Особливості прояву соціального хаосу на різних історичних етапах соціального розвитку

Аналіз історичного розвитку будь-якого суспільства крізь взаємодію соціального порядку і соціального хаосу має декілька особливостей. По-перше, основні аспекти взаємодії соціального хаосу та соціального порядку функціонують і можуть бути досліджені в складних суспільствах.

Розглянувши стани соціального порядку та соціального хаосу як складові соціальної динаміки, ми прагнемо дослідити їх роль в історичній динаміці та визначити місце стану соціального хаосу і вплив саморозгортання його стадій на характер історичних змін.

Стан соціального хаосу і стан соціального порядку є складовими соціальної динаміки суспільства. Зі всієї сукупності різноманітних змін історичної реальності поняття “соціальної динаміки” концентрує свою увагу на спрямованості суспільних змін, на їх траєкторії.

Класифікуючи зміни станів соціальної системи від соціального порядку через соціальний хаос до нового соціального порядку, можна розглянути циклічну і спіралевидну типологію соціальної динаміки.

На нашу думку, модель трансформації соціальної системи через стан соціального хаосу є циклічним процесом, який має специфічну форму реалізації, але відбиває процеси соціальної динаміки в суспільстві.

Російський дослідник С.Е.Крапівенський виокремлює два класи циклічних змін: системно-функціональний та історичний цикли [68,124]. Системно-функціональний цикл відбиває соціальні зміни в рамках одного якісного стану, а кінцевий результат серії змін стає вихідним пунктом нової серії аналогічних змін.

Таким чином, чим глибше розгортаються дезорганізаційні процеси, тим радикальніші зміни будуть характеризувати новий соціальний порядок. Оскільки соціальна система здатна до самозбереження, то вихід на нові параметри порядку відтворюються і як елементи модернізації соціальної системи. Але історичним циклом ми можемо позначити вихід на нові параметри порядку, коли дезорганізаційні процеси спричинили кардинальні зміни якостей системи.

Саме такий перехід суспільно-історичного процесу до нової якості може бути розглянуто, залежно від наукового підходу, як перехід до нової формації, або до нової цивілізації.

Перш ніж розглянути співвідношення визначеного циклу з теорією формацій та теорією цивілізацій, варто зауважити, що специфічним проявом соціального хаосу в історичному процесі є досягнення суспільством певного рівня складності, а саме: створення держави як соціального інституту.

Світ має випадкову природу, тому випадковості структуруються і складають ряд необхідних причин. Оскільки випадковість є похідною, світ набуває вигляду багатоваріантності та незворотності. Людські спільноти відпочатку власної еволюції теж представляють собою сукупність випадковостей, обумовлену природним середовищем. Під випадковістю, в даному разі, розуміється свобода волі й поведінки індивіда. Первісні суспільства постали перед необхідністю впорядкувати власні свободи- випадковості перед перспективою виживання. Таким чином, з певного хаосу поведінкових реакцій на мікрорівні виникла впорядкованість на рівні цілої спільноти. Як зазначав німецький філософ І.Кант, первісний стан суспільства можна характеризувати як хаотичний, як дикий безлад, оскільки люди переслідують тільки власні інтереси [55]. Перші форми соціального порядку з'являються тоді, коли хаос відносин погрожує безпеці існування людей. Саме прагнення безпеки в критичному стані підштовхує до створення суспільства з певною ієрархією позицій, яка упорядковує поведінку індивідів, підпорядковуючи їх певному авторитетові. Таким чином, створюється колективна узгодженість і перші форми солідарності.

Цей період характеризується мінімальною динамікою соціальних процесів з точки зору їх інтенсивності. Це час, коли плем'я виокремлюється як культурно-історична спільнота, відбувається пошук споріднених племен. Він може тривати тисячоліттями. Джерела розвитку на цей час домінують над силами розсіювання (дисипативними структурами). Тому повільно відбувається процес “зборки” соціуму на одному і тому ж структурному рівні, і цей прогресивний розвиток забезпечується здатністю системи переробляти зовнішні впливи (флуктуації). Це період домінування кількісних, але ще не якісних змін.

Нові структурні зміни пов'язані з іншим характером історичної поведінки - соціальний організм починає замикатися, тобто структуруватися в прагненні політичної незалежності, створенні держави як самобутної політичної одиниці.

