Гіпотеза про нейропсихічні механізми функціонування рівнів соціального розвитку діяльнісної здібності індивіда

Істинна ідея, як магніт, здатна з купи різноманітних фактів притягати до себе лише „залізні”. Петро Анохін

Інформація про ієрархію соціальних чинників, що визначають ієрархію спонукань до трудової діяльності, розкриває нам як сутність вимог суспільства (процес вектора „"0” на рис.

На жаль, навчальний процес у школі, що існує, не лише не сприяє розвитку осо- бистісного - третього - рівня діяльнісної здібності учнів, але й руйнує задатки до нього. Тому будь-яке суспільство змушене знову й знову відшукувати засоби та спо­соби, за їхньою суттю паліативні, для компенсації недоотриманих особистісних зді­бностей випускників школи, яких вимагає життя. Це, наприклад, сітки тарифних ставок і посадових окладів з надбавками й відрахуваннями, ревізійні комісії, рефор­мування школи в тих або тих її ланках, функціонування ієрархічної системи судових органів і системи пенітенціарних закладів, що є надто дорогим, але малоефективним, оскільки не відновлює відсутні в людини здібності.

Щоб учень міг керуватися запропонованою інформацією в самовдосконаленні влас­ної діяльнісної здібності, а суспільство - у перетворенні наявної школи в нову, їй треба надати форму концепції. Для цього необхідно зробити четвертий, завершальний, крок в осягненні таїни рівневості соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда й соціально-психічної сутності табу на її осягнення в індивідуальній і суспільній свідо­мості.

Зробити четвертий крок нам допомагають дослідження О. О. Ухтомським реф­лекторно-домінантних механізмів нервової системи й дослідження Д. М. Узнадзе механізмів фіксованої й нефіксованої установки психіки людини [45, с. 69 - 90]. Не вдаючись у деталі, звертаємо увагу на той факт, що результати їхньої роботи, з одно­го боку, навдивовижу доповнюють один одного, а, з іншого,- так само дивовижно взаємодоповнюються результатами дослідження проблеми діяльності О. М. Леон- тьєвим та О. Г. Асмоловим.

На підставі ідей Д. М. Узнадзе, О. Г. Асмолов обґрунтовує гіпотезу „про ієрархічну рівневу природу установки як психологічного механізму стабілізації діяльності” [5, с. 62] й висловлює суттєві міркування щодо розвитку й удосконалення діяльнісної здібності індивіда. Здійснімо конструктивний аналіз його суджень, щоб з'ясувати позитивні аспекти теорії установки й неточності його уявлень про сутність процесу соціального дозрівання інтелекту індивіда, які припадали на кінець 70-х років ХХ ст.

О. Г. Асмолов починає розглядати ієрархію рівнів установки не знизу - від опера­ційної, а зверху - від смислової: „Смислова установка може бути як усвідомлюваною, так і неусвідомлюваною. Досліджуючи функції смислової установки в регуляції ді­яльності, недостатньо обмежитися вказівкою на те, що смислові установки можуть бути усвідомлені. Більш значимим для розуміння природи смислової установки стає питання: чи достатньо „означення” смислової установки для її зміни, зсуву? Чи може відбутися зміна смислової установки під безпосереднім впливом вербальних засо­бів? Відповідаючи на ці питання, ми маємо вказати на важливу особливість смислових установок. Вона полягає в тому, що зсув смислових установок завжди зу­мовлений зміною відображуваних в особистісному смислі реальних життєвих став­лень особистості до дійсності, які виражають у діяльності смислові установки” [5, с.

Продовжуючи осмислювати проблему, О. Г. Асмолов звертає увагу на органічний взаємозв'язок мотивів діяльності, особистісного смислу, смислової установки й сис­теми суспільних відносин, яка їх породжує. „Зміна смислової установки завжди опо­середкована зміною діяльності й мотиву діяльності, оскільки особистісний смисл і смислова установка невіддільні від системи ставлень людини до світу, яка їх поро­джує. Лише за умови перебудови мотивів діяльності відбувається перебудова загаль­них смислових установок” [5, с. 75]. Для зміни смислової установки необхідна цілісна перебудова всіх взаємозв'язків людини зі світом.

О. Г. Асмолов усвідомлює, що аналіз проблеми установки має не лише теоретичний, але й практичний, виховний характер. Він доходить висновку про те, що об'єктом виховання є сфера смислів. „Психологічним об’єктом виховання є смислова сфера особистості, система особистісних смислів і смислових установок, які реалізують їх у діяльності. З такого розуміння психологічного об'єкта виховання випливає, що перевиховання особистості завжди йде через зміну діяльності, а тим самим і через зміну смислових установок і в принципі не може здійснюватися за допомогою впли­вів чисто вербального характеру” [5, с. 75]. Отже, об'єктом виховної роботи є сфера смислів, які можуть змінюватися лише під впливом зміни діяльності, в яку задіяний індивід.

