують оптимальні шляхи її розвитку тощо.

Історично кібернетика асоціюється з Модерном та Просвіт­ництвом, культом Розуму і науково-технічного прогресу, сцієн­тизмом і технократизмом, тоді як синергетика є не лише вищою точкою у розвитку кібернетики, але також її антиподом і запе­реченням. При цьому думки методологів різко поляризуються. Прибічники класичного кібернетичного підходу не полишають надії на те, що на базі інтенсивного й екстенсивного розвитку но­вітніх інформаційно-комунікативних технологій таки вдасться взяти під контроль усі соціальні ризики, забезпечивши ефек­тивні та найоптимальніші серед усіх можливих механізмів управ­ління.

Натомість прибічники некласичного синергетичного підходу висловлюють скепсис щодо кібернетичної ілюзії (термін Жана Бодріяра), звинувачуючи кібернетиків у технократизмі, тоталіта­ризмі, некоректному перенесенні уявлень про управління тех­нічними системами на соціосистеми, що виникли еволюційним (коеволюційним) шляхом.

Синергетики віддають перевагу механізмам самоорганізації та самоуправління. Водночас апріорі зрозуміло, що будь-яка система великої складності використовує для адаптації та розвитку обидва механізми - як зовнішнього управління, так і внутрішньої само­організації. Отже, уже на підставі цієї тези щодо взаємодопов- нюваності можна дійти попереднього висновку, що для аналізу та конструювання процесів розвитку соціальних систем на ниніш­ньому перехідному рубежі у пошуках компромісної точки зору не­обхідно звертатися до науково-методологічного інструментарію обох наук - як кібернетики, так і синергетики, оскільки будь-який інший підхід є контрпродуктивним і неперспективним.

Потрібно не з’ясовувати відносини між кібернетикою і синер­гетикою як альтернативними парадигмами, притаманними двом різним, але тісно спорідненим епохам - Модерну й Постмодерну, а досліджувати реальні взаємодії між двома існуючими меха­нізмами адаптації та розвитку складних соціосистем, які з кон­курентних позицій намагаються моделювати кібернетика й си­нергетика.

Кожен із технологічних укладів, які знаменують епохи інду- стріалізму та постіндустріалізму, пов’язаний зі своїми версіями кібернетики.

Народження кібернетики в науково-технологічному контексті пов’язане з першою промисловою революцією (епоха пару) і відображене, зокрема, у працях Андре-Марі Ампера та Джеймса Клерка Максвелла. Саме Андре-Марі Ампер є автором терміна «кі­бернетика» стосовно науки про управління). У датованій 1867 р. статті «Про управлінців» («On Governors») Дж.К. Максвелл тео­ретизує щодо спроможності технічних систем контролювати одна одну (control theory) і щодо людини як слабкої ланки в подібних процесах [145].

Отже, у випадку з Норбертом Вінером та всією заснованою ним електроінженерною кібернетичною школою йшлося уже про третє народження кібернетики, яке відповідало третьому техно­логічному укладу.

Найбільш просунутою є версія кібернетики, запропонована Аланом Тюрінгом та Джоном фон Нейманом (Alan Turing & John von Neumann), яка не лише відповідала третьому інформаційному укладу, але й значно випередила свій час, орієнтуючись на чет­вертий технологічний уклад і відповідну індустріальну революцію, які на початку XXI ст. розгортаються внаслідок стрибкоподібного прогресу робототехнічних систем. У цій напівфантастичній, як для свого часу, версії кібернетики йшлося про машини-роботи (Uni­versal Turing Machine) зі штучним інтелектом (artificial intelligence - AI). Саме таку машину А. Тюрінга, спроможну до самоорганізації й саморозвитку, футурологи пов’язують з кіборгом, андроїдом тощо, пророкуючи, що у своєму розвитку такі істоти в певній точці сингулярності випередять людину, і це започаткує епоху трансгу- манізму - післялюдського розвитку. Хоча Інститут сингулярності з питань штучного інтелекту (The Singularity Institute for Artificial Intelligence) було створено Реймондом Курцвейлем тільки в 2000 р., тобто через 50 років після «пророцтв» А. Тюрінга.

Один з курйозів полягає в тому, що саме машину Тюрінга мали на увазі автори сумнозвісного визначення кібернетики, яке про­понував радянський «Короткий філософський словник» (1954 р.), де кібернетику критикували як реакційну лженауку за механіцизм, мілітаризацію й необгрунтовані аванси. Укладачі словника вважали, що йдеться про «імперіалістичну утопію - [прагнення] замінити живу, мислячу, [таку, яка] бореться за свої інтереси людину, машиною як у виробництві, так і на війні» [146].

