ВИТОКИ ТА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ

Першоосновою формування екологізму є сама екологія.

Термін «екологія» запровадив німецький зоолог Ернст Геккель у 1866 р. Виво- дячи термін з грецького «ойкос», що означає «домогосподарство або середовище», він використовував його для означення як «наукове дослідництво сукупності від-

носин тваринного світу з органічним та неорганічним навколишнім середовищем».

Упродовж останніх десятиліть ми є свідками того, що до інших установлених по­нять і термінів почали приєднувати частку «еко-», утворюючи нові за формою і ча­сом за змістом поняття, а саме: екополітика, екокриза, екокультура, екомораль, еко- свідомість, екоосвіта. Цей перелік можна продовжувати й далі. Він свідчить, що екологічні проблеми вийшли далеко за межі природничо-наукових досліджень, а но­воутворенні поняття описують ті проблеми, які постали перед суспільством унаслі­док деградації стану довкілля й зниження якості життя людей. При цьому неабияко­го значення набуває також з’ясування змісту нововведених понять.

Більше того, на побутовому рівні, в розмовах, повідомленнях масової інфор­мації, реклами і навіть у промовах політиків досить високого рівня можна почу­ти вирази на кшталт «погана екологія» чи «наша екологія нам шкодить», «треба вжити заходів для поліпшення екології» тощо, що викликає велику занепокоє­ність фахівців-науковців щодо беззмістовності подібних фраз.

У зв’язку з цим існує значний обсяг вітчизняних та закордонних філософсь­ко-методологічних досліджень, присвячених з’ясуванню статусу сучасної еко­логії в системі науково-природного і соціо-гуманітарного знання, а також його аналізові світоглядних, гуманістичних, евристичних, кумулятивних та інших функцій екологічних знань у сучасному суспільстві. При цьому особливо під­креслимо розробки українських дослідників, таких як М.М. Кисельов, М.І. Хилько, Л. І. Сидоренко, В. С. Крисаченко, Т.В. Гардащук, В.Л. Деркач, О. І. Сал- товський праці яких ми будемо використовувати.

Крисаченко Валентин Семенович

Професор, доктор філософських наук, Заслужений діяч науки і тех­ніки України, нагороджений знаком Міністерства освіти і науки України «За наукові досягнення», член українських і міжнародних товариств, редколегій, експертних рад, завідувач відділу геополітики і геостратегії Інституту українознавства МОН України, Лауреат премії президентів НАН України, АН Білорусі, АН Молдови. Наукові здобутки професора В.С. Крисаченка добре знані в Україні й за її межами.

Автор близько 300 наукових праць, у т.ч. 12 монографій та 9 підру­чників. Основні напрями досліджень — історія філософії та філософія науки, етнополітика, вчення про біосферу, українознавство. Автор ґрунтовних узагальнень для системи освіти: двотомників «Людина і до­вкілля» (1995), «Українознавство» (1995—1996) та «Історія Криму» (1999—2θθ0), навчального посібника «Екологічна культура» (1996) та підручника «Людина і біосфера» (1998), монографії «Динаміка насе­лення: популяційні, етнічні та глобальні виміри» (2005), навчального посібника «Історія української філософії» (2006).

Подією міжнародного значення стало оприлюднення монографії «Християнство на теренах України. І—ІХ століття» (2000), яка дістала схвальний відгук вищих християнських ієрархів. Значний суспільний ре­зонанс в Україні викликали колективні монографії, підготовлені під ке­рівництвом В.С.

Хилько Миколо Іванович

доктор філософських наук, професор. Народився 18 жовтня 1954 року в с. Богданівка Броварського району Київської обл.

У 1980 р. закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. З цього ж року на викладацькій роботі

— асистент, доцент, професор. Читає курси: політологія, екологічна політика, національна безпека, екологічна безпека, безпека життєдія­льності.