Але виникнення стійких спільнот не знімає суперечності інтересів, які породжують постійну ворожнечу та протистояння, які є формами нерівноважності, і які в процесі історичного розвитку переходять на новий системний рівень - державний і міждержавний. Тому наступний етап соціального упорядкування пов'язаний з новим системним рівнем - союзами держав. Вихід на кожний новий системний рівень пов'язаний з конфліктами, війнами, революціями, які і виступають різновидами соціального хаосу, але мають конструктивний, формоутворюючий характер в переструктуруванні соціальних систем. Таким чином, забезпечується динаміка соціальної еволюції та відбувається процес пошуку оптимальних форм громадянського устрою. Проте цей час характеризується постійно зростаючими темпами розвитку соціальних процесів. Згідно до законів самоорганізації настає певний поріг, за яким починається домінування процесів, що розсіюють соціальні структури, активно підштовхують систему до стану трансформації, а до набуття нових рівнів системної організації стають новими зародками порядку.

Далі історична еволюція набуває циклічного характеру, де кожен цикл стає новим системним рівнем самоорганізації. Замість замикання системи, яке передує створенню держави, виникає нова якість соціальної системи - розширення, відкриття. Це пов'язано з існуванням в системі, здатній до самоорганізації, HS-режима - режиму "охолодження" системи, що пов'язано з потребою освоєння нових ресурсів, для якої вона самоорганізується на попередніх етапах.

Імпульс для кожного циклу дають певні флуктуації, що впливають на систему, оскільки вона не може бути ізольованою від соціального середовища та інших соціальних систем. Кожна з них визначає свою реакцію на ту чи іншу флуктуацію. Одні виживають і виходять на новий структурний рівень, інші виживають, втрачаючи весь енергетичний потенціал, деякі розпадаються. На нашу думку, спроможність системи вижити під натиском флуктуацій зумовлена наступними детермінантами. По- перше, енергетичним потенціалом і генотипом, що склався в момент "зборки" соціуму. По-друге, станом соціальної системи на момент флуктуації. Якщо дезорганізаційні

процеси, що весь час відбуваються в системі (як і процеси організації), та флуктуація зовнішнього середовища мають резонансну взаємодію, можна говорити про синергетичний ефект. Тобто сила їхнього впливу зростає надзвичайно. Це є фатальна випадковість, що виступає поштовхом до розгортання трансформаційних процесів. Відповідно до проблеми нашого дослідження - це та межа, за якою починається розгортання стану соціального хаосу в соціальній системі.

Отже, історична еволюція крізь призму моделі взаємодії соціального хаосу та соціального порядку - це історичний круговорот від моменту зародження нових структур у відповідь на зовнішній вплив до встановлення режиму існування, що здатен самозберігатися і слабко реагувати на випадкові впливи, тому згасаючий у своїй еволюції.

Соціальний хаос як стан соціальної системи властивий не всім суспільним утворенням, а лише складним. Згідно закономірностей синергетики, здатність до самоорганізації отримують складні системи, відповідно, механізми самоорганізації та модель соціального хаосу може реалізуватися тільки у тих суспільствах, які набули певного рівня складності.

Таким чином, суспільства, що мають мінімальний рівень складності, можна означити як прості. В них немає тієї кількості соціальних зв'язків, ієрархії соціальних елементів, яка б потребувала складних механізмів управління системою. Невелика кількість людських об'єднань, їх територіальна розрізненість, невелика щільність проживання в рамках певного колективу, відсутність стійких контактів з оточуючим соціальним середовищем дозволяє механізмам самоорганізації соціальної системи еволюціонувати повільно. Ці механізми самоорганізації вже зародилися, але проходять період ускладнення, інституціоналізації. Наприклад,

починають складатися певні соціальні інститути, такі як сім'я. Решта соціальних інститутів виникне згодом і буде вже елементом ускладнення самого суспільства. Просте

суспільство відрізняється від складного, на думку автора, наступними рисами:

1) егалітаризм, соціальна, економічна і політична рівність;

2) відносно невеликі розміри об'єднання;

3) пріоритет кровно-родинних зв'язків;

4) низький рівень поділу праці і розвитку техніки.

Соціальна рівність означає відсутність класів і станів, розподіл людей на бідних і заможних. Але процес класоутворення є надзвичайно складним, і ті суспільства, де тільки починається класогенез, ми теж визначаємо як прості.

