Формування почуттєвого життя
Коли ти перебуваєш в певному настрої, світ постає як визначене поле можливостей[101]. Різні настрої дають змогу мати різне ставлення до світу в цілому, до предметів і до інших людей.
Настрій не можна просто змінити за допомогою вольової дії. Як казав Гайдеґґер, настрій не можна зняти й одягти, ніби пару рукавичок[102]. Однак він стверджує, що ми повинні спробувати взяти контроль над нашим настроєм, але про те, як досягнути такого контролю, пише небагато[103]. Оскільки ми, по суті, пасивні щодо нашого настрою, складно сказати, як слід чинити, щоб мати такий контроль, але Гайдеґґер, здається, вважає, що ми так чи так повинні бути в змозі переходити в інакший настрій[104]. У цьому контексті виникає питання: що є протилежністю самотності? Почуття належності? Така належність — це саме те, чого бажає самотній, але не може досягнути. Ми повинні діяти опосередкованіше і, наприклад, навчитися довіряти іншим. Як побачимо, узагальнена недовіра до інших людей є одним з головних провісників самотності. Якщо навчитися довіряти іншим, сприймати їхні слова, міміку і жести не такими загрозливими, тоді можна ставитися до них більш безпосередньо і цим самим поліпшити передумови для зв’язку з ними.Самотня особа сформувала своє «я» таким чином, що вона і боїться інших людей, і водночас хоче поєднатися з ними. Проте самотня особа також могла б сформувати інше «я», котре могло б ставитися до свого соціального середовища в інший спосіб. Та слід зазначити, що жоден із нас не може вибрати почуття просто так. Самотній просто не може зробити вибір не відчувати страху або болю через нестачу прив’язаності. Проте ми можемо впливати на почуття в більш непрямий спосіб. Завжди можна розглянути ситуацію, за якої виникає відчуття, коли ви зазвичай переживаєте страх бути відкинутим і, як наслідок, самотність. Можна працювати з почуттями, з якими входиш у ситуацію, і з почуттями, що виникають у самій ситуації.
Ми маємо обмежену, але, утім, реальну здатність звільнитися від почуття або погамувати його. Нам усім треба працювати над власним почуттєвим життям і формувати наші емоційні схильності. Тому ми можемо казати, що відповідаємо за власні почуття. Усі ми несемо відповідальність, в якій суб’єкт і об’єкт відповідальності є однією і тією самою людиною: я відповідаю за себе. Я відповідальний не лише за свої вчинки, а й до певної міри і за те, що я відчуваю і думаю, виходячи з того, що ці почуття і уявлення можуть бути адекватними або неадекватними стосовно своїх об’єктів і — щобільше — що в моїх силах їх змінити. Почуття не є чимось даним, і кожен може самостійно провести роботу над ними.Ми оцінюємо емоційні реакції нормативно і стверджуємо, що у визначеній ситуації особа має надто сильне або надто слабке почуття. Можна вважати, що хтось недостатньо сумний після якоїсь трагічної події, що люди занадто сердяться з приводу дріб’язкової «образи» або через ревнощі до коханої людини, яка, судячи з усього, поводилася бездоганно. У сатиричному шоу Little Britain таким прикладом є стара знатна жінка, страшенна расистка; якщо вона, наприклад, з’їла тістечко, до якого торкалися руки людини іншого кольору шкіри, її переповнювала така огида, що вона одразу ж починала блювати. Ми засуджуємо людину, яка реагує у такий спосіб, навіть якщо це спонтанна емоційна реакція, тому що людина не повинна так почуватися, і ми можемо звинувачувати її за відсутність спроби змінити свої думки і почуття стосовно людей з іншим кольором шкіри. Відповідно, ми також можемо вважати, що скарги особи на відсутність соціальної підтримки і на почуття самотності, похідне від цього, не обґрунтовані, тому що особа має соціальну підтримку, якої логічно можна очікувати.
Ми культивуємо почуття і формуємо емоційні звички. Змінюючи судження, можна змінити почуття. Змінити можна практики і звички, а разом із тим і почуття. Всі наші почуття можна регулювати. Те, що ти відчуваєш, досить незначною мірою є предметом вибору саме тут і зараз — це результат схильностей, як вроджених, так і набутих, і низки рішень, що охоплюють певний період часу. Ти не несеш відповідальність за те, що маєш схильність почуватися самотнім, але ти відповідальний за те, як даєш собі раду з цією схильністю. Отже, ти теж — принаймні частково — відповідаєш за власну самотність. До цієї теми ми ще повернемося у розділі 8.