Продуктивними є роздуми О. Г. Асмолова щодо причин зміни установок різного рівня. „Лише установки цільового й операційного рівнів зазнають прямого впливу різноманітних інструкцій. Шляхи зміни установок смислового рівня й установок рів­нів, що лежать нижче, докорінно відрізняються один від одного: смислові установки особистості перевиховуються, а цільові й операційні установки перевивчаються” [5, с.

Незважаючи на суттєві досягнення в розумінні ролі установок у життєдіяльнос­ті індивіда, О. Г. Асмолов у своєму дослідженні повторює помилки свого вчителя О. М. Леонтьєва, а саме не виходить за межі психіки в соціум - у систему суспільних відносин, у якій і здійснює свою життєдіяльність індивід, хоча й згадує про неї. Він не робить предметом аналізу проблему, коли одну й ту саму форму життєдіяльності, скажімо, виконання тих самих посадових обов'язків, можна здійснювати по-різному залежно від того, якого рівня установка є панівною в психіці індивіда - чи то як ланцюг одноманітних або різноманітних приписуваних операцій, які змінюють одна одну, чи то як здійснення цілеспрямованих дій, які складаються з операцій, чи то як виконання різноманітних діяльностей, які реалізують сенс його життя, чи то як справу життя, здійснення призначення - долі.

Ми формулюємо гіпотезу про те, що в кожному з цих чотирьох варіантів здійснен­ня тієї самої форми життєдіяльності, які вибудовуються один щодо одного ієрархіч­но відповідно до ієрархії установок, які їх стабілізують, рефлекторно-домінантний механізм нервової системо-структури головного мозку діячів, який забезпечує їхнє здійснення, буде різним за ступенем складності. Причому закріплюється кожен рі­вень установки в рефлекторно-домінантному механізмі нервової системо-структури мозку індивіда доволі стійко, так що словесною командою, як зауважує О. Г. Асмолов, неможливо замінити панівну в психіці індивіда операційну установку на панування установки цільової, а тим більше викликати панування установки смислової, яка ці­кавить усіх нас і суспільство загалом. Для такої заміни або підйому панівної в пси­хіці індивіда установки необхідна зміна (підйом) спонукання до діяльності: замість стимулу або мотиву необхідно викликати, тобто актуалізувати, його особистісний інтерес.

Ми підійшли до осягнення причини табу на пізнання тайни рівневості соціально­го дозрівання діяльнісної здібності індивіда. Кожному зацікавленому в удосконаленні власних здібностей учневі необхідно знати, що стійкість психічної установки індивіда на той або той спонукач до життєдіяльності визначається й підкріплюється, так би мо­вити, з двох боків: знизу, або з внутрішнього боку - з боку нейрофізіологічного, реф­лекторно-домінантного механізму, який забезпечує збереження й функціонування установки, і зверху, або із зовнішнього боку - з боку суспільства, в яке він включений своєю життєдіяльністю і яке наповнює її (установку) людським змістом і спрямовує її функціонування.

Проаналізуємо деякі ідеї О. О. Ухтомського про сутність і роль домінанти в жит­тєдіяльності індивіда. Передусім уточнімо зміст цього поняття: „Домінанта як за­гальний робочий принцип центрів полягає в тому, що частково під впливом вну­трішніх гормонів організму, частково під рефлекторним впливом іззовні в нервовій системі утворюються осередки підвищеного збудження, які саме з огляду на їхню підвищену збудливість полегшено реагуватимуть на найрізноманітніші й віддалені подразнення...” [46, с. 34]. Отже, домінанта - це осередок збудження в корі головного або спинного мозку, який формується під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Досліджуючи механізм виникнення домінанти, О. О. Ухтомський доходить висновку, що вона створюється шляхом накопичення збудження в певній частині спинного або головного мозку за рахунок гальмування інших центрів [46, с.

О. О. Ухтомський довів, що формування домінанти завжди супроводжується ви­никненням в укорі головного мозку інтегрального образу, який фіксується в пам'яті. Домінанта може зникнути, а образ залишається в пам'яті. Відновлення в пам'яті образу веде до відновлення домінанти. Осмислюючи роль домінанти в роботі кори головного та спинного мозку, фізіолог уводить поняття „орган” і пише, що домінан­та - це динамічний, фізіологічний орган нервової системи, який є поєднанням збу­дження й гальмування, причому поточні збудження зміцнюють попередні і ще біль­ше гальмують раніше загальмовані ділянки [46, с. 72, 84].

