Логіка Стародавнього світу

Перші дослідження і відкриття з логіки з'являються незалежно одне від одного у стародавній Греції та Індії. Логіка як наука про мислення виникає у зв'язку з розвитком практики ораторського мистецтва, як частина теорії риторики.

В історії давньоіндійської логіки можна виділити три основних періоди:

- рання буддійська логіка: VI-V ст. до н.е. - II ст. н.е.;

- логіка школи ньяя: III-V ст.;

- розквіт буддійської логіки: VI-VIII ст.

Велике значення для виникнення логіки в Індії мали філософські диспути, на яких представники різних філософських течій відстоювали свої погляди та спростовували теорії супротивників. Філософські дискусії стали постійним явищем і займали важливе місце в суспільному житті Індії. Тому логіка стародавньої Індії була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва, а логічні вчення були вплетені в риторику. У трактатах про те, як успішно вести диспути, наводилися дані про недоліки промов, які щоправда стосувалися більше поведінки тих, хто дискутував (зокрема неясність, незв'язність, неспівмірність промови, виступ у стані сильної перевтоми, збудження тощо), ніж, власне, логічних помилок у доведенні.

Аналіз структури доведення в ранній буддійській логіці показує, що елементи логіки були вплетені в загальні догматичні доктрини, значна частина матеріалу має віддалене відношення до логіки, а суто логічний матеріал викладено досить не систематично.

Протягом другого періоду розвитку логіки в Стародавній Індії логічні проблеми також розглядаються в контексті філософських вчень.

Найбільш давнім пам’ятником логіки, що залишила після себе школа ньяя, є п’ятитомний твір, авторство якого приписують засновнику школи ньяя Cidxapmxy Гаутамі. В першій книзі представлено загальний огляд канону логіки (9 категорій, що розкривають структуру суперечки) та огляд помилок (7 категорій). В решті книг більш глибоко, детально розглядаються ті самі 16 категорій, розлого критикуються інші точки зору на найважливіші пункти логічної системи.

По мірі розвитку школи ньяя, все більше уваги приділялося формально-логічній проблематиці, а питання теорії пізнання і методології, дискусії відходили на другий план. Склалася класична п’ятичленна форма логічного умовиводу, яка замінила собою десятичленний умовивід, розроблено вчення про доведення та теорія умовиводу, що включала досить цікаву їх класифікацію.

Наведемо класичний приклад індійського п’ятичленного силогізму:

1. Теза: На пагорбі є вогонь.

2. Підстава: Тому, що на пагорбі є дим.

3. Приклад: Де дим, там є вогонь. Наприклад, на кухні.

4. Застосування: На цьому пагорбі є дим.

5. Висновок: Отже на цьому пагорбі є вогонь.

Але лише у період розвитку буддійської логіки (VI-VIII ст.) індійську логіку систематизували та надали їй стрункої форми. Справжнім творцем буддійської логіки, який відділив її від метафізики і сформував як самостійну науку, вважається індійський мислитель Дігнага, якому належить праця з логіки «Про джерела пізнання», де він розробив вчення про три властивості логічної підстави (середнього терміну).

Значний внесок у розробку індійської логіки цього періоду вніс Дхармакірті, якого називали індійським Арістотелем. Йому належить сім трактатів з логіки, серед яких стислий підручник «Крапля логіки». Його система логіки включає чотири розділи: сприйняття, умовивід «для себе», умовивід «для інших» та логічні помилки.

Індійська логіка отримала подальший розвиток у Китаї, Японії, Тибеті, Монголії, Індонезії та на Цейлоні.

Паралельно з логікою у Давній Індії розвивалася й логіка у Давній Греції. Традиційно, в розвитку логіки Давньої Греції виділяють три періоди: доарістотелівський, арістотелівський та післяарістотелівський.

Доарістотелівський період розвитку античної логіки пов'язаний з іменами Геракліта, Парменіда, Зенона Елейського, Демокріта, Сократа, Платона, Піфагора та школою софістів. В цей час відбувалося висунення логічних ідей і проблем, формування логічної термінології.