Автор понад 180 наукових і навчально-методичних праць, серед яких: Політична константа екологічної безпеки. — К.,1999; Екологічна політика. — К., 1999, 2001; Пріоритети екологічної політики. — К., 1999; Екологізація науки, техніки, виробництва. — К., 2000; Екологічна куль­тура: стан та проблеми формування. — К., 2000; Екобезпечний розви­ток: пошуки стратегії. — К., 2001, 2007; Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. — К., 2001,2002; Екологічна безпека України: у запитаннях та відповідях. — К., 2006; Екологічна безпека: термінологічний словник. — К., 2006; Екологізація — нова па­радигма сучасної політики. — К., 2007; Сходи до екологічної культури.

— К., 2007.

За його активної участі побачили світ такі фундаментальні підруч­ники: Основи політології. — К., 1995; Українська політологія: витоки та еволюція. — К., 1995; Політологія: історія та методологія. — К., 2000; Політологія: Підручник. — К., 2004; Політологія: Навчально-методичний комплекс. — К., 2004, 2005; Соціологія. — Х., 2006 та ін.

М.І. Хилько та В.С. Крисаченко є фундаторами нового напряму досліджень - екологічної політики - явища багатомірного, поліструктурного, динамічного як нового організуючого чинника врятування цивілізації від сповзання до екологічної катастрофи.

Особливе місце в доробку цих відомих вчених не тільки в Україні, а й за її межами є їх спільна праця «Екологія. Культура. Політика». В ній автори розглядають цілу низку надзви­чайно важливих проблем для екологічно чистого суспільства. Зокрема, розкриваються основні категорії екології як цілісне знання про життя, а також структура та основні принципи функ­ціонування екологічних систем. Розглянуто феномен біосфери як цілісної системи, здатної до саморегуляції та самовідтворення, показано основні форми втілення живої речовини.

По-друге, в працях йдеться про сам механізм відносин людини і біосфери про явища, ви­кликані такою взаємодією. Особлива увага звертається на розкриття кризових наслідків жит­тєдіяльності людини для екосистем та їх впливу на функціонування суспільства.

М.І. Хилько та В.С. Крисаченко окреслюють загальний підхід до феномена екологічної культури, як до людської діяльності. У зв’язку з цим вони аргументовано доводять принципи та типи пиродокористування. Останнє в системі екологічної культури тлумачиться як голо­вний чинник самоорганізації та розвитку біосфери в сучасних умовах. Найголовнішим аргу­ментом на користь такого підходу слугує можливість або ж бажання людини «замкнути на се­бе» потоки речовини та енергії в біосфері, принаймні вплинути на їхній перебіг. Людина стає основною «геологічною силою» в біосфері, як писав акад. В.І.

Вчені надають належне місце розкриттю екологічної культури та пріоритетів екологічної політики у світі та в Україні. Зокрема, вони розглядають предметні та світоглядно-ціннісні за­сади традиційної екологічної культури. Простежуються різноманітні аспекти та обставини екологізації людської діяльності в контексті відновлення екологічної культури суспільства. Особлива увага приділяється проблемі екологізації політики. Наголошується, що вимоги та засади екологічної культури й екологічної політики мають стати складовою світогляду і міри­лом практичних дій кожної людини у сфері природокористування, певною запорукою поряту­нку довкілля і забезпечення сталого розвитку та поступу людської цивілізації. Досвід розум­ного природокористування відомий не лише з давніх-давен, а й з практики сьогодення, коли посилюється усвідомлення необхідності шанобливого ставлення до природи, коли світова спі­льнота приймає екофільність найвищою цінністю життя.

У багатьох працях цих вчених робиться спроба проаналізувати методологічні засади екологіч­ної політики, її витоки, суть, значення. Значне місце приділено аналізу змісту, структури, принци­пів, пріоритетів екологічної політики, моделей економічного та технологічного розвитку.

Особливого значення вони надають діяльнісним вимірам реалізації екологічної культури та екологічної політики. Детально розглядаються практичне значення таких засобів форму­вання свідомої екологічної діяльності, як екологічна освіта, виховання та формування еколо­гічної свідомості, розкривається специфіка теорії та практики руху «зелених».

Одночасно зазначимо, що всі вони солідарні в трактуванні та збереженні змісту поняття «екологія», ідентифікації її природного поля, міждисциплінарних зв'язків.

