ВСТУП

Людина - це те, що треба подолати.

Ф. Ніцше, «Так казав Заратустра»

Заміна Модерну Постмодерном, яким позначений початок XXI ст., на рівні технологій означає перехід від інформаційно-ко­мунікативних технологій третьої хвилі індустріалізму (Industry 3.0) до нано-, біо-, інфо-, когнітивно-кібернетичних технологій четвер­тої хвилі (Industry 4.0).

Неоіндустріалізм і промоція програм нового індустріалізму перетворилися на обов’язкові складові стратегічного мислення. Вони є неодмінними прикметами офіційної риторики лідерів про­відних держав (причому це не залежить від географічного розта­шування країни чи політичного ладу в ній - до такої риторики вдаються як представники демократичних держав, так і лідери авторитарних режимів), які вбачають саме в освоєнні цих тех­нологій шляхи подолання світової соціально-економічної кри­зи, що маніфестувалася наприкінці «нульових» років й особли­во болісно вдарила по країнах зі слабкими внутрішніми ринками та економіками, зорієнтованими переважно на експорт, що, у свою чергу, призвело до міграційної кризи, посилило терористичну за­грозу тощо.

До таких вразливих країн слід віднести і сучасну Україну, яка, до того ж, після розпаду колишнього СРСР опинилася перед циві- лізаційним вибором між Сходом і Заходом, Євразією та Європою і, попри багаточисленні словесні декларації, поки що не поспішає з цим вибором. Отже, неоіндустріалізм у цій українській ситуації є

не тільки імперативом впровадження новітніх технологій. Ідеться передусім про цивілізаційну модернізацію, європеїзацію у якнай­ширшому сенсі цього терміна.

Неодмінними супутниками модернізаційних процесів є край­нощі технофілії та технофобії, аналізові яких присвячені перші розділи цієї праці. Адже цивілізаційний спротив модернізації (ан- тимодернізація) зазвичай дійсно супроводжується різними версія­ми технофобії. Так чи інакше йдеться не про часткове і вибірко­ве, а про масоване запозичення елементів «чужинських» культур, ознак цивілізованості, органічно не властивих певній національ­ній культурі, що стимулює конфлікт поколінь, соціальних «вер­хів» і «низів» тощо.

З точки зору філософської антропології це означає невпин­ну боротьбу різноманітних концепцій людини в аграрному, індустріальному та постіндустріальному соціумах. Класикою алармічної технофобії є повість Мері Шеллі «Франкенштейн» (1818 р.), головний герой якої інженер Віктор Франкенштейн створив людську подобу, яка його знищила. Тут та в інших по­дібних творах вельми відчутним є вплив технофобної культу­ри та цивілізації епохи Середньовіччя, що приписувала різно­манітні технічні артефакти втручанню диявола або інших злих сил, табуювала розвиток передових технологій. Саме тому сво­го часу заборонили діяльність усіх дослідників-алхіміків, які намагалися віднайти в лабораторіях таємницю філософського каменя та інші модифікатори й вдосконалювачі недосконало­го людського тіла.

Для України технофобна ситуація ускладнюється за рахунок того, що впродовж майже 400 років вона зазнавала політичних, економічних і асиміляторських культурницьких утисків сусід­ньої Росії. Саме тому модернізаційна проблема формулюється в Україні віддавна як дилема «Європа чи Росія».

Принагідно варто нагадати, що майже 100 років тому, у 20-ті роки XX ст., націонал-більшовик Микола Хвильовий (Фітільов) формулював дилему «Європа чи Росія»: «Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном - ро­сійським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону мо­лодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа - це дос­від багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «при­смерк», не та, що гниє і до якої вся наша ненависть. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.» [1]. У наш час Микола Хвильовий додав би, що Європа - це ще й передове інформаційне суспільство і перехід до нового індустріалізму.

Ще однією модернізаційною перепоною для України є фобія, пов'язана з тим, що входження в передову європейську цивіліза­цію віддавна тлумачилось усередині України не тільки як зазіхан­ня на «духовні скрєпи» російсько-православної культури, «русь­кого миру» тощо, але передусім як замах на «священних биків та корів» національної міфології (за Юрієм Андруховичем - «на­чебто дитячої національної релігії») [2].

