Основні рівні розвитку діяльнісної здібності індивіда й соціальні чинники, що їх визначають

Особистість є біль, і багато хто погоджується на втрату в собі особистості, оскільки не виносять цього болю.

Микола Бердяев

Постановка питання про якісний і кількісний розвиток та вдосконалення функ­ціонування кожного компонента діяльнісної здібності загалом виводить нас на про­блему основних рівнів якісного розвитку чи, точніше, соціального дозрівання діяль­нісної здібності індивіда.

Ключ до розв'язання проблеми подолання ніким не насаджуваної заборони в сус­пільній та індивідуальній свідомості на наукове осмислення та практичне оволодін­ня фактом рівневості соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда містить­ся в змісті поняття „особистість” та його взаємовідношенні, з одного боку, зі змістом поняття „інтерес”, а, з іншого, - зі змістом поняття „талант”. Що позначають ці по­няття і як вони співвідносяться одне з одним у діяльності індивіда? У спеціальній літературі інколи зміст поняття „інтерес” змішують зі змістом понять „мотив” і „сти­мул”, а поняття „особистість” ототожнюють з поняттям „індивід як свідомий діяч” або з поняттям „свідомість індивіда”, із чого випливає висновок: кожен нормальний свідомий індивід - особистість.

Розглянемо хронологію результатів дослідження чотирирівневості прояву ще кількох суттєвих здібностей індивіда як діяча, продовжуючи перелік, поданий у під­розділі 1.3, щоб з 'їх допомогою підійти до розкриття таємниці (причини) рівневості діяльнісної здібності індивіда.

У 1923 році М. О. Бердяев виділяє чотири „стани”, „напрями людського духу”:

1) варварство, 2) цивілізація, 3) культура, 4) релігійне перетворення [7, с. 82 - 83].

У 1961 році Я. Е. Голосовкер у роботі „Логіка міфу” (опубл. 1987) виділяє чотири типи інтуїції - „імагінативного абсолюту”: 1) чуттєва, 2) інтелектуальна, 3) інтелігі­бельна, 4) інспірація (натхнення) [12, с. 158].

У 1976 році Л. Кольберг виділяє чотири типи моральної орієнтації, які визначають можливі варіанти прийняття рішень: 1) орієнтація на норми, правила, ролі, які скла­лися в суспільстві, 2) орієнтація на наслідки поведінки, 3) орієнтація на відтворення таких базових цінностей людського буття як свобода, рівність, 4) орієнтація на влас­ну совість [Див.: 36, с. 78].

У 1980 році Б. Ф. Ломов і Є. М. Сурков виводять чотири рівні антиципації - по­передження наслідків діяльності: 1) сенсомоторний (попередження операціональне),

2) перцептивний (передбачення), 3) уявний (угадування), 4) розумовий (пророку­вання) [26, с. 244 - 252].

У 1983 році І. С. Льовшина узагальнює типи сприйняття й переживання публікою одного й того самого твору мистецтва й виводить чотири типи споживачів мисте­цтва: 1) ті, які розважаються, 2) правдоподібники, 3) моралісти, 4) естетично орієн­товані [22, с.

У 1986 році К. О. Абульханова-Славська виводить чотири „інтегральні типи” ког- нітивного (пізнавального) мислення: 1) реактивне мислення „спроб і помилок”, 2) установочно-оперативне мислення з короткотерміновими програмами, 3) мислен­ня за пролонгованими програмами без пояснення, 4) мислення за пролонгованими програмами з умінням пояснювати, обґрунтовувати, доводити [2, с. 167].

У 1988 році В. С. Ледньов обґрунтовує чотири ступені оволодіння професією:

1) робітнича професія, 2) середня кваліфікація, 3) вища професійна кваліфікація,

4) наукова кваліфікація [23, с. 295].

У 1988 - 1990 роки (написано в 1976 році) І. О. Акимов і В. В. Клименко запропону­вали нову типологію людей залежно від рівня розвитку ЕПК (енергопотенціал, пси­хомоторика, критичність) людини: 1) раб, 2) споживач, 3) будівничий, 4) творець [3].

У 1990 році Я. О. Пономарьов виділяє чотири етапи розвитку здібності діяти по­думки: 1) здібність розв'язувати словесно поставлене завдання, маніпулюючи пред­метами, 2) маніпулювання уявленнями про предмети, 3) формування плану інте­лектуальних дій на основі повторних дій, 4) аналіз внутрішньої структури задачі й вироблення внутрішнього плану дій щодо розв'язання завдання [39, с. 343 - 344].

У 1990 році Рассел Л. Акофф виділяє рівні гносеологічного оволодіння пред­метом і відповідно чотири способи розв'язання тієї самої проблеми: 1) absolution,

2) resolution, 3) solution, 4) dissolution [4, с. 51].

У 1990 році Ю. М. Чяпяле формулює чотири способи розв'язання винахідницьких завдань: 1) часткова зміна одного елемента системи, 2) повна зміна одного з елемен­тів системи, 3) синтез нової технологічної системи, 4) створення нової галузі техніки або виробництва [52, с. 7].

У 2000 році В. О. Ядов створює диспозиційну теорію особистості на основі ієрар­хічної системи психічних установок. Перший (нижній) рівень утворюють елемен­тарні установки, які формуються на основі вітальних потреб людини. Другий рівень становлять соціальні установки (пізнавальні, поведінкові), які формуються в проце­сі соціальної взаємодії з іншими людьми.

У 2007 році О. Гуменюк на основі аналізу наявних психологічних теорій виділяє три типи цінностей: фрейдисти головною цінністю вважають насолоду, біхевіорис- ти - поведінку, представники гуманістичної психології на вищий рівень ціннісної орієнтації ставлять людину та її життєве щастя [14, с. 111].

