НАЗАД ДО ШЕВЧЕНКА
(Комплекс темі)
Цей поклик висить у повітрі. Надходить пора, коли треба кинути авторитет українського божища на терези історії і перевести остаточне психічне оформлення великої етнографічної маси.
Шевченка самого не ви- стане — це зрозуміле, проте, він єдиний має потрібний формат всеукраїнської загальности, що є конечна як духова форма єдности, як тло, на якому новий український пророк-проводар довершив перелому нашої історії від рабства до державности.Шевченко здобув погуття і серце української маси неподільно, сьогодні є він єдиним моральним критерієм, перед яким мовкне хаотична душа сучасного українства, ніби заклята своїм образом у магічному дзеркалі національного етосу. Можливо, що це ще не виявилося наочно у конкретних формах, але це колись напевно станеться.
Шевченко є найбільшим живим авторитетом сучасного українства. У конфронтації з ним не витримає пронизливого блиску його пророчого погляду ніяка ворожа велич, хочби це був цілий большевицький пантеон, восіблений в одній постаті якогось «геніяльного вождя всесвітнього пролетаріату». Однак ця, просто невичерпна, динаміка Шевченкового генія не знайшла досьо- годні нагоди вив’язатися в чинний процес. Момент «2-го Шевченка» в дійсності вже наступив. Переживаємо, покищо майже підсвідомо, радикальний злам української психіки, зворот від «пасивного, емоційного українства»,
і) Праця писана в 1935 р., що й треба мати на увазі в часі її читання.
як психологічного комплексу на протязі більш сотні літ, до «вольового чинного українства», як завтріпіньої форми національної душі. Уже Шевченко, єдиний в українському минулому, творить яскраво зазначений перехід одного типу в другий. В ньому обидві згадані форми українського етосу із себе розвиваються.
CAHTIIMEHTAJIbHIiri ЕЛЕМЕНТ В УКРАЇНСЬКІЙ ДУШІ
Природна струна глибокого почуття в українській душі із часом розстроїлася, так, що за леда доторком смутку розливається оркестральним морем нарікань і топить у повені сліз себе й цілий світ.
Вона зродила в нашій народній творчості такі форми, як лірництво, кобзарство, думи і т. п., у яких панує тон резигнаційно- елегійного ліризму. Нестримний водоспад слів не тільки знесилював душевну енергію українства, але своєрідна плачливість устійнилася як психічна домінанта, попросту наліг м’якосердного світовідчування став явищем масової гіпнози, виродився в загрозливу хворобну здібність довільно вводити себе в транс «судріжнього сльозотечення», від якого вже не так далеко до нормальних нападів гістерії. Психозна душевна настроєність до плачу скріпла в законну форму переживання національної долі, історії, її трагедії і геройств, і сталася немов офіційним одностроєм, що загально зобов’язує в святкові дні народу. Хто неприступний зворушливій стихії слізливої сантиментальности, хто не вибухає підчас патріотичних афектів риданням — той не українець, той не знає, що таке «українська» душа. Ще нині, на очах жахливих кривавих бенкетів червоної орди на українських землях, що не знають у цілій нашій історії нічого собі рівного, ще нині для українського промовця, будь він політик чи духовник, вершком честилюбства є довести слухачів до спазмів плачу. Масове ридання, заразливий ревіт юрби — це мета патріотичного промовця. Без цієї наочної «маніфестації» любови Батьківщини не обійдеться майже ніяке більше зібрання і ніякий часописний звіт про перебіг національних свят не забуває передати з окремим підкресленням, що чільна промова... «витиснула на очах приявних рясні (а то й щирі) сльози зворушення». Про основнішу зміну стилю в цьому відношенні говорити сьогодні було б ще завчасно.Зворушливість належить до основних формальних первнів душі, а зокрема ритмічне чергування настроїв веселости й смутку творить у будові «душевного струму» момент його динаміки — хвилястости, про що основніше де інде. Не проти тієї первісної, елементарної, ролі почуттів звертаються оці завваги, але проти бездушного своїм змістом сантименту, який можна б у нас назвати «українським патріотичним комплексом».
