Теорії людського буття новітньої епохи

Філософія новітньої епохи розглядає людину як складну соціальну сутність, живу істоту, наділену біологічними потребами, складною психічною системою, унікальністю і неповторністю.

Едмунд Берк (1729 – 1797) – політичний діяч та мислитель, теоретик консерватизму. Найбільш відома праця – „Роздуми про революції у Франції...” (1790)

Берк піддає критичному аналізу теоретичні основи французької революції (опора на ідеї Руссо), показуючи, що теорія не може бути надійною основою стабільної політики, тим більше не може бути надійним орієнтиром політики руссоїстська воля більшості.

Вкоріненість політики в історії – ось головна думка Берка, яку він і намагається довести протягом всієї своєї роботи. Порядок в державі, за Берком, - це підсумок історії та звичаїв. Ці положення англійського мислителя розвинув Ж. де Местр, який підкреслював, що держава є живим організмом, вона живе силами, що коріняться в далекому минулому, яких сама добре не знає. Таким чином, у Новий час в політичній теорії складається цілий напрям – консерватизм, в якому чітко проводиться ідея про те, що політика повинна спиратися на традицію, а сама традиція виконує регулятивно-направляючу роль по відношенню до влади. Традиція в роздумах Берка – це продукт історії, це результат історичного досвіду. Історія відбирає все цінне й краще, перетворюючи це краще в основу подальшого розвитку, в опору мудрого правління.

В XIX – XX століттях на основі дослідження цивілізаційних детермінант політичного процесу в суспільній думці склався культурологічний напрям в аналізі політики та влади, в рамках якого знаходить подальше обґрунтування теза про глибоку фундированість політико-владного та державно-управлінського процесу станом, особливостями політичної культури та менталітету даного суспільства.

В рамках цивілізаційного підходу політична культура розглядається, як одна з основоположних детермінант влади.

Г. Пауелл, Л. Пай, Г. Алмонд, С. Верба, К. Бойме, С. Ліпсет, У. Розенбаум, М. Дюверже, Д. Канавах, Е. Вятр та ін.

В Росії цей аспект проблеми активно розробляють в рамках культурології, політичної філософії та політології А. С. Ахиєзер,

Е. Я. Баталов, П. С. Гуревич, В. В. Журавльов, Л. Г. Іонін, В. К. Кантор,

Б. Г. Капустін, В. М. Межуєв, А. С. Панарін, А. І. Соловйов, А. І. Шендрик. В руслі цього підходу, як підкреслює Б. Г. Капустін, „культурні символи (смисли та значення) і є те, що опосередковує взаємодію людей та умов їх життя, позбавляючи останні ефекту прямої дії”.

„Істинна політична мудрість полягає в тому, щоб виправляти, а не знищувати попередні інститути”.

„Будь-яка влада, що знецінює звичаї, буде шукати засоби, щоб втриматися... Коли з життя підуть старі звичаї та правила, втрати неможливо буде відшкодувати. З цього моменту в нас немає більше компасу, і ми не знаємо, в який порт ми пливемо”.

Е. Берк

Єремія Бентам (1748-1832) – англійський правник, теоретик парламентаризму. Мислитель окреслив три аспекти утвердження політичної свободи:

1) розробка проблем громадянства і цивільного законодавства (прав і свобод громадян, права власності тощо);

2) антикримінальний аспект: запобігання можливостям чинити злочини;

3) демократія повинна давати людям більше користі, ніж шкоди.

Визначив цілі і завдання законодавства: закони повинні забезпечувати можливість отримувати засоби існування, рівність і безпеку.

“Якомога більше щастя для якомога більшого числа людей – такою має бути основна мета діяльності уряду”.

Є. Бентам

Значне місце уже починаючи з ХІХ століття в теоріях про людину займають психологічні концепції. Своє ірраціональне вчення про світову волю запропонував Артур Шопенгауер.

Ідеї Шопенгауера про волю, як основу життя, підхопив Фрідріх Ніцше. Та він більше розробляє онтологічні основи волі. Він підкреслює природну нерівність людей. Виділяє надлюдину, як сильну істоту, здатну піднятися над іншими і повести за собою, вона вільна і не зв‘язує себе ніякими морально-правовими нормами. “Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля”, - говорив Ніцше. Волю до життя він протиставляє прагненню до влади. Саме життя є прагнення до влади (сили): виживають найбільш пристосовані. Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам. ^[3]

Психічна сторона людського буття стала у центрі філософії З.Фрейда. Головним у його психоаналізі стало виявлення несвідомого, його тлумачення.

За З.Фрейдом психіка представлена трьома інстанціями: несвідоме, перед свідоме і свідомість. Несвідоме – це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені зі свідомості ідеї.