Економічна рівність означає однакове відношення до засобів виробництва (знарядь праці і землі) і продукту праці (їжі). Усе знаходилося в колективній власності племені. Політична рівність означає відсутність керуючих і керованих, пануючих і підпорядкованих.

Зростання ентропії в соціальній системі впливає на ефективність механізмів соціального контролю, які підтримують усталений порядок. Потреба в оптимізації механізмів соціального контролю є симптомом наростання дезорганізаційних процесів у суспільстві. Чи відбудеться процес поширення вищеозначеної дезорганізації - залежить від взаємодії певних рівнів суспільства.

Еволюція від простого суспільства до складного зумовлює, на думку автора, виокремлення в суспільстві двох рівнів: “організменного” та “свідомісного”. Перший

складається зі здатності суспільства мати системний і функціональний характер. Системний характер дозволяє виокремити сформовані в суспільстві елементи та зв'язки між ними, а також структури, які можуть бути усталеними, або змінними. Функціональний характер суспільства дозволяє проаналізувати функції, дисфункції та нон-функції, притаманні певній соціальній системі.

“Свідомісний” рівень суспільства будується з таких складових, як сукупність соцієтальних архетипів, а також кризової або стабілізаційної свідомостей. Саме ці складники свідомісного рівня суспільства обумовлюють взаємодію соціального хаосу та соціального порядку. Стан соціального порядку грунтується на функціонуванні стабілізаційної свідомості. Її основними складовими виступають:

• прагнення більшості членів суспільства до консенсусу;

• наявність системи інтегральних цінностей в суспільстві, які розділяє більшість членів соціуму;

• впевненість в ефективному функціонуванні управлінських механізмів та бюрократичного апарату.

На шляху соціальної трансформації в стані соціального хаосу зароджується та функціонує кризова свідомість. Основними складовими кризової свідомості є:

• втрата соціальної ідентифікації та самоідентифікації в суспільстві як окремими індивідами, так і соціальними групами;

• критична оцінка минулого, яке найчастіше видається як невдале, неефективне;

• домінування песимістичної соціальної перспективи;

• поширення впливу альтернативних ідеологій і релігійних організацій;

• актуалізація етнічної ідентифікації.

Соціум, як і людина, має власні параметри, що сформувалися в процесі історико-культурного розвитку суспільства. Одним із ключових параметрів розвитку соціуму є соцієтальна психіка як головна умова соціалізації особистості і будь-яких його структур. Соціум функціонує і формує цілісний регулятивний феномен, в ньому закріплюються найбільш дієві, ефективні способи, форми, установки. Вони складаються в архетипи, тобто

надособистісні патерни формування різноманітних способів матеріальної і духовної діяльності в даному суспільстві. До архетипу соціетальної психіки неодмінно входить набір адаптивних форм поведінки і життя в цілому, який формується в історичний момент "збирання" певного суспільства. В ході історичної еволюції соціальна система постійно ускладнюється, адаптуючись до потреб соціального і природного середовища. Закладені глибоко-традиційні системи регуляції, що склалися в певному культурному та історичному середовищі, обумовлюють генотип всіх структур суспільства. Якщо так, тоді в момент вибору шляху трансформації в стані соціального хаосу, а саме в точці біфуркації, нова обрана структура-атрактор буде органічною відносно історичного розвитку суспільства.

Але роль архетипів у процесі переходу від стану соціального хаосу до стану соціального порядку полягає не тільки у визначенні того, який шлях обере соціальна система, які структури сформуються. Від систем архетипів залежить і

те, коли настане час вибору. В даному випадку йдеться про той аспект, який українська дослідниця О.А.Донченко означила як "дистресовий досвід соціуму"[49,93]. Кризові події, що характеризують стан соціального хаосу, соціум пам'ятає і переосмислює. Але частину кризових переживань він залишає в історичній пам'яті, не роблячи якихось висновків. Соціальний інтелект виникає пізніше, ніж з’являється спроможність окремих особистостей свідомим втручанням ігнорувати механізми самоорганізації суспільства. Таким чином, ще з первісних суспільств ми отримали перші дистресові архетипи, кількість яких з історичним часом збільшується. Особливий внесок в їх склад дають революції, тобто стадія соціального вибуху в стані соціального хаосу. Якраз дистресові архетипи як

