HAPOДНЯ КУЛЬТУРА

Український нарід виявив надзвичайне багатство «народньої культури», натомість він залишився далеко позаду європейських народів, коли мова про культуру взагалі. Розрізнювання обидвох форм має суттєвий під- клад, одначе воно не повинно причинятися до знеціню­вання вартости «народньої культури».

Народня культура належить до народу, як спів до птахи, як цвітіння до дерева (ростини). Що зокре­ма цим підкреслюється? Те, що душа народу мусить висловитися, і цей її вираз — це безпосередня життєва мова в рухах, співах, одягах і звичаях. «Народня куль­тура» належить ще до первісного періоду існування на­ції, проте в ній зовсім виразно позначуються найваж­ливіші основні риси національного характеру, взагалі духова своєрідність нації. Якраз у юнацькому періоді національного життя виступає в найчистішій формі на­ціональна порода душі, у той час як дальші ступні ду­хового розвитку, отже — культура й цивілізація у влас­тивому значенні, — не чисто національні, бо в своєму змісті вони часто є спільним добром багатьох народів.

«Народня культура» — це найбільш характерис­тична форма національної індивідуальности, а найзво- рушливіше відчуваємо її стоячи дійсно у внутрішній стичності з національною спільнотою. Як могутньо діє на нас від років неслухане слово рідної мови, як захоп­лює нас простенька народня пісня, чарівний національ­ний одяг і національний танок — це найдосконаліше дзеркало душі в її найбільш напруженому стані, бо в танці ритмічною формою виявляється темперамент. Си­ла й краса, природа і творче відчуття форми в одному акті, — це танок! Нічого, ніякий твір езотеричної куль­тури — чи це різьба чи малярство, не може зробити такого могутнього враження, як образові спогади з віт­чизни — убоге село дитинства.

Народня культура — це вислів душі так, як він століттями формувався, тому в обличчі народньо-куль- турної форми завжди можна говорити про вислів душі. Саме в тому лежить сила її чару — будь це народня пісня чи народній танок — впливати безпосередньо й за­хоплювати цілу душу слухача чи глядача. Кожна фор­ма чистої народньої культури будить первісні тони в душі, пісня захоплює нас як елементарна стихія, зво­рушує в самобутті до глибини серця і чинить готовими на все.

Атмосфера народньої культури діє завжди освіж- ливо — це благословення кожної народньої культури, що національна душа виявляється в ній у наймогутні- шій, юнацькій формі — відчуваємо близькість вічних сил життя, близькість природи і дужого ритму життя. Ми не завжди рівно національно настроєні, ми взагалі рідко в справжньому національному настрої, найчасті­ше ми є тільки «живими людськими істотами». Зна­чення національного етосу, величезну підйомну силу національного почуття відчуваємо щойно тоді, коли вхо­димо у зв’язок із наймогутнішими формами народньої культури — чисто національним є село, місто лежить на площі стичности національного й світового — і ко­ли стаємо підо впливом їх збудливих спонук. Повітря народньої культури освіжує життя й прочищує душу. Захоплення романтиків народньою культурою, зокрема піснею, прозраджує непомильний інстинкт.^[90])

Як пояснити надзвичайне багатство форм укра­їнської «народньої культури»? Не тільки мистецьким хистом раси, що в українців вибуяв у некористь інших душевних здібностей, але й історичними умовами недер­жавного життя, в наслідок чого український нарід довгі періоди часу жив у нерозгорненій соціяльно й політич­но суцільній народній гущі. Енергія, не спотребована в річищі державного й політичного життя, виливалася кількома струмами народньої творчости. Народній ге­ній творив тільки там, де вже його не можна було стри­мати й ув’язнити: у глибині, у корені стихійного народ- нього буття.

НОТАТКИ - ДУМКИ*

Греція ■— золотий вік історії. Так каже кожна сторінка грецької історії та особливо культури. Грецький дух має в собі щось із клясичної рівноваги, помітної на всіх родах його творчости. Його спокій — не застій, його рух, його пристрасті — не сліпий шал. Грецька доба у світовій історії — золотий вік. Тут джерело міри для всіх речей і величин. Це сталося так тільки раз, що людський дух не дав поневолити себе для служби одній формі життя, але витворив із себе всі засадничі форми. Такого ідеального поділу творчих завдань у багатстві форм — не бути вже більше в добу ненастанного гур­коту машин у наш вік влади гроша, і засади — час це гроші. Бо наша доба дозволила грошеві стати мірою всіх речей.

**

З півночі на південь — перша хвиля впливу на Україну — хвиля варяжської крови. З півдня на північ — друга хвиля — ідеї, цивілізації, культури.

З заходу на схід — хвиля польська, хвиля під­бою. Із сходу на захід — страшна повінь, стихія азій­ського степу, абсолютно ворожа і неприємлива. Тільки проти Сходу Україна зверталась усім фронтом і не прий­мала звідти нічого. Зрештою на всі три сторони вона була відкрита для впливів.

Нині треба відновити традиції нордичного впливу і переродити душу народу в стилі вікінґів.

Український індивідуалізм не знає межі, тому він анархічний і в боротьбі з колективістичним духом пів­нічної орди мусів програти. Ніколи в історії не створе­но в нас влади, тому марно пропадали всі героїчні вчин­ки хоробрих предків. Українець індивідуально переви­щує пересічно москаля, поляка, в деякому відношенні може навіть німця, але в громаді він значно уступає цим народам, бо не тільки не працює для скріплення соціяльних форм, але навпаки, з природи своєї діє де­структивно і послуговується навіть — зрадою.

