Культурна традиція як форма удосконалення
Свобода в контексті філософії Макліна інтерпретується крізь призму вільного самовизначення людини, яке поширюється в певному взаємозв'язку з іншими людьми в суспільстві. Розвиток громадянського суспільства в історичному процесі є конгруентним зі здійсненням особистої свободи особи і складається зі стверджувальних і заперечува- льних дій стосовно підтримування життя.
Важливе значення в такому процесі розгортання людського буття має прагнення людини до кращого, гарнішого або доброго відносно того, що вона вважає за гідне осуду. У такому сенсі речі, які людина використовує і створює, є добрими для неї в міру здійснювання ступеневого покращення їхньої якості. Таким чином, вважає Маклін, потреба вдосконалення притаманна життю людини; вона може сповнюватися лише за умов вияву вільної волі і є основою людських відносин, що покликані підтримувати життя. Добро є виявом процесу розвитку речей і суспільних відносин. Відтак у "онтологічному чи об'єктивному сенсі всі істоти є добром до тієї межі, до якої їхнє існування може бути корисним для вдосконалення інших”[606].Оскільки визначення речі і явища добрим чи лихим пов'язане з їхньою оцінкою стосовно суб'єкта лише в контексті певного суспільства чи культури, то і речі, і відношення набувають значення вартості. Її можна обрати або відхилити, виходячи з актуальних пріоритетів культури. У такий спосіб вартості пов'язуються також з волею, яка визнає їх актуальність чи зайвість. Тому різні індивіди чи групи осіб у різний період мають відмінні сукупності вартостей. Це уконституйовує, за словами Макліна, "базову типологію культури,... що вибудовується в традиції чи в спадкові".
607
Окреслюючи природу і роль вартостей в розгортанні самоздійс- нення людини і громадянського суспільства, Маклін звертається за підтримкою до філософії Мартіна Гайдеґґера, зокрема до феноменології.
Гайдеґґер намагався показати людину, особовість якої здійснюється у сфері моральної дії; вона полягає в тому, щоб самість людини трансцендувалася поза вузьку самозацікавленість і усвідомлювала себе в зовнішньому світі як істоту, природа якої полягає в тому, щоб турбуватися про іншого, в чому кожен зацікавлений за своєю природою. У такому аспекті самоздійснення та свобода стають дечим більшим, аніж проста спонтанна дія чи вибір, і навіть значнішим, ніж самовизначення, що зумовлюється простим вибором. "Свобода окреслює - феноменолог міг би сказати навіть, що конституює - чийсь світ як результат домагання людських рішень і динамічних акцій"[607]. З їхньої сукупності створюється комплекс соціальної впорядкованості в діях соціальних груп, які уконституйовують громадянське суспільство.Важлива роль належить власне добровільно обраним діям, які завжди є виявом належного самоусвідомлення і самоврядування. Те, що чинить людина в сенсі добра чи лиха для себе, залежить від характеру її акцій. "За визначенням, лише морально добрі дії вносять позитивну частку до особистого і соціального здійснення, тобто до розвитку і вдосконалення осіб одних з іншими в спільності"[608]. У такий спосіб складаються певні зразки особистої і соціальної поведінки, елементом яких є потреба добра як вдосконалення і які набули значення духовних (не матеріальних) чеснот.
Звідси, на думку Макліна, випливає фундаментальне, базове право особи, що відноситься до її фізичної і соціальної дійсності. Йдеться про право людини жити за власною свідомістю і сумлінням. Свобода сумління є водночас свободою свідомості і має бути підтримана демократичними режимами. Проте коли право стосується лише чиєїсь свідомості, то властиво релігія йде далі - вона вияснює природу Божої милості, що її повсякчас згадують люди в скрутні хвилини, коли потрібна допомога. Таким чином, певні чесноти - це результат не просто людської практики, але також пошуків у сфері божественного чи священного.