Подальший розвиток систем роботизованого знелюдненого ви­робництва та знелюднених роботизованих засобів ведення бойових дій (UnmannedSystems) показав, що в цій частині свого, дезавуйо­ваного згодом, визначення кібернетики укладачі радянського словника М.

Упритул наближеною до кібернетики Тюрінга-Неймана є кі­бернетика другого порядку (second order cybernetics) Воррена Мак- калоха (Warren McCulloch), заснована на моделюванні мозкової ді­яльності, нейромереж тощо.

Комп'ютерно-цифрові (а згодом - мережеві) технології та за­сновані на них методи кібернетичного моделювання від самого моменту свого народження у 1940-х роках не могли не опинитися у центрі запеклого ідеологічного протиборства, яким головно ха­рактеризувалася холодна війна. Відповідно, немає нічого дивного в тому, що кібернетика породила як у СРСР, так і в країнах Заходу чимало кіберутопій.

Не слід забувати, що кібернетика як практична наука, що пре­тендувала й продовжує претендувати на уніфікацію закономір­ностей контролю й управління природною, соціальною та ма­шинною поведінкою на засадах використання зворотних зв'язків, на самих початках була типовим продуктом фахівців з обчислень та балістики, які плідно попрацювали на перемогу своїх країн у роки Другої світової війни. Було б вельми незрозумілим і дивним, якби ці фахівці залишилися осторонь змагальності технологій та ідеологій у роки холодної війни.

Адже йшлося не просто про технології зв'язку та передачі ін­формації, а про комунікативні стратегії контролю за поведінкою складних динамічних систем, про що красномовно свідчила вже сама назва датованої 1948 р., ідеологічно зарядженої праці Нор­берта Вінера - «Кібернетика, або Контроль і зв'язок у тварині й машині» («Cybernetics: or Control and Communication in the Animal and the Machine») [147]. У назві, щоправда, були відсутні людина й суспільство.

Проте Н. Вінер не зупинився на порозі технічної кібернетики чи біокібернетики (біоніки), негайно екстраполювавши свою версію кібернетики на соціальні системи, про що свідчить його наступна фундаментальна праця з досить викличною назвою: «Гуманне за­стосування людських істот: кібернетика й суспільство» («The Human Use Of Human Beings: Cybernetics And Society»). Цікаво за­значити, що в російському перекладі цієї праці радянської доби залишили лише другу частину її назви - «Кібернетика й су­спільство» [148].

На Заході тим часом жваво дискутувалася тема «Чи можуть комп’ютери зруйнувати радянську систему» (Will Computers De­stroy the Soviet System?). Підставою для такої руйнації небезпід­ставно вважалися вільні інформаційні потоки, які дедалі важче буде стримувати радянській цензурі [149]. Невипадково, що в розпал В’єтнамської війни, у 1966 р., президент Ліндон Джонсон підписав закон «Про свободу інформації» (Freedom of Information Act), який згодом було уточнено з урахуванням досягнень інфор­маційної революції в епоху президентства Білла Клінтона (1996 р.).

Але і в СРСР, зі свого боку, з комп’ютерами також пов’язували надії на остаточну перемогу у холодній війні над імперіалізмом, мо­тивуючи цю тезу тим, що найефективнішим використанням ЕОМ (термін «комп’ютер» у СРСР офіційно не вживався аж до 1983 р., коли на це дав дозвіл тодішній генсек Юрій Андропов) є центра­лізоване, на яке спроможний тільки соціалізм радянського зразка із його централізованою плановою економікою.

Найбільш красномовно теза про ЕОМ (комп’ютери) як «ма­шини комунізму» проводилася в пропагандистських збірках «Кі­бернетику - на службу комунізму», які регулярно друкувались у 1961-1980 рр. за редакцією академіка Акселя Берга.

Кібернетику А. Берг та його послідовники розуміли як науку про процеси управління у складних динамічних системах, а центром її уваги вважали проблеми взаємодії людини з керую­чими машинами-автоматами (людино-машинні системи).

Істотний внесок у концептуальне осмислення радянської кі- бернетки зробив український дослідник радянської доби Віктор Глушков. Зокрема, заслуговує на особливу увагу його проект ОГАС (загальнодержавної автоматизованої системи управління) [150; 151].

