2.1. Взаємозв’язок організації та дезорганізації як закономірність становлення і розвитку соціального хаосу

Розглянемо механізм взаємодії організаційних і дезорганізаційних тенденцій у процесі розгортання соціального хаосу.

Соціальний хаос, як стан трансформації складних систем, проявляється в багатогранності та різноманітності змін, що відбуваються у всіх підсистемах соціальної системи, а також у всіх сферах її життєдіяльності.

дезорганізації, як і організації, залежить від резонансної взаємодії: а) окремої особистості в реалізації своїх потреб, б) соціальних груп у захисті власних інтересів, в) умов і форм взаємодії соціальних структур в суспільстві, які визначають шлях його розвитку. Така взаємодія впливає на інтенсивність і швидкість процесів дезорганізації або організації, які мають об’єктивний характер. Не ігноруючи вплив особистості на розвиток суспільства, ми можемо зазначити, що такий вплив на розвиток соціальної системи буде істотним за умови реалізації цілої низки факторів у процесі їх взаємодії, які є унікальними в будь-якій ситуації впливу. Саме тому діалектична взаємодія процесів дезорганізації та організації має об’єктивний характер.

Отже, стан соціального хаосу - це стан, в якому домінують процеси дезорганізації, але до певної межі. Порушуються усталені структури до того рівня, який є достатнім для формування на їх основі якісно нових структур, які більш адекватно задовольняють потреби системи. Формування нових структур відбувається в стані соціального хаосу, а функціонування таких структур притаманне стану соціального порядку. На всіх рівнях системи та у всіх сферах життєдіяльності відбувається постійна зміна процесів дезорганізації на процеси організації.

Цілісність систем розглядається через тенденції організації, тобто структурно-функціональних змін, які

розуміються під цим процесом. Процеси організації пов'язані з керованістю складними соціальними системами, що потребує аналізу форм соціального порядку як системної впорядкованості. Під керуванням маємо на увазі коригуючий вплив на складну динамічну систему, який забезпечує цілеспрямовані зміни стану системи, що зумовлюють його пристосування до мінливих зовнішніх умов. Під

цілеспрямованими змінами стану системи розуміються такі процеси та операції, за допомогою яких дана система досягає свого оптимального стану, врівноваженого відносно зовнішнього середовища.

Управління як цілеспрямований вплив виступає необхідним організуючим атрибутом системи. Відповідно до цього системи, що здатні до самоорганізації, без управлінського впливу спроможні знаходити свій оптимальний стан за будь-яких змін у зовнішньому середовищі та самостійно переходити у врівноважений стійкий стан.

Атрибутом систем, здатних до самоорганізації, є ієрархічне управління - або управління з послідовно зростаючими рівнями складності, коли мета управління коригується та уточнюється в процесі самонастроювання системи. Але процеси організації відбуваються по-різному в різних типах складних систем.

Складні системи, керовані завдяки регуляції та негативному зворотному зв'язку, зменшують небажані відхилення від стану, що встановився.

Процеси організації у складних системах набувають якості “автопоезиса”, тобто самовідтворення, отже, набувають можливості саморегенерації. Зберігається

цілісність, ідентичність системи, оскільки варіації стосуються лише структури.

Системи, що здатні в своїй організації до самовідтворення, циклічно пов'язані в підсистеми, здатні до самоорганізації, де попередня підсистема створює умови для наступної, остання в циклі підтримує першу, тим самим захищаючи весь цикл.

Така система стає певним чином замкненою, але не в обміні речовиною, енергією та інформацією, а у відсутності прямої реакції на зміни довколишнього середовища.

Так, соціуми, які є прикладом складних систем, здатних до самоорганізації, на різні впливи зовнішнього середовища реагують по-різному. Один соціум замикається в стані врівноваженості, лише виникають деякі модуляції. Інший соціум легко втрачає стан врівноваженості і тяжіє до наростання процесів дезорганізації.

Саме тому, актуалізується дослідження зв'язку стійкості та нестійкості в системі, насамперед у системах, здатних до змін якраз завдяки процесам самоорганізації. Структура таких систем характеризується єдністю стійкості та нестійкості, що описується поняттям нелінійності. Отже, нелінійність - це якість складної системи мати в своїй структурі різні стаціонарні стани: як стан, де домінують процеси організації, так і стан, де домінують процеси дезорганізації. Але якісно різні стани однієї і тієї ж системи альтернативні, тобто, коли одні процеси актуально проявлені, а інші існують потенційно, оскільки можуть бути актуалізовані за інших умов.

