Філософське осмислення сучасного змісту людської життєдіяльності
Людина – це чутлива, розумна і мисляча істота, яка прагне до самозбереження і щастя.
П.Гольбахт
Поняття людини і сутності її буття продовжують розроблятися і полемізуватися в сучасній філософії, але визначені її сутнісні характеристики дають змогу побачити багатогранність людського існування.
Щоб усвідомити людину як особистість, треба окремо розглянути її природно соціальну сутність і мотиви що, спонукають до діяльності.Сутність людини
Першочергове значення має співвідношення людина і світ. Людина – це частина світу, але вона виокремлюється із природної єдності своєю унікальністю.
Людину відрізняє наявність у неї культури, яка успадковується не генетично, а трансформується і розвивається за рахунок мови, навчання і наслідування на базі перетворюючої діяльності.
Біологічна природа людських істот взаємопов’язана з соціокультурним середовищем так, що сам зоологічний вид Homo sapiens реалізується тільки в полі культури. В такому разі за своєю суттю людина є соціально-культурною формою буття біологічної істоти виду Homo sapiens.
Єдність культури біологічного і соціального постійно змушує міркувати над співвідношенням цих двох основ людського буття, їх первинності, взаємовпливу і визначеності.
Пошуки сутності людини повертають нас до проблеми походження самої людини і суспільства – антропосоціогенезу. На сьогодні найбільш відповідною залишається трудова концепція, згідно з якою розвиток людини відбувається у ході її діяльності, направленої спочатку на задоволення первинних біологічних потреб, а потім у ході еволюції людина створює знаряддя праці, предмети життєдіяльності і постійно іде процес ускладнення трудової діяльності, яка розвиває людські здібності.
Французький філософ П’єр Тейяр де Шарден виникнення людини розглядає в контексті загально космічного еволюційного процесу від стадії “дожиття”, через стадію “життя” і до “феномена людини”.
Людина, як носій свідомості, є лише концентрованим втіленням духовності, котра одвічно міститься в космосі. Але духовне тільки в людині отримує психічну форму. У ході еволюції, від клітини до мислячої тварини, так само як до того від атома до клітини, безперервно продовжується один і той же процес психічної концентрації, який завершується утворенням суб’єкта. У природу, у світ, зазначає Тейяр де Шарден, людина увійшла безшумно, непомітно, завдяки універсальній і довгочасній підготовці, і тому так важко було науці зафіксувати появу “феномена людини”.Другий підхід належить американському філософу й соціологу Льюісу Мемфорду (1895 рн.). автор вважає, що не було нічого унікально людського в стародавніх технологіях, створенні примітивних знарядь праці, обтісуванні каменю. Людське з’являється тоді, коли людина починає створювати лінгвістичні символи (мову), формуються етнічні спільноти і естетичні задуми. На цій стадії виробництво символів значно обігнало виробництво знарядь і, в свою чергу, сприяло розвитку більш яскраво вираженої технології. Завдяки надзвичайно розвиненому, постійно активному мозку, людина мала більшу розумову енергію, ніж їй потрібно було для виживання на чисто тваринному рівні. То ж вона була змушена давати вихід цій енергії не тільки під час добування їжі й розмноження, а й у тих способах життєдіяльності, які перетворювали б цю енергію у культурні, символічні форми. Така культурна робота мала більш важливе значення для видозміни всього тілесного й психофізіологічного строю предків сучасної людини. Людина є головним чином тварина, що використовує розум, виробляє символи, самоудосконалює себе, а основний акцент її діяльності – власний організм. Поки людина не зробила щось із самої себе, вона мало що могла зробити і в довкіллі. Мемфорд робить висновок: створення важливих типів символічного вираження, а не більш ефективних знарядь, з самого початку було основою подальшого розвитку Homo sapiens. [7]
Результатом розвитку людини і важливим фактором її соціокультурного становлення є мова.