Так як легко його викликати, так же легко перетворюється він уже в найближчій хвилині якимсь чудовим способом у безжурного метелика. Нема нічого більш непевного, ненадійного, неправдивого, як цей наш патріотичний комплекс "in statu activo". З нього не родиться ніяка постанова обов'язку, він нікого не загріє і не запалить волі до пориву, бо запал зворушеного українського патріота спливає разом зі сльозами радости і що вони рясніші, то більша певність, що виплакавшись, вийде він з усього цього криштально «чистим» і легким тією легкістю безжурности, що її дає почуття «жертовного» зворушення. Обов’язкова зворушливість відібрала номінальному почуттю його динаміку, його трагічне забарвлення і зробила його офіційною формою заяви любови національних святощів, виказкою патріотизму.КУЛЬТ ПОЕТА — ЗМЕХАШЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУВАНЬ
У цю форму душевного хвилювання українство закохане і дбайливо її культивує. Відомий у нас «культ Шевченка» є систематичним, чи пак періодичним поворотом слізних хвиль «патріотичного комплексу». Цей культ наочно ілюструє високий рівень змеханізування національних почувань, що завдяки постійності перейшли у звичку і ніші повторюються вже майже з авто- матичною докладністю. Поет став національним пророком, неподільно опанував «святая святих» священних почувань народу, не має в тому небезпечних суперників, не боїться забуття. Свою непорушну позицію завдячує він не геніяльності свого твору, яким насякла душа його нації, не чарові моральної величі незламного його характеру, душевного гарту, але... психічному квієтизмові народу-раба-наймита, що в культі свого генія- пробудника вибрав собі найдешевший, бо найбільш безпечний спосіб заспокоювання своїх патріотичних емоцій, доведений до бездушних деклямацій його пророчих слів, що в інтерпретації рабів утратили вогонь пориву і чар героїчної простоти. Як вигідно сховатися в крилатій тіні легендарного велетня, що немов Атлас земну кулю взяв на себе сутноту українства. На культі Шевченка, на його всенаціональному характері, на боротьбі громадсько-суспільних груп за душу поета, викривлену й покалічену прокрустовим ложем ідеологій, програм, маніфестів, — пізнати мораль суспільности, залі- нивої, щоб пошукати собі нові предмети зацікавлення, замало амбітної, щоб свою духову вбогість признати...
і перемогти. Шевченка зроблено повновартним синонімом українства, тому, хто вміє завоювати «Кобзаря», той панує над життям цілого народу, що не дасться ніяким робом відділити від його особи і подумати інакше, як крізь призму його творчої індивідуальности. Синкретизм чи радше синтетизм моральних національних цінностей у пророчій ролі Шевченка полегшив українським ворогам боротьбу проти визвольницьких прямувань нації настільки, наскільки воююче українство закрилося щитом свого національного генія, як найпевнішою своєю зброєю, і, боючись якоюнебудь зміною послабити свою позицію, закостеніло на місці і щодалі то судомніше тримається своєї незмінної зброї. Шевченко служив усім і всяким способом: він апостолує, демонструє, маніфестує, грозить ворогам, розраджує своїх — суцільно він поставлений на сторожі боронити чистоти його образу національного пророка і заслуженого спокою в пантеоні «великих предків». Однак там, де затрачено почуття достойности, сорому й такту, насилуються і найбільші імена героїв до пересічних функцій, а іменем країни називається спортовий клюб і преспокійно десятками літ виставляється його на шикани й хамські жарти вуличного босяцтва, що товчеться по спортових грищах. Але цей рух нескромности не випадковий, він відповідь на почуття меншевартости — що менше певности в собі, то сильнішого треба зовнішнього жесту, тому сягаєть- ся по найбільше: назву рідної землі. Клясичний приклад, як індивідуальність