ЦЕНТРАЛЬНА ІДЕЯ — ЗАПЕРЕЧЕННЯ ДЕРЖАВИ

Визначальною рисою анархізму є опозиція до держави та супроводжуючих інсти­тутів уряду і законів. Анархісти віддають перевагу бездержавному суспільству, в якому вільні індивіди здійснюють свою діяльність через укладання добровільних угод, без насильства та застосування сили.

• протест проти держави;

• природний стан суспільства;

• анти-клерикалізм;

• економічна свобода.

Протест проти держави. Себастян Флер в «Енциклопедії анархіста» визначив ана­рхізм як «заперечення принципу влади». Позиції анархістів щодо влади зрозумілі та прості: влада — це правопорушення проти принципів свободи та рівності. Анархізм унікальний у тому плані, що він сповідує принципи абсолютної свободи та нічим не обмеженої політичної рівності.

На практиці, критика влади анархістами стосується політичної влади, особливо коли вона підкріплена апаратом сучасної держави. Всі інші політичні ідеології вва­жають, що держава є прийнятною чи має прийнятну мету для суспільства. Напри­клад, ліберали розглядають державу як захисника прав людини, консерватори по­важають державу як символ порядку та соціальної єдності, соціалісти побачили в ній інструмент для реформування та джерело соціальної справедливості. Анархісти, навпаки, вірять, що вони серйозно не розуміють природу політичної влади та дер­жави, та не можуть оцінити негативних та деструктивних сил, які матеріалізуються в інститутах закону та уряду.

Бути керованими урядом означає, що за вами стежать, вас перевіряють, за вами шпигують, вас спрямовують, контролюють вас за допомогою законів та режиму, вас обмежують, вас гіпнотизують, вас наставляють, контролюють, оці­нюють, визначають якість, цензурують, вами командують. А в кінцевому рахун­ку все разом зводиться до того, що всі індивіди не мають ні прав, ні мудрості, ні гідності.

Держава — це владна структура, яка поширює виконавчу владу на всіх індивідів та суспільства, що мешкають на відповідній території. Анархісти наголошують на тому, що влада держави є абсолютною та необмеженою: закон може обмежувати суспільну поведінку, політичну активність, регулювати економіку, втручатися з моральними настановами в приватне життя тощо. Влада держави є також загально­обов’язковою.

Анархісти відкидають ліберальне уявлення про те, що політична влада з’явилася з добровільної угоди, своєрідного суспільного контракту, та доводять, що, навпаки, індивіди перетворилися на об’єктів влади лише за фактом свого народження в кон­кретній державі або через завоювання. Більше того, держава — це насильницька структура, чиїм законам усі повинні підкорятися під загрозою покарання. Для аме­риканської анархістки, російського походження Емми Голдман (1869—1940) уряд асоціювався з палицею, гвинтівкою, наручниками, в’язницею. Держава може по­збавити індивідів власності їх свободи та, врешті-решт, через вищу міру покарання, життя. Держава також експлуатує всіх у вигляді позбавлення індивідів власності через систему оподаткування, знов-таки підкріпленою законодавчою базою та мо­жливістю покарання.

Анархісти часто наполягають на тому, що держава діє в альянсі з заможними та привілейованими верствами населення і таким чином слугує пригніченню бідних та слабких. Останнє — держава є по суті деструктивною. «Війна», як вважає амери­канський анархіст Рандольф Боурн, — «вісь здоров’я держави». Від Індивідів вима­гають боротися, вбивати та помирати у війнах, які всі без винятку розпочинаються через територіальну експансію, пограбування чи національну славу однієї держави та втрат іншої.

Основа критики держави — в поглядах анархістів на природу людини. Хоча анархісти приєднуються до оптимістичного, чи неутопічного погляду на потенціал людини, вони глибоко песимістично відносяться до згубного впливу політичної влади та економічної нерівності. Людські істоти можуть бути «добрими», чи «зли­ми», залежно від політичних та соціальних обставин, у яких вони перебувають.

