6.2.2. Діяльність

Поняття діяльності використовується в літературі не­однозначно. Найбільш загальною філософською категорією, під яку можна підвести поняття діяльності, є категорія руху. Рух — це спосіб існування матерії.

Діяльність — це спосіб існування людини. У той же час не всі дії людей є власне людською діяльністю. Нею стає діяльність, що має усвідомлену мету. Людина оцінює свою діяльність за ступе­нем досконалості її виконання, порівнюючи свої дії та їх резуль­тати з тим, що «має бути». Тварини ж не прагнуть досягнення якоїсь «досконалості», вони просто виконують те, що обумовле­но природними механізмами їх поведінки.

Життєдіяльність тварини протікає у відповідності до законів природи. Діяльність людини, крім того, підкоряється ще й пев­ним правилам і нормам, що їх вони сам для себе встановлює. Природні закони неможливо порушувати чи скасовувати за чиї­мось бажанням. Правила ж і норми людина може сприймати чи не сприймати, може їх дотримуватися або не дотримуватися. Якщо тварина пристосовується до навколишнього середовища, то людина за допомогою діяльності перетворює її, створюючи навколо себе «другу природу» — штучне середовище, світ куль­тури. Разом з тим у процесі своєї діяльності людина, змінюючи зовнішню природу, змінює і свою власну природу, розвиває та вдосконалює саму себе. Внутрішній, духовний світ людини на­роджується й розвивається завдяки людської діяльності.

Необхідними компонентами людської діяльності є наступні.

1. Суб 'єкт діяльності. Ним може бути окремий індивід, група людей, суспільство в цілому. У першому випадку говорять про індивідуальну, у двох інших — про колективну діяльність. Будь- яка індивідуальна діяльність завжди включена до складної сис­теми колективної діяльності і в кінцевому рахунку — всього людства.

2. Об'єкт діяльності. Він може бути як матеріальним, так й ідеальним. Об’єктом своєї діяльності людина може зробити й са­му себе.

3. Мета діяльності — ідеальна модель того, що повинно бути («бажаного майбутнього»). Спрямованістю на певні цілі характе­ризується і поведінка тварин, але доцільність її обумовлена біо­логічними закономірностями, які визначають у кожній конкрет­ній ситуації конкретну мету їх зусиль. Людина ж спроможна ставити та вибирати мету своєї діяльності вільно. Вона може ста­вити цілі, недосяжні у певній конкретній ситуації. У своїй діяль­ності людина створює для себе все нові й нові цілі, виходячи при цьому за межі біологічних потреб. Вільне цілеполагання — від­мінна риса людської діяльності.

4. Акти діяльності — окремі дії, з яких вона складається. Будь-яка діяльність може бути поділеною на багато утворюючих її актів. Це особливе значення має для процесу навчання.

5. Спосіб (метод) діяльності. Будучи вільною у виборі спосо­бів своєї діяльності, людина з усіх можливих способів прагне знайти такий, що найкращим чином забезпечить досягнення по­ставленої мети.

6. Засоби діяльності — матеріальні або ідеальні предмети, які використовуються суб’єктом у процесі діяльності.

7. Результат (продукт) діяльності. Він не завжди збігається з метою. Крім того, наша діяльність веде до результатів подвійного характеру: по-перше, прямим — таким, які відповідають усвідо­млено визначеній цілі, по-друге, непрямим — тим, що ми не пе­редбачаємо й не усвідомлюємо.

Діяльність людей є надзвичайно різноманітною. Існує багато її форм та видів. Частіше за все як основні види діяльності розгля­дають працю, навчання і гру.

Гра. Гра виступає в різноманітних формах, охоплюючи як ди­тячі забави, так і такі складні види діяльності, як військові на­вчання, політичні кампанії, релігійні обряди тощо.

1. Будь-яка гра є вільна діяльність. Гра за наказом — це не гра. Гра — не необхідність. Якщо вона стає засобом існування, перетворюючись на обов’язок, це сприймається як випадковість, яка не визначає її сутності.

2. Гра за своєю природою не є утилітарною, тобто не є видом продуктивної, практично корисної діяльності. Гра — це свято, а не будні.

