Середньовічна логіка та логіка епохи Відродження

Середньовічна логіка, як і філософія, була схоластичною. У цей період догми релігії визнавалися абсолютними істинами. На вільну думку, на пошуки істини було накладено заборону. Завдання науки обмежувалися доведенням уже відомих положень і полемікою проти інакомислячих.

Основний принцип схоластики полягає в тому, що філософія і, насамперед, логіка повинні відігравати службову роль по відношенню до теології, будучи знаряддям її обґрунтування та захисту, а також більш досконалої побудови матеріалу при викладенні богословських вчень.

Основними рисами схоластичної філософії та науки є:

- тісний зв'язок з релігією. Схоластична філософія переважно виступає як служниця богослов'я. Це обумовлювалося тим, що осередками освіти в Середні віки служили монастирі, а різні філософські школи були пов'язані з чернечими орденами. Мовою середньовічної західноєвропейської схоластичної філософії і науки була мова римсько- католицької церкви - латина;

- ідеалізм і метафізичність. Ідея розвитку в Середні віки була відсутня, панувала геоцентрична система Птолемея. Природознавство знаходилося в ембріональному стані. Замість систематичного спостереження, накопичення фактів та їх узагальнення заняття природознавством за рідкісними винятками зводилися до вивчення фізики та інших природничих праць Арістотеля, Галена, Ібн-Сіни та до схоластичних умоглядних мудрувань про природу речей;

- догматичність, слабкий розвиток критичної думки. Схоласти визнавали, що абсолютна істина не тільки пізнавана, але вже повністю розкрита і її можна почерпнути з Священного Писання отців церкви і з праць Арістотеля.

Початковий період розвитку схоластики в Західній Європі характеризується поєднанням арістотелівської логіки і неоплатонівської філософії з вченням католицької церкви. У раннє середньовіччя під впливом схоластичної логіки увійшло у звичку вести наукові диспути у вигляді висунутих тез і антитез і їх обґрунтування в силогічній формі. У доведеннях виходили з авторитетів. «Ми - карлики, що сидять на плечах велетнів», - такої думки про себе були вчені схоластики, які вважали за необхідне спиратися або на священне писання, або на Отців Церкви, або на давніх філософів, особливо на Арістотеля. Теми схоластичних диспутів часто були такі: скільки духів може поміститися на вістрі голки, чи будуть люди носити сукні в майбутньому житті, чи є душа у жінки тощо.

Період розквіту схоластики в Західній Європі відноситься до XIII ст. До цього часу західноєвропейська наука збагатилася досягненнями арабської, єврейської та візантійської наук. Зокрема, середньовічна арабомовна логіка стояла на рівні наук свого часу і мала значний вплив на західноєвропейську логіку епохи розвинутого феодалізму, зокрема на логіку Фоми Аквінського, а в якості логіки ісламського богослов'я вона поширена і в даний час.

У схоластичній логіці розробляється низка проблем, які знайшли своє продовження в сучасній логіці. Це стосується, зокрема, дослідження властивостей формальної імплікації (Раймунд Лулліії), природи логічного слідування (Уільям Оккам, Дуне Скот), аналізу семантичних антиномій.

Оригінальним відкриттям схоластичної логіки було вчення про суппозиції (з латинської «підміна», «підкладання»). Середньовічні логіки словом «суппозиція» позначали різноманітні випадки вживання термінів. Річ у тому, що у природній мові один і той самий термін може відноситися до предметів різних типів. Аналіз суппозиції термінів сприяє запобіганню та усуненню логічних помилок. Дослідження суппозицій середньовічними логіками значною мірою сприяло ефективній розробці формалізованих мов логіки, для яких однозначність вживання термінів є однією з фундаментальних вимог.

У Європі в XIII ст. поряд з узагальнюючими працями в області філософії пишуться твори, які дають огляд всього змісту логіки як науки. Найповнішим з них був твір Петра Іспанського «Мала логічна сума» або «Суммули», що був основним підручником з логіки середньовічної Європи. Він складався з семи логічних трактатів, перші шість з яких являли собою в основному виклад арістотелівського «Органону», проте ґрунтовні тексти Арістотеля тут були зведені в короткі визначення і правила, забезпечені мнемонічними засобами. Нововведенням є сьомий трактат «Про властивості термінів», який містив те, що було привнесено в логіку з середини XII ст.: можливі підстановки в пропозиціях замість одних термінів інших; можливі розширення та обмеження термінів у пропозиціях, правила іменування, правила розподілу термінів при приєднанні до них різних кванторів. Петро Іспанський займався визначенням таких логічних операцій, як диз'юнкція, кон'юнкція, знав закони заперечення кон'юнкції і диз'юнкції, які в сучасній логіці називаються «законами де Моргана».