Мова – це сукупність доцільно відтворювальних у межах конкретного суспільства звукових знаків для позначення об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил, їх комбінування в процесі вираження думок. Мова дуже різноманітна за структурою і звуковим вираженням. Існує велика кількість окремих мовних груп, мов, діалектів говірок окремих народів. Її зміст визначається соціокультурною традицією людей, які компактно проживають на певній території.Мова конкретного народу асимілюється з іншими мовами і знаходиться у постійному розвитку, творенні нових знакових схем. Мова проявляється через письмо і мовлення. Кожна зазначена форма має свої особливості, які вивчають і систематизують окремі науки: мовознавство, літературознавство та ін..
Мову можна розглядати як матеріальну основу мислення. Вона не лише реалізує думку, а й зберігає її, трансформує в різні сфери діяльності людини.
Зазначене свідчить, що людина не лише отримує знання, розвиває мислення, спілкується з іншими людьми, виражає свої почуття, а є своєрідним мірилом духовного і діяльнісного розвитку людини.
Категорії людського існування
Історичний і повсякденний досвід перебування людини в світі знаходить відображення у категоріях людського існування, серед яких привертають особливу увагу такі:
- потреби існування;
- сенс життя;
- проблема смерті чи безсмертя;
- вікова визначеність і покоління.
Потреби людини – це її фундаментальна риса, неповторна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їх характером, способами формування можна значною мірою оцінювати рівень розвитку особистості, вони є рушійною силою розвитку як суспільства, так і людини, яка виробляє одяг і продукти харчування, предмети розваг, твори літератури, живопису, музики..
Людські потреби історично обумовлені, визначаються типом суспільних відносин, соціальним середовищем, системою виховання, національним і культурним розвитком суспільства.
У процесі розвитку відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб.
Крім потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку, виникають та розвиваються нові нагальні потреби – в інформації, освіті, спілкуванні, участі у суспільному, політичному, культурному, релігійному житті.Потреби людини є основою її інтересів, які характерні лише для людини. Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Тому для розуміння суті суспільних процесів, практичних дій людини, політичних програм, гасел, заяв, передвиборних обіцянок треба відшукувати справжні інтереси дійових осіб. Складність цієї важливої акції полягає, зокрема, у тому, що справжні інтереси далеко не завжди правдиво зображаються їх носіями. Часто буває, що про інтереси одних говорять інші.
Для розуміння складної взаємодії найрізноманітніших інтересів вчені класифікують їх: за суб’єктами (інтереси держави, нації), за сферами суспільного життя (матеріальні, духовні), за тривалістю та ін.
Однією з істотних умов поступального розвитку суспільства, зміцнення держави є узгодження, поєднання різноманітних інтересів, пошук таких механізмів співіснування, які б забезпечили можливість задовольняти потреби усіх членів соціуму.
Вищою потребою людського існування є сенс життя – це визначальна центральна ідея сутності людського життя. Потреби людини, її інтереси фокусуються у сенсі життя, який визначається самою суттю людини, її розвитком, інтелектом, уподобаннями, самооцінкою власних можливостей. Одна людина задовольняється досягненням матеріального достатку, інша – особистим щастям, вихованням дітей. Є особистості, які прагнуть кар’єри, слави, бачать своє призначення в служінні богу, благочинній діяльності чи досягненні визначених політичних цілей, наукових звершень і т.п. Можна виділити окремо особистостей, які визначають свій сенс буття у ступені корисності для інших людей, природи, збагаченні історичної спадщини духовними досягненнями.
Питання про сенс життя зачіпає і питання про можливість смерті, а при наявності сенсу життя, то і питання про можливість безсмертя.