У численних публікаціях у зазначених «кіберкомуністичних» збірниках, покликаних поставити кібернетику на службу кому­нізму, нав’язливим рефреном звучало запитання «Чи може машина мислити?», зазвичай відповідь на яке у повній відповідності з дог­мами марксистсько-ленінської філософії діалектичного матеріа­лізму була негативною. Радше за все, не тому, що тогочасні ра­дянські теоретики дійсно були переконані у принциповій неможливості появи систем штучного інтелекту, а тому, що при­пущення щодо машинного мислення легко обертається припу­щенням, що в таких людино-машинних системах людина теж мусить мислити як машина, тобто нетворчо й алгоритмічно, а це суперечило засадам радянсько-комуністичної ідеології, яка формально утверджувала культ творчості, хоча фактично нав’я­зувала людям машиноподібну (машинальну) модель поведінки.

Зрештою, соціальний хаос таки здолав у СРСР «порядок», штучно нав’язаний згори. І лише природою радянського автори­тарного режиму, який панічно боявся відкритих комунікацій, можна пояснити той факт, що в СРСР, як у США, не став реаль­ністю інтернет [152].

Кібернетика як своєрідна ідеологія управління спочатку лякала радянське керівництво тим, що вона кидала виклик класичним пі­рамідальним, вертикально інтегрованим структурам управління. Проте після нетривалих ідеологічних гонінь, яких кібернетика за­знавала в СРСР в останні роки життя Й. Сталіна, згодом її мож­ливості радянське керівництво навіть переоцінило, чому по­сприяли лжефахівці з філософських питань кібернетики.

На рівні суспільної свідомості переломним став 1958 р., коли один із гонителів буржуазної науки Ернст Кольман, змінивши орієн­тацію, надрукував книгу Н. Вінера «Кібернетика й суспільство» з власною передмовою [153].

Справи з радянською кібернетикою та інформатикою, як і з кос­монавтикою, пішли настільки успішно, що у 1961 р. вони навіть стали предметом спеціального розслідування комісії ЦРУ. А вже наступного року президент США Джон Кеннеді видав внутрішній секретний меморандум, де відданість радянського керівництва кібернетиці розцінювалася як потенційна загроза США. Відтак у США організували інформаційну кампанію із залякування прав­лячої в СРСР компартійної бюрократії перспективами її усунення від влади кібернетиками [152].

Декларовані самими кібернетиками (інформатиками) задуми щодо масштабної машинізації соціального управління також не могли не насторожувати компартійну верхівку, особливо вра­ховуючи її стійкі конспірологічні тенденції підозрювати науковців та інженерів у плануванні різних змов, шкідництві, саботажі тощо [див., наприклад, 153].

Звичайно, кібернетичний дискурс не міг не проникнути також у науку про управління (менеджмент), якої в СРСР на той час не існувало. Звідси далекосяжні й напівутопічні проекти очолю­ваної В. Глушковим київської школи кібернетики щодо кіберне­тичного планування та управління, хоча як математик В. Глушков не міг не усвідомлювати обмежений діапазон планових показників і приблизність оцінок щодо їх досягнення або недосягнення для того, щоб їх можна було закласти в машину з надією на позитивний управлінський результат. За підрахунками Анатолія Васермана, щоб обрахувати системою лінійних рівнянь радянську економіку 1960-х років за тодішньої швидкодії ЕОМ знадобився б... тисячо­літній часовий період [154].

У 1964 р. В. Глушков висунув проект ОГАС («Общегосударст­венная автоматизированная система управления обществом», чи в іншій версії - «.народным хозяйством СССР»), ідея якого у смисловому плані перегукувалася з аналогічною ідеєю мате­матика Л. Канторовича та економіста М. Федоренка щодо СОФЕ (Системи оптимально функціонуючої соціалістичної економіки; англ. SOFE - The System of the Optimal Functioning of the Socialist Economy), початково запропонованої Центральним економіко-ма- тематичним інститутом (ЦЕМІ).

Обидві системи державного управління мислилися авторами як такі, що у перспективі мали перетворитися на системи штучного інтелекту із розвиненими зворотними зв'язками.

ОГАС та СОФЕ в інтерпретації ідеологічних супротивників радянського режиму отримали оцінку небезпечної антиутопії ін­формаційного тоталітаризму оруеллівського типу, коли Великий Брат, натискаючи на кнопки персонального комп'ютера, міг би

Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina нав'язувати волю соціуму, поступово перетворюючи його на стадо, маніпульоване роботами [152]. Щоправда, примара такого Cyber Big Brother та його Little Sister знову й знову відтворюється в різ­номанітних техноутопіях.

