Тема І.Предмет і задачі логіки. Основні закони мислення

І.Мислення як предмет вивчення логіки. 2.Основні етапи розвитку логіки як науки. 3.Структура та мова формальної логіки. 4.Практичне зна­чення логіки для юристів.

1. Логіка є однією з найдавніших галузей наукового знання, її роль в сучасному житті є важливою та багатоплановою.

Логіка вивчає форми, норми, закони, за якими повинні будуватися будь-які правильні міркування людини.

Як зазначав видатний французький математик XVII ст. Б.Паскаль: “Усе наше достоїнство міститься у думці. Не простір та час, які ми не змо­жемо заповнити, підносять нас, а саме вона, наша думка. Будемо ж учитися добре думати і мудро діяти”.

Логіка як самостійна наука має багатовікову історію. Свою назву логіка отримала від давньогрецького слова logos, що означає слово, смисл, думка, мова.

Уже в рамках античної філософії, яка виступала як єдина наука про навколишній світ, логіка розглядалася як своєрідна, раціональна форма філо­софії. У подальшому розвитку логіка стає більш складним і багатогранним феноменом духовного життя суспільства. В різні історичні періоди у різних мислителів логіка отримувала різну оцінку: одні вважали її технічним засо­бом - практичним “знаряддям думки”; другі - мистецтвом мислити та мірку­вати; треті - “регулятором”, тобто сукупністю правил та норм розумової дія­льності; були, навіть, спроби представити логіку як своєрідну “медицину” - засіб оздоровлення розуму. У всіх цих роздумах є доля істини. Узагальнюю­чи ці думки, можна сказати, що логіка - це наука, яка виконує у суспільстві різні функції, отже є багатогранною.

Логіка досліджує мислення, враховуючи ті закономірності, якими керується людина у процесі пізнання істини, тобто логіка вивчає, як можна із раніше встановлених і перевірених фактів, не звертаючись у кожному конкретному випадку до практики, а лише застосовуючи особливі пра­вила та закони мислення, одержувати нові істини. Отже, визначення ло­гіки можна сформулювати так: логіка - це наука про форми і закони правильного мислення, яке приводить до істини.

Слід зазначити, що мислення є притаманним лише людині і виступає як процес активної діяльності людського мозку, який поєднує чуттєве і раці­ональне пізнання світу.

Чуттєве пізнання має 3 основні форми: відчуття, сприйняття, уявлен­ня. Необхідною умовою інформації про предмет у вигляді відчуття і сприй­няття є безпосередня наявність предмета або явища. Тільки тоді можна виділити окремі властивості предмета або ж характеризувати предмет у його цілісності.

Але ми можемо отримати інформацію про предмет і не бачачи його. Відомості про предмети та явища, які сприймалися раніше, можуть віднов­люватися в нашій уяві у вигляді різних образів, тобто уявлень.

На рівні уявлення ми намагаємося подолати хаотичне розмаїття відо­мостей про предмет, одержаних за допомогою відчуття і сприйняття, встано­вити тотожність між предметом і його наочним образом. Але для уявлення, як і для чуттєвого пізнання в цілому, характерним є брак диференціації оди­ничного і загального, суттєвого і несуттєвого, випадкового і закономірного. А без такої диференціації чуттєве пізнання не може дати знання про причини існування предметів і явищ. Це зумовлює такий ступінь пізнання, яким є ра­ціональне або логічне мислення, яке носить абстрактний характер і має такі особливості:

1) мислення відображає світ в узагальнених образах;

2) мислення - це процес опосередкованого відображення дійсності. Опосередкованість - це фіксація факту незалежності знання від предмета. Тобто, виникнувши, знання набуває певної відносної самостійності, що дає змогу використовувати його як фундамент та інструмент для отримання но­вого знання;

3) мислення нерозривно пов'язане з мовою.

4) мислення активно відображає дійсність. Застосовуючи узагаль­нення, абстрагування та інші прийоми, людина виражає знання не лише при­родною мовою, але і символічно, за допомогою формалізованої мови, що ак­тивно поширюється у сучасній науці.

Отже, в логічному мисленні людина створює певні логічні образи (абстракції), які допомагають проникнути в суть об'єкта пізнання і існують в формі думки про предмет. Розрізняють: предмет думки (те, про що ми міркуємо), зміст думки (те, що ми представляємо у думці про предмет), фор­му думки (те, як ми міркуємо).

Основними логічними формами мислення є поняття, судження і умовивід. Ці логічні форми відображають найбільш загальні структурні зв'язки і відношення між предметами і явищами. Кожній формі мислення притаманний свій тип зв'язку структурних елементів думки.