Зокрема до області логіки відноситься спроба піфагорейської школи підвести все існуюче під десять категорій. Піфагорійська таблиця категорій, подібно категоріям індійської логіки школи ньяя, не являє собою системи, побудованої на певному принципі. Це простий перелік пар протилежностей, прийнятих в якості найвищих понять: 1) межа і безмежне, 2) непарне та парне, 3) єдність і безліч, 4) праве і ліве, 5) чоловіче і жіноче, 6) спокій і рух, 7) пряма лінія і крива, 8) світло і темрява, 9) добро і зло, 10) квадрат і витягнутий чотирикутник.

Представник елейської школи Парменід вперше дає метафізичне формулювання логічного закону тотожності: буття є, небуття нема. В елейській школі вперше в Стародавній Греції ми зустрічаємо логічну форму доказів у вигляді ланцюга дедуктивних умовиводів, яка особливо тонко розроблена у творах Зенона.

Новий період у розвитку давньогрецької філософії відкривають у середині V ст.

Для виконання громадянських обов'язків і здійснення своїх цивільних прав громадянин античного полісу повинен був мати досить високий рівень освіченості. Тому в античній Греції існувала загальна освіта і високо цінувалися вчителі, яких називали софістами, що означало первісно «мудрець» або «вчитель мудрості». Вони вчили дітей грамоті, основам наук, виховували вміння ясно і переконливо говорити, відстоювати в суперечках свою думку.

Старші софісти - Протагор, Горгій, Продік і Гіппій - були видатними вченими свого часу. Вони виступали з критикою старих традицій в теорії і в суспільному житті, спростовували авторитети, піддавали сумніву, з одного боку, релігію і, з іншого боку, матеріалістичну філософію. Філософи-софісти розглядали логічні проблеми у контексті теорії еристики та риторики, чітко розмежували мислення і мову, ім'я та поняття, визначили багатозначність природної мови, показали можливості використання мови в суперечках з метою обману. Розробляючи теорію красномовства, софісти вивчали питання логіки з точки зору техніки суперечки. Зокрема Протагор вперше почав застосовувати діалог як засіб виведення міркувань і поклав початок дослідженню видів умовиводів в тому плані, як вони трактуються Арістотелем в його «Топіці» (як логічні прийоми в промові оратора). Заперечуючи можливість пізнання об'єктивного світу, софісти стають на позицію релятивізму. Так, Протагор стверджував, що для кожного істинно те, що здається йому істинним в даний час; не існує будь-якого об’єктивного критерію істини.

Молодші софісти доводять релятивізм до повного свавілля індивідуальної думки, і врешті-решт софістика вироджується в мистецтво захищати і спростовувати будь-яке положення - в жонглювання поняттями, своєрідну словесну еквілібристику.

Софісти, приймаючи участь у суперечках, не намагалися з’ясувати істину; їх задачею було заплутати співрозмовника, завести його в глухий кут. А якими засобами це досягнуто, чи дійсно думку супротивника спростують, або лише так здаватиметься - софістам байдуже. Софісти стали винаходити прийоми, спрямовані на те, щоб обдурити співрозмовника, представити супротивника у смішному або безглуздому вигляді. Такі недобросовісні прийоми отримали найменування «софізми», а слово «софіст» набуло того негативного відтінку, який зберігся і досі.

Творцем першої системи логіки в Стародавній Греції був видатний мислитель Демокрит. Він написав спеціальний трактат у трьох книгах «Про логіку», або «Канон», спрямований проти ідей софістів щодо заперечення існування об'єктивної істини. Полемізуючи з Протагором, Демокрит використовує проти нього його ж власну позицію: якщо, як вчить Протагор, істинно все те, що комусь видається, то істинно і заперечення протагорівського положення, а саме: якщо хтось вважає, що не все істинно, то і ця думка теж буде істинною, і таким чином положення, що все істинно, виявляється хибним.