Спротив модернізаційним зусиллям на Русі, а згодом у СРСР має значною мірою пояснення у тому, що це зазвичай був рух «згори донизу», який передбачав чималі людські втрати й жерт­ви. «Здибивши» («диба» - давньоруський засіб катувань) Росію зразка XVIII ст., Петро І й Катерина ІІ у параноїчних пориваннях модернізації-європеїзації не зупинилися, зокрема, перед винищен­ням третини тодішньої російської популяції. За сталінське ж мо- дернізаційне «здиблення» народи тогочасного СССР заплатили геноцидом своєї четвертої частини. Невтішні наслідки цих квазі- модернізаційних процесів загальновідомі.

Якщо в історії Росії умовно виокремити шість періодів - та- таро-монгольський, московський, петербурзько-імперський, радянський, пострадянський єльцинський та квазіімперський путінський, то чотири останніх пов'язані з напруженими зусил­лями правителів вестернізувати, європеїзувати країну, не зу­пиняючись при цьому навіть перед загрозою втрати нею націо­нальної ідентичності. Кожного разу подібні спроби переривали органіку національного буття, були нав'язливо-некритичними, а тому в усвідомленні свободи приводили не до прогресу, а до но­вого регресу. Жодному з російських модернізаторів поки що не вдавалося поєднати національно-культурну органіку з транс­формаційними процесами, внаслідок чого перебіг цих проце­сів відбувався не інтенсивно, а екстенсивно. При цьому на­ціональну культуру намагалися підмінити раціоналістичним просвітництвом, а цивілізацію - некритично й поверхово за­своєними технологіями.

Феномен російських модернізаційних невдач, поперемінних флуктуацій реформ та контрреформ полягає передусім у тому, що позитивні наслідки реформ завжди виявляються пізніше, тоді як негативними наслідками у вигляді соціальних ущемлень їх упровадження супроводжується негайно. Причому «верхи» роз­плачуватися за це не згідні, зазвичай переадресовуючи тягар нега­тиву «низам». Усе це загрожує державі дестабілізацією і в ситуа­ції страху перед черговою «пугачовщиною» підштовхує її на шлях нового самодержавства.

Саме тому мав рацію Карл Поланьї, який у роботі «Великі трансформації» зауважив, що «соціальні, а не технічні винахо­ди були головними інтелектуальними пружинами індустріаль­них революцій» [3].

Водночас важко заперечувати, що навіть у тих соціумах, де мо­дернізація відбувалася чи відбувається більш-менш успішно (в Японії, КНР та усіх східноазійських «тиграх» тощо), ця успіш­ність є вельми проблематичною, бо людське суспільство й людська природа зазнають технологічних впливів, безпрецедентно серйоз­ніших від тих, яких вони зазнавали впродовж десятків тисячоліть попереднього існування.

В умовах затяжної російської гібридної агресії Україна, щоб ви­грати або, принаймні, не програти війну, мусить спиратися на висо­кі технології, бо, на відміну від РФ, не може розраховувати на екс­плуатацію своїх «невичерпних» надр.

Доводиться констатувати, що процеси нового індустріаліз­му в Україні відбуваються набагато складніше, ніж в Об'єднаній Європі, бо тут вони характеризуються передусім болючим проце­сом деіндустріалізації, тобто відмиранням старої промисловості, успадкованої від СРСР, - Індустрії 2.0.

І водночас, щоб не перетворитися в аграрний додаток до Об'єднаної Європи, Україна повинна наполегливо йти шляхом нео- індустріалізації, реіндустралізації, тобто народжувати Індустріальну Економіку 4.0 (Industry 4.0), засновану на принципово інших, порівняно зі звичними, новітніх конвергентних технологіях. По суті йдеться про народження принципово іншого соціуму - конвер­гентного.

Разом із тим, уже на трюїзм перетворилося висловлювання про те, що Україна повинна якомога швидше покінчити з сировинним характером своєї економіки (на цю економіку в 2016 р. припада­ло 56 % експорту) і що слід виробляти якомога більше продукції з високим коефіцієнтом доданої вартості [4]. Проте високотехно- логічні галузі формують нині лише 6 % ВВП та 5,5 % експорту.