На пріоритетність створення проекту радянського інтернету претендували також інші групи кібернетиків. Зокрема, в ли­стопаді 1959 р. А. Берг, А. Кітов та О. Ляпунов доповіли ЦК КПРС щодо можливості створення централізованої комп'ю­терної мережі для управління народним господарством СРСР. У вересні 1960 р. статтю трьох авторів щодо можливостей ра­дянського економічного Інтернету опублікував офіційний рупор ЦК КПРС «Комуніст». У статті дійсно йшлося про перспективу масованих скорочень радянських управлінців унаслідок впрова­дження «розумних машин». Автори резонно зазначали: «Наразі в державному апараті країни тільки службою обліку зайнято понад мільйон службовців, і число їх неухильно зростає. Всього адміністративно-управлінською роботою в країні зайнято кілька мільйонів чоловік включно з чималою кількістю економістів, плановиків, проектувальників, технологів, нормувальників, май­стрів та ін. Значну частину робочого часу цих працівників по­глинає виконання облікових і обчислювальних робіт, виписка і оформлення різної документації, передача та отримання ін­формації. Зазначені роботи виконуються наразі вручну. Рівень автоматизації та механізації цих робіт вкрай низький. З під­відомчих раднаргоспам підприємств і будівництв тільки 8 % мають свої машинно-обчислювальні установки або прикріплені до кущових обчислювальних станцій. Із загальної кількості пра­цівників, зайнятих виконанням обліково-бухгалтерських робіт, ЛИШЕ 10 % використовують настільні обчислювальні машини. Недоліки в застосуванні засобів механізації управлінської праці в попередні роки покривалися, як правило, надмірним збіль­шенням чисельності адміністративно-управлінського пер­соналу. Однак наразі, у зв'язку з розвитком і ускладненням народного господарства, жодне збільшення штатів управлін­ського персоналу не забезпечить ефективного управління економікою» [155].

Звичайно, примара Cyber Big Brother не позбавлена підґрунтя. Але поки що тисячі інформаційних мереж, які функціонують нині в межах різноманітних глобальних і національних корпорацій роз­винених країн світу, не перетворили соціуми цих країн у знеособ­лені спільноти, маніпульовані роботами.

Вважається, що проекти типу ОГАС і подібні не були реалі­зовані з причин суто політичного ґатунку, мовляв, економісти-рин- ковики Овсій Ліберман, Ігор Бірман та Віктор Бєлкін «спокусили» тодішнього главу радянського уряду Олексія Косигіна перспек­тивами гібридізації радянської планової економіки з елементами ринку, а О. Косигін повірив у те, що ринковими «пігулками» можна вилікувати хвороби радянської плановості.

Такі технократичні проекти, як ОГАС та СОФЕ, і не могли за­хопити радянське компартійне керівництво, адже вони автома­тично відводили комуністичній ідеології підлеглий статус, що для КПРС означало би перспективу сповзання під впливом техно­кратів типу Глушкова від «керівної й спрямовуючої сили» до зай­вого п'ятого колеса [149].

Традиційна радянсько-філософська новомова (у стилі оруел- лівського newspeak), якою послугувалася офіційна філософія ді­алектичного матеріалізму, будувалася на трьох відкриттях науки першої половини XIX ст.: клітинній теорії, концепції еволюції та законах збереження матерії.

Але часи змінилися. Вимогою часу стала нетрадиційна но­вомова, яка б використовувала досягнення науки й технологій середини XX ст. Саме тому кібермова (Cyberspeak) виявилась у цьому разі доречним доповненням до хрущовської політики «відлиги» й розгорнутого будівництва комунізму. Тож не дивно, що ідеологічний спротив політиці ідеологічного оновлення породив також спротив щодо кібернетики як лженауки з використанням старої «новомови» сталінського зразка (механіцизм тощо) [149].

Натомість кібермова збагатила радянських науковців та філо­софів такими категоріями, як «інформація», «комунікація», «кон­троль», «алгоритм», «штучний інтелект» тощо. У цьому розумінні важко заперечувати, що кібернетика зіграла роль троянського коня чи скриньки Пандори в ідеологічному протиборстві СРСР із Заходом.

Ідеологічна роль кібернетики у 1950-1960-х роках полягає пе­редусім у тому, що вона перетворилася на інституційну «пара­сольку» для усіх радянських неортодоксальних мислителів. Відтак Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina множилися різноманітні спеціалізовані версії кібернетики, які пе­ребували в ідейній опозиції до радянської класики.