національного пророка зводиться до рівня пересічности й шабльону — це Шевченко. Розміняний, затомізований причинкарями, зін- терпретований на прокрустовім ложі політичних і соціальних ідеологій •— Шевченко утратив поривний чар безпосередньої особовости, який вимагає перспективи, історичної віддалі-дистансу, що їх дають належна пошана і стриманість. Влізлива демократична щирість, настирлива сльозоточива любов безталанного Кобзаря — заялозили образ поета товстою поволокою відпусто- вого, ярмаркового «лобзанія». Чи це не доказ тупої бездумности й бездушности, що час одного століття, затопленого повінню Шевченкового культу, не дав українській культурі донині буквально ні одного суцільного наукового твору про його творчість, конгеніяльного рівнем з мистецькою висотою Кобзаревого слова. Шевченко донині не дочекався свого критика — ученого, що опанував би в цілості його появу, як поета й людини. А коли ця своєю двозначністю і фальшивістю нестерпна ситуація далася вкінці відчути, — треба було змобілізу- вати легіон імен, щоб приступили до змалювання вичерпного образу Шевченка. Заслуга починників, без уваги на рід спонуки, супроти рідної науки — безсумнівна, але навіть шіснадцятитомна праця не змінить факту, а саме, що «століття Шевченка» не надхнуло — ніякий поет світової літератури не зазнав і приблизно Шев- ченкової популярности — бодай одного таланту до монументальної наукової праці про національного генія.З хмари українських мовознавців та істориків літератури не виринула ні одна світоч, щоб над ярмарковим крамом шевченкознавства розвинути велику фільму геніальної критичної синтези. Довкола поета і надалі пустка, бо ганебна метушня торгівців богомазами не може входити в поважиш! рахунок.
Уявімо собі ближче «культ Шевченка» в його середовищі[95]) :
єдиний поет, пророк, учитель в одній особі; беззастережна пальма першенства, загальна прив’язаність. Ця ситуація не видає впродовж десятків літ ніякого геніяль- ного інтерпретатора. Аж дивна ця наукова кволість української душі, тієї душі, що видала, чи краще стихійно зродила квіт української пісні, дива народньої творчости, словно!', пісенної, рухово-танкової.
А може це не твір душі, тільки української землі ? Земля і стихійна творча народня душа, це ніби один суцільний органічний зв’язок, один творчий цикл. Тут життя проявляється самочинно, без апріорного свідомого зусилля. В тому творча оригінальність української землі незрівняна, однак дальші категорії вияву, як стисла культура духа, вишкіл-дисципліна волі, методичне оформлення емоцій і почувань, — уже не тільки слабко зазначені на сторінках нашої духової історії, але попросту їх бракує. Українській історії дотепер бракувало формотворного, організуючого чинника; іменно мотив систематичного особового діяння є тут явищем великої рідкости.
ГЕНЕЗА ШЕВЧЕНКА
Сам Шевченко появляється як цілком несподівана, геніяльна імпровізація тієї загадкової землі. Містичній корінь його чародійного зародження закритий мрякою минулого, що в своєму лоні переплело кілька- кратними наворотами суперечні і взаємно ворожі мотиви рас, племен, вірувань і релігій. Окраїнний характер землі підкреслює не з одного тільки погляду її межову й сторожну ролю. Межа лісу й степу, Азії і Европп, Півдня й Півночі, Сходу й Заходу, осілости й кочовос- ти, індивідуалізму й отарности, варварства й цивілізації (у подвійному значенні: супроти Візантії як варварства, супроти степових орд як уже цивілізованої сили). Скільки різнородних нашарувань природи й душі та яка го- ловокружна глибина зударів, дійсних і можливих, руїнницьких вибухів, що нагло спалахують оргією диких навальних стихій, без напряму, мети, глузду, отже, самоцільних і самозакоханих у власне діло нищення. Ось минуле з обличчям сфінкса, що час від часу зосереджується на