Перспективу Industry 4.0 повязують передусім з конвергенцією, яку позначають абревіатурою НБІК (NBIC): N - nanotechnology; B - biotechnology; I - information technology; C - cognitive science або ж абревіатурою ГНР (GNR): G - genetics; N - nanotechno logy; R - robotics.

Часто вживаним для позначення конвергентних технологій є також акронім CONTECS & CT (Converging Technologies), який поєднує: нанонауки й нанотехнології; біологічні науки (life sci­ences) та біотехнології; інформаційно-комунікативні технології (ІКТ); когнітивні науки та технології штучного інтелекту, ро­бототехніку тощо.

Конвергентні технології можна також характеризувати ще як трансгуманістичні, оскільки вони обіцяють кардинальні зру­шення у сфері технологічних втручань у природу людини. Отож не доводиться дивуватися, що відповідна тематика віддавна ці­кавить письменників-фантастів. Проте вона вже вийшла за межі фантастичних оповідей і навіть поза межі пробних лабораторних досліджень. Нині це вже артефакти масової свідомості, бо інте­рес до «екзотики» NBIC або GNR, CONTECS & CT підігрівають не тільки автори фантастичних та напівфантастичних оповідей і засновники нетрадиційних релігійних культів, але й організатори рекламних маркетингових кампаній, які цілком слушно розрахо­вують на величезні зиски від впровадження новітніх технологій.

Предметом аналізу в цій монографії (особливо в її першій, пе­реважно філософській, частині) передусім є концепції різнома­нітних розширень людини, доповненої реальності, гібридної реаль­ності тощо.

Тут насамперед ідеться про філософські реконструкції ситу­ацій, коли природна людина й машинні носії штучного інтелек­ту - Homo sapiens і Machina sapiens - дійсно почнуть розвиватися на засадах утворення певного дуумвірату в соціумі, який успіш­но формується наприкінці другого десятиліття XXI ст. і є, з од­ного боку, інформаційним, а з іншого - постінформаційним, кон­вергентним.

Суспільство, яке є продуктом Четвертої промислової революції, позначене безпрецедентним об’єднанням зусиль колаборативних людей і «розумних машин» - колаборативних роботів (коботів), спроможних навчатися, використовуючи знання «із хмар».

Конвергенція Людини й Машини «на виході» рано чи пізно породить конвергентне суспільство трансгуманізму або постгума- нізму, яке, щойно народившись, прийде на зміну інформаційно­му суспільству, не лише розвиваючи його, але багато в чому його й заперечуючи.

Зображений на обкладинці цієї книги метафорично-концепту­альний образ Homo ex Machina (Людини з Машини) стосується образу людини, релевантного Четвертій, а згодом і П’ятій інду­стріальним революціям [6]. Адже ці технології, судячи з усьо­го, матимуть наслідком посилення впливу машинних технологій на першоприродну людську сутність і до невпізнаваності змінять (а, можливо, й підмінять, як попереджають мислителі-алармісти) біологічну природу людського тіла.

Відтак техніка й технології стануть не лише продовженням і до­повненням людської природи іззовні, але й проникнуть усереди­ну людської тілесності й людської «душі».

Питання Четвертої промислової революції стали провідними на Всесвітньому економічному форумі (WEF) у Давосі у 2016 р. З цих позицій насторожує той факт, що у Звіті WEF-2017 Україна навіть не потрапила до переліку тих 43 країн, які демонструють високу «мережеву готовність» і є найпершими бенефіціарами від здобутків Четвертої промислової революції, хоча туди потрапи­ли Польща, Казахстан і Росія.

Парадокс полягає в тому, що, попри зазначене відставання, в Україні створено майже усі необхідні інститути інноваційно­го розвитку: наукові та технологічні парки, бізнес-інкубатори, венчурні фонди, центр трансферу технологій, технологічні клас­тери тощо. Існує майже 100-тисячна армія айтішників, яка за­робляє щороку в середньому на постачанні експортних послуг (переважно на засадах аутсорсингу) близько двох мільярдів до­ларів щорічно.