Демокрит будує логіку на емпіричній основі. Він встановлює первинні елементи мислення, якими є одиничні дані чуттєвого сприйняття, із поєднання яких виникають найпростіші судження; далі йдуть більш складні конструкції, що складаються з поєднання суджень. Демокрит є творцем індуктивної логіки, яка отримала подальший розвиток в епікурейській школі.

Система логіки Демокрита була матеріалістичним вченням про відображення об'єктивної дійсності в пізнанні людини і як така протиставлялася ідеалістичній сократо-платонівській логіці.

Сократ сформулював логічні проблеми у контексті відокремлення об'єктивного знання від суб'єктивного погляду. Він вважав, що істинним може бути лише об'єктивне знання, для здобуття якого необхідно розробити спеціальний метод. Цей метод передбачав, що будь-який предмет може бути пізнаний лише тоді, якщо його звести до загального поняття і судити про нього на основі цього поняття. Особливість логічних прийомів Сократа полягає в тому, що поняття розвивається із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх правильності та внесення в них все нових і нових уточнень, і весь цей процес уточнення Сократ здійснював у формі діалогу. У міркуваннях стосовно логіко-філософських проблем Сократ у діалозі з софістами практично використовував логічні методи: метод побудови абстракцій, метод індукції, метод дефініцій.

Учні Сократа розвивали окремі сторони його вчень та розбилися на декілька філософських шкіл.

З учнів Сократа найбільшу популярність отримав Платон. У межах розробленої ним системи об'єктивного ідеалізму він розвинув вчення про ідеї як всезагальні поняття, що засновують особливий світ - «світ ідей» і, відповідно, вперше виокремив сферу логічного - сферу «чистих» понять як абстрактних сутностей, що виражають певні ідеї.

Платон використовував закон суперечності як норму мислення. Він розумів цей закон в тому сенсі, що будь-яка певна річ не може в один і той же час в одному і тому ж відношенні мати суперечливі властивості. Критерієм істинного судження для Платона є наступне положення: «Істинне судження висловлює буття, як воно є насправді, хибне судження висловлює буття, як воно не є насправді». Платонівський закон тотожності є логічним законом в старометафізичному сенсі: він стверджує постійність (незмінність) істинного буття, а тому також і істинної думки.

Окрім платонівської, відомо ще чотири школи: мегарська (засновник Евклід), елідо-еретрійська (Федон), кінічна (Антисфен) та кіренська (Аристипп). В цих школах в IV ст. до н. е. відродилася софістика, але вона відрізнялася від софістики V ст. до н. е. насамперед тим, що остання розвивалася на ґрунті риторики і в її рамках, тоді як нова софістика носить переважно логічний характер: вона розкриває апорії в теорії пізнання і логіці, ставить питання про сутність судження, про предикації, про заперечення і контрадикторність суджень тощо. Зокрема, мегарикам приписують створення парадоксу брехуна, який можна сформулювати наступним чином:

Якщо хто-небудь каже, що він брехун, то він дійсно бреше, чи говорить правду?

Якісно новий етап у розвитку античної логіки становить арістотелівська логіка. Хоча витоки логічного знання простежуються і в творах інших давньогрецьких філософів (доарістотелівський період у розвитку логічного знання), і в творах філософів Стародавнього Сходу, однак саме Арістотеля (384 р. до н.е. - 322 р. до н. е) називають засновником, «батьком логіки».

Один з найвидатніших учених давнини Арістотель 20 років був учнем Платона, а через 12 років після його смерті заснував свою філософську школу - перипатетичну, або Лікей. У своїх творах з дивовижною широтою і глибиною Арістотель розробляв питання філософії, логіки, фізики, астрономії, біологічних наук, психології, етики, естетики, риторики, суспільних наук, охопивши, за винятком, мабуть, математики), всі галузі сучасного йому філософського і наукового знання. Логічні твори Арістотеля пізніше були об'єднані під загальною назвою «Органон», куди увійшли твори «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики перша і друга», «Топіка», що містить вчення про ймовірні докази, та «Про софістичні спростування». Аналітики є основним класичним твором Арістотеля з логіки: у першій аналітиці викладена силогістика Арістотеля, у другій - вчення про доведення.