появі геніяльної особи, на те, щоб після її героїчних, але даремних зусиль... знову прийняти камінну маску загадки і століттями мовчати під буйний вихор подій, кривавих драм і нечувано жорстоких варто- ломіївських ночей. На тій землі, уздовж і вширш плюндрованій полчищами диких орд, що збігалися з усіх сторін степу ніби на «чорну мессу», ніщо не вирило нестер- тих спогадів. Здається, вона залила всі найглибші рани і наперекір людській люті родила, цвіла й розвивалася багатством своїх творчих сил наново, щоб далі манити кровожерні похоті східніх і західніх хижаків. Безприкладна є сила тієї землі, але й безприкладний її людський плід. По його лінивому мізку сковзалися всі найглибші удари історичної долі без сліду й без відплати. Нехай хто покаже пам’ятки духової творчости, де покарбовані сліди страшних погромів. Ніде ні згадки. Ніби на тій землі не було взагалі органу історичної пам’яті, що передає майбутнім поколінням кривавий досвід минулого як пересторогу й науку. Є ним сам нарід, що її замешкує. Він, у цілості, як предмет, є слідом історичної долі і він дає ключ до зрозуміння тяжких загадок. Той нарід, що забув усі досвіди своїх предків, що не вміє підтримати в пам’яті навіть зневаг і ударів вчорашнього дня — не дав багатій українській землі ніколи елементу законодатної сили і влади.[96]) Український нарід є продуктом-слідом страшних процесів минулого і як такий він дає матеріал адекватного пізнання минулих подій. Він є вислідом-предметом ходу історії, тому він нічого не пам'ятає.[97])
Сугестивна сила української землі як магнет притягала з кожної степової хижацької стихії сильні елементи і брала їх у свій полон. Так залишилися на ній найрізнорідніші психологічно-етнічні форми, що ще не перемішалися до споду — звідсіль живлові відрухи, не- облічена вдача, неопановані темпераменти, азійський сервілізм — хоч їх уже підбив начільний український геній, основний етос душі.
СИЛА ШЕВЧЕНКА
Шевченко вийшов несподіваний із землі непередбачених можливостей і відограв ролю її сумління. Його сміливий виступ проти панівної течії залякав на смерть і так морально роззброєних земляків..., але й одночасно загіпнотизував їх долевим співом української музи, зачарував голосом духа землі, від якого не можна втекти, ні його відректися. У стихійному признанні до Шевченка дзвенів воскресний гимн пробуду завмерлих струн національного життя. Шевченко одним словом оживляв минувшину з її багатством поривів, коротких хвилин слави і довгих ночей упадку. Від Шевчен- кового слова не можна було нікуди скритися, бо воно гомоніло над головами незрячих гречкосіїв пророчим присудом призначення і переможно встановлювало над ними свою незриму моральну владу. Його поезія відкривала вступ до духової Батьківщини і тим піддавала психічно пасивне українство активній своїй стихії. Незабаром наступила канонізація Шевченка на єдино повноправного представника народу та оформилася у своєрідний культ поета.
З природи розмріяна, м’якосерда істота українця знайшла в Шевченківській творчості «максімум духового споріднення» і цей легкий внутрішній зв’язок уможливив поетові без особливого зусилля зі свого боку --------------------------------------------------------------------------
його й цілком не було — та опору з боку українського читача завоювати зразу український загал і його душу. Така апріорна, беззастережна суґестивна сила пророчого слова поета знаходить своє пояснення хіба тільки в вий- нятковій виразистости-експресивности в формі поетичного слова чи образу самої долі народу і душевних глибин його землі. Цей поетичний вплив зриває всі штучні греблі, століттями будовані з метою запилити й загатити джерела української національної творчости, і вривається могутнім річищем до народної душі як живе об’явлення їй її власної істоти.