Візантійський учений Михайло Псьол, з метою кращого запам'ятовування логічних відношень між категоричними судженнями, запропонував схему, яка отримала назву «логічний квадрат». Він же запропонував назви для модусів простого категоричного силогізму і ввів позначення для категоричних суджень (А, Е, І, О).

Як етап у розвитку логіки схоластична логіка, з одного боку, сприяла популяризації та розвитку античної логіки (насамперед, арістотелівської), а з іншого - в певному розумінні зумовила негативне ставлення до логіки Арістотеля, оскільки подавала її у спрощеному та спотвореному вигляді.

XIV і XV ст. в Західній Європі є періодом пізньої схоластики, часом занепаду середньовічного світогляду і розкладання схоластичної філософії. У XV і XVI ст. в області логіки з'являється надзвичайно велика кількість творів схоластичного періоду, проте схоластична логіка зазнає все більшої критики. Антисхоластична література цього періоду ще не містить нових позитивних ідей щодо перетворення схоластичної логіки, а лише розхитує її стару будівлю.

Історію логіки епохи Відродження можна охарактеризувати як процес звільнення її від підпорядкування теології і схоластики, розриву з середньовічною традицією. Однак логіка епохи Відродження має на собі відбиток перехідного часу, і навіть кращі уми й передові мислителі епохи Відродження не в силах повністю скинути з себе тягар старих забобонів. Навіть у Коперника і Кеплера ще зберігається вплив піфагорейської містики, навіть Галілей ще дотримується теорії двоїстої істини.

Головною заслугою передових мислителів епохи Відродження є те, що у них наука (і, зокрема, логіка) повернулася обличчям до природи, до життя, до дійсності. Мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали свободу наукової думки, проте ставлення їх до науки про закони мислення, тобто до існуючої тоді схоластичної логіки, загалом було негативним. Боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. Так, Мішель Монтень називав Арістотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як неспроможне. Бернардіно Телезіо писав, що арістотелівське вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. П'єр Рамі стверджував, що все, сказане Арістотелем, хибно. На його думку, в логіці Арістотеля немає нічого, що заслуговувало б уваги. Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші «тонкі предмети».

Причинами такого негативного ставлення до логіки Арістотеля було те, що, по-перше, логіка Арістотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обґрунтування догматів християнства, виродилася у бездумний схоластичний догматизм. По-друге, логіка Арістотеля, навіть у її справжньому, не спотвореному вигляді, не могла претендувати на роль єдиного наукового методу пізнання в умовах зародження капіталістичного способу виробництва.

Критика арістотелівської логіки фактично була критикою безплідного в умовах середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку - й реальний світ.

В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (щоправда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).

Недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи визнавав і Б. Телезіо, який писав, що пізнання природи може ґрунтуватись лише на основі чуттєвого досвіду. Ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.

Проте деякі мислителі тієї епохи здогадувалися про недоліки індуктивного методу, намагалися вдосконалити його і навіть висловлювали думки про необхідність взаємозв'язку індукції та дедукції. Так, Х.-Л. Bieec зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків. В емпіричному дослідженні одиничних випадків ми маємо справу з нескінченною багатоманітністю, тому за цієї умови не можна сподіватися на достовірні результати.

Дзабарелла протиставляв «популярній індукції» (індукції через простий перелік фактів) «довідну індукцію», в якій на особливих окремих прикладах спочатку виводиться всезагальний закон, який потім застосовується для пояснення окремих явищ. Індукцію, на його думку, не можна зводити до випадкового накопичення будь-яких одиничних фактів, їй необхідно надати виправдання. Заслуга Дзабарелли полягає і в розумінні необхідності взаємозв'язку індукції та дедукції («композитивного» і «резолютивного» методів). Лоренцо Валла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці.

Виявлені мислителями Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки об'єктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розсудку, а у сфері розуму він уже не має такого значення. Важливе значення для виникнення діалектичного методу (діалектичної логіки) мали і зародки аналітичної геометрії та вчення про нескінченно малі від'ємні й уявні числа.

Отже, логіка епохи Відродження була необхідним етапом розвитку цієї науки.

Характеристику логіку епохи Відродження можна викласти у таких положеннях:

1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;

2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання;

3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки.

Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Ф. Беконом, поширенням засобів математики на сферу логіки Г.-В. Лейбніцем, що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки, створення принципово нових логік І. Кантом, Г. Гегелем, К. Марксом.

1.3.