Таким чином, з одного боку, суперечність між процесами організації та дезорганізації зумовлює інтегральну характеристику стану системи, - чи це соціальний хаос, чи соціальний порядок. З іншого боку, домінування будь-якого з цих станів і, відповідно, процесів, що їх зумовлюють, існує лише в даний момент, в даному місці, в даних умовах, але містить у собі потенційні процеси, які не проявляють себе актуально і перебувають у відносинах альтернативності.

Розвиток для складної соціальної системи включає в себе не тільки виникнення нових потенціальних структур, але й актуалізацію вже існуючих. Перехід від потенційного до актуального здійснюється через особливі критичні стани системи, в яких виникають шляхи розгалуження (точки біфуркації) та посилюються зовнішні впливи (флуктуації). Співвідношення актуальних і потенційних структур та процесів дозволяє формувати уявлення про соціальний хаос і соціальний порядок як поліваріативні стани і процеси. Наприклад, потенційні структури соціального порядку постійно циркулюються в певній інформації, сконцентрованій в культурі конкретного суспільства.

Під дезорганізацією розуміється розбалансування самої людської діяльності, самої людини, механізмів формування сенсів, рішень, їх реалізації. Категорії “організація” та “дезорганізація” створюють дуальну опозицію - деструктивний ентропійний процес і відтворювальна здатність системи. Відтворювальна діяльність перетворює реальне і потенційне відношення зовнішніх ентропійних процесів у внутрішній зміст свідомості, культури, відтворювальної діяльності відповідного суб'єкта. Відтворювальний процес характеризується конструктивною напругою, деякою напрацьованою, ціннісно насиченою культурною програмою, яка засвоюється суб'єктом. Тобто, дезорганізація торкається кожного суб'єкта і її подолання стає змістом повсякденного життя. Отже, аналізуючи хаотичні прояви в соціальній системі, необхідно вказати, що певна міра дезорганізації завжди присутня в суспільстві. Це елемент, за допомогою якого підтримується поява життєво важливих інновацій.

Можемо констатувати, що процес самоорганізації складається з: 1) процесів організації, які створюють систему, підтримують її життєдіяльність; 2) процесів дезорганізації, які зумовлюють розвиток системи, шлях до іншого стану.

Отже, формування системи ми означимо як організацію, зміну її якості - як дезорганізацію, а формування в результаті зміни якості нового в системі як самоорганізацію. Поняття “організація”, як складова процесу самоорганізації на даному етапі дослідження виключає погляд на нього як на цілеспрямовану діяльність людини по утворенню і впорядкуванню будь-чого. На даному етапі ми прагнемо розглянути процеси самоорганізації в системах, в тому числі в соціальних, коли особистість може виступати елементом системи, підпорядкованим загальним

закономірностям її розвитку.

Особливості принципів взаємодії між процесами організації та дезорганізації в системах будь -якої природи з позицій теорій самоорганізації залежить від двох їх характеристик - відкритості та нелінійності.

У закритих системах стан рівноваги як однорідності, як свободи кожного елемента є хаос, руйнація системи, оскільки системність передбачає впорядкованість, узгодженість відсутні в такому стані. У відкритих системах, здатних вільно вести обмін речовиною, енергією, інформацією, у взаємодію та протидію вступають дві сили: хаос - як тяжіння на мікрорівні до однорідності як повної свободи кожної частини системи - і приток із зовнішнього середовища речовини, енергії та інформації, що протистоять хаосу та його потенційній можливості. Отже, у відкритій системі рівновага досягається не за рахунок руйнації структури та повної автономії елементів, а за рахунок виникнення когерентних структур.

Таким чином, результат розгортання процесів дезорганізації у відкритих і закритих системах різний.

Отже, в закритій системі (йдеться про соціальну) тяжіння до свободи кожної особистості призведе до руйнації суспільства внаслідок урівнення його характеристик, формування однорідностей, знищення структур, що обмежують прагнення до свободи. У відкритій системі тяжіння до свободи особистості дозволить зруйнувати усталені структури, але приведе до формування нових складних структур, що реалізують людські виміри свободи. Керовані лише індивідуальними інтересами дії людей стануть все більш обумовленими, а задоволення потреб стане все більш складним механізмом.