Це можна систематизувати так:

• сучасний статус екології — це вияв об'єктивних закономірностей розвитку наукового пізнання загалом, до пояснення якого можна бути застосувати концепцію науки-лідера, яка є результатом взаємодії об'єктивних закономірностей результатів розвитку пізнавальної діяль­ності та соціокультурних чинників відповідної епохи.

• соціокультурна та загальнолюдська значущість сучасної екологічної проблематики, яка має не лише науково-природничий, а й соціальний і морально-етичний аспекти, що спонука­ють до глибшого осмислення сучасності й майбутніх перспектив розвитку людства;

• суспільно-політична значущість, коли ті чи інші проблеми, які виникають унаслідок за­бруднення довкілля, посилення екологічних ризиків, зменшення доступів до біоресурсів тощо, спричинюють значний політичний резонанс і потребують відповідних рішень;

• суб'єктивні чинники (наприклад, авторитет людей, які виступають популяризаторами екологічних знань чи очолюють екологістські організації) та кон'юнктура (наукова, суспільна, політична тощо), вдавання до якої дає змогу отримувати додаткове фінансування на здійснен­ня досліджень чи сподіватися на суспільну підтримку програм і проектів, сформульованих під «екологічними гаслами».

Кисельов Миколо Миколайович

Народився 5 серпня 1942 р. в с. Грузьке Конотопського району Сумсь­кої обл. Закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (1971), аспірантуру відділу філософських питань приро­дознавства Інституту філософії АН УРСР (1976). Кандидат філософсь­ких наук (1977), доктор філософських наук (1991), професор (1996).

Працював асистентом (1971—1972), викладачем (1973) кафедри фі­лософії Донецького медичного інституту. З 1973 р. аспірант, науковий спів­робітник, старший науковий співробітник, завідувач сектора Інституту філо­софії ім Г. Сковороди НАН УРСР. В даний час — провідний науковий співробітник. Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

Дослідницькі інтереси лежать у сфері філософії й методології су­часної науки, філософсько-світоглядних та етно-культурних проблем екології, зокрема тих, що стосуються впливу екологічних реалій на освітянський процес, державотворення й становлення громадянського суспільства в Україні.

Має сто двадцять наукових праць, зокрема монографії «Об'єкт екології та його еволюція». — К.: Наук. думка, 1979; Наш спільний дім. — К.: Політвидав України, 1986; В гармонії з природою. — К.: Політви- дав України, 1989; Соціально-философські проблеми екології. — К.: Вища шк., 1989 (у співавт.); Світогляд та екологія. — К.: Наук. думка, 1990; Методологія екологічного синтезу. — К.: Наук. думка, і995 (у спі­вавт.); Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000 (у співавт.); Концептуальні виміри екологічної свідомості. — К.: Пара- пан, 2003 (у співавт.); Екологічні виміри глобалізації. — К.: Парапан, 2006 (у співавторстві); розділи в колективних монографіях, навчальні посібники, статті в науковій періодиці та науково-популярних виданнях.

Слід наголосити на тому, що аналіз сучасного статусу екології та досліджуваних нею про­блем приводить до висновку про те, що екологія набула статусу світогляду людства, яке праг­не уникнути екологічних катастроф, вийшла за рамки дослідницької діяльності у вузькому ро­зумінні цього слова і постала як сукупність умонастроїв (М.М. Кисельовим), що вона є не стільки «наукою», скільки певною надбудовою, ментальним середовищем, у якому поєдну­ються дослідницькі, ідеологічні, філософсько-світоглядні та конкретно-організаційні засади управління ресурсами, моніторингу довкілля тощо (В.Л. Деркач).

У вищеназваних працях М.М. Кисельов досить вагоме місце займають проблеми екологі- зму як ідеології постматеріального і постіндустріального суспільства. Автор та його однодум­ці доводять таке.

По-перше, що екологізм як сучасна форма ідеології ґгрунтується на засадах нової екологі­чної парадигми, як продукт виходу екологічних проблем за академічні межі та форма їх «без­посереднього переживання» різними суспільними верствами. Аргументується необхідність розведення та уточнення сфери екології як наукового напряму та екологізму як елемента сві­тогляду людини нового тисячоліття. Екологізм є формою безпосереднього переживання взає­мозв’язків індивіда з довкіллям на грунті не лише наукових даних, а й власного досвіду та власних переконань, власного культурного рівня, моральності та інтуїції.