Домінанта, за О. О. Ухтомським, є чинником поведінки. Саме на підставі домінанти формується поведінка живого організму й зокрема людини. Виходячи з цього зв'язку, учений ставить завдання - зрозуміти закономірності поведінки, спираючись на ме­ханізм домінанти. „Сурова істина про нашу природу в тому, що в ній ніщо не прохо­дить безслідно і що „природа наша роблена”, як висловилася одна древня мудра лю­дина. Із слідів того, що минуло, виростають домінанти та спонукання теперішнього, для того щоб визначити майбутнє. Якщо не оволодіти вчасно зачатками своїх домі­нант, вони заволодіють нами. Тому, якщо треба виробити в людині продуктивну по­ведінку з визначеною спрямованістю дії, цього досягають щохвилинним, неусипним культивуванням необхідних домінант. Якщо в окремої людини не вистачає для цього сил, цього досягають суворо побудованим побутом” [46, с. 106]. У цьому твердженні прекрасно відображено взаємозв'язок внутрішнього боку життєдіяльності індивіда та його зовнішнього буття. Домінанти в нервовій системі головного мозку форму­ються під впливом переконань самої людини та під впливом зовнішніх умов.

Механізм домінанти для О. О. Ухтомського був не лише теорією, яка пояснює ме­ханізм роботи мозку, але й законом життя, який він рекомендував покласти в основу практичних взаємин між людьми. Вихована людина має сприймати іншу людину не на рівні абстрактного гуманізму, а бачити людину в усій її конкретності, тобто зрозу­міти її домінанти. „Уміти конкретно підійти до кожної окремої людині, уміти ввійти в її шкаралупу, зажити її життям, зрозуміти її вихідні точки, які її визначають, зрозу­міти її домінанти, пристати до її погляду - ось завдання” [46, с. 90]. Людина, форму­ючи в себе домінанту на іншу людину, долає індивідуалістичну психологію й формує себе як особистість. „Лише там, де ставиться домінанта на особу іншого як на най­дорожче для людини, уперше долається прокляття індивідуалістичного ставлення до життя, індивідуалістичного світорозуміння, індивідуалістичної науки. Оскільки лише з огляду на те, наскільки кожен із нас долає самого себе та свій індивідуалізм, самоспирання на себе, йому відкривається обличчя іншого. І з цього моменту, як від­кривається особа іншого, сама людина вперше заслуговує, щоби про неї заговорили як про особу” [46, с. 90]. Отже, уміння сформувати в себе домінанту на іншу людину є основою вихованості, основою того, що про таку людину можна говорити як про особистість.

Якщо для О. М. Леонтьєва особистість починається з усвідомлення спонукань влас­ної поведінки, то для О. О. Ухтомського - з того моменту, коли людина наважується на культивування власної домінанти, стає „на шлях вирощування домінанти, уперше здобуває те, що можна в ній назвати особою” [47, с. 255]. Учений доходить висновку: пе- реструктурувати свою домінанту на іншого - це не лише важке завдання, це внутрішня революція: „Звільнитися від свого Двійника - ось надзвичайно важке, але й найнеобхід- ніше завдання людини!” [47, с. 255]. Свої міркування про домінанту О. О. Ухтомський поєднує з роздумами Канта: людина з домінантою на іншого ніколи не використовува­тиме іншу людину як засіб, а завжди ставитиметься до неї як до мети [47, с. 255].

У процесі аналізу механізму домінанти О. О. Ухтомський доходить фундаменталь­ного висновку: кожна людина є заручником своєї домінанти, не здатна її змінити, тобто є її „рабом”. Механізм домінанти є посередником у взаємодії людини зі світом. Кожна людина сприймає світ крізь призму своїх установок і домінант. На підставі теоретичних положень О. Г. Асмолова й Д. М. Узнадзе про установку та теорії до­мінанти О. О. Ухтомського формулюємо таку гіпотезу: установки й домінанти в ін­дивідів різного рівня розвитку діяльнісної здібності різні, тому процес сприйняття й пізнання світу принципово відрізнятиметься.

Індивід залежного рівня розвитку з огляду на примітивність свого внутрішнього світу сприйматиме соціум та інших людей крізь призму механізму задоволення [10, с. 98]. Зовнішній світ ділитиметься на те, що не приносить задоволення, і те, що при­носить задоволення, тобто буде чорно-білим. Індивід посереднього рівня здібностей, орієнтований на вигоду, сприйматиме соціум та окремих людей винятково з позиції вигоди: „А що це мені дає ?” і житиме за принципом реальності [10, с. 113 - 116]. Усе багатство людських відносин для залежної та посередньої людини залишається за межами її сприйняття й розуміння.

Індивід особистісного рівня розвитку, спонукуваний інтересом іншої людини, зда­тен побачити, зрозуміти її та надати їй допомогу. Особистості не треба виходити за межі своїх установок і домінант, оскільки вони в неї ще до контакту орієнтовані на іншого. Критерієм вибору є принцип цінності [10, с. 122, 128 - 136]. Особистість за­лишається вірною власним цінностям, незважаючи на безнадійність свого становища.

Геній з його установкою на ідеал сприймає життя й реальність у контексті минуло­го, сучасного й майбутнього, тобто з урахуванням накопиченого культурою досвіду та сенсу буття людини.