Концепт функціональних систем П. Анохіна й фізіологія ак­тивності Н. Бернштейна опонували, зокрема, класичній павлов- ській фізіології, канонізованій на спільній Павловській сесії АН СРСР та АМН СРСР (28 червня - 04 липня 1950 р.). Такою ж опозиційною щодо офіційної філософії мови була структурна лінгвістика. Cyberspeak загалом перетворився на метамову науки і дозволяв науковцям та філософам комунікувати зі своїми за­хідними колегами в обхід офіційної ідеології [156].

Філософія кібернетики дала потужний поштовх розвиткові в СРСР такого напряму, як філософські питання природознавства і техніки (нині - філософія й методологія науки), де розробки ра­дянських дослідників цілком відповідали рівню світових досягнень [156; 157].

Згодом у СРСР настала черга розчарувань у можливостях кі­бернетики. Б. Бірюков у 1959 р. з філософських позицій скептично оцінює можливості створення штучного інтелекту [158]. У свою чергу, в 1981 р. В. Глушков у одній зі своїх публікацій визнавав помилковість думки про те, ніби «думаючі» машини можуть пов­ністю дублювати людську діяльність. Хоча він все ще наполягав на «майже безмежних можливостях комп’ютерів, якщо їх вико­ристовувати у поєднанні з людьми, доповнюючи широкі можли­вості комп’ютерів людською інтуїцією і розумністю».

Тим часом у сучасних країнах, які стикаються з величезними проблемами щодо соціального та економічного управління (з Україною включно) спостерігаються виразні симптоми навер­нення до ідей кібернетичної соціальної інженерії (кібернетичного навернення), характерних для середини минулого століття у стилі Віктора Глушкова.

Особливо це стосується наукової молоді, незадоволеної ни­нішнім ринком - вкрай хижацьким, забюрократизованим й анти­соціальним за своєю сутністю. Формально це виглядає як анти- глобалізм і ностальгія за радянським соціалізмом. Опір подібному квазіринку з певним автоматизмом реанімує інтерес до кіберне­тичної соціальної інженерії. Прихильники цього проекту із числа політиків лівої орієнтації, схвалюючи давній глушковський проект, заявляють: «ОГАС - альтернатива бюрократичній сваволі й кретинізму, що піднімає механізм планування на сучасний рівень, очищений від самодурства й орієнтований на дійсний облік потреб народу,...при цьому не губиться мобілізаційна чинність соціаліс­тичного суспільства.

Фактично на базі вітчизняних інформаційних технологій... можна було перейти від держкапіталізму до дійсного соціалізму, як «державно-капіталістичної монополії, оберненої на користь усього народу» (Ленін), до «усуспільнення насправді» [159].

У будь-якому разі, уже станом на початок 70-х років кібер­нетика із рушійної сили реформ перетворилася на засіб підтри­мання застійного періоду, збереження status quo. Не дивно, що в ін­телектуальному середовищі поступово зникає мода на мову кібернетики, яка починає асоціюватися з офіційною ідеологією. На тлі загальносоціального й загальнодержавного застою поси­лювався застій і в науці та технологіях. Ще у 1979 р. Віктор Глушков заявляв про успіхи СРСР у створенні оригінальної ЕОМ п'ятого покоління, що на Заході було сприйнято з пересторогою. Однак уже у травні 1985 р., виступаючи на радянському ТБ, глава Головного управління обчислювальних технологій та контрольних систем СРСР В. М'ясников визнав, що СРСР задовольняє свої потреби у програмному забезпеченні лише на 5 %. У тому ж році СРСР звернувся до західних фірм із проханням імпортувати до СРСР персональні комп'ютери, що стало початком кінця віт­чизняної електронної промисловості [160].

Найістотніше впливає на кібернетичні моделі перетворення со­ціуму й людини парадигма лінійності, бо в ідеалі йдеться про тво­рення годинникоподібних систем, які можуть ефективно, з прак­тично корисними наслідками, описуватися системами лінійних рівнянь. Оскільки в реальній соціальній дійсності подібних систем не так уже й багато, класичній науці та онауковленій практиці до­водиться задля розширення сфери своїх впливів застосовувати такий різновид моделювання, як процедура лінеаризації - зве­дення нелінійних систем до статусу лінійних. Доводиться, за ви­словлюванням К. Поппера, «із хмар робити годинники». Доктрина, згідно з якою всі хмари є врешті-решт годинниками, перетворилася на панівну віру серед адептів просвітницького раціоналізму, і всі, хто такої віри не поділяв, автоматично зараховувалися до реакціо- нерів-обскурантистів [161].