3. Гра пов’язана з виходом за межі реального у сферу наявного.

4. Гра протікає в замкненому просторі. У той же час у ній чіт­ко фіксуються часові кордони — початок і кінець.

5. Кожна гра має свої закони — правила гри. Гра має внутрі­шній порядок. Звідси виникає естетика гри.

6. Важливим елементом гри є напруженість. Вона завжди іс­нує як певне змагання — боротьба з іншими гравцями.

7. Будь-яка розвинута гра сприяє об’єднанню гравців і ство­рює певну співдружність.

Навчання. Навчальна діяльність спрямована на отримання знань, умінь, навичок для майбутньої трудової діяльності. На­вчання виконує значну роль протягом усього життя людини. На­вчальна діяльність — необхідна умова соціалізації людини, тобто її входження в систему суспільних відносин і перетворення її в повноцінного члена суспільства. Навчання є формою освоєння накопиченого соціального досвіду й передумовою його подаль­шого поширення. Суспільство, що не надає підростаючому поко­лінню можливостей для навчання, приречене на деградацію. Щоб навчання стало ефективним, його треба організовувати як про­цес. У ході історії змінюються форми навчального процесу.

Історично першою формою навчання є буденно-практичне на­вчання, яке не передбачає спеціальної організації учбової справи. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючо­го покоління до трудової діяльності дорослих. Характерною осо­бливістю такої форми навчання є нерозривна єдність процесу на­вчання з життям, неформальне особистісне спілкування учня і вчителя.

Другою формою навчального процесу — демонстративне на­вчання, в ході котрого учень копіює дії вчителя.

Третьою формою навчального процесу є розвиваюче навчан­ня. Воно виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Ян Каменський та інші). Розвиваюче навчання пов’язане з розроб­кою спеціальних дидактичних прийомів, які збуджують актив­ність учнів. Учитель має не лише показувати, й пояснювати, а учень — не просто повторювати й запам’ятовувати, але й розумі­ти вивчений матеріал, а також самостійно виконувати вправи, що сприяють його засвоєнню. Тут особливого значення набуває са­мостійна робота. Розвиваюча система, незважаючи на певні змі­ни, сьогодні залишається найбільш поширеною системою на­вчання. Однак як розвиваюче, так і демонстративне навчання мають недоліки, провідним з яких є те, що вчитель виступає в ролі головної дійові особи в навчальному процесі, переважно зберігаючи за собою ініціативу. Учневі лишається функція вико­навця.

Обрії нової навчального психолого-педагогічної системи по­ступово вимальовуються у ХХ ст. Вона будується на ідеї креати­вного (від англ. creative — творчий) навчання. Така форма на­вчання передбачає індивідуально-орієнтовану роботу вчителя з учнем. Головним фактором креативного навчання є ініціатив­ність учнів. Учень у цій системі перетворюється з об’єкта педаго­гічного впливу на повноправного суб’єкта спілкування. Він несе відповідальність за свою роботу такою ж мірою, як учитель — за свою. У креативному навчанні навчальний процес перетворюєть­ся на сумісну роботу вчителя і учня. Цей процес організується як живий людський контакт, зацікавлених один в одному партнері і в результатах справи, якою вони займаються.

Праця. Головною ознакою праці, що відрізняє її від гри і на­вчання, є створення продуктів, необхідних для задоволення люд­ських потреб. На відміну від гри і навчання, праця припускає відділення продукту діяльності від її процесу.

Ставлення людей до праці завжди було суперечливим. У будь- якому суспільстві, з одного боку, існує «благородна» праця, якою займаються представники елітних структур, з іншого боку — по- всякдення «чорна» робота, котру виконують для того, щоб ви­жити.

Але як би не ставилася людина до праці, вона є необхідною умовою існування суспільства. Саме праця відіграла вирішальну роль у виникненні людства. Зміст і форми праці історично змі­нюються, але вона завжди залишається головним видом людської діяльності.

У ході становлення й розвитку людського суспільства відбу­вається суспільний розподіл праці. Відповідно у суспільстві ви­никають групи робітників, що спеціалізуються на тому чи іншо­му виді трудової діяльності.