Ліберали розглядають державу як нейтрального арбітра серед ворогуючих інтересів та груп у суспільстві, життєво необхідну гара­нтію соціального порядку. Якщо класичні ліберали відносяться до держави, як до необхідного зла та вихваляють мінімальні механізми нагляду, то сучасні ліберали вбачають позитивну роль держави в розповсюдженні свобод та впровадженні рівних можливостей.

Консерватори пов’язують державу з необхідністю забезпечу­вати владу й дисципліну та захищати суспільство від хаосу та безладу, звідси традиційна перевага сильної держави. Однак, беру­чи до уваги традиційну для консерваторів підтримку прагматич­ного балансу між державою та громадянським суспільством, нео- консерватори закликають до послаблення держави через загрозу економічному процвітанню, тому що вона керується власними бю­рократичними інтересами.

Марксисти роблять наголос на зв’язку між державою та класовою системою, вбачаючи в ній інструмент керування класами чи засіб зменшення класового напруження. Інші соціалісти, однак, розгляда­ють державу як втілення ідеї про загальний добробут і таким чином схвалюють інтервенціоналізм у соціал-демократичній чи державно колективістській формі.

Анархісти заперечують державу категорично, вважаючи її зай­вим злом. Суверенна, примусова та насильницька влада держави ба­читься їм нічим іншим, як легалізованим апаратом примусу, який діє в інтересах еліти. Оскільки держава насправді є злом та примусом, усі держави світу мають похідний характер.

Фашисти, зокрема, в італійському варіанті, бачать у державі най­вищий духовний ідеал, який відображає неподільні інтереси національ­ної спільноти, звідси і їх віра в тоталітаризм. Однак нацисти побачи­ли в державі судину, яка обмежує або зберігає расу чи націю.

Феміністки поглядають на державу як на інструмент здійснення чоловічої влади, патріархальна держава сприяє відстороненню жінок від політичної сфери життя або повному підкоренню їх існуючій владі. Ліберальні феміністки тим не менше розглядають державу як Ін­струмент реформування, який є чуттєвим до пресингу на електо- рат.

Фундаменталісти мають виключне позитивне ставлення до держави, вбачаючи в ній засіб соціального, морального та культурного оновлення. Тому фундаменталістська держава розглядається як по­літичне втілення релігійної влади та мудрості.

Природний стан суспільства. Анархісти не тільки вважають державу злом, а й ві­рять, що в ній немає потреби. Уїльям Годвін намагався продемонструвати це на влас­ному тлумаченні теорії суспільного договору. Аргументи на користь цієї теорії суспі­льного договору, якими керуються Гоббс і Локк, полягають у тому, що бездержавне суспільство існує в стані громадянської війни всіх проти всіх і робить упорядковане та стабільне життя неможливим. Джерело цієї боротьби знаходиться в природі людини, яка, згідно з Гоббсом і Локком, є егоїстичною, жадібною та потенційно агресивною. Лише суверенна держава може стримувати такі прояви та гарантувати соціальний по­рядок, а тому порядок неможливий без закону. Годвін, навпаки, каже, що людські істо­ти від природи раціональні. Вони схильні до прагнення жити у злагоді і правдою та універсальними моральними законами. Тому він вірить, що люди мають природну схильність організовувати їх життя гармонічно та миролюбно.

Анархісти часто симпатизували відомому вислову Жан-Жака Руссо «Людина наро­джується вільною, але вона вся в кайданах». У глибині анархізму знаходиться відвер­тий утопізм, віра в природну доброту, врешті-решт, потенційну доброту людини. Соці­альний порядок виникає природно та спонтанно, він не потребує апарату «закону та порядку». Саме тому до анархістських висновків доходять лише ті політичні мислите­лі, погляди яких на людську природу певною мірою оптимістичні в розмумінні необ­хідності підтримки поглядів на природний порядок та спонтанну гармонію. Наприклад, колективісти-анархісти наголошують на здатності людей до соціально спрямованої та кооперативної поведінки, в той час як індивідуалісти-анархісти підкреслюють важли­вість висвітлення причин такої поведінки людей. Але не дуже часто ми знаходимо під­твердження того, що ця можливість для спонтанної гармонії усередині людини пов'язана з вірою в те, що природа та всесвіт схиляються до натурального порядку. Тому анархісти іноді тягнуться до ідей не західних релігій, таких як буддизм та таоїзм, які підкреслюють взаємозалежність та унікальність світових порядків. Найвпливові- ший сучасний погляд на ці ідеї відображений в екології, особливо в «соціальній еколо­гії», зокрема в працях Муррая Букчина.