Першопричиною українського технологічного відставання є вочевидь та тонка обставина, що інноваційна діяльність систем­но не скоординована у напрямі Індустрія 4.0 саме з України і для України. Тобто тут на перший план виходить дилема: здобуття Україною реального інформаційно-цифрового суверенітету або ж розвиток на засадах горезвісного «зовнішнього управлін­ня». Разом із тим цю дилему не слід демонізувати, враховуючи той факт, що активними гравцями на українському ринку висо­ких технологій є саме інформаційні ТНК. Компанія Google, на­приклад, провела в Україні низку тренінгів для службовців Уряду та інших органів влади, реалізувала низку ініціатив, спрямова­них на цифровізацію й електронізацію бюрократичних процедур у міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади. Йдеться також про фінансове стимулювання інновацій у галузях сільського господарства, інфраструктури, кібербезпеки, виробни­цтві високотехнологічного обладнання, про підтримку таланови­тих винахідників і підприємців, втілення новаторських ідей так званих стартаперів.

Нещодавно в Україні було напрацьовано документ, який, у разі його успішної реалізації, може покласти початок вирішенню зазна­ченої проблеми за суто українським вектором. Ідеться про схва­лену на урядовому комітеті 6 квітня 2017 р. Стратегію розвитку високотехнологічних індустрій для України до 2025 року, що пе­редбачає:

• створення Офісу розвитку інновацій для підтримки іннова­ційних проектів - High Tech Office;

• розвиток експортно орієнтованої інноваційної екосистеми;

• розроблення та впровадження Цифрового порядку денно­го для України - розвиток цифрової інфраструктури та суспіль­ства (Digital Agenda);

• створення Програми заохочення та залучення світових ви- сокотехнологічних лідерів до розвитку виробництва, проведення наукових досліджень та створення робочих місць в Україні;

• створення Програми популяризації застосування високих технологій, науки і техніки громадянами, насамперед серед молоді.

High-Tech Office - Офіс високих технологій - створено в Ук­раїні за взірцем Ізраїлю та Канади, де існують аналогічні інсти­туції - Офіс головного вченого та Communitech. Засновниками цього кластера стали найбільші в Україні підприємства у сфері те- лекомунікацій та інформаційних технологій - Київстар, Vodafone та ЕРАМ. Готовність приєднатися до цього кластера висловили такі глобальні інформаційні ТНК, як Microsoft, Oracle, Intel, Hewlett- Packard, Cisco.

Порівняно недавно у Києві на базі бездоглядної промзони від­крився прототип української Кремнієвої долини - інноваційний парк UNIT.City, в який уже на середину 2017 р. було інвестова­но 200 млн дол. США. В хайтек-містечку на той час працювало до 15 тис. висококваліфікованих фахівців. Ключовими елемен­тами його екосистеми стали Центр розвитку технологічних ком­паній та інноваційна фабрика програмування UNIT Factory, яка у 2017 р. збільшила набір студентів до 800.

З вересня 2016 р. у Києві запрацювало відділення відомого аме­риканського університету Singularity, визнаного світовим флагма­ном у розробці систем штучного інтелекту.

Не лише зміцненню національної безпеки, а й розвиткові віт­чизняних ІТ-компаній, безумовно, посприяє Рішення Ради на­ціональної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 р. «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших об­межувальних заходів (санкцій щодо заборони низки електронних соціальних мереж, програмних продуктів й антивірусників тощо російського походження» [7], хоча воно й не позбавлене ознак кон- троверсійності.

Перша частина цього дослідження «Великий перехід: від Machina ex Homo - до Homo ex Machina» присвячена філософ­ському аналізу технофобних та технофільних цивілізацій і притаманного цим цивілізаціям техно-утопічного та тех- но-дистопійного мислення. Належне місце відведене аналізові технофобного нового луддизму та технофільних примар робо­то-права й робото-етики.

Стислий огляд філософської техно-антропології декорований рефлексіями стосовно техно-детермінованих образів людини й со­ціуму, релевантних епосі нового індустріалізму.

У центр аналізу проблеми Homo ex Machina потрапляють різ­номанітні аспекти трансгуманізму (постгуманізму), тобто тих ра­дикальних трансформацій, яких зазнає (а ще більшою мірою - згодом, під впливом новітніх технологій четвертої й п'ятої хвиль індустріалізму) людська природа.