Своєрідним є уявлення Фрейда про суб’єктивну реальність людини, виділяючи у психіці три сфери: “Воно”, “Я” та “Над-я”

“Воно” – це все природне, генетично первинне, сукупність первинних потягів, що підкоряється простому задоволенню.

“Я” – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим і світом. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу й привести світ у відповідність до бажань “Воно”.

“Над-я” – є джерелом моральних і релігійних почуттів, результатом впливу інших людей. Це внутрішня особистісна совість, інстанція, що. уособлює в собі установки суспільства ^[4]

Від філософії А.Шопенгауера, через ідеї надлюдини Ф.Ніцше і до психоаналізу З.Фрейда, ми спостерігаємо як розвивається і зміцнюється ідея про значне й навіть визначальне місце психічного, підсвідомого у сутності і житті людини.

Філософія екзистенціалізму повертає нас до сутності людського буття, до проблем індивіда в його стосунках із соціумом.

В екзистенціалізмі проявилися глибокі потрясіння, що охопили західну культуру в першій половині ХХ століття: Перша світова війна, прихід Гітлера до влади, гітлерівська окупація багатьох країн,породили настрої песимізму й розпачу, туги й зневіри, безнадійності, й душевного спустошення.

Екзистенціалізм, або філософія існування (походить від латинського слова existintia - існування): “Немає Бога, крім людини, і людина собі пророк”. Основоположниками цієї течії є С.Керкегор, М.Хайдегер, К.Ясперс, Ж.-П.Сарт, А.Камю. Екзистенціалізм висуває на перше місце абсолютну унікальність людського буття, вивчає не людину взагалі, тобто людський рід, а конкретну окрему живу людину.

Одна із центральних проблем в екзистенціалізмі – проблема життя і смерті.

Сутність екзистенції є народження, смерть, любов, доля, розпач, каяття. Людина живе в полоні турботи, страху, рішучості, совісті, ненависті, туги, віри. Загроза смерті, скінченність буття змушує людину задуматись над сенсом життя, повернутися до самого себе і свого буття.

Серен Керкегор (1813-1855) - датський філософ, У своїх творах бореться проти

морального спустошення людей, втрати особистістю власного я. Справжня філософія, за Керкегором, може бути лише “екзистенціальною” (глибоко особистою). Розглядаючи людину як екзистенцію, мислитель аналізує особистість через моральні поняття: “страх”, “відчай”, “рішучість”. Вважає, що існує три способи існування особистості: естетичний, етичний, релігійний. В своєму творі “Або-або” Керкегор розглядає подвійність в протиставленні естетичних і етичних вимог сучасної людини в ході того, як її захоплюють вічні образи Бога і Диявола. Тому віруюча людина постійно страждає від вибору “або-або”. Критикує сучасне християнство, яке може лише заспокоювати і улещувати. Погляди Керкегора досить песимістичні, але він прагне проникнути у проблеми внутрішнього світу людини::

“… я домагався завжди вічного: за ідеали проти обману почуттів”,

“Ідеали повинні бути підтримані, щоб не сталось, інакше переможе посередність”

“Треба бути молодим, щоб надіятись, треба бути старим, щоб пам‘ятати, але мужнім треба бути для того, щоб бажати повторення”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Карл Яс перс (1883 - 1969) створює свою концепцію рівнів людського: “Я” емпіричне – індивід, як частина природи; “я” предметної свідомості, “я” на ріні розуму або духу. Предметна свідомість – це свідомість взагалі, вона вічна, а розум – тимчасове буття.

Ясперс прихильник ідеї єдності світової історії. Умовою загальнолюдської єдності і спілкування, розуміння одне одного (за Ясперсом – загальнолюдська комунікація) є загальне духовне джерело людства, спільність вищих духовних цінностей, що спасають людину в найскладніших ситуаціях. Філософія виконує

особливу функцію – пов‘язати всіх людей за допомогою філософської віри і служити протидією раціоналістичним утопіям (теоретично розроблена ідея), які руйнують моральні і культурні традиції і втягують людство у братовбивчі війни: “Ми смертні в своїх природних, фізичних проявах, але ми безсмертні, коли віддаємося свободі”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Мартін Хайдегер (1889-1976) у своїй основній праці “Буття і час” звертається до кожного індивіду, до його інтелекту, змушуючи задуматись про своє власне буття. Описує людину як “кинуту” у світ і приковану до інших людей. Вона відноситься до оточуючого світу стурбовано, до самої себе – з тривогою. Людиною рухає страх, цей страх відгонить її від повсякденності. Людина – кінечна, затиснута між народженням і смертю, її буття – це буття для смерті.