Цей список можна продовжити, але достатньо й цих наукових констатувань рів- невості прояву тої або тої здібності, щоби припустити: за ними приховується дея­ка закономірність розвитку й удосконалення діяльнісної здібності індивіда, адже „всяка здібність існує не сама по собі, а лише в конкретній діяльності людини”, поза взаємозв'язками з іншими здібностями „вона може бути лише в голові дослідника, а зовсім не в дійсності” [44, с. 32]. Уважаємо, що цю таємничу закономірність можна пояснити за допомогою методології (шляху розуму) й осягти її можна, з огляду на складність питання, лише зробивши кілька послідовних кроків.

Зробімо перший крок на основі результатів дослідження І. С. Льовшиної. Ствер­джуємо, що в ставленні до твору мистецтва сконцентровано відповідне ставлення до життя. Група реціпієнтів мистецтва, що розважаються, - це індивіди залежного рів­ня розвитку, які з великими зусилями несуть життєвий хрест, а тому їхня психіка та свідомість потребують розваг, оскільки вони втомлюються від трудової й навчальної діяльності. Правдоподібники - це індивіди посереднього рівня здібностей (людина маси), які, прекрасно знаючи життя та його зворотний бік (усе побудовано на ви­годі), вимагають, щоби цю правду життя було відображено й у мистецтві. Між осо­бистостями й моралістами є деяка кореляція. Особистості усвідомлюють, що життя не може бути побудоване на вигоді й насиллі, що в житті мають бути суворі моральні норми й людина зобов'язана їм підкорятися. У іншому випадку життя буде неміцним і рано або пізно зруйнується.

Запропонована І. С. Льовшиною класифікація членів будь-якого суспільства з огляду на стійкість її підстав виводить нас на принципове питання: який відсоток співвідношення груп індивідів у тому або тому суспільстві? З огляду на заборону пи­тання, відповідь на неї завжди являє собою національну таємницю там, де вона є. На початку перебудови СРСР керівники держави спробували трохи відкрити цю таїну публікацією результатів масштабного соціологічного дослідження, предметом якого була проблема - наскільки моральні цінності стали основою життя радянської люди­ни й наскільки вони визначали ставлення людини до праці. Виявилося, що лише 25 - 35 % радянських людей реально були спонукувані моральними цінностями в своїй трудовій діяльності, решта лише на словах визнавали ці цінності [17]. Результати цього соціологічного дослідження провіщали загибель державного соціалізму, однак

Рис. 9. Групування індивідів за способом сприйняття й переживання творів мистецтва (художніх образів суспільних взаємозв’язків) (за І. С. Льовшиною)

ні вчені, ні публіцисти, ні громадськість так і не осмислили їх і, більше того, досі не зрозуміли, що й чому відбулося.

Зміст другого кроку нам підказують результати дослідження Ф. Ю. Василюка: рі­вень соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда зумовлено специфікою переживання ним критичної ситуації, коли йдеться про життя і смерть у перенос­ному або навіть у прямому розумінні цих слів - яке переживання, така й життєва активність, а таких чотири.

Рис. 10. Варіанти стану життєвого світу індивіда, що визначають типи переживання та принципи подолання критичної ситуації (за Ф. Ю. Василюком)

Процес пошуку роботи й виробництво продуктів життєзабезпечення в деякому розумінні є критичною ситуацією. Виходячи з цього, міркуватимемо так: специфіку подолання індивідом внутрішньої критичної ситуації зумовлено відповідними чут­тєво-розумовими уявленнями про продукт (предмет споживання та зв'язок), який йому треба виробити в процесі професійної трудової діяльності в зовнішній про­блемній ситуації. Інакше кажучи, характер спонукання до діяльності визначає пси­хічну „кухню”, а значить, і рівень розвитку діяльнісної здібності індивіда.

Ф. Ю. Василюк формулює цей висновок так: „Центральним, ключовим пунктом у понятті окремої діяльності є питання про мотив. Це, на перший погляд, окреме пи­тання насправді є вирішальним для всієї теорії діяльності, нервом цієї теорії, який згустив у собі її основні онтологічні й методологічні підстави” [10, с. 80]. На жаль, психолог не говорить у своєму дослідженні, які бувають мотиви - спонукання до ді­яльності, чим і як 'їх зумовлено. Свою книгу він завершує зверненням до „представни­ків гуманітарного циклу” - етнографів, істориків, соціологів, філософів, закликаючи „до співробітництва в справі розвитку теорії й практики психологічної допомоги” [10, с. 186]. Цей заклик до сьогодні залишається не почутим, а отже, не розробленим. Для дослідження проблеми спонукань необхідно зробити наступний крок.

Зміст третього кроку нам підказують дослідження проблеми особистості французь­кого філософа Люсьєна Сева й російського психолога О. М. Леонтьєва (1903 - 1979). Перший зробив висновок про те, що досліджувати сутність особистості індивіда як діяча та закономірності його формування й розвитку необхідно таким самим логічним шляхом, яким К. Маркс досліджував закономірності виробництва засобів до життя: „Уважне й об'єктивне вивчення суспільного розподілу праці та обмінів у загальному економічному розумінні цього терміну дає ключ до науки про особистість” [43, с. 311]. Незважаючи на те, що марксистська філософія має деякі недоліки, вона дає ключ до розуміння сутності проблеми особистості. Помиляючись в окремому розумінні осо­бистості й навіть применшуючи її роль в історії, марксистська філософія, разом з тим, містить продуктивний загальнофілософський підхід, а саме: осмислювати особистість необхідно в органічному взаємозв'язку зі структурою суспільних відносин.