ШЕВЧЕНКО — СТИХІЙНА ЕМАНАЦІЯ
У цьому відношенні «національність» Шевченко- вого генія виступає в плястичній формі якогось біопси- хічного синтетичного акту, що простягається на цілу появу особистости поета, що так своїм твором як і самим життям освідомляє, дає готовий вираз довгих періодів історії, забутих, приглушених і переназваних у боязкій душі «малих нащадків великих предків». Як мистець — Шевченко неподібний до національних героїв інших народів тим, що не мав з ними спільних рис мистецького об'єктивізму, віддільних помітно від їх особи-лю- дини і самого літературного твору. Відношення Шевченка до своего середовища (Україна минула й сучасна)[98]) має дуже короткий, майже зникальний «промінь об’єктивности», натомість енергія безпосереднього почуття оформлюється творчо нервовими вибухами пристрастей, зривами надхненних слів і покликів, що лунають гомоном бойових фанфар, прокльонами й закляттями, гарячими візіями, що притягають минуле в сучасність, або вгадують майбутнє так, немов би творили його з власної душевної субстанції («Мені однаково»), з вогню Любови й ненависти, яким за тісно у вузьких вертепах суб’єктивного ставання. Гарячим Гейзером пробивається Шевченко з моря українського буття і цілий спадає (вертається) назад, у глиби того ж моря, як його най- законніша еманація-хвиля (-слово). У цьому параболічному вогнистому леті генія-метеору, що по короткій, але енергійній ролі творчого самовияву розпливається назад у своїй земній батьківщині — переданий яскраво характер появи Шевченка як стихійної імпровізації, глибокої суб’єктивности, неприступної для методичних спроб стилізації, критичного відокремлення і систематики. Шевченка не можна відірвати від рідного краєвиду, психічного підсоння своєї раси, від зумовляючих сил історії і традиції. З них і серед них виринає він і триває як акт їх синтетичного злиття, як хвилевий, але фізіогно- мічно вирішальний для національної самосвідомості! процес зосередженого творчого горіння. Тут, у генетично- психічному підложжі життя і в законі його історичного діяння єдино можна знайти ключ до розгадання таємниці, що їй на ім'я Шевгенко. Він належить органічно, іманентно українському народові на стисло означеному місці й моменті його історії, з якого його не можна ви- дістати ніяким «кунштом» критичної абстракції. Одначе, ця історична означеність не обмежує засягу впливу його духової індивідуальности, яка в цьому питанні ніби позбувається якимсь чудовним способом своєї часової і простірної умовности[99]) та зобов’язує як нормативний закон, як статична дійсність, національна природа душі — чиста "Ucrainitas", що апріорі стається внутрішньою формою національного духового розвитку.
Шевченко появився в характері скрайньої конечности, як надзвичайний вислів історичної долі, її внутрішнього структурального ритму, ніби в момент найглибшого занепаду, коли — здавалося — все довкола кричало... смерть... заглада •— вічний загин. Тоді, немов зі страшного переляку перед холодним поглядом ворожої долі, що заклинала й заворожувала, — зірвалась українська душа і на один момент зібрала всю можливу свою творчу свідомість, яка... загорілася вулканічним вибухом і вдарила вогненним стовпом творчого слова під саме небо. Цей рефлекс-зворот від близького за- нику у формі якогось напівсвідомого здавлення[100]) під порогом свідомости національного життя до наглого прозріння та освідомлення своєї національної індивіду- альности — це власне Шевченко. В ньому переломлюється українське життя на шлях свідомого відчування своєї особовости і прямування до політичного вислову. Це майже матеріальний вираз метафізичної сутности української душі, субстанціальна заява нашої дійснос- ти на доказ її самостійного існування в характері духової та історичної якости.[101]) Шевченко вплетений з аспекту внутрішньої, органічної причиновости в історичний процес, який від нього звертається підо впливом запліднюючої сили його генія в напрямі оформлення себе в життя історичної індивідуальности. Шевченко — восіблена доля народу, на який видано смертний присуд; у хвилині, коли історія відчитує його продовженими складами — вибухає він ураз усіма пристрастями гніву, протесту, ненависти, бунту, — Любови, ніжности, батьківської ласки, патосу релігійної візії братерства з Україною на чолі, — і в тому одному короткому акті зосередженого ділання оборонних сил, висловлюється ціла українська душа, на яку злинула ласка пророчого самовідчуття. У короткому житті