Однак анархізм ґрунтується не лише на вірі в людську «доброту». На першому місці в анархістських теоріях про природу людини часто знаходиться твердження і визнання того, що суперництво можливостей характерно людській душі. Напри­клад, різними шляхами Прудон, Бакунін та Кропоткін визнавали, що людські ство­ріння можуть бути егоїстичними та схильними до конкуренції так само, як соціаль­ними та схильними до кооперації. Хоча сутність людини може бути морально та інтелектуально покращена, а можливість прояву найгірших рис може приховувати­ся в кожній людині. По-друге, анархісти приділяють багато уваги соціальним ін­ститутам, оскільки вони притаманні самій природі людини. Вони визначають при­роду людини, як «гнучку» в тому розумінні, що вона сформувалася під впливом соціальних, політичних та економічних обставин, у яких живуть люди. Як і закон, уряд та держава виховують комплекс домінування/субординації, інші соціальні інститути поважають кооперацію та спонтанну гармонію. Тому анархісти - колективісти підтверджують загальне право на власність чи інститути тісних взає­мовідносин, тоді як індивідуалісти підтримують ринок. Тим не менше, віра в стабі­льне та миролюбне бездержавне суспільство часто розглядається як найслабший та суперечливий аспект анархістської теорії. Опоненти анархізму аргументують це тим, що не важливо, наскільки просвітленими будуть соціальні інституції, якщо егоїстичні та негативні імпульси ґрунтуються на природі людини і є найкращими доказами зіпсованості, а процвітання природного порядку не більш ніж утопічна мрія.

Уїльям Годвін (1756—1836)

Англійський філософ та письменник. Годвін був пресвітеріанським міні­стром, який зневірився та став професійним письменником. «Калеб Уїльямс» (1794) стала його найбільш успішною новелою. Він створив ін­телектуальне коло, до нього входила його дружина Мері Воллстоунк- рафт та група натхненних письменників, серед яких були Вордсворс та Шейлі, його прийомний син.

Годвін заробив політичну репутацію на книзі «Питання щодо полі­тичної справедливості» (1773), яка з розвитком критики авторитаризму поєднала перший повний виклад анархістських ідей. Годвін розробив крайню форму ліберального раціоналізму, яка зверталася до аргумен­ту людської бездоганності, яка ґрунтувалася на освіті та соціальних умовах. Будучи індивідуалістом, Годвін вірив, що люди здатні на аб­солютно альтруїстичну доброзичливість.

Антиклерикалізм. Хоча держава є основним предметом нападок анархістів, схожа критика стосується і інших форм влади. Більше того, анархісти іноді вика­зують стільки ж негативу щодо церкви, скільки й стосовно держави, особливо в ХІХ ст. Це, можливо, пояснює той факт, що анархізм набув розвитку в країнах із сильними релігійними традиціями, такими як Іспанія, Франція, Італія та країни Ла­тинської Америки, де він допоміг розвинути антиклерикальні почуття.

Заперечення анархістів стосовно релігійної організації суспільства поширюється на критику влади в цілому. Релігія часто розглядається ними як джерело влади самої по собі. Ідея про те, що Бог являє собою «надзвичайну істоту», яка має незаперечну владу, для Прудона, Бакуніна політична анархістська філософія яких повинна будуватися на запереченні християнства лише тому, що людські істоти розглядаються як вільні та не­залежні. Більше того, анархісти стверджують, що релігійна та політична влади зазви­чай працюють пліч-о-пліч. Бакунін проголосив, що: «Відміна церкви та держави пови­нні стати першою обов’язковою умовою для звільнення суспільства». Анархісти розглядають релігію як одну з основ держави, вона пропагує ідеї слухняності та покори як до релігійних, так і до світських лідерів. Оскільки в Біблії сказано «кесарю — кеса­реве», світські лідери часто розглядають релігію з точки зору легітимізації їх влади, звідси й доктрина про божественне походження монаршої влади.