Арістотель здійснив творчий синтез попереднього логічного знання і вперше створив систему логіки як самостійної науки - науки про закони та форми правильного мислення, способи дедуктивного виведення знання та обґрунтування істинності суджень.

Саме Арістотель вперше визначив основні поняття науки логіки («термін», «поняття», «судження», «умовивід», «істинність», «хибність», «суперечність», «логічний закон», «доведення», «спростування» тощо), систематизував прийоми міркувань. В його праці «Органон» сформульовано три з чотирьох основних законів мислення, а саме закон тотожності, виключення суперечності та виключеного третього, які мають онтологічну та логічну визначеність. Він розробив теорії про поняття та судження, вчення про категоричний силогізм, ґрунтовно дослідив дедуктивний або силогістичний умовивід, що послужило основою для розвитку логіки предикатів - одного з напрямків сучасної математичної логіки.

Арістотель розвинув запропоноване давньогрецькими філософами вчення про поняття, зокрема поділив їх на одиничні, які відображають речі, що сприймаються органами чуття; загальні, що виражають загальну сутність речей; та категорії, які відображають всезагальні поняття, види сутностей.

Він пов’язав вчення про доведення і дедуктивний умовивід, різновидом якого є категоричний силогізм, що набуває в теорії Арістотеля доказового значення. Силогізмом Арістотель називав такий умовивід, у якому з даних суджень з необхідністю випливає нове судження, відмінне від даних.

Категоричний силогізм, вчення про який створив Арістотель, він називав «силогізмом через середній термін», і тільки цьому силогізму він приписує суворо доказову силу.

Особливе місце в логіці Арістотеля та його теорії пізнання займає індукція - умовивід, в якому висновок здійснюється від одиничного до часткового та загального. Арістотель розглядав і умовиводи за аналогією, які називав «парадейгма» («приклад»), Арістотель відносив умовиводи за аналогією та індукцію (окрім повної індукції) до риторичних умовиводів, які не дають достовірного висновку, але слугують для переконання інших.

Слід зауважити, що логіка Арістотеля явно або неявно вміщує ідеї, поняття, принципи різних типів логік: формальної та неформальної, дедуктивної та індуктивної, модальної, багатозначної тощо, які розвинулися в окремі логічні системи у наступних історичних періодах.

Після арістотелівський період у розвитку античної логіки простежується в епоху елліністично-римської філософії, коли в Давній Греції виникли нові філософські школи. Після Арістотеля логіка в Стародавній Греції розвивається в декількох напрямках. У перипатетичній школі після Арістотеля вивчалася його логічна спадщина, і були зроблені лише деякі доповнення і поправки. Подальший розвиток логіки в цій школі характеризується коливанням між емпіризмом і раціоналізмом. Логіка в епікурейській школі ґрунтувалася на матеріалістичній та емпіричній основах, а в школі стоїків - на матеріалістичній та раціоналістичній основах. Крім того, питання логіки трактуються скептиками з точки зору ідеалістичного емпіризму.

Значний внесок у розвиток античної логіки зробили філософи, котрі належали до логічної школи стоїків (Зенон із Кітіона, Xpicnnn із Сол та ін.). Стоїки ввели у філософію сам термін «логіка» для позначення окремої філософської науки, складової частини філософського знання, поруч із фізикою й етикою. Стоїки визначали роль логіки в системі філософського пізнання світу як загальної пропедевтики. На її підставі фізика відкриває й обґрунтовує закони Всесвіту (світобудови), а етика формулює кінцеву мету людини як розумної істоти та способи її досягнення. З точки зору стоїків, логіка повинна формулювати загальні принципи пізнання світу та розробляти критерії істинності або хибності висловлювань, що виражають знання про світ.

Творчим досягненням стоїків був подальший розвиток пропозиційної логіки (логіки висловлювань), зокрема побудова логіки складних висловлювань, розроблення прийомів аргументації в суперечці, відокремлення різновидів непрямого доведення та гіпотетичного силогізму, вчення про поняття як форми мислення.