З урахуванням цих міркувань наступна думка О. О. Ухтомського наповнюється конкретним змістом: „Наші домінанти, стоять між нами та світом, між на­шими думками й дійсністю” [47, с. 253]. Домінанта стабілізує внутрішній світ люди­ни, вона робить поведінку людини стійкою й передбачуваною. Сприйняття подій та інших людей здійснюється крізь призму творчого переживання. Геній усвідомлює недосконалість цього світу, але своєю діяльністю та способом життя намагається по­зитивно впливати на нього.

О. О. Ухтомський цілісно підійшов до дослідження ролі домінанти. Він пише, що наше буденне й таке звичне прагнення до спокою, самозадоволення - теж продукт до­мінанти. Консерватизм домінанти, зауважує О. О. Ухтомський, не лише проявився на буденному рівні, рівні спілкування, але й проник у науку [47, с. 265]. Через обмеженість людських установок і домінант сутнісні аспекти буття проходять повз людину, повз її свідомість. „Безцінні речі й безцінні ділянки реального буття проходять повз наші вуха й наші очі, якщо не підготовлені вуха, щоб чути, і не підготовлені очі, щоб бачити...” [47, с. 254]. Виникає питання: що розуміти під безцінними ділянками людського буття? З погляду О. М. Леонтьєва, О. Г. Асмолова, концепції чотирьох рівнів розвитку діяль­нісної здібності людини уточнимо цю думку О. О. Ухтомського. Слух, зір, свідомість більшості людей не готові до сприйняття особистісних смислів, моральних норм, кла­сичної культури й загальнолюдських цінностей, оскільки мають егоцентричну орієн­тацію. Людина залежного й посереднього рівнів розвитку може мати інформацію про загальнолюдські цінності, але не сприймає їх як особисту цінність.

О. О. Ухтомський провів паралель між формуванням домінанти на іншого та від­криттям Миколою Коперником факту обертання Землі навколо Сонця [47, с. 255]. Можна вважати це завищеною думкою вченого про власне відкриття, але ми так не думаємо. О. О. Ухтомський наводить приклади з геніальних творів Пушкіна, Тол­стого, Достоєвського, Чехова, Пришвіна, у яких поведінка героїв була підкорена конкретним домінантам. Безумовно, необхідно ще досліджувати зв'язок між домі­нантою, поведінкою, способом думок і рівнем мислення людини. Але мислитель ге­ніально побачив цей зв'язок! „Які домінанти людини, такий і її інтегральний образ світу, а який інтегральний образ світу, така поведінка, такі щастя й нещастя, таке обличчя її для інших людей” [47, с. 264].

Ця проблема вимагає міждисциплінарного підходу філософів, психологів, педа­гогів, нейрофізіологів. Шкода, що такі дослідження не проводять. Тому одна із цілей цього розділу книги - компенсувати цей недолік.

О. О. Ухтомський розкрив сутність механізму дії домінанти: вона працює на осно­ві механізму самовиправдання, а логіка (на яку ми так часто покликаємося як на абсолютний аргумент) є інструментом психологічного самозахисту, жалюгідною прислужницею. Виходячи з цієї думки, учений рекомендує не вступати в суперечки й дебати, оскільки, якщо склалася домінанта, її не подолати словами й переконан­нями. Слід очікувати, що вона сама себе подолає досвідом. Тому домінанта завжди самовиправдовується, і логіка - слуга її. Незважаючи на те, що домінанта з метою самозбереження сама себе виправдовує, учений ставить перед людиною завдання оволодіти своєю домінантою, уміти її контролювати. Якщо людина хоче управляти власними емоціями й почуттями, вона повинна „виховувати цю домінанту, ретель­но доглядати її, слідкувати за тим, щоб вона не перезбуджувалася...” [46, с. 89].

На жаль, трапляється так, що іноді інші люди оволодівають нашими домінантами. У такому випадку вони отримують механізм впливу на нашу поведінку та внутріш­ній світ. Окультурювання домінант було для О. О. Ухтомського стратегічною умовою освоєння людського досвіду, поведінки й навіть сфери інтимного життя. „Щоб ово­лодіти людським досвідом, щоб оволодіти самим собою й іншими, щоб спрямувати у визначене русло поведінку й саме інтимне життя людей, треба оволодіти фізіоло­гічними домінантами в собі самих і в тих, хто нас оточує” [46, с. 48].

Учення О. О. Ухтомського про домінанту допомагає зрозуміти причину табу на проблему рівневості соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда в суспіль­ній та індивідуальній свідомості на рівні фізіології. Ця причина полягає в тому, що домінанта працює за принципом самозбереження, самовиправдання егоцентричних і групоцентричних установок переважної більшості членів суспільства будь-якого народу, під які створюють і вдосконалюють різноманітні регулятори взаємозв'язків між ними. Страшно навіть подумати про те, що всі ці партійні лідери й депутати, ди­ректори та президенти, журналісти, публіцисти та юристи, професори й академіки, не говорячи вже про так званих простих людей, блукають у соціумі в умоглядній тем­ряві, не розуміючи, „куди тягне нас рок подій”, не здатні знайти й указати своїм на­родам вихід з глухого кута, тому що якщо хтось із них і шукає його, то шукає не там, де він є насправді. Ніби це не про їхні предтечі дві тисячі років тому, а про них самих на початку третього тисячоліття сказано: „Залиште їх, вони - сліпі вожді сліпих; а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мт., 15, 14). Говорити ж публічно про нездатність відомих діячів і простих громадян не лише непристойно, оскільки неприємно й марно, але й дуже небезпечно в усіх відношеннях. А тому - табу...

