Жодна душа не спустошена доти, поки існує людська істота, до якої вона може відчувати довіру і повагу.
Джордж Еліот. «Ромола»
У деяких дослідженнях показана чітка кореляція між самотністю і довірою в загальному: що більше особа довіряє, то менше вона самотня; що менше довіряє — більше самотня[163].
Важко визначити, які причинно-наслідкові зв’язки тут задіяні або чи взагалі присутній причинно-наслідковий зв’язок, але принаймні можемо стверджувати, що саме низький рівень довіри призводить до самотності, а не навпаки[164]. Зв’язок між самотністю і довірою, видається, міцний як на індивідуальному рівні, так і на рівні цілих держав.Порівняльне дослідження Норвегії і Данії показало, що довіра до інших людей була одним із найважливіших факторів, що пояснювали зміни в досвідченні самотності в обох країнах[165]. Пол Остер, описуючи бездонну самотність свого батька у «Винайденні самотності», велику увагу звертає на нездатність батька довіряти будь-кому і навіть самому собі[166]. Здатність довіряти іншим і здатність прив’язуватися до них тісно пов’язані. Як було сказано у розділі 3, самотні значно більшою мірою сприймають своє соціальне середовище загрозливим[167]. Вони вважають інших людей недостатньо надійними чи здатними на підтримку[168]. І мають значно сильніше переконання, що інші відрізняються від них самих[169]. З досліджень добре відомо, що рівність сприяє довірі. Просто нам легше продемонструвати довіру до людей, які схожі — або принаймні нам здається, що схожі, — на нас самих. Якщо людина сприймає себе більше несхожою до інших, це вже послаблюватиме довіру до них.
Довіру описують по-різному: як почуття, сприйняття, акт віри, відносини чи поведінку. Всі ці описи охоплюють важливі аспекти довіри. Ніхто не може жити взагалі без довіри, і філософи, наприклад Тома Аквінський і Локк, справедливо вважали, що людське життя без довіри було б неможливе. Ґеорґ Зіммель стверджує, що суспільство просто розпадеться без загальної довіри, яку відчувають одне до одного люди[170]. Щодня практично в будь-якій ситуації ти покладаєшся на інших людей — що вони не є терористами-смертниками, що вони переважно говорять правду тощо. Без такої довіри ти просто був би неспроможним діяти. Брак довіри призводить до вчинків, які передбачають її відсутність. Недовіра вимагає набагато більшого, ніж довіра, тому що вимушена настороженість утомлює, подібно як і стеження за тим, що робиш ти і що роблять інші, вишукування знаків, що їхні наміри суперечать їхнім бажанням тощо. Непросто жити зі ставленням, подібно як у Тоні Монтани з фільму «Обличчя зі шрамом» (1983): «Кому я довіряю? — Собі!»