Лінійними є системи, властивості яких не змінюються на час зміни їхніх якісних станів. Інакше кажучи, ці властивості не залежать від величин, що визначають якісні стани системи. І навпаки, нелі­нійними є ті системи, властивості яких істотно залежать від про­цесів, що в них відбуваються. Результат кожного окремого зовніш­нього впливу на лінійну систему від наявності інших таких впливів не змінюється, тобто подібні впливи є адитивними - їх можна арифметично чи алгебраїчно підсумовувати. Зовнішні ж впливи на нелінійну систему повинні оцінюватися лише інтегрально, бо їхні результати дуже тісно залежать один від одного.

Парадигма годинникоподібної лінійності має виражені аксіоло- гічні виміри, оскільки в класичній науці вона стає критерієм добору досконалих систем. Відтак парадигма лінійності та процедура лі­неаризації стають небезпечними за своїми далекосяжними на­слідками інструментами «вдосконалення» світу природи та світу людини на суто кібернетичних засадах.

Отже, представники класичної науки явно лукавлять, коли за­являють, що їхні теоретичні побудови преребувають поза цінно­стями й оцінками та є строго об’єктивними (Анрі Пуанкаре).

Хоча парадигма годинникоподібного світу, яка виникла ще в епоху Відродження, є базово-домінуючою для Нового часу (Мо­дерну), бо якнайвиразніше втілює лінійний кібернетичний стиль мислення і практики, це зовсім не означає, що вона не зазнавала істотних модифікацій. Серед них, зокрема, - моделі Сонячної системи, гідродинамічної хвилі та стохастичного автомата.

Специфіка «зрівняльної» математики полягає в тому, що лі­нійні системи перебувають поза вимірами реального часу, оскільки його в цьому випадку підмінює геометризована модель часу. А це означає, що подібні системи позбавлені можливостей само­організації та саморозвитку і їм обов’язково потрібен зовнішній організатор-управитель (кібернетик). Саме ця обставина спри­чинює врешті-решт примару фізичного лапласівського детермі­нізму, яка нищить будь-які прояви свободи так, що від неї зали­шається одна лише «усвідомлена необхідність» (Б. Спіноза, К. Маркс). Тобто світ кібернетичних лінійних систем - це світ без­альтернативного реалізму, світ без вибору. Не дивно, що кібер- утопія, помножена на комуністичну, не спрацювала в СРСР, що, зрештою, й призвело до його краху.

Теоретична неспроможність державного планування радян­ського зразка була обґрунтована класиками лібералізму Людвігом фон Мізесом і Фрідріхом Августом фон Ґайєком саме на теорети- ко-методологічних засадах критики лінійної соціоінженерії. Щодо Ґайєка, то його контраргументація будувалася на припущенні, що зібрати всю інформацію в одному центрі неможливо, а передбачити впливи цієї інформації на соціальну систему - тим більше.

Отже, саме парадигмою лінійності обумовлені «зазіхання» кла­сичної кібернетики на інноваційно-раціональне влаштування світу. Відповідно, кібернетика як сума методів управління сподо­балася радянському керівництву саме тому, що саме на цих за­садах керування згори здійснювалися (у путінській Росії продов­жуються й досі) вдалі й невдалі спроби російської (радянської) модернізації із парадоксальними переходами до зворотних про­цесів - демодернізації.

У жодному разі не йдеться про взаємовиключення лінійності та нелінійності, кібернетики та синергетики, а радше про необхід­ність їх взаємодоповнення.

Складність складних систем полягає в тому, що система еле­ментів, з яких вони складаються, є інтерактивною, оскільки ці еле­менти не є чітко розмежованими в часі та просторі, перекривають один одного, є взаємозалежними, а, отже, перманентно перебу­вають у стані конфліктності.

Корективи, які вносить синергетика в технологію соціального управління, є доволі-таки істотними. На відміну від традиційно- кібернетичних, синергетичні способи управління складними сис­темами зовсім не ставлять собі за мету уникання хаосу й того, щоб система обов’язково функціонувала наперед заданим чином (на­лежно себе поводила).

А тому керівник-синергетик вбачатиме в керованій ним системі не пасивний об’єкт, а рівноцінного суб’єкта. Відповідно він впли­ватиме на ключові параметри керованої системи більш-менш не- передбачуваним чином залежно від того, яким є рівень самоорга­нізації певної системи та наскільки охоче вона вступає в діалог з керівником.