Суттєвий крок у розумінні теорії особистості зробив О. М. Леонтьєв. Дослідник підсумовує: особистість індивіда як діяча проявляється в здібності усвідомлювати іє­рархію спонукань (мотивів) до різноманітних видів діяльності за вертикаллю, коли одні з них є смислотворчими, а інші - підлеглими, лише стимулюючими, за умови, що ієрархію діяльностей зумовлено об'єктивною, такою, що історично складається ієрархією суспільних відносин, у які він включається і які відтворює своєю діяльніс­тю. Щоб зрозуміти неминуще значення ідей О. М. Леонтьєва в розробці підходу до визначення поняття „особистість”, як і ту межу в осмисленні проблеми, перед якою він зупинився як філософ та психолог і яку нам необхідно подолати з філософсько- методологічної позиції, щоб цими знаннями можна було керуватися в удосконаленні наших власних діяльнісних здібностей, проаналізуємо його основні досягнення в цій галузі.

Намагаючись розкрити сутність особистості, Леонтьєв-філософ доходить висно­вку, що „реальна основа особистості людини лежить не в закладених у ній генетич­них програмах, не в глибинах її природних задатків і потягів і навіть не в здобутих нею навичках, знаннях і вміннях, зокрема й професійних, а в тій системі діяльностей, які реалізуються цими знаннями й уміннями” [25, с. 185 - 186]. У процесі діяльності людина віддає перевагу одному її виду, а решту відсуває на задній план. Виникає пев­на їх ієрархія, перетинання діяльностей, яке учений назвав „вузлами”. „Ці вузли, їхні ієрархії й утворюють той таємничий „центр особистості”, який ми називаємо „я”; інакше кажучи, центр цей лежить не в індивіді, не за поверхнею його шкіри, а в його бутті ” [25, с. 229]. Психолог зрозумів, що за співвідношенням діяльностей приховано співвідношення мотивів, які він класифікує на смислотворчі та мотиви-стимули [25, с. 202].

О. М. Леонтьєв дійшов ще одного важливого висновку: мотиви діяльності дуже часто не усвідомлюються. „Усвідомлення мотивів є явище вторинне, яке виникає лише на рівні особистості й постійно відтворюється під час її розвитку” [25, с. 205]. Усвідомлення мотивів приводить до утворення смислів, що врешті-решт веде до становлення особистості [25, с. 212]. З наведеної нами пунктиром лінії міркувань О. М. Леонтьєва (співвідношення діяльностей дає ключ до вирішення проблеми осо­бистості, а за співвідношенням діяльностей приховано співвідношення мотивів та їх усвідомлення) видно, що він, на превеликий жаль, не пояснює, що це за суспільні відносини, які їхньою ієрархією визначають ієрархію діяльностей індивіда, а тим са­мим ієрархію його мотивів до життєдіяльності, те, чим і як зумовлено той їхній іє­рархічний рівень серед інших якихось рівнів, на одному з яких індивід у своїй діяль­ності є особистістю, а на інших не є. Це дуже важливі питання, до пошуку відповідей на які нас методологічно підвів О. М. Леонтьєв, і в цьому його неминуща заслуга.

Підводячи підсумки третього, вирішального кроку, відзначимо таке. Той або той іє­рархічний рівень здібності індивіда відчувати предметний суспільний взаємозв'язок між людьми як суспільне взаємовідношення зумовлено рівнем практичного свідо­мого освоєння ним суспільного „механізму” життєзабезпечення народу й індивіда, зокрема і його самого. Для молодої людини, яка росте й розвивається, суспільним „механізмом” життєзабезпечення є ієрархізована системо-структура трьох основних (базисних) форм економічних відносин (відкрита й досліджена К. Марксом): 1) від­носини розподілу й отримання (засобів праці, зокрема професій та засобів життя); 2) відносини обміну й управління (виробництвом і розподілом засобів праці та засо­бів життя); 3) відносини власності й володіння (засобами, процесом і результатом - продуктом виробництва) [32, с. 17 - 36].

Ці відносини завжди „працюють” у суспільстві цілісно, у взаємозв'язку настільки, що 'їх порівнюють у цьому аспекті із взаємозв'язками між органами біологічного ор­ганізму, наприклад, людини, і разом з тим вони „працюють” настільки специфічно й автономно, що в суспільстві створюються для забезпечення їх „роботи” спеціаль­ні заклади, у яких працюють професіонали. Індивід стає людиною - свідомим чле­ном суспільства - шляхом усвідомлення своїх життєзабезпечуючих взаємозв'язків з іншими людьми. Рівень практичного освоєння індивідом суспільного „механізму” життєзабезпечення зумовлено сформованою в його психіці установкою на відповід­ну йому форму економічних відносин, яка закріплюється в рефлекторно-домінант­ному органі нервової системо-структури його головного мозку та, своєю чергою, ви­значає рівень його спонукань до діяльності. Опишемо механізм функціонування цих взаємозв'язків у процесі трудової діяльності індивіда за основними рівнями.