Трансгуманізм розглядається в цій роботі під різними кутами зору: як квазірелігійний ідеологічний проект, як рекламний та тех­нологічно-бізнесовий тренд і як футурологія, дотична напівреа- лістичним, напівміфологічним перспективам осягнення техноло­гічної сингулярності.

Окреслені як альтернативні методологічні підходи синергети­ка й кібернетика та проаналізовано трансмутації, яких зазнають крізь призму синергетичнх та кібернетичних ілюзій традиційні й нетрадиційні ідеологеми лібералізму, комунізму тощо.

У другій частині праці «Інформаційне суспільство: вчора, сьогодні, завтра» з політичної, геополітичної, соціологічної та багатьох інших точок зору передано палітру творення су­часного інформаційного суспільства з особливим акцентом на питаннях глобальної конкуренції та осягнення/неосягнення цифрового суверенітету та кібермогутності в сучасному супе­речливому світі.

Звичайно, всьому є міра, й автори книги намагалися уникати спроб охопити найбільш репрезентативні світові підходи та прак­тики, основні колізії та практики їх розв'язання, тобто не пору­шувати відомий принцип Козьми Пруткова «Неможливо осягну­ти неосяжне».

Особлива увага привертається до впливу технологій нової хвилі на вітчизняний безпековий та оборонний сектори еконо­міки. Цьому безпосередньо присвячений сьомий розділ, що від­кривається метафоричним образом Deus militans ex Machina (Войовничого Бога з Машини). Адже неоголошена РФ вій­на з 2014 р. продемонструвала дуже низький рівень техноло­гічної готовності України до ведення сучасних війн. Від самого початку активних воєнних дій на сході України армія відчувала брак як звичайної, так і високотехнологічної техніки, передусім БПЛА (безпілотників)^[1].

Однак БПЛА - це лише частина (хоч і дуже важлива) потреб українського безпекового сектору. Не менш важливі роботизова­ні механізми, що використовуються для розвідки в будівлях, для пошуку вибухівки та у багатьох інших напрямах. Для України це особливо актуально, оскільки це першочергові потреби у війні з те­рором як на окупованих і неконтрольованих, так і на контрольова­них Україною територіях. Крім того, в роботі намічені перспекти­ви переходу до розробки та впровадження повноцінних цілковито автономних бойових роботів (що поки що схоже на фантастику для України, однак частково вже є реальністю для розвинених дер­жав), щоб зменшити втрати серед українських військовослужбов­ців. Автори також не обійшли увагою етико-моральнісні та пра­вові аспекти роботизації Збройних Сил.

Завершує книгу третя частина «Вибір для України: іннова­ційні перспективи технологічної реальності 4.0», присвяче­на інноваційним процесам у якнайширшому та найоб'ємнішому розумінні цього поняття. А це означає, що авторів хвилювали передусім не бюрократичні проблеми творення інноваційної сис­теми в сучасній Україні, а проблеми соціально-психологічного плану, які часто призводять до того, що для багатьох українців базовою моделлю все ще залишається економічне подорожуван­ня (заробітчанство), а не сучасна модерна та постмодерна інно- ваційність.

У роботі підкреслено, що аутсорсинг як головне джерело ін­новаційних проривів України на ринку інформаційних техноло­гій є непоганим паліативним рішенням на нинішньому етапі, але не вирішує проблему творення в Україні національної інновацій­ної інфраструктури та системи.

Насамкінець слід підкреслити, що ідеї другого модернізму, висо- котехнологічного суверенітету тощо поки що не вийшли в Україні поза межі інтелектуального авангарду. Проте стає дедалі очевид­нішим, що без якнайшвидшого опанування цих ідей Україна вже в найближчому майбутньому може опинитися поза межами єв­ропейської та західної цивілізації, до стандартів якої вона нама­гається (принаймні декларативно) наблизитися.

Отже, хотілося б сподіватися, що ідеї, викладені в цьому до­слідженні, не є кон’юнктурними або авантюрними, а неодмінно прислужаться благородній справі українського цивілізаційного вибору.