Отже, ідеологія синергетичного управління полягає в тому, що воно не повинно суперечити власним тенденціям саморозвитку та самореалізації складних життєвих систем. Найкоректнішим тут є шлях ініціюючого резонансного збудження правильних структур у нелінійному середовищі - тих, які максимально наближаються до так званих атракторів еволюційного саморозвитку. Термін «ре­зонанс» тут має нетрадиційний смисл - ефективності малих, то­пологічно правильних впливів, коли малі причини породжують великі наслідки (ефект метелика).

Саме тому не такою вже й важливою є величина, потужність керуючих впливів порівняно з правильним урахуванням просторо­во-часової архітектоніки керованої системи та розподілу в ній тих структур, які в синергетиці називаються дивними атракторами та які, образно кажучи, є привабливими віртуальними пунктами щодо траєкторій системного саморозвитку.

У синергетичному розумінні І. Пригожина дивні атрактори саме тому і є дивними, що вони як своєрідні негентропійні інфор­маційні регулятори (інформаційні перетворювачі), підтримуючи систему в стані тимчасової рівноважності, можуть з однаковим успіхом вести її до станів як порядку (ладу), так і до стану без­ладдя (order or disorder).

І. Пригожин був схильний також розширено тлумачити роль нестабільності у розвиткові, наполягаючи на принциповій непе- редбачуваності поведінки складних систем [162; 163].

Щоправда, дещо іншої точки зору дотримуються теоретики, які вважають дивні атрактори не точками, які символізують ста­ціонарну рівноважність системи, і не замкнутими кривими, які описують режим її стійких коливань, а певною зоною відкритих можливостей, всередині якої «блукають» із певною вірогідністю відтворення реальні стани системи.

Оскільки, по-перше, така зона є обмеженою і, по-друге, можливі не будь-які, а лише визначені стани, то поведінку системи можна вважати детермінованою, а отже, передбачуваною (С. Курдюмов).

Дивні атрактори в економіці та соціальній сфері є предметами суспільного добору (селектогенези). Попит на той чи інший ін­формаційний перетворювач виникає не спонтанно, а ініціюється співвідношенням і розстановкою в суспільстві політичних та еко­номічних сил, здатністю сторін більш менш успішно переконувати одна одну в перевагах певної траєкторії розвитку.

Реальний соціум - це завжди те або інше співвідношення ладу й безладдя (order & disorder). Якщо існуючий лад протистоїть всього-на-всього залишкам анахронічного безладдя, то політичні режими та економічні системи розвиваються стабільно, відповідно до конституційних чи наукових алгоритмів, тобто підлягають за­конам і методам кібернетичного управління.

Якщо ж навпаки - «острівці» ладу протистоять «морям» без­ладдя, то це означає, що вступає в дію інший алгоритм управління, пов’язаний із переукладенням суспільного договору (соціального контракту) між державою та громадянським суспільством. Якщо держава уособлює лінійні кібернетичні методи управління згори, то громадянське суспільство - нелінійні, хаотизовані, але схильні до самоорганізації, - знизу.

У зонах соціальних дивних атракторів діють як від’ємні, так і до­датні зворотні зв’язки. Перші підвладні законам кібернетики та спри­чинюють підвладність одних політичних чи економічних сил іншим із перспективами досягнення стабілізації статичного типу. Інші ж підвладні законам синергетики (хаосології) та розбалансовують си­стему, підводять її до стану нестабільності, де неможлива організація згори, а потрібна саме самоорганізація. Принамні - на певний ча­совий проміжок, який російською називають «безвременьем».

Врешті-решт, поєднання кібернетичних і синергетичних методів управління досягається шляхом надання соціуму параметрів коли- вально-центруючого стану динамічної рівноваги, коли він почува­ється так, як людина, яка балансує на дошці, ловлячи морські хвилі.

Одначе той стан консервативної статичної рівноваги (стабіль­ності), який нібито покликані забезпечити кібернетичні методи управління, якби його і вдалося досягти, небезпечний тим, що за­кріплює право на здійснення влади виключно за окремими соці­альними групами, відмовляючи в цьому праві іншим.

З неминучістю подібна соціосистема прямує до пароксизму хаосу та революції. Тоді на зміну старій статиці приходить нова, але сутність соціосистеми при цьому змінюється неістотно. Або ж змі­нюється форма, а зміст при цьому не змінюється. Самодержавство російських царів, радянських генсеків і нинішніх російських пре­зидентів певним чином еволюціонує, розширюючи ступені свободи підданих. Або ж навпаки - їх звужуючи. Але при цьому не зміню­ється сама феодальна модель підданства.