Поняття - це форма мислення, яка відображає предмети і явища через сукупність суттєвих ознак.

Судження - це форма мислення, яка відображає зв'язок між предме­том і його ознакою. Судження можна позначити схемою: S - P, де S виражає суб'єкт, тобто предмет судження, P - предикат, ознаку предмета. Символи S і P в логіці називають змінними знаками, замість них можна поставити будь- яке конкретне значення і отримати думки з однаковою логічною структурою.

Умовивід - це форма мислення, завдяки якій з одного або кількох ві­домих суджень ми отримуємо нове.

Таким чином, логіка вивчає не конкретний зміст думки, а досліджує логічні форми думок у відриві від конкретного змісту думки, особливостей мовного вираження думки, соціально-класових або професійних ознак люди­ни.

Варто зауважити, що логіку цікавлять не лише форми мислення, а й ті суттєві відношення, які виникають між ними у процесі міркування, той по­слідовний несуперечливий обгрунтований зв'язок, який дає ефективні мірку­вання. Ці ознаки ефективного міркування забезпечують логічні закони.

Закон взагалі у будь-якій науці (фізиці, біології, юриспруденції то­що) розглядається як внутрішній суттєвий необхідний зв'язок між предмета­ми та явищами, який завжди і всюди повторюється при визначених умовах. Логічний закон або закон мислення - це внутрішній суттєвий необхідний зв'язок між логічними формами у процесі побудування міркувань.

Існує 4 головних логічних закони: закон тотожності, закон виключе­ного третього, закон суперечності, закон достатньої підстави. Ці закони вва­жаються головними або основними, оскільки:

1) мають найбільш загальний, універсальний для всього мислення характер;

2) визначають дію інших, неосновних законів (закон зворотнього відношення між змістом і обсягом поняття, закон розподіленості термінів у судженні, закон побудови умовиводів тощо).

Специфіка логічних законів заключається в тому, що це закони мис­лення, а не самої дійсності; ці закони мають об'єктивний характер і діють у мисленні незалежно від бажання або волі людей. Закони слід відрізняти від норм мислення, які формулюються людьми для досягнення істини (тоді в за­кони пробують внести такі вирази “повинен”, “потрібно”, “слід” тощо, в дій­сності закон нікому нічого не “повинен”, як, наприклад, у фізиці закон всес­вітнього тяжіння). Всі логічні закони органічно поєднані між собою і висту­пають як основа успішної практичної діяльності людини.

Важливим аспектом при вивченні логіки є питання про істинність мислення. Логічні структури розглядаються незалежно від конкретного змі­сту.

2. Основні етапи розвитку логіки як науки. Логіка має довгу і ба­гату історію, нерозривно пов'язану з історією розвитку суспільства.

Логіка виникла як результат розвитку розумової діяльності людини, здатності до абстрагування та умовиводів. Це привело зрештою до того, що об'єктом дослідження стало саме мислення з його формами та законами.

Як свідчить історія, окремі логічні проблеми розглядалися ще 2,5 тис. років назад у Стародавній Індії та Китаї. Далі логіка розвивається у Ста­родавній Греції та Римі.

Розвитку логіки сприяли такі обставини:

1) розвиток науки, перш за все математики (V1 ст. до н.е.), де необ­хідним стає теоретичне мислення з його умовиводами та доведенням, тобто виникає потреба виявити і визначити ті вимоги, яким має відповідати науко­ве мислення, щоб його результати відповідали дійсності;

2) розвиток ораторського мистецтва, в тому числі судового, яке ро­звивалося в умовах грецької демократії. Логіка виникла як спроба показати “тайну” красномовства, яке мало велику силу у Греції та Римі і могло спону­кати одним словом і до подвигу, і до спокою. Логіка мала визначити ті якос­ті, які треба мати в мові, щоб переконати слухачів, заставити їх погодитися або не погодитися з будь-чим, визначити щось істинним або хибним. По сло­вам Цицерона, стародавня Греція палала пристрастю до красномовства і дов­гий час славилася ним.

Засновником логіки прийнято вважати видатного грецького філософа Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), хоча перше викладення логічних проблем було здійснено грецьким філософом Демокритом (460-прибл.370 рр. до н.е.). Його трактат у 3 книгах “Про логічне або Про канони” використовував у сво­їх творах Аристотель, хоча сам трактат не дійшов до наших часів. Демокрит розглядав суть пізнання, його основні форми, критерії істини, роль логічних міркувань у пізнанні, дав класифікацію суджень і здійснив спробу розглянути індуктивну логіку, тобто логіку дослідного знання.