По-друге, що поняття екологізму не підміняє екологію, яка й надалі зберігає свій статут комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико-фундаментальні та практично- прикладні напрями, і не ототожнюється з нею. Акцентується увага на тому, що відмінність екологізму від екології полягає в тому, що він не лише прагне науково пояснити явища і про­цеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а й шукає відповіді на гострі проблеми, які постають перед людиною й суспільством через глобальну екологічну кризу, а також кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує.

По-трете, що екологізм пронизує всі сфери сучасної суспільно-політичної діяльності, еко­номіки, культури, етики. Проте він є надзвичайно складним феноменом. Екологізм характери­зується різноманіттям течій, об’єднаних під загальною «парасолькою» ідейних засад, підгрун­тя яких становить безперечне визнання самоцінності природи, а відтак - необхідність радикальних змін у наших взаєминах із нею, змін повсякденної поведінки та стилю життя, способів виробництва та політичного порядку загалом. Він виводить причини сучасної еколо­гічної кризи із кризи суспільної, а не зводить їх до браку технологій або природних ресурсів, як це має місце в інвайронменталізмі. Екологізм намагається запропонувати програму дій, що їх треба вжити для переходу до суспільства, здатного існувати в гармонії з природою.

Його засади складають філософія екології та екофілософія, чисельні стратегії розвитку (наприклад, концепція збалансованого розвитку), політичні програми та плани дій, практичні рекомендації щодо устрою соціально-економічних відносин, морально-етичних, ціннісних, культурних засад суспільства та його окремих інституцій. М. Кисельов розглядає взаємо­зв’язок екологізму з такими сферами, як екологічна політика й екологічний рух, оскільки ста­новлення екологізму як феномену сучасності тісно пов’язане з формуванням громадської еко­логічної стурбованості й екологічної свідомості, а також інституалізацією екологічного руху. Становлення і розвиток екологізму тісно і безпосередньо пов’язані з глобалізацією та компле­ксом феноменів, що її супроводжують, а також її наслідками.

Особливим рядком у вищеназваних працях М. Кисельова проходить аналіз методологіч­ного та світоглядного сенсу сучасного екологічного знання, його вплив на розвиток новітньої філософії та науки, зокрема в аспекті розвитку міждисциплінарних та інтегративних тенден­цій. Розкривається органічний взаємовплив проблем комплексу «людина—природа» з про­блемами природи самої людини, а також екологічної та культурологічної проблематик.

Він виявляє залежність духовних кондицій людини від стану її природного оточення. Між екологічним неблагополуччям та такими характерними рисами нашого сучасника, як психо­логія наймита, маргінальність, безвідповідальність, байдужість, технократичний авантюризм тощо, існують складні зворотні зв’язки. Загрозлива екологічна ситуація спричиняється цими рисами і водночас сприяє їх поглибленню. Як наслідок, помітним і масовим стало відчуження людини від справи, якою вона займається.

М. Кисельова цікавлять проблеми освітянського, етно-культурного та політологічного ха­рактеру. Всі названі сфери на сучасному рівні починають активно включати екологічний ком­понент. Такі проблеми, як глобалістика та міжнародні відносини, суттєво екологізуються і по­требують спеціального аналізу. Зокрема, йдеться про екологізацію всього комплексу міжна­родних відношень. Питання охорони природи і раціонального використання ресурсів стають глобальним і надзвичайно важливим компонентом геополітики, де тісно пов’язуються про­блеми економічного розвитку, світової торгівлі (ринків збуту, конкурентної здатності націо­нальних товарів), демографії тощо. Екологічна ситуація в кожній окремій державі стає важли­вим чинником її політичного престижу і навіть збереження державного (національного) суверенітету. Ситуація ускладнюється зростаючими масштабами транскордонних впливів на природне середовище, коли екологічна загроза надходить із території інших держав. Відбува­ється усвідомлення екологічної взаємозалежності у світі. Постає проблема створення системи глобального екологічного управління і моніторингу, принципового вдосконалення міжнарод­ного права.