неосмислений соціальним інтелектом досвід час від часу змушують соціальну систему "зупинятися", переживати цей досвід знову, але за інших історичних обставин. За словами О.А.Донченко: "Негативні архетипові новоутворення, або травми колективного підсвідомого, формуються в кризові, тяжкі, аномічні періоди історії, в моменти руйнації ціннісних патернів життя. Вони не зникають зі зміною ситуації, вони перетворюються на хронічні хвороби соціуму у вигляді неусвідомленого, непереробленого "шматка" історії. Саме такі "рубці" багато в чому визначають у критичні періоди життя соціуму (тобто в стані "інше", стані хаосу) динаміку соціальних рухів, тональність соціальних почуттів, стан масової свідомості тощо" [49, 95].

Архетип соцієтальної психіки - це форма, що дозволяє зберігати соціум в його цілісності, він регулює саморух і розвиток. Генетична пам'ять соціуму втілюється в ритмах внутрішньої динаміки світу. Стан суспільства залежить від соцієтального стану, тобто від функціональної характеристики соціуму. Можна виокремити конвенційний стан, тобто панування норм і форм, що утримують суспільний порядок. Але в цьому стані суспільство замикається, пригнічуються механізми його саморозвитку. В цей час виникає відповідний соцієтальний стан. Ознакою коригуючого стану є поява серед представників різних соціальних групнових заборонених форм поведінки. Цей стан характеризується аномією, неструктурованістю, неадекватним сприйняттям соціальної реальності.

Можемо встановити, що конвенційний соцієтальний стан сутнісно відповідає стану соціального порядку, а коригуючий соцієтальний стан - стану соціального хаосу. Але соцієтальні стани є характеристикою психіки суспільства. А соціальний порядок і соціальний хаос є характеристиками суспільства в цілому.

Таким чином, з одного боку, соцієтальні архетипи, особливо дистресові архетипи, періодично провокують систему до переходу від соціального порядку до соціального хаосу. Разом з тим, вихід на нові параметри порядку значно ускладнюється завдяки затратам енергії соціальної системи на переосмислення дистресового досвіду, бо дистресові архетипи активізуються саме в стані соціального хаосу. Отже, свідомісний рівень суспільства містить у собі детермінанти взаємодії соціального хаосу та соціального порядку в формі певних архетипів, притаманних будь-якому суспільству.

Але стабілізація нерівноважного стану відбувається за рахунок зниження ентропії в системі, тобто її виходу і зростанню ентропії в інших соціальних системах, іншому соціальному середовищі. Таким чином, виникає загроза постійного перебування якої-небудь системи в стані соціального хаосу. Таке явище О.П.Назаретян, російський дослідник, означив як "антропогенні кризи", причина яких в дисбалансі між технічною та гуманітарною складовою суспільства [129,458]. Подібні кризи існують в історії будь- якої культури, загострюючись тоді, коли посилення негентропійних механізмів потребує великих затрат, тобто вони стають руйнівними для середовища. Тоді починається

зростання ентропії, що приводить до деградації системи, або до її виходу на нові рівні впорядкованості. Стан соціального порядку, який базується на більш удосконалених технологіях, потребує і досконалих механізмів управління, і стримування для збереження суспільства. Усталена соціальна система переживає стадію "соціального оптимізму", який спрощує в свідомості картину світу, робить соціальне мислення більш примітивним. Стають можливими такі моделі вирішення проблем, які пізніше стануть руйнівними для соціальної системи. Зовнішні флуктуації лише посилюють

дезорганізацію, яка починається завдяки наростанню суперечностей в системі.

Таким чином, специфіка соціального хаосу на різних історичних етапах буде залежати:

• від “віку” соціуму;

• від комплексу географічних, кліматичних, ментальних характеристик певного суспільства.

Отже, з формуванням держави досягається певна міра ускладненості суспільства і стає можливим розглядати трансформацію суспільства як взаємодію процесів дезорганізації і організації, яка відбувається в рамках циклу “соціальний порядок - соціальний хаос - новий соціальний порядок”. Специфічність стану соціального хаосу полягає в тому, що вихід на нові параметри порядку може відбуватися з будь-якої його стадії, але чим більше поглиблюється міра дезорганізації, тим радикальніше змінюються параметри нового порядку відносно системи, що існувала раніше. Як ми вже зазначали, каскад послідовних змін цього циклу призводить до зміни цивілізації, або формації.