Такі міркування про місце й роль домінанти в житті людини й суспільства мо­жуть викликати серйозні заперечення та звинувачення у фізіологічному детермі­нізмі, а тому зробимо кілька зауважень. Чим нижчий рівень розвитку здібностей людини, тим більшу роль відіграє домінанта. Чим вищий рівень розвитку здібнос­тей, тим більшою мірою людина володіє своїми домінантами. Осмислюючи вчення О. О. Ухтомського про домінанту, зазначимо, що він поставив, але не розв'язав про­блему подолання „прокляття індивідуалістичного ставлення до життя”, а саме як лю­дині оволодіти егоїстичними домінантами в собі й у тих, хто її оточує. (Покладатися на те, що егоцентрична та групоцентрична домінанти „самі себе подолають досвідом”, надто ненадійно, непрактично, оскільки відбувається таке випадково й доволі рідко). При цьому слід відзначити заслугу О. О. Ухтомського. Він сформулював методоло­гічний підхід до подолання егоцентризму в поведінці людини - оволодіння власними егоцентричними домінантами, хоча не запропонував механізму їх подолання.

З'ясування природи людських якостей і здібностей у їхньому співвідношенні з матеріальним субстратом має величезне загальнолюдське значення. Намагаю­чись установити взаємозв'язок між психічними й нейрофізіологічними процеса­ми, В. Б. Швирков, покликаючись на засновника теорії функціональної системи П. К. Анохіна (1898 - 1974), пише: „Для побудови повної природничо-наукової кар­тини діяльності мозку необхідно не злиття або ототожнення фізіологічного та пси­хічного, а такий „концептуальний міст”, який дозволив би зіставляти поняття двох наук і бачити за психологічними феноменами фізіологічні механізми” [55, с. 214]. Звичайно, для розв'язання цього завдання потрібні зусилля великого творчого ко­лективу й, можливо, новий поняттєвий апарат.

На нашу думку, таким „концептуальним мостом” може стати концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності, і для цього є вагомі аргументи.

По-перше, в нейрофізіології встановлено, що 97% нейронів звичайної людини не працюють у процесі життя. Формування нових функціональних зв'язків і систем здійснюється не на підставі активізації тих 3%, які вже працюють, а шляхом заро­дження нових нейронних зв'язків, які не були раніше задіяні. Такий механізм роз­витку нейронів привів до того, що прогресивна еволюція пішла шляхом збільшення обсягу мозку [56, с. 201].

По-друге, ще в 1978 р. В. Б. Швирков експериментально встановив, що в „здій­сненні різноманітних поведінкових актів беруть участь різні нейрони...” [55, с. 110], а нейрони гіпокампу відповідають за послідовність поведінки й вибір одного рішен­ня з кількох альтернатив [55, с. 124], тобто в мозку людини є окремі ділянки, які від­повідають за ту або ту поведінку.

По-третє, установлено, що активність нейронів у поведінковому акті не хаотична, а організована, отже, це приводить до досягнення результату. Ця організація поля­гає передусім у відборі та включенні у функціональну систему поведінкового акту нейронів з „потрібними” функціями та у вилученні елементів із „зайвими” функ­ціями [55, с. 125]. Зрозуміло, що пізнання будь-якого механізму відбору становить суттєвий інтерес для нейрофізіології. У процесі експериментів було встановлено, що вибір поведінки здійснюється у взаємодії пам'яті, мотивації й зовнішньої інформації [55, с. 125], які є інформаційними категоріями, що характеризують відносини орга­нізму із середовищем. Особливо цінною в цих висновках є вказівка на роль моти­вації (спонукань до діяльності - системотворчих елементів у структурі діяльнісної здібності), яка відіграє вирішальну роль в активації нейронів [55, с. 129].

По-четверте, уточнюючи свої уявлення про роботу нейронів, В. Б. Швирков у 1990 р. доходить висновку: „По суті, потреби організму загалом - це трансформо­вані потреби його нейронів” [56, с. 201], тобто нейрофізіолог виявив фундамен­тальний зв'язок між потребами організму та будовою нейронів, а точніше, те, що потреби організму зумовлюють органічну зміну нейронів та їхньої спеціалізації. Цей взаємозв'язок дозволив нейрофізіологам установити, що серед нейронів існує поведінкова спеціалізація, яка закріплюється в їхніх генетичних і нейрохімічних особливостях [56, с. 201].