Тому настав час відокремити на постійному рівні екологію як сферу наукових знань від світогляду й ідеології, адже знання не є тотожними світоглядові як формі самосвідомості людини і суспільства, а лише однією з його складових. Так само й наука не може ототожнюватися з ідеологією як сукупністю взаємопов’язаних ідей, уявлень і переконань, призначених об’єднувати людей заради спільного життя і спільних дій. Відповідно не можна вважати виправданим вживання терміну «еко­логія» для означення певних форм світогляду та ідеології.

Отже, постає питання про запровадження термінів і понять, які відповідали б адекватному визначенню «розширеного змісту» сучасної екології. Такими по­няттями є «екологізм» («ecologism») та «інвайронменталізм» («environmenta­list»), доцільність вживання яких обґрунтовувано в дослідженнях: В. Табач- ківського, Т.В. Тардащук, В. Лісового.

Питання про визначення змісту поняття «екологія» на сучасному етапі актуальне не лише для вітчизняних, а й зарубіжних дослідників. Так, це питання широко дис­кутується на сторінках авторитетного часопису «Environmental Ethics», зокрема в статті Р. Кіркмана під промовистим заголовком «Чому екологія не може бути всім для всіх: «адаптивна радіація» наукових концепцій». Розглядаючи різні підходи до визначення екології, цей автор зазначає, що екологія досліджує, об’єктивує життя на Землі у формі знань з позицій зовнішнього спостерігача, тоді як екологізм охоплює взаємозв’язки і взаємовідповідність між (людським) суб’єктом і біосферою як безпо­середнє переживання цих зв’язків із середини, як певну характеристику людської ек­зистенції. У цьому сенсі екологізм відповідає критеріям світогляду й ідеології.

Екологізм як різновид світогляду й ідеології є опозицією «модерністському» механістичному світогляду, який має на меті редукцію складних природних процесів до простих його складових. В основі екологізму лежить цілісний орга- ністичний світогляд, створенню якого, передусім, сприяє екологічна наука.

Більше того, екологія як комплексна наука становить важливе підґрунтя су­часному екологізму, але не тотожна йому. Зв’язок між екологією й екологізмом не є простим лінійним, а потребує занурення в ширший пізнаваний, світогляд­ний, а також загальнокультурний і цивілізаційний контексти, спираючись не лише на знання, а й традиції, досвід, мудрість. інтуїцію, віру тощо. Таким чи­ном, якщо екологія лежить у сфері науки, то екологізм охоплює собою частково сферу екології і частково сферу поза науковим досвідом. З приводу останніх де­які дослідники допускають, що принципи сучасного екологізму своїми кореня­ми сягають язичницьких релігій, з їх розумінням Землі-Матері, а також східних релігій, таких як індуїзм, буддизм та даосизм. Екологія та екологізм перебува­ють у складних нелінійних зв’язках, які визначаються пізнавальними, світогля­дними, загальними культурними й цивілізаційними чинниками.

Повністю погоджуючись із авторами «Екологічні виміри глобалізації», зазна­чимо, що екологізм охоплює складну систему суспільних рефлексій і світоглядно- філософських настанов, які вибудовуються як над науковими екологічними знан­нями, так і над безпосереднім проблемним полем у координатах «людина — при­рода» та «суспільство — довкілля». Проте він не піднімає екологію, яка й надалі зберігає свій статус комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико- фундаментальні та практично-прикладні напрями, і не ототожнюється з нею. Від­мінність екологізму від екології полягає в тому, що екологізм не лише прагне по­яснити явища і процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, спираю­чись на дані науки, а й шукає відповіді на гострі проблеми, які постають перед людиною і суспільством через глобальну екологічну кризу, спричинену деградаці­єю водних і земельних ресурсів, втратою біорозмаїття, скороченням площ, вкритих лісами, накопиченням шкідливих відходів, глобальними змінами клімату, стон­шенням озонового шару тощо, а також кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує, це — по-перше.