Концепції про три типи цивілізації були обгрунтовані американськими вченими: соціологом Д. Беллом та

футурологом О. Тоффлером.

Поняття “цивілізація”, на нашу думку, відбиває певний ступінь історичного розвитку людства. Це соціальна організація суспільства, що грунтується на відповідному

техніко-технологічному базисі. Саме тому виокремлюють три ступеня розвитку цивілізації: землеробську,

індустріальну та інформаційну. Це надзвичайно широка типологія, яка не відбиває конкретно-історичних особливостей життя та розвитку окремого суспільства, наприклад, не враховує природно-кліматичних умов функціонування соціуму. Але цивілізаційний підхід, слушно зауважив, що сукупність соціальних систем розвивається шляхом інтеграції та глобалізації, постійно ускладнюючи механізми взаємодії складних соціальних систем. Саме тому актуалізуються механізми самоорганізації та саморегуляції в складних системах, адже завдяки процесам глобалізації розвиток дезінтеграційних процесів і перехід до стану соціального хаосу в одній соціальній системі провокує резонансну взаємодію в інших соціальних системах. Наприклад, економічні кризи, стрибки цін на стратегічну сировину, масові соціальні рухи та інше. Крім того, каскад циклів “соціальний порядок - соціальний хаос - новий соціальний порядок”, на нашу думку, формує можливість до радикальної зміни техніко-технологічного базису та виходу на нові параметри порядку, що сутнісно відповідає новому цивілізаційному ступеню розвитку.

Таким чином, запропонована в дисертаційному досліджені модель трансформаційних процесів не суперечить цивілізаційній типології розгляду історичного процесу, а деталізує сам процес переходу від однієї цивілізації до іншої.

Теорія формацій німецького філософа і економіста К.Маркса є послідовністю концептуальних схем, що протягаються вдовж лінії розвитку виробничих відносин. В ній домінує економічний детермінізм у поясненні соціальних явищ.

У фундаменті кожної суспільно-економічної формації лежать відповідні продуктивні сили і їм відповідають певні виробничі відносини, які формують базис суспільства. Виробничі відносини визначають надбудову, тобто

сукупність політичних, правових, моральних, етичних, естетичних, релігійних, філософських поглядів, домінуючих в суспільстві. Крім того, в склад формації включені класи, етнічні форми спільнот, типи і форми сім'ї. Отже, перехід від однієї формації до іншої здійснюється за умови невідповідності виробничих відносин більш динамічним продуктивним силам. Таким чином, у самій соціальній системі формується необхідність адекватно задовольняти потреби, що виникають. Оскільки динамічний розвиток продуктивних сил залежить від науково-технічного прогресу, який має інтернаціональний характер і не залежить від рамок окремої соціальної системи, то у суспільства виникає потреба адаптуватися і до змін соціального середовища. Саме ці аспекти були зазначені нами як умови виникнення соціального хаосу в суспільстві. Суперечність між

продуктивними силами і виробничими відносинами, яка характеризує економічну сферу суспільства, впливає і на політичну, і на соціальну, і на духовну сфери. Отже, зміни в базисі зумовлюють зміни в надбудові, або, як вище ми вже досліджували, зміни в стані соціального хаосу у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Надбудова не є пасивною, часто вона є ініціатором приведення у відповідність продуктивних сил і виробничих відносин. Ось тому рушійну силу соціального хаосу ми позначили як незадоволення потреб особистості на різних рівнях їх ієрархії, починаючи від духовних, закінчуючи фізіологічними потребами. Загострення антагонізмів у суспільстві, або саморозгортання процесів соціального хаосу, приводить до економічної кризи і різкого падіння рівня життя широких верств населення. Перехід від однієї формації до іншої розглядається як революційні зміни, соціальні потрясіння: однією зі стадій саморозгортання соціального хаосу був означений соціальний вибух, тобто, відповідно до теорії суспільно- економічних формацій колективний деструктивний вибух, який кардинально змінює характер влади, приводить надбудову у відповідність до базису і знімає суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами.