На основі наведених нейрофізіологічних фактів і наукової інформації формулю­ємо гіпотезу: кожен рівень розвитку діяльнісної здібності індивіда закріплюється у визначених нейронних структурах, які мають різні генетичні й нейрохімічні осо­бливості. З урахуванням досягнень нейрофізіології й нашої гіпотези скажемо, що якщо індивід у процесі своєї соціалізації сформований як людина першого рівня роз­витку діяльнісної здібності (залежна) почне освоювати другий рівень власних зді­бностей, то це відбуватиметься не за рахунок задіяних нейронів, а за рахунок вклю­чення в процес навчання нейронів „запасу”. Такий механізм розвитку приводить до того, що старі нейронні зв'язки не знищуються, а над ними нашаровуються нові. Аналогічний процес відбуватиметься й у тому випадку, коли індивід посереднього рівня розвитку захоче освоювати третій - особистісний - рівень діяльнісної здібнос­ті, особистісний спосіб життя.

Якщо сформовані нові нейронні системи через якийсь проміжок часу (з причи­ни змін взаємин із середовищем) виявляються незадіяними, то це призводить до того, що сформована нейронна мережа, продовжуючи органічно існувати в струк­турі мозку, втрачає свою активність і перестає функціонувати. Так, В. Б. Швирков пише: „Тривала незадіянність раніше сформованих систем може, вочевидь, призво­дити до послаблення зв'язків між нейронами й тим самим до меншої конкуренто- здатності системи, хоча повне „стирання” системи з пам'яті можливе, вірогідно, лише у випадку загибелі відповідних системоспецифічних нейронів” [56, с. 204]. Стосовно поведінки людини це означає, що якщо індивід, знаходячись на особистісному рівні розвитку своєї діяльнісної здібності, не зміг морально й інтелектуально протистоя­ти деструктивному впливу середовища, то на нейрофізіологічному рівні це призведе до згасання відповідних нейронних зв'язків, а можливо, і до їхньої загибелі. Отже, моральна та психологічна деградація не проходить безслідно й відбивається на ней­рофізіологічному рівні.

Осмислюючи той факт, що звичайна людина використовує лише 2 - 3% нейронів, В. Б. Швирков стверджує, що „саме різноманітність нейронів „запасу” й визна­чає різноманітність потреб людини та її постійне прагнення до самореалізації, тоб­то якнайповнішого використання нейронів «запасу»” [56, с. 208]. Таке трактування взаємозв'язку самоактуалізації з наявністю величезної кількості нейронів „запасу” дозволяє дати наукове обґрунтування висновку Дж. Келлі про те, що поведінку лю­дини ніколи не можна до кінця передбачити. У людини завжди є шанс вийти за межі нейронних мереж, що склалися, саме тому, що в її мозку величезна кількість - 97% - незадіяних нейронів, що відкриває їй шлях до самореалізації через розвиток власних здібностей до особистісного рівня.

На основі експериментальних свідчень було встановлено, що на активність нейро­нів суттєво впливає зовнішня інформація про майбутню подію [55, с. 177]. Цей факт ще не став предметом філософсько-світоглядного осмислення. Висловимо кілька зауважень. По-перше, науково підтверджено, що існує детермінація майбутнім. По­друге, закономірно виникає питання: що це означає стосовно людини й суспільства? Уважаємо, що ідеал у суспільстві постає найважливішою інформацією про майбут­нє - детермінантою діяльності. Тому відсутність або наявність ідеалу в суспільстві може суттєво впливати на активність нейронів: як гальмувати, так і збуджувати їх. (Факт, що на активність нейронів впливає інформація в суспільстві, пояснює, чому авторитарні й тоталітарні режими суттєво обмежують інформацію). З погляду ней­рофізіології, посередня людина, позбавивши суспільство ідеалу, скоїла злочин, вона загальмувала інтелектуальний розвиток людства. Відсутність ідеалу в навчально-ви­ховному процесі необґрунтовано не лише з психолого-педагогічного, але й з ней­рофізіологічного погляду, оскільки загальмовує активність нейронів усіх учасників навчально-виховного процесу.

Осмислюючи процес формування свідомості людини з погляду нейрофізіології, В. Б. Швирков уводить поняття „одиниця свідомості”, яке трактує як момент єдності людини із суспільством і культурою. Пошук людиною форми такої єдності приво­дить до конкретного результату, який учений називає „зовнішнім системоутворю- вальним чинником”. За умови схвалення соціальним оточенням і попередніми пози­тивними результатами він записується в пам'яті. Зовнішній системоутворювальний чинник, отримавши схвалення, перетворюється на „внутрішній соціальний чинник” [56, с. 209].