Аристотелю належить ряд трактатів по логіці, які були об'єднані піз­ніше під назвою “Органон” (з грец.- інструмент). Основою аристотелевського вчення є теорія вивідного знання - дедуктивних умовиводів та доведень. Во­на розроблена так ретельно, що, в основному, зберегла своє значення до на­ших днів. Аристотель розробив також класифікацію категорій, суджень, сфо­рмулював 3 основних логічних закони - закон тотожності, закон суперечнос­ті і закон виключеного третього. У вченні Аристотеля закладені основні на­прямки і типи логіки - індуктивної, символічної, діалектичної. Правда, сам Аристотель називав створену ним науку не логікою, а аналітикою. Сам тер­мін “логіка” ввійшов в науковий оберт у III ст. до н.е.

Логіка Аристотеля мала великий вплив на наукове пізнання.Так, під впливом логіки, Евклід (323-283 рр. до н.е.) написав свої знамениті “Начала”, в яких були викладені досягнення грецької математики. Про цю роботу А.Ейнштейн сказав, що цей дивовижний твір дав людському розуму ту впев­неність у собі, яка була так необхідна для подальшої діяльності. Логіка Арис­тотеля вплинула на розвиток ораторського мистецтва, особливо судових промов.

Далі розвиток логіки ми спостерігаємо і на Заході, і на Сході. Напри­клад, ідеї дедуктивних умовиводів із складних суджень досліджувалися в ло­гіці стоїків (Зенон, Хрисипп - III ст. до н.е.). Логіка цих філософів стала ос­новою для розвитку такого напрямку як логіка висловлювань.

Подальший розвиток логіки відбувається в період середньовіччя. Цікаво зазначити, що після падіння античної цивілізації перше, що було від­новлено з античної науки, - це логіка Аристотеля. У VI-ХУ ст. розвивається “схоластична логіка”. До її видатних представників належать Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Михайло Псьол, Петро Іспанський, Раймунд Луллій, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін.

Однією з перших логічних робіт того часу була книга П'єра Абеляра (1079-1142) “Діалектика”. Поряд з терміном “діалектика” автор вживає тер­мін “логіка”. П. Абеляр написав ряд окремих робіт з логіки (“Вступні заува­ження до викладу окремих питань з логіки”, “Логіка складових частин висло­влювання” та ін.).

Візантійський вчений Михайло Псьол, з метою кращого за­пам'ятовування логічних відношень між категоричними судженнями, вво­дить схему, яка дістала назву “логічний квадрат”. Він же запропонував назви для модусів категоричного силогізму і дав позначення категоричним су­дженням (А,Е,І,О).

Петро Іспанський (1210-1277) видав підручник “Коротке зведення основ логіки” (“Суммули”). Цей підручник панував у навчальній літературі до початку ХУ1 ст. і витримав біля 50 видань.

У схоластичній логіці розроблялася низка проблем, які знайшли своє відображення і в сучасній логіці: дослідження властивостей формальної ім­плікації (Раймонд Луллій), природи логічного слідування (Вільям Оккам, Дунс Скотт), аналізу семантичних антиномій, вчення про суппозиції (різно­манітні випадки вживання термінів).

В епоху Відродження логіка пережила справжню кризу, бо розгляда­лася як “логіка штучного мислення”, заснованого на вірі, якому протиставля­лося природне мислення, засноване на інтуїції та уяві. Замість терміна “логіка” використовувався термін “діалектика”.

Новий етап в розвитку логіки починається в ХУІІ ст. в роботах англійського філософа Ф.Бекона.(1561-1626). На противагу старому “Орга­нону” Аристотеля, Ф.Бекон пише “Новий Органон”, у якому викладає індук­тивну логіку. Логіка Ф.Бекона тісно пов'язана з гносеологією, оскільки він ставить завдання показати, що логіка - це знаряддя пізнання, а не мистецтво ведення диспутів, не основа процесу комунікації, не сума формальних пра­вил, за якими здійснюється обмін думками між людьми. Аристотель боровся з софізмами (навмисними логічними помилками), а Ф.Бекон вів боротьбу з “привидами” або “ідолами” (труднощами, які виникають у процесі пізнання).

Пізніше індуктивна логіка була систематизована і розвинута англійським філософом Дж.С. Міллем (1806-1873), який видав книгу “Си­стема логіки силлогістичної та індуктивної”.

Дедуктивна логіка Аристотеля та індуктивна логіка Ф.Бекона склали основу загальноосвітньої дисципліни, яка протягом довгого часу була обов'язковим елементом європейської освіти і є основою логічної освіти у наш час. Цю логіку прийнято називати формальною, оскільки вона виникла і розвивалася як наука про форми мислення. Її називають також традиційною або аристотилевською.