Складність основ суспільного життя, фундамент якого утворюють виробничі від­носини, іменовані нами соціальним механізмом життєзабезпечення (СМЖ), відкри­вається індивідові, який поступово включається в нього, не одразу й не в усій повно­ті, а поступово. Зазначимо, що освоєння СМЖ відбувається одночасно з освоєнням відповідної культури: матеріальної, політико-правової, духовної. Якщо із цілісно­го СМЖ індивід засвоїв лише частину - відносини розподілу й отримання (щоби жити, треба отримувати за визначеними нормами деяку частину матеріальних благ), то лише ці відносини й будуть дійсним базисом його діяльності, свідомості та зді­бностей. Діяльнісно освоєну частину механізму життєзабезпечення буде закріпле­но у свідомості індивіда у формі психологічної установки - стимулу, спонукуваний яким індивід відчуває залежність від інших людей, страждає від цієї несвободи, під­коряється їй або бунтує проти неї в прагненні „вибитися в люди” - він „раб” власної соціально-психічної незрілості [33, с. 43]. У нас він отримав назву „залежний”, або індивід першого рівня розвитку діяльнісної здібності. Спонуканням до діяльності є зовнішній стимул винагороди або покарання, здібність мислити процес життєза­безпечення, а разом з тим і будь-який інший процес, у нього одновимірна, лінійна, причинно-наслідкова: зробив - отримав, не зробив - не отримав. Індивід цього рів­ня розвитку здібностей може бути суб'єктом діяльності дуже обмежено й переваж­но в зовнішній діяльності. Загалом можна сказати, що він не знаходить себе в бутті й суб'єктом діяльності бути нездатний.

З тих або тих причин індивід може діяльнісно засвоїти наступний ступінь СМЖ - від­носини обміну й управління. Щоби жити, краще не отримувати з чужих рук матеріальні блага за визначеними нормами, а бути причетним до сфери управління й обміну та са­мому встановлювати норми отримання благ як для інших людей, так і для себе самого. Психічне відображення цього факту закріплюється у свідомості індивіда у вигляді уста­новки, яка отримала в нас назву „мотив”. Спонукуваний мотивом внутрішнього праг­нення мати вигоду, індивід відчуває відчуження від суспільного зв'язку з іншими людь­ми, відчуваючи при цьому страх небезпеки викриття власної сутності або нудьгу від втрати й незнаходження сенсу власного життя - він пристосуванець до власної діяль­ності, або індивід другого рівня розвитку діяльнісної здібності. Х. Ортега-і-Гассет цьому типу людини дав назву „людина маси”, або посередня людина, Ф. Достоєвський - біс [15], Д. Мережковський - хам [34], В. Соловйов - антихрист [41], К. Маркс - відчужений, В. Ленін - холуй [24, с. 40]. Здібність осмислювати процес життєзабезпечення, а разом із тим і будь-який інший процес у нього двовимірна, що дозволяє йому мислиннєво охо­пити процеси обміну-управління у співвідношенні з процесами розподілу-отримання на основі пристосування до наявної соціально-психологічної ситуації.

Здібність людини посереднього рівня розвитку бути суб'єктом діяльності теж об­межена. Вона здатна бути такою в усіх сферах життєдіяльності суспільства, але діє в межах заданих принципів, теорій, технологій. З огляду на те, що цей тип людини за­ймає відчужену позицію стосовно життя, вона теж не знаходить себе в бутті. Спіль­ним для індивіда залежного й посереднього рівнів розвитку діяльнісної здібності є те, що вони не присутні в бутті, не укорінені в ньому. Їхнє буття у світі знеособлене.

Індивід у своєму поступальному розвитку може засвоїти процес життєзабезпе­чення на рівні відносин власності, які визначають еквівалентність обміну, а також способи й кількість отримання матеріальних благ. Освоєний механізм життєзабез­печення буде закріплено в психіці у формі установки - інтерес, у межах якого здій­снюватиметься вся його внутрішня й зовнішня життєдіяльність. Спонукуваний ін­тересом творити добро, нейтралізувати зло, індивід відчуває повну відповідальність за наслідки своєї діяльності. Він особистість цієї соціальної спільності. Індивід, який піднявся на третій, особистісний, рівень розвитку своєї діяльнісної здібності, по- вною мірою відповідає своєму поняттю.

Здатність осмислювати процес життєзабезпечення, а разом з тим і будь-який ін­ший процес у нього тривимірна, яка дозволяє осмислювати взаємини трьох перемін­них: співвідношення процесів обміну-управління й розподілу-отримання в контек­сті процесу власності-володіння.

Буття особистості полягає в тому, що вона здатна привласнювати смисли, які міс­тяться в культурі. Життя особистості є справді зріле людське існування, оскільки вона вкорінена в буття. Освоєння ступенів СМЖ одночасно супроводжується опа­нуванням духовної культури. Особистість постає як процес і продукт діяльнісного освоєння соціуму й культури.

Установка на цілісне осягнення ієрархічно працюючого соціального механізму життєзабезпечення народу зумовлює в індивіда почуття натхнення під час відтво­рення його діяльнісного предметного суспільного зв'язку з іншими людьми. Спону­канням до діяльності є естетичний ідеал прекрасного, здібність осмислювати процес життєзабезпечення, а разом із тим і будь-який інший процес у нього багатовимірна, вона дозволяє осмислювати (прозрівати) взаємовпливи основних аспектів суспіль­ного виробництва: технологічного, економічного, політичного, правового, мораль­ного, світоглядного, інтегрованих ним рефлексивно в естетичному ставленні. Цей рівень розвитку діяльнісної здібності отримав назву геній, містик [6, с. 339], пророк.

Цікаво порівняти запропоновану концепцію з концепцією особистості в екзис- тенційній філософії українсько-російського філософа М. О. Бердяєва. Передусім за­значимо, що філософ чітко розмежовує поняття „індивід” та „особистість”. Індивід - категорія натуралістична, а особистість - духовна. „Особистості немає без роботи духу над душевним і тілесним складом людини” [9, с. 126], без внутрішніх зусиль, без боротьби за себе. У концепції чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності теж чітко розмежовано поняття „індивід” та „особистість”. Особистість - це продукт ді- яльнісного освоєння не лише соціального, але й культурного та духовного простору.

