Християнська дійсність поряд з грецькою та римською належить до найвпливовішого чинника, що визначив контекст Західної цивіліза­ції і спричинився до утворення громадянського суспільства.

Її вплив ще й досі залишається не цілком усвідомлюваним у силу секуляриза­ційної інерції мислення, сформованої під знаком Просвітництва. Возне- сення раціональних інтенцій під впливом бурхливого розвитку науки затьмарило середньовічні європейські здобутки, накинувши на них вуаль "темних віків".

Християнство перетворилося в іманентну духовну форму захід­ного типу людського та суспільного розвитку. Громадянські права за­кріплювалися на рівні конституційних норм, базуючись на політичному визнанні універсального значення свободи та гідності особи, що істо­рично складається як процес формування громадянського суспільства в контексті розвитку західної цивілізації. Західний світ одержав повід­омлення про вартості свободи і права з двох джерел: античного і хри­стиянського. Проте в християнському світосприйнятті сенс свободи набув нової інтерпретації і нового універсального значення. Словами Тертуліана: "вірую, тому що абсурдно є", пояснювали все раціональ­но-логічне. Християнство передусім подало знак недовіри й неправди­вості до строго-логічного витлумачення буття світу. Виведення на пе­редній план розуміння й пояснення світу віри фактично лише легітимі­зувало сумнів у вичерпності чисто логічного, а по суті детерміністичного (аристотелівського) і лінеарного підходів до значен­ня свободи в житті людини і спільноти. У контексті християнського сві­торозуміння, очевидно, вперше відбувається зміщення логіки причи­нового пояснення до логіки інтерпретації, в якій істотна роль відво­диться диву і чудесній дії, утримуючи при цьому загальносилогістичну систему арґументації.

Християнська інтерпретація свободи виводить її осягнення поза чисто політичну і державну сфери. Утримання від політичної активнос­ті і кар'єри визнається передумовою для набуття правдивої свободи, що є безпосередньою умовою спасіння від гріховності людини. Хрис­тиянське світосприйняття стало вирішальним чинником для цілком но­вого, інакшого, аніж в античності, розуміння свободи. Ми донині фак­тично ототожнюємо свободу зі свободою волі, що не було притаман­ним давньогрецькій філософії. Там свобода носила лише прикладний характер до того, що вважалося субстанційною основою дії, або акти­вності. "Метафізика" Аристотеля зосереджувалася на виявленні сутно­сті, форми чи природи речей.

Християнська філософія еволюціонує до кардинального зміщен­ня уваги на людину з погляду її інтерпретації в аспекті існування Бога. Важливим і також кардинальним зміщенням у новому метафізичному баченні стало те, що Бог сприймався як жива людина в образі Ісуса Христа. Відтепер сприйняття світу і самого себе набувало опосередку­вання не абстрактними неживими символами, як-от: природа, спільно­та, держава тощо, а потребою персоналізованого відношення до "Ти", до Бога, який жив серед людей і заради спасіння їхніх душ прийняв муки і воскрес із мертвих. Це була цілком нова знаково-символічна си­стема розпізнавання людських проблем та інтерпретації життя і суті людини. Зіставлення особистого "Я" з "Ти" Ісуса стало дискурсивною нормою самоусвідомлення людиною самої себе і світу. Людина пізнала власні можливості з несподіваного відкриття своєї свободи волі, даро­ваної їй субстанцією життя й спроможної до самостійного, психологіч­но-індивідуального пошуку блага. Християнська філософська думка надала життєдайного виміру світові і підвела до усвідомлення стану речей в аспекті їхнього існування, екзистенції. Тепер найважливішим ставало життя в сенсі досягнення людиною блага на підставі особисто­го самоаналізу, августинівської сповіді, здатності прийняти тверде рі­шення узгодженою поведінкою.

Проголошена свобода благої волі та принцип рівності між людь­ми надавали індивідуальному життю патриція і раба, елліна й іудея, римлянина і варвара одкової гідності. Людина сотворена Богом, щоб у навколишній світ необхідності, нужди і примусу принести спромож­ність нового початку, тобто свободу, яка збігається з благою волею^[43]. Лише людина покликана воліти добра зі споду свого серця, де також мають сховок і лихі помисли. Тепер завдяки Новій звістці людина дові­дується, що дорога до Бога прокладається винятково її особистими зу­силлями чинити вільно, вибираючи на основі лише власної внутрі­шньої духовної праці. Бо коли людина не виявляє своєї свободи, то вона фактично поширює зло вже лише тим, що є пасивна, підлегла обставинам світу чи зовнішній марноті, присутній повсякчас. З дарунку свободи волі має розпочинатися дія, сенс якої в привнесенні любові до ближнього або добра до брутальності оточення. Кривда, лихо, жорсто­кість, наруга існують фактично за інерцією зовнішнього світу, не пер­соналізованого людиною. Бути ж людиною і бути вільною - це те ж саме. Добро в світі розпочинається зі свободи людини. Там, де свобода не здійснюється, простір залишається не олюднений, а зітканий з ре­чей та відносин між ними, які невільник духу лише опосередковує сво­єю присутністю. Свобода в християнстві здійснюється покаянням, прощенням, милосердям і вдячністю, - діями і словами, що приходять на землю лише завдяки свідомому вибору людини між тим, що вона хоче, і тим, що вона може вчинити. "І що більше хилиться стрілка в бік катастрофи, то несподіванішою і чудеснішою буває дія в умовах сво­боди; бо автоматично приходять не порятунок, а катастрофа, яка че­рез це й здається невідворотною",^[44] - зауважувала Г. Арендт.

Таким чином, християнство кинуло виклик пріоритетові політич­ного і колективного здійснення людської свободи. Аскеза, як винятко­во індивідуальний шлях, стає умовою сподіваної свободи. Дуже важ­ливим і несподіваним для римського світу стало те, що християнське вчення позбавило імперську владу й соціальність породжуваних ними претензій на божественне походження. Всемогутність імператорів і во­лодарів була назавжди поставлена під сумнів. Віднині людському ро­зумінню відкрилися два типи суспільства: церковного і політичного (державного). Очевидністю було й те, що релігійне суспільство могло засновуватися на засадах добровільної громади через фактуальний вияв свободи волі християн. Віруючі присвоюють моральне право на­кладати на можновладців етичні обмеження, стримувати їх від насиль­ства над простим людом, висміювати царські пишноти та язичеське всезнайство.

1.2.1.