кріпака-поета, якого викуплену волю вкорочено й припечатано десятилітнім засланням, звалюються докупи одночасно минуле, сучасне й майбутнє, немов би кожне з них боялося за себе і боролося зокрема за власне збереження, хочби тільки за один момент існування в пророчій візі! генія. Звідсіль такий пробійний налет різнородних тем на душу поета, постаті української природи — дух степу, душа могил, існувальна супочинність хуторів, то знову драма блискучої минувшини, що запалася під землю ніби з допусту каральної Божої руки. І поетова сучасність, викривлена налогом безхарактерности, і будучність, що палає в огні воскресних візій, рисованих закривавленим мечем на полотні відплатної боротьби, мстивої і нещадної. Кожна історична особливість, ясна чи чорна, тиснеться в натовпі якогось хаотичного, наввипередного поспіху, щоб урятуватися перед забуттям, навіть за ціну поетового прокльону. Дано мало часу — тому така зосередженість у вибуховому струмі ліризму, ЩО одним почуттям заступає ширші полотна епічних образів; замість епічного спокою — змінливий настрій, значений крутими зворотами катастрофальних подій, переживань. Розпучлива схвильованість душі пронизує і саму творчість, даючи їй вираз найбезпосереднішого об’єктивізму.
Національність Шевченка у світлі повищої аналізи тотожна з оригінальним актом духової історії, в якому українське життя прийняло скріплений вираз національної свідомости. Вона еманує з творчої індивідуаль- ности поета ніби відривами живої душі і це вирішає про стилістичну й формальну своєрідність поезії Шевченка, якої не можна передати ніякими іншими виразовими засобами, тим менше духом чужої мови.”) Це безпосередня, інтенсивна або пряма національність, що промовляє внутрішньою стихією духового руху і напрямом почувань, які може схопити, відчути і засвоїти собі тільки підмет того самого національного кола, що живе спільним безпосереднім наставлениям та інтуїтивно відчуває
8) Тут заввага автора, що це треба ширше розробити. міру ритмічного упливу національного життя. Найкращий первень кожної поезії, її формотворний, мистецький етос нерозривно зв'язується зі словом, як своїм виразовим засобом першого ступня оформлення; слово як таке має вже свою первісну форму, але в періоді «поетичного циклу», «в стилістичній стопі», «в елементі стилю», а далі в закінченому поетичному образі слово набирає своєрідного значення, бо піддається згаданому мистецькому етосові, що зі словної глини виліплює по- ему-статую. Це сфера внутрішнього поетичного значення, в засаді неперекладного, що тим інтенсивніше відживає, чим більше приймальна душевна конституція подібна до його джерела, до української психіки творця. Власне Шевченкова поезія є того своєрідного внутрішнього значення, що приступна тільки українській душі. Український національний геній залишився неприступним для світу з боку своєї істотної величі. Бо описаний внутрішній спогляд10) на індивідуальність поета замкнений для кожного, хто органічно не зв’язаний з ґрунтом українського життя, що видало поета, і ролево не бере в ньому участи. Шевченко лежить далеко в суб'єктивістичній глибині української істоти, що в такій перспективічній віддалі зникає, розпливається для зовнішнього глядача; натомість він без усякого зусилля в цілості зрозумілий, ясний і простий для кожного відчувана внутрішнього,[102] [103]) який саме вичуває в кожному слові чи в образі душу поета. Задля своєрідносте ролі поета, одноразової життєво, але постійної символічно для українства, Шевченко не ввійшов до світової літератури і не зайняв там ніякого місця. Щобільше: засаднила трудність виявилася б саме у зв’язку з окресленням його значення для світової духової культури. Тоді стало б ясно, що мимо своєї висоти мистецької форми, надзвичайної легкосте й простоти вірша, безпосередносте почуття, глибини переживання — Шевченко не трапляє ні до уяви ні до почуття, ні до інтелектуального устрою європейського читача[104] тому, що головна його тема, абсолютний предмет його творчої уваги, — «Україна» — не може глибше зацікавити того читача і тримати його увагу в стані посиленого напруження. Навіть такі загально визнані, першорядні величини світової літератури, як Данте, Гете, Ібсен, Байрон, Віктор Гюґо, цікавлять сьогодні тільки стислих фахівців, бо формально ті поети здебільшого вже не відповідають сучасній «мистецькій стопі» і способові відчувати життя, переживати мистецтво й розуміти проблематику думання, які є інші в кожній добі.