У первісні часи основними видами такої діяльності стають мисливство, тваринництво, землеробство, домашня праця. На пі­зніших стадіях суспільного розвитку розподіл праці ускладню­ється: виділяються ремісництво, будівництво, торгівля як її особ­ливі види.

З рухом часу від фізичної праці відділяється розумова праця, пов’язана з керуванням людьми, отриманням та поширенням знань, вихованням і навчанням, розвитком мистецтва, релігії, науки.

В епоху Середньовіччя виникає цехова організація ремісної праці. Поява мануфактурного виробництва супроводжується роз­членуванням складних виробничих процесів на елементарні опе­рації, що виконувалися різними робітниками.

Перехід до індустріального виробництва викликає справжню революцію в суспільній організації праці. Велика промисловість з її складною машинною технікою породжує новий тип виробни­ка — професійно підготовленого найманого робітника. З часом усе більше зростає ступінь технічної оснащеності робочого міс­ця. Підвищується роль управління підприємством, організації праці, технології, умов і норм праці тощо, що потребує точного науково-інженерного розрахунку.

У процесі розвитку капіталістичного виробництва відкрива­ється глибока внутрішня суперечність положення робітника в ньому. Важливою визначальною рисою такої суперечності, на яку звертають увагу марксисти, а згодом і екзистенціалісти, стає тотальне відчуження робітника від процесу й результатів своєї праці. Тривалі спроби подолання суперечностей капіталістичного виробництва штовхають суспільство на пошуки форм гуманних відносин між робітниками і роботодавцями, різноманітних засо­бів стимулювання зацікавленості робітників у діяльності підпри­ємств. Однак відчуження залишається нездоланим і досі.

З середини ХХ ст. розгортається процес автоматизації виро­бництва. Якщо механізація веде до полегшення та усунення руч­ної, фізичної праці, то автоматизація звільняє робітника від вико­нання як фізичної, та і одноманітної розумової роботи по керуванню механізмами. Водночас на перший план висуваються завдання вдосконалення культури праці та її гуманізації. Сучасна культура праці потребує від робітника внутрішньої відповідаль­ності за свою роботу й самоконтролю.

Бурхливий розвиток інформаційної техніки у другій половині ХХ ст. привів до суттєвих змін в організації розумової праці, перш за все з її комп’ютеризацією. Комп’ютер виступає як надій­ний помічник, що надає людині надзвичайні можливості отри­мання, переробки, збереження та передачі величезного масиву інформації. Використання комп’ютерів відкриває можливості для знаходження й поширення нових форм організації праці.

Однак комп’ютер, як і будь-яка інша техніка може стати не­безпечним для людини, фактором дегуманізації не лише праці, але й усього життя. Тому деякі фахівці закликають обережно ста­витися до надмірного використання комп’ютера, який повинен виконувати роль помічника, а не керівника людиною. Виходячи з цього, Дж. Мур сформулював три принципи, котрі обмежують роль комп’ютера у прийнятті рішень. На комп’ютери не можна перекладати прийняття:

1) рішень, які люди хочуть приймати самостійно;

2) рішень, які людина може прийняти більш компетентно;

3) рішень, які людина не зможе виправити або скасувати.

Розвиток техніки призводить до стандартизації виробництва й умов праці в різних країнах, однак досвід свідчить, що не завжди те, що є ефективним в одній з них, може прижитися в іншій. Ба­гато залежить і від національно-культурних традицій, і від спе­цифіки промислово-економічного розвитку, і від досконалості юридично-законодавчої бази..

Історичний розвиток діяльності має свою динаміку. Її меха­нізм ґрунтується на тому, що людина постійно створює та вдос­коналює засоби, які використовує для досягнення мети. При цьо­му і саме створення і вдосконалення засобів діяльності стає проміжною метою на шляху до кінцевої мети, перетворюючись на особливу форму діяльності. Таким чином, людська діяльність розвивається, перетворюючи свої засоби в цілі, а цілі — в засоби. З цим пов’язана її диференціація, походження і розвиток її різно­манітних видів. На такій основі виникають усе нові й нові цілі і створюються все більш міцні та досконалі засоби їх досягнення. Розвиток людської діяльності не може зупинитися, оскільки ру­шійні сили її розвитку закладені в ній самій.