Нові складні структури, що виникли в результаті розгортання процесів дезорганізації, які, на нашу думку, до певної межі є складовою процесів самоорганізації, мають дещо іншу природу у відкритих системах. Ця інша природа, її інші якості зумовлені нелінійністю процесів, що відбуваються в таких системах. У них структури виникають не за рахунок розташування елементів відносно один одного, а за рахунок спрямованості обмінних процесів, які в ході структурування набувають таких характеристик, як стійкість, керованість, прогнозованість. Елементи пов’язуються один з одним за рахунок процесів обміну між ними та зовнішнім середовищем, а також близькими до них іншими елементами. Виникає кооперація, узгодженість і формуються цикли обміну.

Спонтанне виникнення кооперативних структур в стані нерівноваги - це перехід із однієї якості системи в іншу, від одного рівня системності - в інший, а отже від простого до складного. На нашу думку, сам процес руху від простого до складного можна визначити як організацію.

З кожним таким циклом система все більше ускладнюється, але завдячуючи процесам самоорганізації, не втрачає ефективності, а, навпаки, демонструє все більшу життєздатність.

Складність стає ключовою характеристикою систем, яка проявляється в ефективних механізмах кооперації, узгодженості, разом з тим певної свободи елементів, обмеженої взаємозалежністю.

Складна система характеризується наявністю певної інтегративної якості, яка властива лише сукупності елементів, не є складовою цих елементів, але накладає відбиток на елементи і дозволяє відрізняти їх від інших елементів, що не належать до системи. Ця інтегративна якість встановлює межі системи. Цю якість означають як емерджентність, вона є системною складністю.

Закономірності поведінки відкритих систем сформульовані у вигляді критеріїв, що визначають знак зміни ентропії у відкритій системі. Вони вказують на умови, за яких в системі виникнуть процеси упорядкування та організації, а в разі невиконання цих умов - процеси дезорганізації.

При цьому варто зауважити, що закономірності організації та дезорганізації систем, як двох складових процесу самоорганізації в цілому - універсальні, тобто вони не залежать від специфіки останніх. Якщо об'єкт - складна система, то він підкоряється означеним закономірностям. Наприклад, відповідно до закону зростання ентропії замкнення будь-якої системи призводить до її дезорганізації, породжує руйнівні процеси в системі взагалі, чи в будь-якій підсистемі зокрема.

Закономірності, які характеризують направленість будь-якого процесу, на нашу думку, такі:

1. Якщо система організована вище рівня порядку в системі, що відповідає стаціонарному стану, та визначається як критичний рівень організації системи, то в ній домінують процеси дезорганізації, якщо нижче критичного рівня, то процеси упорядкування та самоорганізації. На цьому рівні дія вказаних процесів врівноважує одне одного, і стан системи стає стабільним. Отже, цей стан може бути визначений як порядок.

2. Між ступенем відкритості системи та критичним рівнем її організації існує однозначна відповідність. Отже, щоб збільшити порядок в системі, необхідно збільшити ступінь її відкритості, при цьому знизиться її критичний рівень, а це викличе домінування процесів, що дезорганізують систему до нового її значення.

3. Розвиток процесів самоорганізації породжує

механізм ентропійних коливань. При перевищенні

критичного рівня організації системи, тобто при переході до нього, можуть виникнути коливання від цього рівня, зумовлені заданою швидкістю будь-якого процесу. Відбувається зміна періодів організації та дезорганізації, а амплітуда коливань залежить від швидкості процесів і від факторів зовнішнього середовища, що або призупиняють коливання, або сприяють зростанню їх амплітуди.

Виявлення етнтропійних коливань в системі деталізує та дозволяє детальніше відстежити взаємодію хаосу й порядку через процеси організації та дезорганізації. Дослідження цих коливань допомагає збагнути, чому так складно встановити в системі порядок, який є втіленням врівноваженості вищезазначених процесів. Саме це дозволяє системі існувати стабільно. Проаналізувавши прояви ентропійних коливань, можемо визначити як їх дію, так і наслідки цієї дії для системи.

Оскільки система тяжіє до стабілізації, а кожен процес має власну швидкість, то при досягненні критичного рівня організації системи домінування процесів того чи іншого виду не може зупинитися миттєво. Якщо швидкість вказаних процесів самоорганізації чи дезорганізації не наближена до нуля, то система за інерцією опиниться в сфері домінування процесів іншого виду. Ці інші процеси знову почнуть повертати систему до критичного рівня її організації, але вже в зворотному напрямку. З часом, за сприятливих умов у середовищі, швидкість процесів зменшиться, відповідно, зменшиться амплітуда ентропійних коливань і, нарешті, система досягне стабілізації, тобто порядку. І навпаки, якщо швидкість процесів під впливом середовища з часом збільшиться, зросте амплітуда ентропійних коливань, що може завершитися руйнацією системи.