**

*

Новітня (модерна) орда показалась без порівнян­ня страшнішою ніж давня татарська. В московському народі чигають Джінґісханові інстинкти нищення. Але й новітні варяги, що збираються йти із заходу на нашу землю — будуть страшніші і не згинуть так легко в нашому морі.[92]) [93]

Ми говоримо про синтезу Заходу і Сходу як про нашу національну місію так, немов би ця синтеза була напевно можлива. Тим часом вона є постійно пробле­матична і сила нації, здається, лежить якраз у перемо­зі того культурного дуалізму, бо ці дві струї так істо­рично і психологічно уложені, сформовані і спрямова­ні, що їх натуральною тенденцією не є доповнювати себе, але себе виключати, поборювати і нищити. (Дивись В. Липинський: Релігія і церква...).

** ⅛

Стихії погуття завдячує український нарід чар і гордощі своєї народньої творчости — пісню, але може власне з браку переваги в українській душі вольових первнів над емоціональними, пісня наша не є героїгним. епосом з темою боротьби і лицарської смерти, в ній па­нуючий мотив — «невольницькі плачі», отже тема укра­їнця поневоленого.

Боротьба з сантиментальністю та розніжненістю пасивної душі не звертається проти самого погуття, але проти його верховодства в душі.

Українці приходять щойно нині до самопізнання свого характеру — тому стільки браків у ньому відкри­вають вони. В нас нині популярне гасло сили. Туга за силою — незаперечний знак фактичного безсилля, проти якого починає повставати українська душа! І де сила стає ідеалом, там уже проламано безвладність без­силля.

Свої хиби і прикмети бачити в історичній ретро­спекції — значить вольово-теоретично ставати вже по­над ними і вже їх — перемагати.

Соціальні в’язання в українців зовсім слабі — під тим оглядом українці є скрайнім противенством до жидів. Українці не знають духа солідарности, не ство­рили ніяких форм соціальної культури, яких пшилевим висловом є держава.

Наше виховання повинно йти в напрямі нашої найслабшої психічної диспозиції — соціального інстин­кту.

Наша історія — це історія змарнованих можли­востей.

Українці часто між собою — гієни, а назовні — барани.

В українців є так само важливою і пекучою про­блема гордости, почуття гідности як і покори, почуття послуху. Перша основує право, — друга — обов’язок.

*⅛ *

Зовнішня політика є виявом внутрішніх сил. Пи­тання підмету для сучасного українства є центральне. Хто сподівається скріпити націю інакше, як унутріш- нім моральним підйомом, цей шкідливий оптиміст, фан­таст. Нині український нарід уже на шляху самороз­витку до нації, тому повинен і мусить знати про себе правду. Взагалі найвища пора перевести перевірку по­глядів на цілу низку засадничих речей. Передусім: не скривати правди ні в минувшині, ні в сучасності. Нічо- го не поможе слабій морально нації скривлений погляд на всю минувшину. Ідеалізація може принести різні вигоди, але вона є безсильна зупинити хвилю розчару­вання. Воно мусить прийти там, де будовано на льоді.

Окреме питання — це аналізи духового портрету українця, що не усвідомлює собі ясно і до кінця своєї душі — думок, світогляду, вподобань, нахилів, хотінь. Українець виконує велику скількість душевних функцій механічно, наче згідно з якоюсь признаною схемою. Уривковість, доривочність, недотягнення, невикінчуван- ня — це риси, якими працює його душа. Рідко добігає до кінця, дуже часто вривається на голоснім, з бравурою криків і рухів-жестів виконанім початку. «Принципія- лізм», «переконання», — це часто показувана поза без почуття відповідальности, за якою криється лінивство, моральне боягузтво, пусте честилюбство, титуломанія.

Психічний портрет українця це ціла дуже мозоль­на аналітична студія.^[94])

Філософи й моралісти творять безмір ідеальних повинностей, а людина живе на лінії — елементарних інстинктів.

⅛

Людина засад. Людина, яка діє завжди згідно із засадами і нічого не робить без відклику до них — є невільником. Не можна згори обмежити життя заса­дами, бо життя занадто творче, щоб дати себе обмежити.

**

*

Життя не є звершена величина, тому в нічому не знаходить воно рівновартної міри. Ще менше здефіні- йована є сфера духа з його вольовим абсолютизмом.

Духова буду гніетъ людини — не мікрокосм, що виріс із землі і в неї вертається, але — астрономігний макрокосм з його плянетними системами, мологними шляхами, мряковинами Андромеу і невпинним рухом у нескінгеному просторі.

Шлях людської свідомости позначений зорями космічного прапору. Дивимось у напрямі прийдешніх сонць, які відкриваємо, бо наш зір, запалений духовим світлом, не вертається до темряви, яка призначена на заник. Нема вороття з батьківщини духа ■— з неї веде тільки одна дорога долі: хотіти все більшого й вищого. Сонце духа не заходить, хоч часто притемнюють його зловіщі хмари хаосу. Але людина йде — від хаосу, і признагення її виписане в первородстві її духової при­роди.

Оці слова мислителя — про духову будучність людини — писані в 1934 році. Конфронтація цих слів — філософсько-пророчої візії хоч би вже тільки з на­шою сучасністю — говорить сама за себе.

Сонце духа не заходить — чи не мали б ми зва­житись повторити — сказати ці слова — теж на адресу самого їх Автора?