Е. Каррер д’Анкосс (Helene Carrere d’Encausse), аналізуючи фе­номен російських модернізаційних невдач, поперемінних флуктуацій

Частина I. Великий перехід від Machina ex Homo - до Homo ex Machina реформ та контрреформ, доходить тривіального висновку про те, що радикальні реформи і демократія - речі несумісні, оскільки пози­тивні наслідки реформ завжди запізнюються, тоді як платити за них ціною соціальних страждань доводиться негайно. Все це загрожує державі дестабілізацією, вважає французька дослідниця, і розв’язати зазначену суперечність може лише абсолютна влада [164].

Саме Росії судилося довести в своїй політичній культурі до крайнощів класичний лінійний стиль мислення і практики - ті фаустівські технократичні, богоборчі та природоборчі наставляння, які зовсім не були суто російським винаходом. Як, до речі, не був таким винаходом і той самий «слов’янофільний марксизм», що його було сприйнято в Росії як керівництво до дії та який, у свою чергу, теж логічно продовжував і завершував просвітницько- раціоналістичні ілюзії, довівши їх мало не до абсурду.

Що ж до слов’янофільної специфіки російської версії марк­сизму, то тут слід зауважити, що у повній відповідності із прин­ципом діалектичної тріади (теза - антитеза - синтеза) вона могла лише зняти протилежності між західництвом та слав’янофільством.

Інша річ, що в Західній Європі на творення цивілізації су­часного типу синергійно спрацювали три соціокультурні рухи - Реформація, Відродження і Просвітництво. Саме два перші прищепили Європі традиції особистісно зорієнтованого грома­дянського суспільства. Росія ж не мала ані своєї Реформації, ані свого Відродження. Відповідно наслідки онауковленої просвіт­ницько-раціоналістичної політичної практики проявились у Росії в рафіновано-дегуманізованих формах.

Отже, комуністичний міф радянського періоду був лише формою, яка приховувала технократично-раціоналістичний зміст. Коли ж форма зникла внаслідок перебудовної демістифікації, зміст маніфестував себе в чистому вигляді. Тому мав рацію П. Чаадаєв, який свого часу зазначав про те, що Росія існує, вочевидь, щоб надати людству певний урок. Уточнимо, що цим уроком є нега­тивний досвід застосування класичної технократичної раціональ­ності до розв’язання проблем суспільно-політичної практики. Таким чином, ідеться про імператив забезпечення простору свободи, який обмежує волю кожного з учасників соціального процесу не силою іншого учасника, а «абстрактними правилами розширеного порядку» (за Фрідріхом фон Ґайєком). Лише на цьому шляху досягається інтерсуб’єктна незалежність кінцевих результатів від приватних партикулярних цілей та намірів. У про­тилежному випадку той подвійний стандарт, який індивідам властиво мати для себе і для інших, може дестабілізувати сус­пільство, особливо на крутих віражах його історії.

Прикладом неефективного лінійного управління є Україна зразка 2017 р. з «ножицями» надмірно завищених цін та зани­жених офіційних доходів населення, що створює вкрай серйозну фінансову кризу з усіма негативними соціально-політичними на­слідками. Пожежні дотації МВФ та інших міжнародних донор­ських організацій не рятують ситуацію в цілому, яка вже котрий рік потребує розв’язання, оскільки породжує перманентну суспільну нестабільність, з якої соціум намагається вибратися з допомогою чергових радикальних змін суспільного ладу.

В Україні склалася ситуація, коли одночасно панують дві системи - «світло» й «тінь». На «світлі» нібито панує лінійна ор­ганізація. «Тінь» перебуває у стані нелінійного хаосу, де все від­бувається на засадах державної нерегульованості. А тому «тінь» - це «архіпелаг острівців» потенційного безладдя, що загрожують не лише стабільності держави, а й цілісності суспільства.

Зрозуміло, що держава об’єктивно зацікавлена вжити заходів, які б дали змогу легалізувати якщо не все «тіньове господарство» (практично це зробити неможливо, бо навіть у цивілізованих країнах Заходу частка тіньового сектору коливається в межах 8-15 %), то хоча б його левову частку.

Мовою теорії це означає: конче потрібні пошук оптимальних шляхів сполучення формального з неформальним, лінійного з не­лінійним, надання усьому тіньовому сектору імпульсів, які привели б його до стану детермінованості, а отже, керованості. Зрештою, йдеться про виникнення нового, нетрадиційного сто­совно пострадянських соціумів, ліберально-керованого ладу.