Хайдегер відзначився глибокими знаннями історії філософії. Він вважав нігілізм (заперечення загальноприйнятих моральних цінностей) вираженням всезагальної кризи, і в першу чергу кризи сучасної культури. “Нігілізм, - говорить Хайдегер, - основний рух - такий глибокий процес, що його розвиток може мати своїм результатом тільки світову катастрофу”, “Часу не має. Є миттєвість, вона породжує час”.

Екзистенціалізм виявив слабкість і нестійкість людського існування – не тільки як індивідуального, але і як родового буття. Тому “кожна людина відповідає сама за те, якою вона є”.

Заслуга цієї філософії в тому, що вона звернула увагу на духовний розлад між індивідом та суспільством, на мізерність, незахищеність людини перед вищими інститутами влади. Життя, згідно А.Камю – “це безглузде перебування у світі байдужого мовчання”, у результаті чого людське існування рефлексує до розчинення в безликому “Воно”. “абсурдним є не тільки життя людини, а й уся історія людства”, - пише Камю^[5].

Заслуговує на увагу філософія Володимира Винниченка важливим питанням якої є проблема людського щастя. Ще на початку 30-х років Винниченко розпочинає обдумувати новий кодекс життя, свою “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він творив свою концептуальну філософсько-соціологічну працю “Конкордизм – система побудови щастя”. Конкордизм - (від фр. Concorde – погодження). Опрацювавши чималу кількість філософських творів, Винниченко задумав спершу написати “Книгу про щастя”. Наріжним каменем її методології мала бути, на думку письменника саме “ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу”. Його утопізм відбився у сподіваннях побудувати “рай земний”: мовляв, усі стануть щасливими й життя не буде трагічним. Хоча розумів, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає, й, очевидно, не може бути. За задумом автора це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Ця його утопічна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійного суспільного ладу і нових людей не є догмою. Це лиш вказівки на шлях до виходу з “світової прокажельні”, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття.

Уся духовна й матеріальна діяльність людства протягом тисячоліть була на думку митця, спрямована на здійснення універсальної ідеї щастя. Для досягнення щастя необхідно, як вважав митець, здолати війни, революції, законсервовані соціальні та морально-побутові традиції. Винниченко вважав, що оскільки все зло зумовлене сучасним станом суспільно-політичних і морально-етичних підвалин, то насамперед людині слід перебудувати себе,

оновитися духовно і морально, відмовитися від негативного надбання віків. Тільки оновлена людина спроможна перестати бути руйнівником власного життя і щастя.

Стан щастя інтерпретується Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Поняття “щастя”, “гармонія”, “рівновага” тлумачаться ним як внутрішня цілісність людини. ^[6]

Доцільно згадати про розуміння людського буття марксистсько-ленінською філософією, яка мала значний вплив на формування світогляду громадян нашої держави. Теоретично визнаючи усі аспекти людської сутності, її індивідуальність і неповторність, унікальність діяльності, ця філософія все-таки давала перевагу соціальному, розглядаючи людину як “гвинтик” єдиного суспільного механізму, яка нездатна існувати без нього. Метою людського буття повинні бути суспільні цінності, певна ідея, яка складає сенс буття. Громадські інтереси є визначальними, задоволення власних потреб і бажань є вторинним. Основа буття і виховання - колектив, мета діяльності – його інтереси. Така філософія сформувала цілі покоління соціально байдужих людей, пасивних у своїй творчій діяльності, залежних від обставин і оточуючого середовища. Безмовно, радянська епоха дала суспільству значну кількість видатних і творчих особистостей та життєва пасивність стала ознакою загального радянського соціуму другої половини ХХ століття.

Отже, філософська думка сформувала такі основні напрямки розуміння людського буття:

- людина, як біологічна соціальна істота, життєдіяльність якої в першу чергу визначається психічним началом (Шопенгауер, Ніцше, Фрейд);

- людина, як конкретний розумний індивід, частина соціуму, що знаходиться у постійній боротьбі власного “Я” і потреб суспільства, якого роздирають протиріччя особистих бажань і відповідальності перед правилами і нормами суспільного життя;

людина, як, перш за все, соціальна істота, яка повинна підпорядкувати свої бажання, можливості і здібності суспільним цілям.

Гаєтано Моска (1858-1914) – італійський політичний мислитель, класик теорії політичних еліт. Праці: “Елементи політичної науки”, “Правлячий клас” та ін.