У різні епохи ставлення до смерті було різним. Французький історик Філіп Арісс (1914-1984) у своєму дослідженні “Людина перед обличчям смерті” виділив у тисячолітній європейській історії зміну моделей відношення до смерті:- “приручена смерть” - (раннє середньовіччя) відображає почуття солідарності індивіда з общиною, з усім родом і той хто помирає, відчуває тривогу за сім”ю, община прагне згуртуватися за допомогою ритуалів;
- “смерть своя” - смерть родича немов послаблює захист від дикої природи, і тому вона потребує особливої уваги;
- “смерть близька і далека” – пов’язана з вірою в те, що померлий не покидає повністю світ, а знаходиться поруч в очікуванні воскресіння для вічного життя;
- “смерть перевернута” – виражається в тому, що смерть ніколи не сприймалась нейтрально, вона входить у сукупність всього недоброго, злого, що веде свій родовід з первородного гріха, а значить смерть, як один з проявів зла, визнавалась невід’ємною від сутності людини.[8]
Сьогодні дослідники зазначають, що відношення людей до смерті обумовлене рівнем розвитку культури.
Для людей нашої епохи реальним є тільки сьогочасне, але не минуле чи майбутнє. Вчорашні надії, а часто і люди, швидко зникають з емоційної пам’яті. Це створює враження нетривалості часу, його одноманітності, і тому смерть здається завжди недоречною, несвоєчасною. На сучасному етапі розвитку людства як і протягом тисячолітньої історії людина задумується і прагне віднайти можливості до безсмертя, яке розглядається як можливість вічного існування духу чи створених людиною зразків матеріальної і духовної культури. Вона також мріє, і про продовження можливостей життя тілесного на землі. Та важливим є здатність людини знайти гармонію між можливостями земного життя і втіленням власних задумів і бажань, навчитися максимально ефективно використовувати свої можливості, якими кожного із нас нагородила природа.
Кожна людина протягом життя відчуває зміну своїх бажань і потреб в залежності від віку.
На кожному етапі життєвої діяльності вона переживає появу нових уподобань, зміну цільових установок. Із збільшенням. життєвого досвіду людина гостріше починає відчувати відповідальність за прожитий час,починає помічати ознаки, які відділяють її від покоління молодших і старших, шукає своє місце в історичному ланцюзі життя.
Важливо усвідомлювати вікову дійсність і місце особистості у часовому просторі життя: молодість – час пошуку свого місця у цьому світі; зрілість – утвердження цінностей і розгортання активної соціальної діяльності; старіння – це мудрість, вона може бути діяльною, розумово активною і її рамки не визначені часом, а залежать від здатності особистості бути активною і корисною суспільству. Старість не повинна наповнюватись відчаєм, її протяжність визначається здатністю до навчання, передачі набутих знань молодим поколінням, до аналізу і формування висновків з набутого досвіду. Як зазначав М.Хайдегер, в момент смерті людина досягає свого максимального розвитку, тому доцільно пам’ятати, що життя повинне завжди бути націлене на пошук нового, на осмислення уже пройденого етапу і на формування нових ідей, які здатна творити лише людина, як розумна істота, наділена творчою активністю, що виокремлює її із вічного кругообігу природи.
Розділ ІІ. Практичний спосіб людського буття в природному та соціальному культурному просторі
Впродовж усієї своєї еволюції суспільна діяльність була і є невід’ємною умовою існування людей,, яка збільшувалась, і ускладнювалась, розширювалась і пройшла свій історичний шлях від родового племені до багатофункціональних суспільних об’єднань – держав. Практичний спосіб людей багато функціональний: створення необхідних матеріальних цінностей, предметів духовної культури, розвиток суспільної свідомості і формування суспільних відносин, політичної структури суспільства. Отже, місцем діяльності людей є природа і суспільство; результатом цієї діяльності –розвиток матеріального виробництва і форм духовного життя людей
Особливості існування людського соціуму
Простір, у якому існує людська особистість поєднує три виміри: природний, суспільний і культурний. Кожний вимір по різному вливає на життєдіяльність людського соціуму, тому доцільно розглянути ці зв”язки.