У подальшому розвитку логіки значний вклад був зроблений фран­цузьким філософом Рене Декартом (1569-1650). Він розвивав ідеї дедуктив­ної логіки, сформулював правила наукового дослідження, виклавши їх в ро­боті “Правила керівництва розумом”.

Послідовники Р.Декарта з монастиря в Пор-Роялі А.Арно та П.Ніколь видали книгу “Логіка або мистецтво мислити” (відома як “Логіка Пор-Рояля”). До початку Х1Х ст. ця книга визнавалася як основний підруч­ник з логіки.

У ХУШ ст. німецький філософ Г.Лейбніц сформулював четвертий основний закон - закон достатньої підстави та зробив спробу створити універсальну символічну мову, за допомогою якої можна було б раціо­налізувати будь-яку емпіричну науку.

Питаннями логіки займався також видатний німецький філософ І.Кант.

У другій половині Х1Х ст. у логіці починають широко використо­вувати математичні методи. Цей напрямок розроблявся в роботах Д.Буля, У.С.Джевонса, Г.Фреге, Ч.Пірса, Б.Рассела, Я.Лукасевича та ін. і отримав на­зву математичної або символічної логіки. Сучасна символічна логіка включає багато напрямків - модальна, темпоральна, деонтична та інші. Вона має важ­ливе значення для розвитку математики, фізики, біології, кібернетики, еко­номіки, лінгвістики, приводить до виникнення нових напрямків, в сфері ви­робництва використовується при створенні ЕОМ, інформаційно-логічних систем. В правовій сфері використовується логіко-математична обробка ін­формації.

Зверніть увагу на слова видатного філософа і логіка Г.Х. фон Врігта: ”найбільш характерною рисою філософії ХХ сторіччя було відродження логіки і та збуджуюча роль, яку вона зіграла в загальному розвитку філо­софії”.

Особливістю формальної логіки є те, що вона розглядає форми мис­лення незалежно від їх виникнення, розвитку та зміни. Цей бік мислення вивчає діалектична логіка, яка представлена в філософії Г.Гегеля (1770-1831) та філософії марксизму. Діалектична логіка, на відміну від формальної, вив­чає закони розвитку людського мислення, методологічні принципи, які фор­муються на їх основі - принцип історизму, всебічності і об’єктивності розгляду предмета, єдності історичного та логічного та ін.

Формальна та діалектична логіка - це дві науки про мислення, які розвиваються в тісній взаємодії.

3. Структура та мова формальної логіки. Сучасна формальна логіка - надзвичайно складне і багатогранне утворення. В загальному ви­гляді вона включає в себе загальну та прикладну (традиційну та символічну) логіку. У свою чергу загальна логіка поділяється умовно на дві частини: за- гальнозначимі форми (елементи) думок - поняття, судження, умовиводи, фо­рмально-логічні закони та загальнозначимі засоби думки - визначення, пра­вила (принципи) систематизації знань (правила утворення понять, суджень, умовиводів, класифікації суджень та обгрунтування їх істинності тощо) та логічні методи, які пов'язані з аналізом даних досвіду.

Прикладна логіка має багато частин. Однією з них є юридична логіка. Юридична логіка вивчає логічні структури правових теорій, побудову їх понятійно-категоріального апарату та штучних (формалізованих) мов, ме­тодологічні висновки і практичні настанови науки, які складають теоретич­ний базис юриспруденції, процедури вивідного знання, логічні критерії їх ев­ристичної ефективності, специфіку тлумачення мовою юридичних вислов­лювань загальнонаукових методів пізнання тощо.

Логіка має свою мову, без оволодіння якою її вивчення буде усклад­нено. Мова - це система знаків, яка виконує функцію формування, збережен­ня і передачі інформації в процесі пізнання дійсності і спілкування між людьми.

Усю множину мов є можливим поділити на дві підмножини: при­родні мови і штучні. Природними мовами ми називаємо мови, які виникають стихійно, в умовах практичної взаємодії індивідів певної соціальної групи. Природні мови використовуються насамперед як ефективний засіб спілку­вання. Штучні мови - це мови, створені спеціально для фіксації способів, за­собів і результатів пізнання. До штучних мов належать мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відходить на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх головна мета - ефективно зафіксувати, утримати одержану інформацію і передати її від одного ко- муніканта до іншого. Вони можуть бути засобом спілкування лише для відповідних спеціалістів (математичні викладки, логічні числення, шифри тощо).

Висхідним компонентом мови виступає знак - матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним пред­мета, явища, події, властивості, відношення. Щодо мови, то знаками тут ви­ступають слова і словосполучення.