На думку М. О. Бердяєва, „особистість цілісна, у неї входить і дух, і душа, і тіло” [9, с. 127]. Філософ глибоко розуміє суперечливий характер буття особистості: „Особистість передбачає існування темного, пристрасного, ірраціонального начала, схильність до сильних емоцій та афектів і разом з тим постійну перемогу над цим началом” [9, с. 127]. Буття особистості - це постійне подолання спротиву матерії, са­мообмеження, аскетизм, боротьба з егоцентризмом, подолання спротиву безособис- тісного буття. Особистість - це постійна робота над всіма компонентами діяльнісної здібності: професійними, інтелектуальними, моральними якостями.

У концепції М. О. Бердяєва існування особистості передбачає розвинуте почут­тя реальності, соціальності та здатність вступати в контакти, виходити за межі сво- го улюбленого „я”. Боротьба за свою особистість - це боротьба проти „ячества” [9, с. 132]. У нашій концепції буття особистості передбачено діяльне освоєння соціаль­ного механізму життєзабезпечення, подолання власної економічної, політичної, пра­вової, моральної вигоди та свідоме формування в себе здібності бути спонукуваним інтересом іншої людини: „ти”, „ми”.

М. О. Бердяєв стверджує, що ідея особистості аристократична, при цьому поясню­ючи, що духовний аристократизм не слід плутати із соціальним, родовим, кровним аристократизмом, який успадковують від предків [9, с. 133]. З погляду нашої кон­цепції, духовний аристократизм - це аристократизм особистих інтелектуальних, мо­ральних якостей, вироблених власними зусиллями. Філософ з прикрістю відзначає, що демократизація суспільства дуже часто веде до нівелювання людей, зведення всіх до посереднього рівня [9, с. 133], тобто до 'їхнього знеособлення. Бердяєв пише: „При натуралістичному погляді на світ і людину саме це рішення проблеми особистості найбільш правдоподібне” [9, с. 134]. Але філософ не погоджується з цим висновком і стверджує: „Це не християнський погляд. Усяка людина покликана стати особис­тістю, і їй має бути надано можливість стати особистістю” [9, с. 134]. Але з огляду на те, що люди не вимогливі до свого внутрішнього й зовнішнього світу, своїх учинків, вони самі закривають собі шлях до особистісного буття.

М. О. Бердяєв добре розуміє діалектику рівності-нерівності, чого сьогодні, на жаль, не скажеш про деяких філософів. Він стверджує : „Усі люди рівні перед Богом і по­кликані до вічного життя в Царстві Божому. Цим нітрохи не заперечується глибока нерівність людей у дарах і якостях але рівність особистостей є рівність ієрар­хічна, є рівність різних, не рівних за своїми якостями істот” [9, с. 134]. Порівняймо твердження М. О. Бердяєва з нашими поглядами. Люди рівні, але не рівні за рівнем розвитку їхніх діяльнісних здібностей, однак при цьому до всіх слід ставитися як до особистостей. Філософ уважає, що онтологічна нерівність людей не повинна бути зумовлена їхнім соціальним положенням, „це є викривлення істинної ієрархії”, яку мають визначати „їхні реальні людські якості, переваги й дари” [9, с. 134]. На нашу думку, ці міркування М. О. Бердяєва сягають фундаментального філософського ви­сновку Г. С. Сковороди про рівну нерівність [40, с. 435]. На підставі цього можна зробити висновок, що витоки персоналістичної філософії М. О. Бердяєва - в україн­ській філософії, а тому за своїм духом він український філософ.

М. О. Бердяєв глибоко проник у тайну людського буття: „Саме в особистості зо­середжено тайну буття, тайну творення”, яка одночасно є верховною цінністю [9, с. 138]. Концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда висвітлює те, що спеціально не досліджували філософські та психологічні теорії особистості епохи модерну й постмодерну, а саме принцип духовної ієрархії.

Надзвичайно плідними є погляди М. О. Бердяєва на співвідношення особистості та ідеї, особистості та совісті. Особистість убачає сенс свого існування в служінні ідеї. Життя і смерть заради ідеї - це сходження особистості. У совісті розкривається осо­бистість і через совість вона реалізується.

М. О. Бердяєв, говорячи про взаємини особистості й суспільства, підкреслює, що „особистість залишається верховною цінністю в соціальному житті” [9, с. 140]. Філософ так розкриває 'їхню діалектику: „Не особистість є частиною суспільства, а суспільство є частина особистості” [9, c. 141]. Це твердження філософа здається невідповідним реаль­ності. Але пильний погляд на історію дозволяє за її подіями побачити: історія творить­ся там, де пріоритет належить особистості. Там, де пріоритет належить посередній лю­дині, усе перетворюється в ніщо й суспільство деградує. Історія СРСР - яскравий тому приклад. Обожнення знеособленої народної маси та її пріоритетної частини - пролета­ріату - привело Радянський Союз до знищення. У філософії М. О. Бердяєва чітко про- стежено ієрархічний підхід до розуміння сутності соціально-психологічних якостей людини. Він виділяє три рівні розвитку соціально-психологічних, інтелектуальних і мо­ральних якостей людини: рабський, посередній та особистісний. „Боротьба за особис­тість є боротьба проти рабства, яке було природною участю людини. Людина спочат­ку була рабом природи, потім держави, нації, класу, нарешті, техніки й організованого суспільства. Але реалізація особистості є подолання всякого рабства й оволодіння всім” [9, с. 153]. Між рабським та особистісним знаходиться посередній рівень, рівень „по­середньо-нормальної свідомості”, яка здійснює тиранію стосовно духу та свій примітив і моральну деградацію приймає за норму. „Створюється тиранія „посередньо-нормаль­ної свідомості”, межі якої ототожнюються з межами людської природи взагалі” [8, с. 37]. Розвиваючи свою думку, М. О. Бердяєв пише, що „посередньо-нормальна свідомість” є свідомість природної людини, є зміцнення природного світу як єдино реального і є за­перечення духовної людини, духовного світу, духовного досвіду. Це є міщанська сві­домість цього світу, самодостатність й самовпевненість, яка почувається господарем становища в цьому світі” [8, с. 37].

