Одухотвореність

Уже в первинному суспільстві виникло уявлення про те, що в людині треба розрізняти тіло і душу. Людське тіло — це осо­блива річ у світі речей. Для його існування необхідний ряд матері­альних умов — певний хімічний склад середовища, діапазон тем­ператур тощо.

Поняття душа традиційно розглядалося особлива сила, що мі­ститься в тілі людини. У міфологічній свідомості риси людини переносилися на предмети, яким також приписувалась одухотво­реність. На цій підставі склались первинні політеїстичні релігії, які доводили про існування багатьох богів на зразок людини, але безсмертних і більш могутніх.

Подальший розвиток релігійної свідомості призвів до транс­формації уявлення про співвідношення між людиною і богами: створивши подібними до себе богів, людина потім стала думати, що це боги створили її подібно до себе.

Людська душа і Бог — це поняття, генетично пов’язані між собою. Біля витоків релігійного світогляду лежить уявлення про схожість між людиною і світом: так само, як і людина, світ має подвійну природу — її видиме, матеріальне тіло (Космос, Все­світ) приховує під собою невидиму, нематеріальну «душу» («ду­ша світу», «світовий дух», «вища духовна субстанція», «Бог»). І як людське тіло є плоть від плоті світу, так і людська душа є ча­стиною божественного духу в людині, що дається їй при наро­дженні як «дар Божий».

Спроби зрозуміти людське буття з цих позицій породжують релігійну антропологію, в якій людина розглядається як творіння Бога. Питання щодо розуміння людини ставиться як питання ро­зуміння Божого задуму відносно людини.

Душа — центральна категорія релігійної антропології. Її хара­ктеризують такими якостями: нематеріальність, безсмертя, здат­ність існувати незалежно від тіла. Тіло людини живе доти, доки в ньому існує душа. Відділення безсмертної душі людини від її тіла означає кінець земного життя людини. Питання про подальше іс­нування душі вирішується по-різному: душа може блукати по світу в безтілесному стані; вона переселяється в інші тіла (теорія реінкарнації); зливається зі світовою душею; переходить в інший світ — рай, пекло, чистилище.

Мету і сенс життя індивіда християнська релігія пов’язує з ви­конанням заповідей Божих, нагородою за що служить вічне бла­женство душі в раю. Врятувати душу від гріха, зберегти її чисто­ту, прагнути її досконалості — головна турбота людини в земному житті. Однак цій душі загрожують гріховні бажання.

Найчастіше джерелом гріха розглядається людське тіло, люд­ська плоть. Звідси виникає характерна для багатьох форм релігії проповідь аскетизму — придушення тілесних страстей, утриман­ня від плотських задоволень.

Інша точка зору виходить з того, що Бог надає душі свободу волі: душа сама повинна зробити вибір між доброчинністю і по­роком. Таким чином, якщо душа обирає зло, то це робиться з причини її власної «пошкодженості», а тому й джерело гріха — в ній самій.

Обидві точки зору розглядають життя людини як арену по­стійної боротьби душі з тілом. Взаємовідношення душі й тіла — питання, яке в релігійній антропології не отримує задовільної відповіді.

Аби просунутись у пізнанні людини, її тіла і душі, необхідно вийти за межі релігійно-схоластичних міркувань і звернутися до наукових методів вивчення реальності. І тіло, і душа повинні ста­ти предметом емпіричного дослідження і теоретичного узагаль­нення встановлених емпіричних фактів.

Що стосується людського тіла, то воно є матеріальним об’єктом, який можна споглядати, а тому давно є предметом ба­гатьох наук: анатомії й фізіології, антропології й антропометрії, медицини та різноманітних її галузей тощо.

З душею все значно складніше. Принаймні в науці її не можна вивчати, посилаючись на Бога чи потойбічні надприродні сили, а орієнтуватися лише на процеси, що відбуваються в нашому «по- сейбічному» світі за його власними, природними законами.

Витоки такого підходу можна знайти у стародавній уявленнях про неї як про особливе тіло, що мешкає всередині людського ті­ла й «відлітає» від нього в момент смерті. Однак людині того ча­су було важко уявити дух безтілесним.