Епікур зробив значний внесок у розвиток демокритівської логіки, яка відрізнялася як від арістотелівської, так і від стоїчної. Якщо в центрі логіки Арістотеля було вчення про категоричний силогізм, а в логіці стоїків - вчення про гіпотетичний (умовний) умовивід, то в епікурейській логіці центральне місце займають індукція з аналогією і гіпотеза. У цьому полягає своєрідність епікурейській логіки.

В кінці IV ст. до н. е. виникла школа скептиків. її засновник Піррон розвивав вчення про непізнаваність речей, їх незбагненність, вимагаючи утримання від суджень. За Пірроном, треба перебувати в сумніві щодо всього, нічого не стверджувати і не заперечувати, не висловлювати ні про що рішучої думки. Скептики заперечували існування будь-якого критерію істини, стверджуючи, що протилежні судження є рівноцінними.

У Стародавньому Римі не було створено жодного великого оригінального твору з логіки. Значення римської логіки полягало у подоланні однобічності давньогрецьких логічних вчень, в критичному освоєнні їх спадщини, у синтезі всього того цінного, що ними було створено, в розробці деяких приватних питань і в дидактичній обробці матеріалу логіки для шкільного викладання.

Так, Цицерон (II-I ст. до н.е.) створив латинську термінологію, яку використовували в тому числі в логіці. Представник епікурейської філософської школи в Давньому Римі Лукрецій намагався подолати однобічність епікурейського методу, застосовуючи доведення неемпіричного характеру.

Оригінальний теоретик логіки римської епохи Гален (II ст. н.е.) сприяв поширенню арістотелівської логіки і, високо оцінюючи його силогістику, прагнув розширити рамки логіки визнанням наукової значимості інших форм умовиводів (поряд з категоричним силогізмом).

У III ст. н. е. в результаті еклектизму в давньоримській філософії, прагненні об'єднати в одне ціле вчення різних шкіл виникає неоплатонізм. З авторів III ст. найбільш значне місце в історії логіки належить неоплатонику Порфірію, знавцеві логіки Арістотеля. Його твір «Ісагоге» («Вступ до «Категорій» Арістотеля») отримав величезну популярність і користувався великим авторитетом на Сході та Заході навіть в епоху Середньовіччя.

У IV-VI ст. центром античної логіки стає платонівська школа в Афінах. її представники - Сіріан і Прокл - є попередниками середньовічної схоластики. В афінській неоплатонівській школі в V-VI ст. розгорнулося вивчення і коментування логічних творів Арістотеля (Аммоній, Олімпіодор, Сімпліцій, Філопон та ін.). У другій половині V ст. н. е. Марциан Капела в своїй енциклопедії семи вільних мистецтв дав нарис арістотелівсько-стоїчної логіки латинською мовою.

Останній представник античної філософії, який займає чільне місце серед тлумачів логіки Арістотеля, - Боецій (480-524 рр.). Його перу належить також і ряд спеціальних робіт з логіки: «Вступ до категоричний силогізм», «Про категоричний силогізм», «Про гіпотетичний силогізм», «Про визначення», «Про поділи» і «Про відмінність».

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що в античній, передусім давньогрецькій логіці в тій чи іншій мірі виникли і розвинулися всі основні типи подальших систем логіки. Дедуктивна арістотелівська логіка і індуктивна демокрито-епікурейська логіка набули широкого поширення в Європі в Новий час. Логіка стоїків знайшла своє продовження у Гоббса і потім в символічній логіці нового часу. Давньогрецький скепсис відроджується в філософії Юма і в новітньому алогізмі. Діалектична логіка має свого представника в давнину в особі Геракліта Ефеського.

На основі логіки стародавніх греків розвивалася логіка в Давньому Римі, потім у Візантії, Грузії, Вірменії, арабомовних країнах Близького Сходу у Західній Європі, в Росії.

1.2.