Релігія, як стверджують анархісти, намагається накласти певні моральні принципи на свідомість індивіда, для того щоб установити певний код прийнятної поведінки. Ре­лігійне вірування вимагає відповідності стандартам «добре» та «погано», які визнача­ються певними носіями релігійної влади, такими як священнослужителі. Індивід, таким чином, позбавляється моральної незалежності та можливості робити власні висновки. Тим не менше, вони не відкидають усі релігії разом. Є певна надзвичайна складова в анархізмі. Анархісти можуть бути прихильниками духовної концепції природи люди­ни, утопічної віри у фактично необмежені можливості саморозвитку людини і це є ланкою, яка поєднує людство. Ранні анархісти іноді перебували під впливом віри в по­вернення Христа та встановлення Царства Божого через тисячу років. Сучасні анархіс­ти часто є прихильниками таких релігій, як таоїзм та дзен-буддизм, які пропонують розвиток інтуїції та цінують толерантність, повагу та природну гармонію.

Економічна свобода. Анархісти досить рано побачили кінець держави в ній са­мій, але вони також зацікавленні в руйнуванні структур соціального і економічного життя. Бакунін доводив, що «політична влада та багатство нероздільні». У ХІХ ст. анархісти працювали зазвичай з робітничим рухом та поєдналися з широким соціа­лістичним рухом. Капіталізм вони розуміли з точки зору класових відносин: прав­лячий клас експлуатує та пригнічує маси. Однак, правлячий клас не визначався так, як у марксистів, у вузьких економічних рамках, але включав у себе тих, хто розпо­ряджався капіталом, владою чи привілеями в суспільстві. Тому він включав у себе королів та принців, політиків та державних посадовців, суддів, офіцерів поліції, священиків так само як і промисловців та банкірів. Тому він відстоював тезу про те, що у кожному розвинутому суспільству можуть бути ідентифіковані три соціальні групи: значна більшість, яку експлуатують та меншість, яка їх експлуатує, і є екс­плуатована водночас рівним чином, та власне абсолютна еліта, яка експлуатує та пригнічує в чистому вигляді. Тому, у ХІХ ст.анархісти вважали себе бідними та пригніченими і покладали на себе здійснення соціальної революції в ім'я експлуа­тованих мас, упродовж якої як капіталізм, так і держава будуть знищенні. Однак економічна структура життя розкриває серйозне протиріччя всередині анархізму. Хоча багато з анархістів визнали схожість із соціалізмом, яка ґрунтується на відразі до власності та нерівності, інші захищають права власності і навіть ратують за ка­піталізм. Це висвітлює різницю між двома головними анархістськими традиціями — колективізмом та індивідуалізмом. Колективісти-анархісти виступають за еко­номіку побудовану на кооперації та колективній власності, а індивідуалісти під­тримують ринок та приватну власність.

Незважаючи на таку фундаментальну різницю, анархісти погоджуються щодо не­прийняття тих економічних систем, які домінували протягом ХХ ст. Усі анархісти пе­ребувають в опозиції до «керованого капіталізму», який поширився в західних країнах після 1945 р. Колективісти стверджують, що втручання держави підтримує систему класової експлуатації, надає капіталізму можливості отримати чоловіче обличчя. Інди­відуалісти ж кажуть, що втручання руйнує конкурентний ринок та створює економічне домінування як публічних, так і приватних монополій. Анархісти навіть об’єдналися в несхваленні радянського «державного соціалізму». Індивідуалісти протестували проти порушення прав власності та громадянських свобод, що, на їхню думку, спричинила планова економіка. Колективісти стверджували, що «державний соціалізм» є сам по собі протиріччям та що держава повністю заміняє капіталістичний клас та основне джерело експлуатації. Анархісти всіх типів віддають перевагу економіці, в якій індиві­ди можуть здійснювати економічну діяльність без необхідності державного регулю­вання. Однак це не заважає їм схилятися до досить різних економічних систем, почи­наючи від «анархо -комунізму» до «анархо-капіталізму».

3.