Узагальнюючи погляди М. О. Бердяєва на проблему особистості, скажемо, що фі­лософ аналізує її в контексті взаємовідношення духовного й матеріального, віддаючи пріоритет духовному началу. Особистість - це вищій рівень буття індивіда, плід його внутрішніх надзусиль, результат подолання природних спонукань. Тому вважаємо, що за основними параметрами (ієрархічний підхід, духовний аристократизм) екзис- тенційна концепція особистості М. О. Бердяєва й авторська не суперечать одна одній. Продовжимо порівняння нашої концепції з тими теоріями особистості, що склалися в психології. О. Гуменюк, конструктивно узагальнюючи різні концепції особистості (А. Маслоу, Г. Олпорта, К. Роджерса, В. Франкла, Е. Фромма), виділяє оптимальний набір особистісних характеристик:

- простота й природність як у поведінці, так і у внутрішньому світі;

- висока точність сприйняття навколишнього світу та його особливостей;

- переважання інтересу до світу, а не до себе, відсутність егоцентризму;

- наявність улюбленої справи, в яку людина вірить і якій цілком віддана;

- об'єктивне сприйняття суспільного життя, людей, а не емоційна оцінка ситуацій і подій;

- джерелом неспокою та страху є об'єктивні соціальні проблеми, а не невротичні уявлення;

- готова змінювати власні погляди й поведінку без непотрібних стресів; не відчуває страху перед невідомим, скоріше, навпаки, її цікавить нове й незвідане;

- має високі творчі здібності в різних сферах;

- відчуває радість і щастя від кожної миті життя; радість від життя поєднується з перспективною метою й вірою в майбутнє, що дозволяє достатньо легко переносити важкі втрати;

- здатна встановлювати глибокі психологічні контакти з іншими людьми, спро­можна на тривале й вірне кохання;

- перевагу в спілкуванні віддає людям чесним, відкритим, які здатні йти шляхом само актуаліз ації;

-філософське розуміння добра і зла, правди і брехні, прекрасного і потворного;

- відсутність інтересу до негативних явищ у житті й мистецтві, навпаки, переважає прагнення вдосконалювати навколишній світ;

- повага до себе та інших, одночасно здатна до філософського гумору й до мудрих вчинків [14, с. 196 - 197].

Порівняльний аналіз основних рис особистості, які виділила О. Гуменюк, і наших уявлень дозволяє зробити висновок про те, що запропоноване розуміння особис­тості на основі концепції чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда не лише не суперечить наявним, але й узагальнює їх.

Осмислення життєдіяльності індивіда в системі базисних відносин з погляду соці­ального механізму життєзабезпечення відкриває принципово новий підхід до розумін­ня соціальних якостей людини та проблеми особистості. Якщо зобразити цю виявлену нами таємну ієрархію рівнів соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда на нашій схемі, то модель людини, яку ми вибудовуємо, набуде такого вигляду (див. рис. 11).

Осмислюючи модель людини, учень як суб'єкт діяльності, опиняється в ситуації со­ціального, психологічного, інтелектуального вибору або, говорячи мовою когнітивної

Рис. 11. Ієрархія рівнів спонукача до діяльності, зумовлена установкою на ієрархізовані форми економічних відносин, яка визначає ієрархію рівнів соціального дозрівання діяльнісної здібності індивіда

теорії особистості американського психолога Джорджа Келлі (1905 - 1967), у ситуації конструктивного альтернативізму. Ця теорія передбачає, що людську поведінку ніколи цілком не можна передбачити. „Детермінізм і свобода - два боки одної монети, два ас­пекти одного ставлення. І це надзвичайно важливо засвоїти людині, чи є вона ученим, чи невротиком, чи тим і тим одночасно!” [20, с. 33]. Поведінку людини, з погляду кон­цепції чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності, деякою мірою визначено, але водночас людина має свободу. Наша концепція орієнтує людину на зрощування себе, тому ми можемо в дусі Дж. Келлі сказати, що детермінізм і свобода органічно поєднані.

Теорія особистості Дж. Келлі стверджує, що людина у власній життєдіяльності орієнтована на майбутнє, а не на минуле або теперішнє. Ці твердження когнітивної теорії особистості поєднуються з нашими уявленнями про те, що в кожної людини є соціогенна потреба бути особистіістю [38, с. 243], лише одна людина вміє створити собі необхідні умови для її реалізації, а інша не вміє, а часом і не хоче.

У людинознавстві ієрархічний підхід до розуміння внутрішніх якостей люди­ни, тобто рівневий підхід до її здібностей, не новий. У психології його розробляли Е. Фромм (два способи існування людини: „мати” і „бути”), К. Роджерс (диференці­йована Я-концепція), А. Маслоу (концепція ієрархії потреб людини).

Концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда повертає у фі­лософську антропологію поняття абсолюту, яке наповнюється не релігійним змістом, а конкретним - соціально-психологічним та інтелектуальним. Ідеалом є індивід тре­тього - особистісного - рівня розвитку діяльнісної здібності, який постає як земна іпостась „безкінечної особистості” [21, с. 139]. Особистість - це не надприродне яви­ще, а людина, яка відреклася від пріоритетної орієнтації на зовнішню діяльність на користь внутрішньої, у якої спонуканням до діяльності є не стимул і мотив, а інтерес суспільства. Отже, особистість - це індивід, який у своїй діяльності спонукуваний інтересом цілого, живе відповідно до категоричного імперативу Канта [19, с. 270]. Життя, побудоване на пріоритеті інтересів та ідеалів, - це життя, побудоване на пріо­ритеті духовного, на самовихованні себе до рівня ідеалу, хоча людина може розуміти, що ніколи не дійде до вищого рівня. Водночас життя, де пріоритет віддано матеріаль­ному, побудовано на вишукуванні недоліків в інших.

Цю діалектику духовного й матеріального прекрасно розумів російський фізіолог О. О. Ухтомський (1875 - 1942). „Життя, побудоване на ідеалізації, абсолютно проти­лежне життю, побудованому на шуканні свого особистого. В одному випадку людина говорить: ти нічим не краща за мене - така сама порочна й маленька істота, як і я, і тому я не гірша й не нижча за тебе, і хай царствує наша „рівність у правах”!” [1, с. 170]. Чи не правда, як це близько до формули „кожна людина - особистість”? „В іншому випадку людина говорить: ти прекрасний, і добрий, і святий, а я хочу бути достойним тебе, і ось я буду забувати все моє минуле заради тебе, буду намагатися дотягнутися до тебе, щоб стати „рівним тобі у твоєму добрі”!” [1, с. 170]. У другому твердженні оче­видна ієрархічність духовного світу людини, бажання внутрішнього вдосконалення.

О. О. Ухтомський не погоджується з примітивним розумінням рівності, а тому пише: „У першому випадку людина домагається рівності тим, що стягує іншого з його висоти до свого рівня, принижує його до себе. В іншому випадку вона дома­гається тієї самої рівності, але тим, що намагається піднятися зі свого низу до того вищого, у якому бачить іншого” [1, с. 170]. Посередня людина в епоху Просвітництва й у часи Великої французької революції, бунтуючи проти ієрархічного начала люд­ського буття, „стягла” особистість із п'єдесталу, а заодно й Бога, який у християнстві був утіленням особистісного начала. Підводячи підсумок боротьбі особистісного та знеособленого начал у людській історії, О. О. Ухтомський пише: „У першому випад­ку справа, по суті, консервативна й мертва, оскільки тут людина самоутверджується у своїй нерухомості! А в другому - справа в напруженні й рості, у русі вперед, оскіль­ки людина йде від себе та зростає у вищому!” [1, с. 170].

Концепт „кожна людина - особистість” прийшов на зміну аристократичній кон­цепції життя, носієм якої було християнство. У християнстві особистість стояла на першому місці. Християнство відкрило людині глибинний сенс існування - піднятися до особистісного - божественного - буття. Епоха Просвітництва й Велика французь­ка революція знищили цей ідеал. Концепт „кожна людина - особистість” - це рівна рівність, яка за твердженням Г. Сковороди, є найбільшою дурістю [40, с. 435].

Запропонований підхід до визначення поняття „особистість” органічно об'єднує його з іншими філософськими концепціями. Якщо центральним положенням персо­налізму (Е. Муньє) є існування вільних і творчих особистостей [37, с. 8], то в нашій концепції особистість є найвищим рівнем розвитку діяльнісної здібності індивіда; якщо неотомізм (Ж. Марітен) віддає перевагу інтелектуальним і вольовим якостям перед біологічними та інстинктивними потребами людини [27, с. 52], то концепція рівнів розвитку діяльнісної здібності людини однозначно стверджує, що особис­тість - це передусім продукт власних інтелектуальних і вольових зусиль; якщо фе­номенологічна антропологія (М. Шеллер) розглядає особистість як центр духовної активності [53, с. 53; 54, с. 305 - 318], то в нашому підході особистість - це центр активності не лише духовної, але й соціальної, політичної; концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності ввібрала в себе й марксистський підхід, згідно з яким соціально-економічною умовою розвитку особистості є здійснення зовнішньої ді­яльності за нормами й еталонами, заданими ззовні (соціальний механізм життєза­безпечення, культура) [18, с. 398]. Запропонована концепція відповідає українській філософській традиції від Івана Вишенського (1550 - між 1621/1633) до київської філософсько-антропологічної школи й постає як узагальнення наявних підходів до розуміння внутрішніх якостей людини та проблеми особистості зокрема.

На нашу думку, запропонована концепція особистості відповідає принципу додат- ковості В. Гейзенберга, згідно з яким у новій теорії мають бути „класичні двійники”, тобто аналоги деяких положень старих теорій. Наприклад, принцип ієрархії, який лежить в основі авторської концепції чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності індивіда, проходить через філософські концепції Конфуція, Платона, через христи­янську філософію, творчість О. Герцена, К. Леонтьєва, Х. Ортеги-і-Гассета, психо­логічну теорію А. Маслоу, Е. Еріксона. Незважаючи на те, що авторська концепція особистості органічно інтегрує інші теорії, вона є принципово новою парадигмою, оскільки змінює основні правила, вимагає рішучого перегляду фундаментальних положень попередніх теорій особистості. Використовуючи висновки С. Грофа [13, с. 108], скажемо, що авторська концепція особистості побудована на принципі ієрар­хії, тому в поняття особистості ми вклали абсолютно інший зміст - рівень розвитку діяльнісної здібності, який дозволяє долати деструктивні тенденції й жити в єдності із суспільством і світом.