По-друге, екологізм характеризується багатоманіттям течій, об’єднаних під за­гальною «парасолькою» ідейних засад, підгрунтя яких становить безперечне ви­знання самоцінності природи, а відтак — необхідність радикальних змін у наших взаєминах з нею, змін повсякденної поведінки та стилю життя способів виробниц­тва та політичною порядку загалом. Екологізм з’ясовує причини сучасної екологіч­ної кризи з кризи суспільно, а не зводить їх до браку знань, технологій або природ­них ресурсів. Він намагається запропонувати програму дій, які треба вжити для переходу до суспільства, яке здатне було б існувати в гармонії з природою.

По-третє, екологізм спирається на багатющий спектр філософських учень, теоретичних висновків, світоглядних орієнтирів. Йому притаманні складні від­носини з іншими ідеологіями. Він виявляється в багатьох формах суспільно- політичної практики. Усі течії сучасного екологізму різною мірою спираються на наукові екологічні знання, поза науковий досвід, традиції й вірування, пре­тендуючи на пояснення зв’язків людини з природою, зміну людських ціннос­тей, ставлення до світу, засад діяльності, а також суспільного порядку загалом. Екологізм у різних своїх виявах може апелювати до свідомості, розуму, почут­тів та поведінки окремих людей, людських спільнот, усього людства, а також до тих, хто несе відповідальність за ухвалення й реалізацію політичних рішень. У цьому сенсі екологізм відповідає критеріям як світогляду, так і ідеології.

Відповідно, екологізм може бути визначений як світогляд, що спонукає дія­льність людини, суспільства до гармонійного співіснування зі світом природи.

Таким чином, запровадження поняття «екологізм» дає змогу відокремити на понятійному рівні сферу власне наукових досліджень у царині екології та мето­дологію екології від ширших узагальнень щодо взаємодій у системі координат «людина — природа» чи «суспільство — довкілля», а також від суспільної прак­тики, що має на меті впливати на перебіг подій у цих відносинах. Поняття «еко­логізм» застерігає від неадекватного вживання терміна «екологія» в суспільному дискурсі та нівелювання чи девальвації первинного змісту цього терміна.

Сутність понять екологія, екологізм, енвайроменталізм та інших, які відо­бражають певні сторони у відношенні «людина—природа—довкілля—суспіль­ство» буде не повною, якщо не з’ясувати практичні сторони, тобто реальності сьогодення, які фіксують реалізацію певних екологічних ідей, доктрин, теорій концепцій тощо. Це пов’язано насамперед з діяльністю партій і рухів, які уза­гальнено іменують як «зелені».

Термін «зелені» використовувався з 1950-х років для вираження прихильного ставлення (симпатій) щодо розробки або реалізації проектів стосовно навколиш­нього середовища. З кінця 1970-х років він був прийнятий зростаючою чисельніс­тю партій охорони навколишнього середовища, першими з яких були Німецькі Зе­лені (Die GrOnen). Тим паче, поява зелених партій означала, що термін був пов’язаний зs специфічними ідеями та політикою цих партій більше, ніж з принци­пами більшого руху з охорони навколишнього середовища. «Енвайронменталізм» (або вчення про навколишнє середовище) — термін, який характеризується основ­ним переконанням (загальним віруванням), що людське життя може бути зрозумі­ле в контексті природного світу. Як такий, він охоплює широкий спектр вірувань — наукових, релігійних, економічних та політичних — більший, ніж особливі тен­денції та напрями політики, які задекларовані сучасним зеленим рухом. Однак не­доліком «енвайронменталізму» є те, що іноді він посилається на помірні або рефо­рмістські підходи щодо захисту навколишнього середовища, які стосуються екологічних криз, але не фундаментальних традиційних тверджень про природний світ, що викликають певні запитання. Перевага «екологізму» полягає в тому, що, наголошуючи на особливій важливості екології, він відносить на перший план до­сягнення політичного розуміння (свідомості), які якісно відрізняються від тради­ційних. Закликаючи до радикальних соціально-політичних перетворень та фунда­ментального переосмислення відносин між людським буттям та природним світом, екологізм розвинувся в ідеологію за своїм власним правилом.