На нашу думку, розгляд історичного процесу крізь призму змін станів соціального порядку та соціального хаосу деталізує поступовість підходу до змін суспільно- економічних формацій і уможливлює перехід до нової формації не через революційні зміни, а через модернізацію та реформування суспільства. Зі стану соціального хаосу вийти на точку біфуркації, тобто на перейти в нову якість, можна у в рамках певної сфери життєдіяльності, так і в будь-якій з трьох стадій соціального хаосу: соціальної кризи,

соціального вибуху, деструкції. Крім того, в залежності від історико-ментальних особливостей соціальних спільнот окремого суспільства стадія соціального вибуху не завжди має радикальний характер військового протистояння, іноді це інші форми (наприклад форми політичних протестів в Індії в середині ХХ сторіччя в боротьбі за незалежність).

Досліджуючи специфіку розгортання соціального хаосу крізь призму теорії формації, варто зауважити, що перехід від первісного ладу до рабовласницького, або до ранньофеодальної держави відтворює процес формування перших державницьких утворень, тобто досягнення певної міри ускладнення суспільства. Під впливом агресивного зовнішнього середовища соціальні спільноти об'єднуються в межі окремого територіального утворення для задоволення потреби в захисті, консолідації, для поліпшення процесів обміну тощо. Сформований таким чином, соціальний порядок в існуючих історичних умовах найбільш адекватно задовольняв потреби всіх елементів соціальної системи. Зміна умов зовнішнього середовища та назрівання суперечності між процесами дезорганізації та організації, а саме - домінування процесів дезорганізації, приводить до каскаду циклічних змін у всіх сферах життєдіяльності, на всіх рівнях підсистем соціуму. Відбувається перехід від рабовласницької формації до феодальної, яка стає найбільш адекватною до потреб суспільства. Знову ж постійно відбувається процес ускладнення суспільства, а саме: механізмів задоволення потреб суспільства. Як тільки вони стають неадекватні зростаючим потребам відбувається каскад циклічних змін соціального порядку через соціальний хаос до нового порядку, поки не сформується нова формація - капіталістична.

Таким чином, критерієм, який дозволяє застосувати цикл змін соціального порядку соціальним хаосом для формування нового соціального порядку виступає міра складності механізмів задоволення потреб суспільства та їх адекватність щодо структур системи. Відрізняє перехід від однієї формації до іншої з позицій такого циклу стадія соціального хаосу, з якої відбувається вихід на новий соціальний порядок, який уособлює собою нову формацію.

Для переходу від рабовласницької формації до феодальної каскад циклів у підсистемах дозволяє сформувати соціальний порядок зі стадії соціальної кризи, оскільки потрібна дезорганізація усталених структур, але вона має в міру радикальний характер. Перехід від феодальної до капіталістичної формації відбувається вже зі стадії соціального вибуху, тобто супроводжується більшою мірою дезорганізації усталених структур, більшою відмінністю нового порядку від минулого. Отже, для переходу від капіталістичної до комуністичної формації потрібна була б дезорганізація усталених структур, яка привела б до стадії деструкції в стані соціального хаосу та зумовила найрадикальніші зміни в механізмах формування нового соціального порядку.

В кожній із означених формацій в момент переходу до іншої формації, завдяки перебуванню в стані соціального хаосу, відбувається поступова дезорганізація способів виробництва, домінуючих форм власності, змінюються позиції соціальних верств, трансформується ідеологія та форми релігії, змінюються елементи символізації суспільства.

Таким чином, в ході історичного розвитку відбулося ускладнення суспільств, сформувалася їх взаємозалежність, і перехід від однієї формації до іншої вимагав все більшої дезорганізації усталених структур. Отже, чим радикальніші зміни, тим більше стадій стану соціального хаосу буде розгорнуто, тим сильнішими є соціальні потрясіння, а механізми задоволення потреб суспільства стають все більш складними. Саме тому, на нашу думку, визначений цикл: “соціальний порядок - соціальний хаос - новий соціальний порядок” виступає деталізацією змін, здатних привести до формування нової формації, або цивілізації.