Знаки поділяють на 3 види: знаки-індекси, знаки-образи, знаки- символи. Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет, наприклад, дим вказує на наявність вогню, ви­сота ртутного стовпчика - на атмосферний тиск.

Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами. Це карта, план місцевості, картина, креслення.

Знаки-символи фізично не пов‘язані з предметами, які вони назива­ють. Зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно, в процесі формування мови і практичного засвоєння її людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є знаками-символами.

Оскільки лінгвістична структура мови не збігається з логічною структурою форм і законів мислення, в логіці використовується метод фор­малізації, тобто процес вивчення змісту за допомогою засобів формалізованої мови.

Формалізованою мовою або мовою символів є будь-яка сукупність спеціалізованих мовних засобів із суворо фіксованими правилами утворення різноманітних виразів і правилами приписування цим виразам певних зна­чень. Формалізована мова є ефективним засобом будь-якого дослідження, адже вона дає змогу стисло, у скороченому вигляді фіксувати і передавати різні відношення між досліджуваними об'єктами, допомагає оцінити харак­тер відношень між об'єктами, що зафіксовані в певній формулі, виявити логічну структуру думки і відрізнити логічний синтаксис від лінгвістичного.

В сучасній логіці широко використовується формалізована мова. Символіка традиційної логіки - це позначення за допомогою умовних знаків структури думок і характеру логічних операцій з ними, вони є безцінне знаряддя, що дозволяє нам поєднувати стислість і точність, усуває значною мірою можливість непорозумінь та двозначності. До неї входять як аристоте- левська символіка, так і символи математичної логіки, її функтори (засоби породження одних категорій виразів з інших) та оператори (що перетворю­ють імена в імена).

4. Практичне значення логіки для юристів. Логіка є однією з най­давніших та найважливіших наук, які складають інтелектуальне ядро духов­ної культури людства. У всіх сферах розумової діяльності знання і суворе до­тримання вимог законів формальної логіки у процесі отримання вивідного знання є необхідною умовою для досягнення істини.

Кожна людина, безумовно, володіє стихійною, інтуїтивною логікою, бо без неї вона не змогла б думати та спілкуватися з іншими людьми. Проте логічна інтуїція не може замінити людині логічного знання. Інтуїтивна логіка не завжди успішно справляється з критикою неправильних міркувань. Спра­ведливо, однак, і те, що багато людей, які вивчали логіку, порушують проце­дури і правила вивідного знання, ігнорують їх роль та значимість. Та все ж, як показує досвід, вивчення і практичне застосування знань з логіки дає мож­ливість працювати на юридичній ниві більш впевнено, продуктивно і ефек­тивно.

В цілому, можна виділити такі основні функції логіки:

1) пізнавальна - логіка пояснює процеси мислення і вказує, за яких умов досягається істинне знання і які наслідки неправильних міркувань;

2) світоглядна - логіка приймає участь у формуванні світогляду лю­дей як сукупності їх поглядів на світ і на відношення людини до цього світу;

3) методологічна - логіка забезпечує процес мислення певним ме­тодом пізнання;

4) ідеологічна - логіка виступає як засіб обгрунтування певної ідео­логії;

5) логіка формує логічну культуру людини. Логічна культура - це культура мислення, яка виражається у письмовій та усній мові. Логічна куль­тура включає певну суму знань про засоби розумової діяльності, її форми та закони; вміння використовувати ці знання в практичних міркуваннях, тобто оперувати поняттями, здійснювати логічні операції, доводити та спростову­вати; вміння аналізувати свої та чужі думки, знаходити і встановлювати логі­чні помилки.

Саме на практичне використання логіки звертали увагу видатні мис­лителі. Так, Дж. Ст. Міль вважав завданням логіки управління думками. Г.Гегель підкреслював необхідність вивчення формальної логіки, бо вона за­гострює розум. Відомий фізіолог, академік М.Анохін писав, що логіка - це необхідний інструмент, який звільняє від необхідності запам’ятовувати зайве і допомагає знайти в масі інформації те цінне, що потрібне людині.

Питання про практичне значення логіки для юристів розглядало­ся протягом багатьох століть. Ще Цицерон радив при розгляді судових справ особливо виділяти логічний бік справи: спочатку треба обдумати, що сказа­ти, а потім уже і сказати.

У 1588 р. була видана книга Абрама Франца “Правова логіка”, голо­вною метою якої було показати тісний зв’язок логічних та правових знань. У 1672 р. Г.Лейбніц написав роботу “Elementa juris naturalis”, у якій зробив спробу визначити основні модальності права і визначити логічні відносини між ними. Вважається, що саме ця робота породила такий напрямок, як деон- тична логіка або логіка норм. Крім цього напрямку, до права мають відно­шення такі розділи як темпоральна (часова) логіка, епістемічна (логіка знань), логіка дії, логіка взаємодії, логіка питань та відповідей тощо.