Хоча сучасна екологічна, або «зелена», політика не з’являлася до 1960-х років, екологічні ідеї можна прослідкувати ще в більш ранні часи. Багато хто допускає, що принципи сучасного екологізму багато чим зобов’язані саме дав­нім язичницьким релігіям, які підкреслювали поняття Землі-Матері, а також східним релігіям — індуїзму, буддизму та даосизму. Однак більше екологізм був і залишається реакцією проти процесу індустріалізації. Це було очевидно в ХІХ ст., коли розповсюдження міського та індустріального життя створювало велику ностальгію за ідеалізованим сільським існуванням, як це було передано новелістами, такими як Томас Хардай, та політологами, наприклад, британсь­ким ліберал-соціалістом Вільямом Моррісом (1834). Ця реакція найчастіше бу­ла більш міцною в тих країнах, які зазнали швидшого та драматичнішого про­цесу індустріалізації. До кінця ХІХ ст., наприклад, трохи більше ніж за тридцять років Німеччина стала такою індустріальною міцною державою, яка була спроможна змагатися з економічною могутністю Великобританії та Спо­лучених Штатів. Цей досвід дуже травмував німецьку політичну культуру, створюючи міцні міфи про чистоту й гідність життя селянина й закликаючи до потужного руху «назад до природи» серед німецької молоді. Такий романтизо­ваний пасторалізм використовувався націоналістами та фашистами в ХХ ст.

Зростання екологізму як ідеології, починаючи з кінця ХХ ст. було викликано подальшим і більш інтенсивним розвитком індустріалізації та урбанізації. Екологі­чне збудження набуло ще більшого загострення через побоювання, що економічне зрістання піддає небезпеці виживання людської раси та самої планети, на якій існує людство. Такі хвилювання були відображені в зростаючій більшості в літературі. Зокрема, «Мовчазна весна» (1962) Рейчела Карсона, в якій критична оцінка збит­ків, нанесених природі й людському світу завдяки збільшеним обсягам викорис­тання пестицидів та інших сільськогосподарських хімікалій, як вважається, була першою книгою, що привернула увагу до екологічної кризи, яка розвивається. До інших важливих ранніх праць відносять «Як залишитися в живих» (1971) Ерліха Харрімана, «Проект виживання» (1972) Голдсміта, неофіційний звіт ООН «Лише одна Земля» (1972) і звіт Римського Клубу «Межі зростання» (1972). В той же час набуло розвитку нове покоління активістських рухів, наприклад, Грінпіс (Green­peace) та Друзі Землі (Friends of the Earth), які висувають на перший план такі еко­логічні проблеми, як небезпека ядерного потенціалу, забруднення та зменшення запасів корисних копалин. Разом з установленими та більш міцними утвореннями, як Всесвітній Фонд Природи (Worlwide Fund of Nature), це призвело до появи доб­ре розгалуженого та все більш міцного екологічного руху. З 1980-х pоків екологіч­ні питання були основними на політичному порядку денному партій зелених, які й повсякчас існують у більш промислово розвинутих країнах.

Екологічна політика досить істотно звернула увагу на такі проблеми, як забруд­нення, кислотні дощі, парниковий ефект і глобальне потепління, але екологи від­мовляються визнати, що вони лише складають групу, яка представляє одну-єдину проблему. По-перше, екологічний рух звернувся до ширшого діапазону проблем. Зелені в Німеччині, наприклад, проводили кампанію щодо ролі жінок, безпеки та роззброєння, добробуту країн і безробіття, необхідності перегляду німецького на­цистського минулого, а також щодо вужчих екологічних проблем. Екологи надали розвитку радикально новому набору концепцій та цінностей, за допомогою яких можна зрозуміти та пояснити світ. Екологізм відокремлений від традиційних полі­тичних кредо, тому що це починається з оцінювання того, до чого вони мали тен­денцію ігнорування: взаємовідносин, що пов’язують людство з усіма живими ор­ганізмами або, точніше, з «павутинням життя» (Сарга, 1997). З цієї причини досить важко або зовсім неможливо віднести екологізм до лівого чи правого політичного поділу або зрозуміти його за допомогою термінів установлених доктрин та філо­софій. Німецьке зелене гасло наголошує: «Ні ліві, ні праві, але попереду».

2.