Вчений вважав демократію утопією, міражем, у гонитві за якими некомпетентні маси перетворюються в об’єкт маніпуляції з боку демагогів від політики. Учений пов’язував свободу людства не з демократією, а з компетентною елітою. Влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу. Суспільство ділиться на два класи: правлячий і той, яким правлять. Риси еліти – це організованість, інтелектуальна, моральна перевага. “Веде на гору” еліту військова доблесть, багатство, станове походження та індивідуальні якості. Правлячу еліту Г. Моска поділяв на аристократичну і демократичну.

Політологію Моска розглядає передусім як науку про еліти, що розробляє основи наукової політики. Еліту Моска розглядав з точки зору її структури, законів функціонування, приходу до влади, виродження і занепаду, зміни контрелітою. Одна із суттєвих тенденцій і небезпек у розвитку еліт є перетворення еліти в спадкову, закриту групу, що веде до її виродження і зміни контрелітою.

Моска виступав за відкритість і послідовність у функціонуванні еліт як гарантію стабільності суспільства і політичної системи.

Він вважав, що політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження. Моска займався також визначенням функцій «політичного класу», його місця у суспільно-політичних процесах.

“В усіх суспільствах існують два класи людей – клас правлячих і клас тих, якими управляють. Перший, завжди менш чисельний, – виконує всі політичні функції, монополізує владу і насолоджується тими перевагами, які дає влада, в той час як другий, більш чисельний клас, управляється і контролюється першим…”.

“Правлячі класи неминуче приходять до занепаду, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких прийшли до влади, коли не можуть більше виконувати звичні для них соціальні функції, а їхні таланти й служба втрачають у суспільстві свою значимість”.

Г. Моска

Вільфредо Парето (1848-1923) – італійський соціолог і класик елітології. Найбільш відома праця: “Трактат із загальної соціології”.

Парето виділяє дві страти населення: нижчу страту – нееліту і вищу страту – еліту, яка ділиться на дві частини – правлячу еліту і неправлячу еліту. Парето дав класичне визначення політичної еліти і створив теорію конкуренції еліти. Суспільством завжди править еліта, яка приходить до влади шляхом конкурентної боротьби з іншими елітами. Та будь-яка еліта, прийшовши до влади, заспокоюється на досягнутому, втрачає свої якості, творчу енергію і вироджується. Зміна еліт відбувається шляхом насильницьких переворотів і революцій.

Парето визначив, що до соціальної еліти, у першу чергу, належать кращі військові, релігійні діячі, комерсанти. Виділяє два типи еліт:

а) “леви” – застосовують консервативні, силові, грубі методи;

б) “лисиці” – майстри омани, ошуканства, політичних комбінацій, методів маніпуляцій, що поєднуються з компромісами, демагогією.

Основну увагу Парето зосередив на вивченні рушійних сил соціальної системи. Ними, вважав він, є людські почуття, які приводять у рух суспільні системи. Зрозуміти ж такі почуття значно важче, ніж раціональні дії. Почуття, на його думку, є справжніми рушіями людської історії. Однак не всі почуття відіграють таку роль, а лише ті, що виявляються в певних діях. Вони незмінні, постійні і тому є тими елементами соціального оточення, які визначають соціальну рівновагу. Ці елементи він називав «резидуї» («залишки»). Парето виділив 6 класів «залишків», які поділив на безліч груп. Головними з них є дві перші – «інстинкт комбінації» та «постійність агрегатів». Парето спробував застосувати теорію «залишків» до аналізу європейської політичної історії, яку він описував як конфлікти «залишків» обох цих класів: інстинкту змін і консерватизму, новаторів і ретроградів тощо.

Соціальна система, вважає вчений, існує як постійна нерівність суспільних груп, що детермінована природною нерівністю індивідів. Кращі з них – еліта, одна частина якої займається управлінням – «правляча еліта», друга – зайнята в художній або науковій сферах («скеровуюча еліта»). Суть суспільних процесів полягає в постійному переході від низів до еліти і з еліти до низів. Інші аспекти циркуляції еліт – зміна правлячих еліт, оскільки це еліти, яким властиве панування за допомогою переконання. Вони також змінюються по колу, що все разом і складає зміст закону Парето про циркуляцію еліт.

Циркуляцію еліт Парето розглядає як основну рушійну силу політичних процесів і суспільних змін.

“Еліти виникають з нижчих груп суспільства і в боротьбі підносяться до вищих. Там розквітають і, в решті-решт вироджуються, знищуються і зникають…цей кругообіг еліт є універсальним законом історії”.

“Клас тих, хто має найбільш високі індекси в своїй сфері діяльності…, хто прямо чи непрямо відіграє помітну роль в управлінні суспільством і складає правлячу еліту, решта утворюють неправлячу еліту”.

В. Парето