Право як наука, що розвивається, не може не звертатися до логіки, яка допомагає при побудові теорій, подоланні суперечностей. Методи сучас­ної логіки широко застосовуються у науковому дослідженні проблем права і входять до складу методології правознавства.

Особливе значення має логіка у наукових дискусіях та суперечках. Так, якщо їх учасники виходять з одних і тих же засновків, але у ході диску­сії приходять до різних висновків, то всі вони, безумовно, не можуть бути іс­тинними. Більше того, оскільки фізична сила не є методом доведення істини, то для вирішення дискусії необхідно встановити в опонента логічні помилки.

В сучасній юридичній практиці використовується широкий арсенал логічних засобів: визначення та поділ понять, версія як вид гіпотези, умови­від, доведення та спростування тощо. Для успішного використання логічних засобів необхідне їх глибоке знання. Отже, щоб стати справжнім юристом, треба мати високу і правову, і логічну культуру.

В сучасних умовах розвитку нашої країни значення логіки значно зростає. Побудова правової держави передбачає, що роль юридичних наук як теоретичної основи правового регулювання нових суспільних відносин зна­чно посилюється. Крім того, вимагає перегляду законодавство, яке має від­повідати новій парадигмі мислення та суспільному розвитку.

Основні логічні закони

1. Загальна характеристика основних законів логіки. 2. Закон тотож­ності. 3. Закон суперечності. 4. Закон виключеного третього.5. Закон достат­ньої підстави.

1.Загальна характеристика основних законів логіки. Закони ло­гіки мають об’єктивний характер і не залежать від сваволі суб'єкту. Вони іс­нують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини сти­хійно підлягає законам логіки. Кожна людина, незалежно від того, знає вона про ці закони чи не знає, мислить у відповідності з законами.

Виникнення законів логіки матеріалістична логіка пов’язує з людсь­кою практикою. Практика переконувала людей, що речі мають певні власти­вості і певним чином пов’язані між собою і що мислення правильно відобра­жає ці предмети лише тоді, коли думки пов’язуються відповідно до того, як пов’язані самі предмети в дійсності. Отже, формально-логічні закони мають загальнолюдський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їх класової чи національної належності. Якби логічні закони були різними у рі­зних народів і класів, то між ними ніколи не було б взаєморозуміння.

Особливістю законів логіки є те, що вони мають широку царину за­стосування, оскільки їх дотримуються у будь-якій науці, у правовому пізнан­ні тощо. При дотриманні цих законів ми одержуємо нове істинне знання, на­віть якщо ми безпосередньо і не звертаємося до досвіду. Таким чином, необ­хідно усвідомити, що законами формальної логіки називаються такі зв'язки думок, які при будь-якій заміні логічних змінних на конкретні за змістом ду­мки завжди приводять до утворення істинних суджень. Дотримання основних законів логіки є необхідною умовою точності, ясності, послідовності, аргу- ментованості нашого мислення.

Закони мислення носять також аксіоматичний характер: це істини, які не потребують доведення, мають історично неперехідний характер, тобто підтвердили, проявили та зафіксували у свідомості людей свою правильність.

Логічні закони носять відносний характер, їх вимоги стосуються ли­ше сфери мислення.

Знання та свідоме використання основних законів логіки сприяє під­вищенню якості та ефективності раціонального пізнання. Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогіч­ним. У практиці мислення трапляються двоякого роду логічні помилки, пов’язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Софізм - це логічна помилка, допущена розмірковуючим навмисне. До софізмів вдаються ті, хто намагається ввести в оману, надати вигляд іс­тинного за допомогою логічного виправдання. Найчастіше софістичні умо­виводи будуються за допомогою порушення вимог закону тотожності.

Паралогізм - це логічна помилка, допущена не навмисне, а через не­знання логічних правил.

2. Закон тотожності. Він формулюється так:

Кожна думка про конкретний предмет, про конкретну його влас­тивість, в конкретному міркуванні повинна зберігати один і той самий визначений зміст.

У символічному вигляді закон тотожності можна записати як А є А, А = А.

Аристотель у своїй праці “Метафізика” зазначав, що неможливо нічо­го мислити, “якщо не мислити (кожен раз) що-небудь одне”. Звідси випливає важлива вимога: забороняється тотожні думки приймати за різні, а різні - за тотожні. У випадку порушення стає можливим ототожнення різних думок і розрізнення тотожних. В силу особливостей нашої природної мови, яка дає можливість висловлювати одну й ту саму думку через різні мовні форми, це приводить до підміни висхідного смислу понять і до заміни однієї думки ін­шою.