Ускладнення сучасних трансформаційних процесів складної соціальної системи пов'язано з явищами глобалізації та інтеграції, які домінують у світовій спільноті. Тому зростання свободи елементів соціальної системи, формування в них здатності до самоорганізації та саморегуляції ускладнює характер соціальної системи, і разом з тим формує нові уявлення про соціальну впорядкованість і стабільність. Темпи економічного росту, швидкість інформаційних і транспортних потоків, зростання щільності соціальних контактів, постійний обмін речовиною, енергією та інформацією між всіми підсистемами соціальної системи робить історичний шлях кожної соціальної системи дуже динамічним, взаємообумовленим розвитком інших соціальних систем. Резонанс від флуктуацій в будь-якій соціальній системі стає надзвичайно відчутним, і складні соціальні системи стають вразливими до таких впливів. Отже, на нашу думку, цикл “соціальний порядок - соціальний хаос - новий соціальний порядок” зі своїми специфічними механізмами взаємодії функціонує як на мікрорівнях, так і на макро- і мега рівнях. Таким чином, з різною швидкістю та інтенсивністю цей цикл реалізується на рівні підсистем соціальної системи, рівні соціальної системи взагалі та на рівні сукупності соціальних систем. Коли мова йде про розповсюдження стану соціального хаосу на рівні сукупності соціальних систем, ми можемо говорити про зміну, в залежності від типології, суспільно-економічної формації чи цивілізації.

Розгляд історичної динаміки соціального хаосу та соціального порядку, а саме факторів і показників, що дозволяють зафіксувати стан соціального хаосу на прикладі окремого суспільства, дозволить спрогнозувати ті атрактивні структури, які, якщо не формують новий соціальний порядок, то хоча б є загальними напрямками його формування.

Таким чином, досліджуючи закономірний характер соціального хаосу, ми можемо узагальнити, що, розгортаючись, стан соціального хаосу, або стан соціального порядку, залежить від вирішення суперечності між процесами дезорганізації та організації, які є елементами цілісного процесу самоорганізації суспільства. Взаємодія між цими процесами має характер повторюваного об’єктивного, необхідного, притаманного внутрішнім властивостям соціальної системи, отже закономірного процесу. Домінування процесів дезорганізації дозволяє поступово розгортатися стадіям соціального хаосу: соціальній кризі, соціальному вибуху та деструкції. З будь- якої з цих стадій можливий вихід на нові параметри порядку, але чим більше поглиблюється соціальний хаос, тим більше новий соціальний порядок втілює якісні зміни всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Таким чином, взаємозв’язок між процесами дезорганізації та організації носить закономірний характер, виступаючи елементами самоорганізації соціальних структур.

Отже, процес самоорганізації складається із: 1) процесів організації, які створюють систему, підтримуючи її життєдіяльність; 2) процесів дезорганізації, які зумовлюють розвиток системи, шлях до іншого стану.

Формування системи ми означимо як організацію, зміну її якості - як дезорганізацію, а формування в результаті зміни якості нового в системі як самоорганізацію. Поняття “організація”, як складова процесу самоорганізації, на даному етапі виключає погляд на нього як на цілеспрямовану діяльність людини по утворенню та впорядкуванню будь- чого. Процеси самоорганізації в соціальних системах, коли особистість може виступати елементом системи, підпорядковуються загальним закономірностям її розвитку.

Розглянувши динаміку розвитку економічної, політичної, соціальної та духовної сфер суспільства, можна виокремити структурні елементи аналізу стану суспільства, які визначають міру дезорганізації соціальних структур та дозволяють ідентифікувати певну стадію соціального хаосу:

1. Умови, за яких система протистоїть

дезорганізаційним тенденціям.

2. Соціальні флуктуації, тобто комплекс причин, які виводять кожну підсистему зі стану рівноваги.

3. Дисипативні структури, які розмивають старий порядок та виступають осередком зародження нових структур.

4. Атрактори, тобто структури до яких тяжіє система в точках біфуркації, де відбувається вихід на нові параметри порядку.

Оскільки соціальний хаос визначається як стан суспільства в цілому, його прояви матимуть конкретне втілення в кожній з вищенаведених сфер у визначений для аналізу час.

Особливості прояву соціального хаосу залежні від історичних етапів розвитку суспільства. Дослідити

взаємодію соціального хаосу та соціального порядку можливо у складному суспільстві, коли соціальна система набуває якості держави як соціального інституту. Подальше ускладнення держави, її трансформації, пристосування до нових умов зовнішньої та внутрішньої взаємодії підпорядковані закономірностям взаємодії процесів дезорганізації та організації, отже можуть бути ідентифіковані як здатність складної соціальної системи до самоорганізації та саморегуляції. Каскад циклів зміни соціального порядку через соціальний хаос на новий соціальний порядок представляє собою зміну або формації як вирішення суперечностей між зростаючими продуктивними силами та функціонуючими виробничими відносинами, або цивілізації, якщо змінюється техніко-технологічний базис суспільства.