Отже, кожен рівень розвитку діяльнісної здібності являє собою систему умінь, знань, мислення, спонукань до діяльності, що здатна до стійкої рівноваги. З одного боку, кожен рівень розвитку здібностей - це замкнута система, яка прагне до кон­сервації. Усі зовнішні чинники, які не відповідають можливостям та уявленням ін­дивіда, або відкидають, або не помічають. З іншого боку, кожен рівень розвитку ді- яльнісної здібності може накопичувати зміни й тому можливий розвиток і стрибок у нову якість. Перехід із першого рівня на другий відбувається без особливих зусиль і достатньо безболісно. Перехід із другого рівня на рівень особистості вимагає орга­нічного поєднання зовнішніх і внутрішніх зусиль. Одного разу посіяна ідея включає в роботу інші здібності. Чим більш різнобічні відносини людини із середо-вищем та культурою, тим більше вона отримує інформації й тим більше в неї шансів піднятися на особистісний рівень розвитку. За своєю сутністю перехід із другого рівня на тре­тій - це внутрішня й зовнішня революція, революція персоналістична.

Узагальнюючи різноманітні теорії особистості, Л. Х'єлл і Д. Зіглер сформулювали критерії для оцінки теорії особистості [51, с. 579 - 587]. Подивімося на нашу концеп­цію особистості крізь призму цих критеріїв. Перший критерій вимагає, щоб теорія містила поняття, які логічно пов'язані між собою й піддаються емпіричній перевірці. Концепція ієрархії діяльнісної здібності індивіда систематизує на єдиній методоло­гічної основі уявлення про процес життєдіяльності людини за допомогою системи понять: соціальний механізм життєзабезпечення (відносини розподілу, відносини обміну й управління, відносини власності, цілісний механізм життєзабезпечення); спонукання до діяльності (стимул, мотив, інтерес, ідеал); рівень розвитку діяльнісної здібності індивіда (залежна людина, посередня, особистість, геній); характер діяль­ності (підлеглість, пристосування, творення, уособлення). Осмислюючи цю систему понять у контексті конструктивного альтернативізму, скажемо, що конструкт - це не лише дихотомія понять. Конструкт у цьому випадку може складатися з чотирьох понять, наприклад: стимул, мотив, інтерес, ідеал.

Другий критерій - евристичний потенціал, який передбачає здатність теорії сти­мулювати дослідницьку діяльність як учених, так і окремих індивідів (людей-учених, Дж. Келлі). З досвіду пропагування власної теорії скажемо, що ми ще не зустріча­ли людини, яку б наша концепція не спонукала до власної дослідницької діяльності й пошуку відповіді на питання: „Хто я?”

Третій критерій - внутрішня узгодженість, тобто логічність теорії. Запропонована теорія логічно й послідовно пояснює причину рівневості розвитку діяльнісної зді­бності індивіда й завершується концепцією особистості.

Четвертий критерій - економічність. Економічність теорії зумовлено кількістю ви­хідних понять, що лежать в основі теорії. В основі запропонованої теорії лежить одне поняття - спонукання до діяльності, яке визначає всі інші аспекти розвитку діяль- нісної здібності індивіда. Додатково підкреслюємо, що авторська концепція особис­тості, на відміну від панівних теорій, побудована без якихось допущень і постає як діалектична єдність людини й суспільства. Концепція задовольняє вимоги К. Юнга: „справжня наукова теорія повинна бути без передумов” [57, с. 136]. Концепція пояс­нює процес трансформації матеріальних спонукань до діяльності в духовні, а саме - процес їхнього розвитку від стимулу через мотив до інтересу й ідеалу, і доводить, що життєдіяльність індивіда кожного рівня здійснюється в різному соціально-психоло­гічному просторі й часі.

П'ятий критерій - широта охоплення. Л. Х'єлл і Д. Зіглер, оцінюючи найвідоміші на сьогоднішній день теорії особистості А. Адлера, А. Бандури, Дж. Келлі, А. Маслоу, К. Роджерса, Б. Скінера, З. Фрейда, Е. Еріксона, К. Юнга з погляду широти охоплення, пишуть, що „більшості теорій не вистачає всебічності, оскільки вони не описують і не інтерпретують адекватно ті аспекти поведінки, які знаходяться поза їхнім фоку­сом застосування” [51, с. 584]. Наприклад, теорія З. Фрейда описує переважно вну­трішній світ і поведінку залежної людини; теорія Б. Скінера пояснює механізми фор­мування поведінки посередньої людини; концепція А. Маслоу розглядає розвиток людини скрізь призму потреб; концепція К. Роджерса наполягає, що тенденція до ак­туалізації є керівним мотивом у житті. На відміну від викладених теорій, авторська концепція чотирьох рівнів розвитку діяльнісної здібності охоплює й пояснює значну кількість емпіричних фактів, і в знятому вигляді містить наявні теорії особистості й описує відомі на сьогодні типи людей: залежних, таких, що пристосовуються (по­середніх), особистостей і геніїв.

Шостий критерій - функціональна значущість. Цей критерій означає застосуван­ня теорії до практичних потреб людини. Запропонована теорія, як ніяка інша, дозво­ляє зрозуміти людину цілісно - з боку її спонукань, умінь, знань, мислення. Сьогодні актуальною є потреба в духовному розвитку людини. Запропонована концепція не лише дає відповідь людині, що їй необхідно робити в умовах екзистенційної кризи, але й пропонує механізми розвитку її духовного світу.

2.3.