Українська літературно - наукова критика мусить остаточно з’ясувати позицію українського Гомера і таким чином улегшити, а може навіть піддати деякі сугестії відповідним чужим чинникам, щоб щодо цього питання не було більше неясности ні двознач- ности.
Хто ж з європейських літературно - наукових дослідників поцікавиться основніше українським поетом, той напевно відкриє в ньому дуже своєрідні риси і в них подивлятиме моральну велич і мистецьку красу національного генія, що є правдивим феноменом у природній своїй Батьківщині.
ДРУКОВАНІ ПРАЦІ Ю. ВАССИЯНА
Нам відомі досі такі праці Ю. Вассияна, друковані до часу його переїзду в 1950 р. з Европи до ЗСА:
“Батьки” і “діти” ■— Студентський Вістник, Прага, ч. 6, 1925. “Рефлексії” — Національна Думка, Прага, чч. 1, 2, 3, 1927.
“До головних засад націоналізму”, Розб. Нації, Прага, ч. 2, 1928. “Ідеолог, основи українського націоналізму”, Р. Нації, ч. 3-4, 1929. “Загальні означення” в Постановах 1-го Великого Збору ОУН у Відні, 1929, — Розб. Нації, ч. 3-4, 1929.
“Програма виховання в ОУН” — Розб. Нації, чч. 11 і 12, 1929, ч. 1-2, 1930 та окремою відбиткою (перевидання Краків, 1940 і Мюнхен, 1947).
“Програма праці Ідеологічної Референтури Проводу ОУН” — Розб. Нації, чч. 5-6 і 7-8, 1930.
Статті в “Українському Голосі”, Перемишль, 1930-31. Були без підпису, отож розгадати їх автора можна із змісту та стилю. “Українська ідея життя” — Орлик, Берхтесґаден, ч. 10, 1947 (під псевдом Д. Бродиш).
“Змаг основ” — За Самостійність, Мюнхен, ч. 11-12, 1947, 1-2 і 3-4, 1948, (під псевдом Ю. Орлян).
“Історія і людина” — Тризуб, Брукселя, чч. 5 і 6, 1948.
“Криза” ■— Українське Слово, Париж, у чч. за вересень-жовтень, 1949 (під псевдом Ю. Орлян).
Після переїзду до ЗСА Ю. Вассиян почав друкувати свої праці під прізвищем або ініціялами Ю. В. в “Самостійній Україні” в Чі- каґо, де поміщено ряд статтей теж з посмертної спадщини мислителя (деякі ці статті вийшли відбиткою п. з. “Сусп. філос. нариси”, 1958). У Торонті 1957 р. появилася праця Ю. Вассияна п. з. “Одиниця і суспільність”.
Відомо нам теж, що Ю. Вассиян поміщував свої статті в усяких, звичайно цикльостильних виданнях ОУН, зокрема в “Бюлетені ТЕ ОУН в ЗДА” з підписом Р-ий чи й безіменно.
Окрема справа — література про Ю. Вассияна. Частина її подана у вступі до цього тому, крім того велика стаття д-ра Т. Лапичака була друкована в “Сам. Україні” ч. 10, 1954 і стаття Ю. Пундика п. з. “Юліян Вассиян: Людина” в цьому числі журнала. Ширші спомини про Ю. Вассияна дав д-р 3. Книш у своїх книжках: “Б’є дванадцята”, “Розбрат” і “Так перо пише”. Б. Г.