Порівняймо роздуми нейрофізіолога В. Б. Швиркова про процес формування сві­домості з нашими уявленнями про розвиток діяльнісної здібності. Діяльнісна зді­бність формується в процесі освоєння соціального механізму життєзабезпечення, що корелюється з поняттям Швиркова „зовнішній системоутворювальний чинник”. Ми стверджуємо, що результат освоєння СМЖ закріплюється в психіці у вигляді установки, у концепції Швиркова це названо внутрішнім системоутворювальним чинником. Отже, між концепцією В. Б. Швиркова та нашою, авторською, існує смис­лова й логічна кореляція.

Ідея структурної організації нейронних мереж набула подальшого розвитку в пра­цях О. В. Соловйова: „Формування нейронної мережної системності в мозку відбу­вається так, що подальший досвід формується, функціонально „надбудовуючись” над попереднім, і таким чином у мозку витримується деякий принцип історизму - знову створені системи, які фіксують новий досвід, формуються на основі „старих” функціональних систем, які фіксують „старий” досвід живих систем” [42, с. 86]. Ви­ходячи з цих міркувань, проаналізуймо нашу ідею ієрархії чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда. Соціальний, когнітивний і життєвий досвід індивіда першого рівня розвитку діяльнісної здібності, що полягає в оволодінні найпростіши­ми виробничими й соціальними операціями, формує нейронні мережні структури першого шару. Подальший розвиток діяльнісної здібності індивіда відбувається не за рахунок удосконалення структур першого шару, а за рахунок включення в роботу нейронів, що „сплять”, із яких формується нейронна мережна структура другого шару, що нейрофізіологічно обслуговує діяльність індивіда другого рівня розвитку діяль- нісної здібності. Сутність нейронних структур другого шару проявляється в здібності освоювати не лише окремі операції, але й технології (як сукупність операцій). Отже, нейронні системи індивіда другого рівня розвитку діяльнісної здібності, орієнтова­ні переважно на задоволення егоцентричних потреб в успіхові, владі, вигоді, містить нейронні мережі першого шару, орієнтовані на задоволення фізіологічних потреб.

Нейронна система особистості, що формується під впливом потреб суспільства, міститиме нейронні системи першого шару (індивіда першого рівня розвитку діяль-

нісної здібності) та нейронні системи другого шару (індивіда другого рівня розвитку).

Нейронна система генія, що формується під впливом потреб цілісного буття люд­ства, міститиме нейронні системи першого, другого й третього шарів. Отже, у мозку людини в принципі може бути одна нейронна система (індивід першого рівня роз­витку діяльнісної здібності); дві нейронні системи, при цьому перша буде частиною другої (індивід посереднього рівня розвитку); три нейронні системи, які містять пер­шу й другу (індивід особистісного рівня), та чотири нейронні системи, які містять першу, другу й третю (геній, містик, пророк, концептуальний персонаж). Вища сис­тема, на думку О. В. Соловйова, виконуватиме щодо нижчої керівні функції [42, с. 87].

Для прикладу розглянемо психіку індивіда третього рівня розвитку діяльнісної здібності, у мозку якого сформовано три нейронні функціональні шари. Виникає пи­тання: яка нейронна система функціонуватиме, а які будуть загальмовані? Відповідь допомагає знайти теорія домінанти О. О. Ухтомського: функціонуватиме та нейрон- на система, у якій знаходиться домінанта.

Якщо домінанта знаходиться в нейронній структурі третього шару, то ця система виконуватиме управлінські функції щодо нейронних систем першого й другого ша­рів і пригнічуватиме потреби, характерні для індивіда залежного й того, що присто­совується. Якщо особистість у якийсь момент життя не зможе протистояти впливу, тиску знеособленого суспільства, то домінанта „перекочує” в нейронний шар друго­го рівня, а можливо, і першого.

Отже, у мозку реально функціонує лише одна нейронна система й саме того рівня, де знаходиться домінанта. Такий висновок заперечує твердження тих опонентів, які вважають, що в одній ситуації індивід проявляє здібності першого рівня розвитку, в іншій - здібності посередньої людини, а в третій може проявляти здібності особис­тості. Зазвичай, індивід у всіх ситуаціях проявляє здібності того нейронного рівня, у якому знаходиться домінанта.

Маючи на увазі твердження Дж. Келлі про те, що реакцію людини ніколи до кінця не можна передбачити, скажемо, що людина, в принципі, може індукувати в себе більш високі здібності й тоді може розпочатися формування нейронного шару ви­щого порядку. Але якщо ці спонтанні зусилля не буде підкріплено свідомими діями, то домінанта повернеться на попередній рівень. Для того, щоби сформувалася ней- ронна структура вищого рівня, потрібні тривалі свідомі й систематичні дії.