Загалом, вважає Маклін, вартості і чесноти людей складаються в певні "патерни", зразки соціального життя, завдяки яким розвивається і здійснюється свобода. "Це називається - культура"[609].Звідси два значення слова „культура". З одного боку, „культура" походить з латинського слова, яким позначали культивування землі. Ціцерон та інші латинські автори застосовували це слово, щоб сказати про культивування духу і розуму. У такому значенні культура відповідає давньогрецькому термінові освіта (paideia) в сенсі розвитку, плекання характеру, смаку, правильного судження та німецькому терміну "формування" (bildung). З іншого боку, поняття культура може називатися терміном "civis" (громадянин, громадянське суспільство і цивілізація). "Це відображає потребу людини належати до соціальної групи чи спільноти з тим, аби людський дух продукував властиві йому результати"[610]. Розгортання таких спільних результатів духовної праці відбувається в традиції, яку Маклін визначає як нагромадження мудрості минулого, породжуваної людським духом. У ній забезпечуються координати розуміння і злагоджених взаємодій у спільноті. Свої аргументи обґрунтовує посиланням на праці Ґ. Гадамера. Збагачуючи розум індивіда зразками вартостей, що ідентифіковані в минулому, культурна традиція продукує дещо аналогічне. Такий погляд на роль культури і традиції близький до концепції культурної еволюції Ф. Гаєка, згідно з якою розум не стільки породжує культуру, скільки сам є її продуктом і розвивається разом з культурною традицією. „Культура не є ані природною, ані штучною, ані генетично передаваною, ані раціонально задуманою. Вона є традицією засвоєних правил поведінки, які ніколи не були „винайдені" і функцій яких діючий індивід найчастіше не розуміє"[611]. З іншого боку, визнання культури в сенсі програмування горизонту розуміння близьке до поглядів, які висловив свого часу Ф. Ніцше і розвинув у своїй герменевтиці Г.
Гадамер.Маклін розрізняє об'єктивний сенс культури, що має композиційний характер на зразок класичного визначення Е. Тайлора: "культура - це комплекс, який включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та інші спроможності і навички, набуті людьми як членами суспільства". Такий сенс властивий для вимог тієї соціальної науки, що намагається відкривати і встановлювати "об'єктивні закони” в соціальних відносинах за аналогією до природничих наук. Інакшого сенсу культура набуває в концепції К. Ґірца, який зосереджує увагу на значенні усіх тих елементів для людей у їхній активності щодо формування і власного світосприйняття, і власного суспільного оточення. "У такий спосіб, контрастуючи аналіз культури щодо експериментуючих наук, які відшуковують закони, Ґірц розглядає культуру радше в сенсі інтерпретативної науки (підкреслення моє - А. К.), яка досліджує значення”[612]. Відтак вкрай важливо, наголошує Маклін, цитуючи К. Ґірца, бути свідомим того, що "уявлюваний універсум, у контексті якого діють [члени спільноти], має характер знаків”[613] [614]. З такого підходу випливає визначення К. Ґірца: культура - це "історично передаваний патерн значень, втілених у символах, системах зумовлених концептів, виражених у символічних формах, засобами яких люди комунікують, відтворюють і розвивають їхнє знання про довкілля та ставлення до життя”. Дж. Маклін вважає, що поширення в часі й передавання певного культурного контексту значень закріплюється в культурній традиції. Вона виступає кумулятивним досягненням у закріпленні найглибших значень життя і може бути названа "тілом мудрості”. Особливо яскравим сенс традиції проступав у домодерних і сільських суспільствах. Він носив і носить не лише зовнішній культурний характер, а має водночас внутрішній, соціальний зміст самоорганізації людей у певній спільноті. У такому аспекті поняття культурної традиції близьке до визначення її як еволюційного процесу самоорганізації. Наголошена увага до традиції як іманентного вияву культурної еволюції спільноти і, ширше, цивілізації, на думку Макліна, може бути корисна тим, що позбавляє, по-перше, від однобічного євроцентрист- ського погляду на природу громадянського суспільства і, по-друге, дозволяє уважніше придивитися до внутрішніх тенденцій поступу, що має місце в кожному суспільстві, залишаючись хіба на різних рівнях прояву. Очевидно, визнання позитивної ролі культурної традиції зближує переконання Макліна з концепціями громадянського суспільства А. де Токвіля та нашого сучасника Р. Патнема. Позитивна оцінка нормативної частки культурної традиції в соціальному прогресі людства дозволяє прийняти принцип плюралізму в підході до міжнародних процесів і вартостей, а також сприяє виокремленню нового аспекту в дослідженні природи громадянського суспільства. Йдеться про те, що громадянське суспільство має еволюційну історичну природу, тобто воно складається не відразу, а поступово розгортається як громадянський поступ певної спільноти і людства. Очевидно, в різноманітних культурах існують форми, в яких можемо фіксувати елементи і ступені громадянського поступу. Інша річ, що вони не вивершилися остаточно і не склалися в суцільну дійсність громадянського суспільства. Причини і перешкоди на шляху до повноцінного громадянського суспільства належить шукати і в середині традицій культури, і зовні них - у міжнародних політичних та економічних чинниках. Підхід до громадянського суспільства з погляду соціально-громадянського поступу, що здійснюється в межах множини культурних традицій світу, дозволяє також дотриматися принципу універсальності щодо еволюції життя і побачити за багатьма різноманітними культурами спільні елементи поступу. Проблема в тім, що коли в контексті західної цивілізації громадянський поступ вивершився в громадянському суспільстві, то з різних, часто політично зумовлених причин, у решти частин світу громадянське суспільство залишається (в кращому випадку!) бажаним вибором. 9.7.4.