Отже, суть закону тотожності Аристотель прокоментував у “Метафі­зиці” так: “Без сумніву, що ті, хто мають намір розмовляти один з одним, по­винні скільки-небудь розуміти один одного. Якщо цього не відбувається, то хіба можуть вони розмовляти один з одним? Тому-то кожне з імен повинно бути зрозуміле і розмовляти про що-небудь, при цьому - не про кілька речей, а тільки про одну; якщо ж у нього кілька значень, то потрібно роз’яснити, яке з них (у кожному випадку) мається на увазі. Отже, якщо хтось говорить, що це ось є і (водночас) його немає, він заперечує те, що стверджує, так що за його словами (виходить що) маючи не має того значення, яке воно має, а це неможливо”. Таким чином, необхідно запам’ятати 2 основних правила закону тотожності:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити са­ме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії поняття мають вживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна.

Найбільш розповсюдженими помилками є:

1) підміна поняття;

2) підміна тези.

Дотримання правил закону тотожності має велике значення у роботі юриста:

1) у слідчій практиці до закону звертаються у процесі розпізнання, коли треба встановити тотожність особи або предмета за їх прикметами і особли­востями шляхом їх пред’явлення свідку, потерпілому, постраждалому чи звинувачуваному, тобто, коли треба встановити, що об’єкт А, який мав місце в певних обставинах, є той же самий об’єкт А в інших обставинах;.

2) у слідчій практиці широко використовується ідентифікація (ототож­нення) осіб і предметів, за допомогою якої встановлюється, наприклад, з яко­го пістолета вистрілили куля, ким написаний лист, знайдений під час обшу­ку. Це дасть змогу встановити, що стріляти міг лише той, у кого знайдений пістолет або у того, хто мав до нього доступ.

3) в процесі розгляду будь-якої справи закон тотожності має важливе значення, адже якщо не буде встановлений точний зміст понять, якими кори­стуються учасники процесу, якщо ці поняття не будуть вживатися в суворо визначеному значенні, то замість вияснення суті справи, відбудеться її заплу­тування, що буде на руку звинуваченому.

Отже, закон тотожності виступає тією необхідною умовою, без вико­нання якої неможливим є логічно правильне міркування.

Слід мати на увазі, що закон тотожності, як і формальна логіка, оперує сталими поняттями. Процес переходу одного поняття в інше не входить до компетенції формальної логіки.

3. Закон суперечності. Він формулюється так:

Дві протилежні думки про один і той самий предмет, в одному і тому самому відношенні не можуть бути обидві істинними.

У символічному вигляді закон суперечності можна записати наступ­ним чином:

А/\А..або Невірно, що А і не-А.

Якщо закон тотожності обумовлює таку рису нашого мислення, як визначеність, закон суперечності забезпечує його послідовність і несупереч- ність. Цей закон поширюється на протилежні судження (контрарні) і на су­перечні (контрадикторні).

Для того, щоб правильно з'ясувати межі дії закону суперечності, треба усвідомити смисл відношення несумісності. Воно може бути двох видів:

1) протилежного (контрарного) виду, коли одному й тому ж пред­мету або класу однорідних предметів приписують протилежні якості;

2) суперечного (конрадикторного) виду, коли в одному судженні дещо стверджують, а в іншому - те ж саме заперечують відносно окремого предмета і деякої частини цього класу.

З порушенням цього закону пов'язані певні логічні помилки. Важли­во пам'ятати, що суперечності в судженнях - це явище суб'єктивне, вони можуть бути результатом недостатніх знань про предмет або результатом демагогії, навмисних чи словесних викрутасів, прямого обману, що часто зу­стрічається в юридичній практиці. Отже, уміння викривати та усувати логіч­ні суперечності в свідченнях обвинуваченого, свідків, потерпілого, викорис­тання їх в інтересах об'єктивного судового розгляду і винесення справедли­вого вироку може бути сформованим лише при розумінні та виконанні зако­ну суперечності.

В юридичній практиці вирішення закону суперечності дозволяє здійснювати кодифікацію законодавства, тобто усунення протиріч між стат­тями або окремими законами для створення логічної системи законодавства. Дотримання пріоритету вищих законів над нижчими дозволяє визначити пе­вну ієрархію і логічну структуру законів.

На дії цього закону засновано алібі. Доведення алібі заключається в установленні того, що дана людина під час злочину була в іншому місці. І якщо це істинно, то не може бути істинним протилежне, що ця людина була на місці злочину.