На підставі досліджень мозку в сучасних американських лабораторіях Марк Ха­узер пише, що під час розв'язання моральних ситуацій наявна значна активність в області лобних ділянок [58, с. 221]. Інша група американських учених виявила актив­ність передньої префронтальної кори, коли піддослідний мав прийняти моральні рі­шення [59, с. 800]. Уважаємо, що моральні ситуації виникають лише перед індивідом, інтелектуально-психологічний потенціал якого, зазвичай, вищий за посередній. Для залежної й посередньої людини з їхньою егоцентричної орієнтацією таких ситуацій, як правило, не існує. Якщо би схожі завдання довелося розв'язувати індивідам за­лежного й посереднього рівнів розвитку здібностей, активність була би меншою, або її взагалі б не було, або вона була би в іншій ділянці мозку. Результати експериментів, на нашу думку, підтверджують гіпотезу про те, що кожний рівень розвитку діяльніс­ної здібності матеріалізується в певних нейронних структурах головного мозку.

З урахуванням експериментів американських нейрофізіологів ми формулюємо таку гіпотезу: посередня людина не має нейрофізіологічних структур, які би дозво­ляли їй забезпечувати успішну професійну діяльність в інтересах усього суспільства.

Отже, кожен рівень розвитку діяльнісної здібності формує власну нейронну функ­ціональну структуру. Відношення між нейронними структурами повторює відно­шення між рівнями розвитку діяльнісної здібності. Як діяльнісна здібність вищого рівня містить діяльнісну здібність нижчого рівня, так нейронна структура вищого порядку містить нейронні структури нижчого порядку.

Відкриття в галузі нейрофізіології дозволяють зрозуміти всю складність розвитку діяльнісної здібності індивіда. Формування здібностей вищого порядку пов'язане не лише з психологічними процесами (сприйняття, увага, пам'ять, мислення та ін.), але й з фізіологічними процесами формування нейронних функціональних структур ви­щого порядку. У процес навчання „втручається” біологічний чинник, а саме генетич­на схильність нейронних структур до тих чи тих поведінкових і психічних функцій. Підхід до функціонування мозку з погляду структури, рівнів розвитку й функціону­вання діяльнісної здібності відкриває широкі горизонти для досліджень, які підля­гають експериментальному й теоретичному вивченню з філософського, психологіч­ного, педагогічного й нейрофізіологічного боків, але вже сьогодні він дає можливість здійснювати кореляцію понять і систематизувати всю інформацію про людину.

Як не дивно, але правильний механізм розв'язання проблеми розвитку здібностей (подолання егоцентричних домінант) окреслив ще Г. Гегель на початку XIX століття. У курсі „Філософська пропедевтика” для гімназистів молодших класів він пояснює, що людина як істота, здатна до мислення, може подолати свою несвободу, свою за­лежність від обставин, від процесу й продукту праці, від „безпосереднього”, зайняв­ши рефлексивну позицію щодо всього цього й піддаючи себе рефлексії, починаючи зі своїх спонук. З погляду німецького філософа, рефлексія робить людину людиною, скорочує процес пізнання дійсності, допомагає усвідомлювати самого себе, свої якості. Він пише: „Існує тому дуже істотна різниця між тим, коли ти просто являєш собою щось або володієш ним, і тим, коли ти також і знаєш, що ти являєш собою або володієш цим. Наприклад, невігластво, грубість способу мислення чи поведінки - це така обмеженість, мати яку можна, не знаючи, що маєш її. Якщо ж ти піддаєш її реф­лексії, інакше кажучи, знаєш про неї, то ти, без сумніву, знаєш і про те, що проти­лежне їй. Рефлексія є вже перший крок до подолання цієї обмеженості” [11, с. 22 - 23].

Читаючи курс філософської пропедевтики учням молодших класів гімназії, Гегель орієнтував їх на осмислення власних інтелектуальних, моральних якостей і вчинків. Він, говорячи мовою психології й фізіології, учив їх долати власні егоцентричні со­ціально-психологічні установки та примітивні домінанти. Отже, у німецькій школі ще на початку XIX століття знайшли ефективний спосіб, який допомагає розвивати інтелектуально-психологічний потенціал учнів шляхом розвитку рефлексії. У кон­тексті вчення про установку й домінанту цю думку Гегеля слід розуміти як подолан­ня залежності від власних обмежених установок і домінант. Рефлексія над власними обмеженими можливостями та здібностями - це перший крок до їх самопізнання.

Отже, рефлексія, за Гегелем, - це шлях пізнання й розвитку. Вона допомагає люди­ні не лише осмислювати власні спонукання, природні потреби й тим самим підніма­тися над ними, але й усвідомлювати власні життєві цілі. „Рефлексія порівнює різні спонукання та їхні цілі з основною метою індивіда. Цілі особливих спонукань обме­жені, але сприяють, кожна по-своєму, тому, щоби було досягнуто основну мету Рефлексія, отже, повинна порівнювати спонукання, з'ясовуючи, чи споріднені вони з основною метою та чи сприятиме їх задоволення досягненню цієї основної мети. У рефлексії починається перехід від нижчої здібності бажання до вищої. Рефлексую- чи, людина вже не є лише істотою природи, уже не знаходиться у сфері необхідності” [11, с. 23]. Отже, рефлексія в Гегеля не лише основа, але й механізм удосконалення та розвитку людських здібностей.