У давньосхідній філософії душу людини розуміли як «життє­вий дух», який подібно до рідини циркулює по протоках усере­дині органів тіла. Центром його мешкання вважали серце. Анти­чні філософи-матеріалісти, розвиваючи атомістичне вчення (Демокріт та ін.), вважали, що душа являє собою особливий ор­ган людського тіла, який складається з «атомів вогню» — шаро- подібних, дуже дрібних і рухомих. Медик Алкмеон, який знай­шов нерви, що ведуть з ока в мозок, висунув думку про мозок як місцезнаходження душі. А відомий давньогрецький лікар Гіппо­крат вважав, що душа створюється з тонкої ефірної речовини, ко­тра міститься в повітрі («пневми») і яка при диханні потрапляє до мозку.

Грецьке слово «псюхе», що означає «душа», від античної тра­диції увійшло в європейську філософію і науку. Від нього утво­рилося слово «психіка», яким стали користуватися для позначен­ня явищ і процесів, що мають відношення до душі.

Однак лише з XVIII ст. проблему душі вдалося поставити як проблему емпіричного природничого дослідження психіки. У психіці стали виділяти різні психічні процеси, стани і власти­вості особистості, котрі згодом детально описувалися й аналізу­валися. Науку про психіку стали називати психологією (слово почали вживати з XVIII ст.

У сучасній науковій психології поняття душі поступилося по­няттю психіки. Тому деякі вчені висловлюють думку, що оскіль­ки поняття душі є ненауковим, то й ніякої душі немає взагалі. Ра­зом із тим таке судження є не зовсім коректним і має більше сти­лістичне навантаження, ніж сутнісний характер. Яким же чином ставляться і вирішуються проблеми про душу в сучасній науці?

Можна виділити три аспекти, в межах яких описується душа:

— по-перше, структура або склад душі, тобто різні види ду­шевних явищ — бажання, почуття, переживання, відчуття, мис- линеві процеси, знання тощо (структурний аспект);

— по-друге, зміст душевного життя людини, тобто конкрет­ний індивідуальний комплекс бажань, емоцій, переживань, думок тощо, який наповнює душу особистості й завдяки якому вона має своє особливе, неповторне духовне обличчя (змістовний ас­пект);

— по-третє, «природа душі» — її походження, її субстрат або субстанція, з якої вона створюється (генетичний, або субстрат- ний аспект).

Предметом науково-психологічного дослідження став голо­вним чином структурний аспект душі. Його й почали називати психікою. Психіка — це душа в її структурному аспекті. Таким чином, поняття психіки охоплює лише частину поняття душі, а тому воно не тотожне останньому.

Змістовний аспект душі — це те, що об’єктивно мається на увазі під поняттям «духовний світ особистості». У контексті цього аспекту дослідження духовний світ особистості залежить не лише від психіки: його зміст обумовлений суспільним життям, до якого включена особистість, станом культури суспільства і ре­альними можливостями для цієї особистості освоєння культур­них цінностей. Духовний світ особистості — галузь, котра є предметом аналізу філософії та низки гуманітарних наук: етики, естетики, культурології та ін.

У генетичному аспекті душа характеризується в її «сутнісному» визначенні. Тут ідеться про відношення душі до буття, у складі якого вона виникає й перебуває. Як уже відзначалося, існує два підходи в розумінні сутності душі: 1) душа постає як породження вищої, надприродної духовної субстанції; 2) душа створюється в результаті сполучення певних форм матерії і є особливим матеріа­льним утворенням. В. Вундт називає перший підхід спіритуалісти­чним, а другий — матеріалістичним. Однак у такому варіанті дру­гий підхід є характерним не для матеріалізму взагалі, а для наївного, вульгарного, натуралістичного матеріалізму.

Матеріалістична філософія в її розвинутих формах зовсім не стверджує, що душа складається з матерії. Душа нематеріальна, але вона (як психіка або духовний світ особистості) існує в лю­дині завдяки матеріальним процесам, що відбуваються в її нерво­вій системі. Тобто в кінцевому рахунку душа є залежною, похід­ною від матерії. Матеріалістичне розуміння психіки відповідає сучасному науковому підходу щодо її вивчення.