4. Закон виключеного третього. Він формулюється наступним чином:

Дві суперечливі думки про один і той самий предмет, в один і той самий час, в одному і тому самому відношенні не можуть бути одночасно ні істинними, ні хибними, одна з них істинна, друга обов'язково хибна, третьої бути не може.

Цей закон можна записати так: AvA., А або не-А.

Слід зазначити, що закон виключеного третього стосовно протилежних висловлювань сили не має. Він розповсюджується тільки на суперечні (конт­радикторні) висловлювання.

Головною умовою застосування закону виключеного третього при ха­рактеристиці речей і явищ є наявність категоричної альтернативної ситуації, що характеризує стан речей у формі ділеми: “або-або”.

Платон коментував цей закон так: “Людина не може бути одночасно і здоровою, і хворою”.

Законом виключеного третього необхідно керуватися при вирішенні альтернативних питань: не можна ухилятися від певної відповіді, не можна шукати щось середнє.

Але при формулюванні вибору можуть допускатися помилки. Крім того, ще Аристотель висловлював сумніви відносно застосування цього зако­ну щодо майбутніх подій. Цей закон не можна застосувати до суджень з по­рожнім суб'єктом. Сумніви Аристотеля щодо меж застосування цього закону спонукали вчених ХХ ст. до розвитку нового напрямку в логіці - інтуіціоні- стської логіки, в якій не діє закон виключеного третього.

Значення цього закону в нашому мисленні заключається в тому, що він встановлює інтелектуальні межі для пошуку істини і за цими межами її пошук невиправданий.

В юридичній практиці цей принцип “або-або” знайшов широке за­стосування: ще в афінському суді, де було встановлено подвійне голосування - спочатку визначалося: винний - невинний, потім - міра покарання. Під час судового процесу визначається: чи мала місце подія злочину чи не мала, зна­ходився на місці злочину підозрюваний чи не знаходився, визнає він себе винним чи не визнає, винний звинувачуваний чи невинний, правильний ви­рок суду чи неправильний.

Аналогічно у цивільному праві. Наприклад, якщо відповідач не ви­знає себе батьком дитини, суд може назначити судово-медичну експертизу і експерт або виключає, що дитина могла народитися від даного чоловіка, або допускає таку можливість.

У Верховній Раді під час проведення засідань визначається, чи є кво­рум, чи немає; чи прийнято рішення, чи не прийнято.

5.Закон достатньої підстави формулюється так:

Будь-яка істинна думка повинна бути достатньо обґрунтованою.

Доказовим буде таке мислення, в якому не тільки стверджується істин­ність відомого висновку, але існують підстави, що дозволяють визнати це положення істинним. Достатньою підставою можуть бути очевидність, фак­ти, теорія, аксіоми, постулати, закони.

Закон достатньої підстави за своїм функціональним призначенням ви­ступає своєрідним підсумком 3 попередніх законів і характеризує таку рису міркувань як обґрунтованість. У своїй “Монадології” Г.Лейбніц так форму­лює закон достатньої підстави: “Жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження - справедливим без достатньої підстави, чо­му справа йде саме так, а не інакше”.

З порушенням закону достатньої підстави пов'язані два види помилок:

1) “після того - отже з причини цього” - той факт, що подія відбува­лася раніше за часом, не означає, що вона є причиною іншої події;

2) “не випливає” - для обґрунтування висновку використовуються інші висловлювання або факти, які з висновком логічно не пов'язані.

Закон достатньої підстави має важливе значення у пізнанні як логіч­ний критерій істини. В юридичній практиці у кримінальному праві по відно­шенню до звинуваченого він використовується як запобіжний захід при ная­вності достатніх підстав. У цивільному праві зазначається, що цивільні права і обов'язки виникають з передбачених законом підстав. У суді справа буде розглядатися лише в тому випадку, коли для цього є достатні підстави. Вирок суду має бути достатньо обґрунтованим.

Контрольні питання:

1. Що означає термін “логіка”?

2. Вкажіть найбільш правильне, з вашої точки зору, визначення предмету дослідження формальної логіки.

3. Опишіть структуру формальної логіки.

4. Що таке природна логіка людини?

5. В чому полягає практичне значення формальної логіки для юрис­тів?

6. Яку систему символів використовують у спеціальних теоріях? Наведіть приклади.

7. Що називається законом логіки?

8. Як формулюється закон тотожності?

9. Які помилки існують при порушенні закону тотожності?

10. Як формулюється закон суперечності?

11. На які судження розповсюджується закон суперечності?

12. Наведіть формулювання закону виключеного третього.

13. Що є достатньою підставою для істинності суджень?

14. Які помилки існують при порушенні закону достатньої підстави?

15. Яка роль законів логіки у правовому пізнанні?