У зв’язку з цим важливої ваги набуває питання про співвід­ношення психічних і фізіологічних явищ (психофізична, або — більш вузько — психофізіологічна проблема). Наявність зв’язків між процесами, що відбуваються у психіці людини, та фізіологі­чними процесами, що спостерігаються в її нервовій системі, не викликає сумніву. Однак сутність проблеми полягає в тому, щоб пояснити «механізм» такого зв’язку. Адже психічні явища — об­рази, думки, бажання — є нематеріальними, вони позбавлені фі­зичних властивостей. У них немає ні речовини, ні енергії, необ­хідної для силового впливу на фізичні тіла. У той же час вони викликають у нашому тілі матеріальні — фізичні, хімічні, фізіо­логічні — зміни. Яким же чином думка впливає на тіло?

Уперше ця проблема була поставлена Декартом у XVII ст., ко­трий запропонував перший варіант концепції психофізичної взає­модії. На думку філософа психічні явища (свідомість, мислення, воля) та явища тілесні (м’язовий рух, зміни в нервових клітинках тощо) належать до двох принципово різних сфер: тілесні відно­сяться до матеріальної субстанції, а психічні — до духовної.

Інший варіант — концепція психофізичного паралелізму — був запропонований Лейбніцом та іншими філософами, котрі дово­дили, що взаємодія між духом і матерією у принципі є неможли­вою. Ця концепція стверджує, що, хоча причинного зв’язку між психічними й фізіологічними явищами немає, однак між ними можлива відповідність, узгодженість. Адже психічні і фізичні процеси протікають «паралельно», «синхронно». Відповідність між ними встановлюється за Лейбніцом, завдяки «попередньо встановленої гармонії», а її творцем, звісно, є Бог.

В обох концепціях психічне і фізичне трактуються в дусі дуа­лізму — як дві самостійні субстанції, що існують окремо одна від одної. Це заважає розумінню справжнього зв’язку між психікою і тілом. Багато сучасних філософів і вчених пропонують інші шля­хи вирішення психофізичної проблеми. Деякі з них намагаються «матеріалізувати» думки, повністю ототожнюючи їх з мозковими процесами і приписуючи їм фізико-енергетичні характеристики цих процесів (Г. Фейгл). Інші говорять про існування особливої «духовної енергії», яка створює «поле впливу» думки, що спро­можна «нерувати» нейрофізіологічними процесами у мозоку (Г. Екклз). Однак наділяти думки фізичною енергією означає вважати їх не ідеальними, а матеріальними утвореннями. А якщо думкам властива особлива, духовна енергія, то незрозуміло, як така енергія, що не має фізичних властивостей, спроможна ви­кликати зміни в нервових клітинках.

До сьогодні ще не знайдено такого рішення психофізичної (психофізіологічної) проблеми, яке отримало б усезагальне ви­знання. Серед різних напрямків пошуку одним з найперспектив- ніших є інформаційний підхід: психічні процеси розглядаються як процеси отримання, зберігання, передачі, перетворення інфо­рмації, а фізіологічні (нейродинамічні) — як матеріальні носії ці­єї інформації, тобто «сигнали», в яких вона «закодована». З пози­цій інформаційного підходу спроможність думки впливати на тілесні процеси пояснюється тим, що думка завжди має матеріа­льного носія — відповідну нейродинамічну систему. Вплив дум­ки на тіло — це інформаційне управління. Думка управляє тілом не «сама по собі», а через нейрофізіологічні процеси, які є її ма­теріальним носієм.

Таким чином, матеріалізм не заперечує існування душі; він не стверджує, що душа матеріальна, але говорит лише про її залежність від тіла. На відміну від релігії, він відкидає віру в існування душі поза тілом та в її безсмертя. Безсмертними мо­жуть бути пам’ять про померлих та їх справи, але не їх індиві­дуальні душі.