Таким чином, одним із чинників процесів дезорганізації та організації виступає швидкість процесів обміну, яку можна, на нашу думку, означити як ентропію.

Ентропія (з грецької entropia - поворот, перетворення) - це частина внутрішньої енергії замкнутої системи або енергетичної сукупності, що не може бути використана, зокрема не може перейти або бути перетворена в механічну роботу [149;541].

В середині ХІХ сторіччя фізик В.Томпсон стверджував, що механічна енергія впорядкованого руху може перетворюватися лише в теплову енергію, а не навпаки, так що в кінець кінцем вся механістична енергія перейде в теплову. Таким чином, В.Томпсон прийшов до ідеї загибелі Всесвіту у тепловому хаосі. Поняття “ентропії” було введено пізніше фізиком Р.Клаузіусом. Таким чином, наростання ентропії має катастрофічні наслідки і призведе до загибелі будь-яку систему. Існує і антитомпсонівська картина світу. Вона свідчить, що порядок породжується хаосом, а механічний рух тепловим. З цього російський дослідник С.Д.Хайтун виводить, що “ентропія - це величина, швидкість зростання якої характеризує швидкість (інтенсивність) процесів перетворення різних форм взаємодії одне з одним” [151,101]. Таким чином, виникнувши у фізиці, поняття ентропії не є виключно фізичним. В рівній мірі воно може розглядатися і як хімічне, біологічне, соціальне. Отже, зростання ентропії відбувається із зростанням процесів взаємоперетворення різних форм та їх взаємодій.

Поняття “ентропії” взагалі застосовується для складних систем. Але існує питання: “Чи скорочується кількість і внутрішня різнобарвність систем у процесі еволюції?” Російський дослідник Є.О.Сєдов обгрунтовував, що дійсне зростання різнобарвності на вищому рівні супроводжується його ефективним обмеженням на попередніх рівнях. Це твердження отримало назву - “закон ієрархічної компенсації” (або закон Сєдова) [124].

Провідним фактором у наростанні ентропії є інформація. Є певна спроба виявити взаємозв’язок між механізмами накопичення структурної інформації та процесами взаємодії. Шлях між максимальною ентропією і повною впорядкованістю - це процес накопичення структурної інформації. Оптимальне співвідношення детермінації і непередбачувальності 80% до 20%. Це співвідношення виведено Є.О.Сєдовим з аналізу текстової ентропії. Якщо система подолала точку оптимального співвідношення і йде до шляху повної впорядкованості, вона починає втрачати свої адаптивні якості внаслідок

надзвичайного зменшення ентропії (здатності до біфуркацій, мутацій та інше). Система, яка досягла жорсткої детермінації, може існувати тільки в стабільних умовах і приречена на розпад, якщо ці умови зміняться на стрибкоподібний перехід від упорядкованості до максимальної ентропії, тобто хаосу. На рівні соціальних систем інформація наділяється певним сенсом. Людина створює інформацію з певною метою, а там де є мета, інформація отримує і цінність, оскільки сприяє досягненню мети. Недостатність інформації може

провокувати зростання ентропії. Крім того, можна

розрізнити рівень ентропії індивідів, оскільки кожен з них має певний прошарок структурованої інформації, що накопичується завдяки взаємодії з соціумом. Для індивіда, очевидно, співвідношення 80% до 20% зберігається. Хоча для творчої особи нормально функціонуючий соціум дає більше свободи, ніж злочинцю, рамки свободи якого дуже обмежені. Якщо відповідні межі свободи не реалізуються для різних індивідів, то ця система тяжіє до тоталітарної. Таким чином, середнє значення свободи індивідуума, його непрогнозованих інтерпретацій інформації може досягати 20%, якщо менше, то індивід, з одного боку, буде невдоволений утисками свободи, якщо більше, буде дезінтегрований в соціумі.

Таким чином, вивчення хаотичних явищ за допомогою теоретичних уявлень, наданих синергетикою,

концентрувалися навколо теоретичних спроб за допомогою математичних методів обчислити рівень ентропії,

використовуючи певні надбання кібернетики. Крім того, окремо можна виділити спроби моделювання соціальних процесів з урахуванням параметрів, що можуть спровокувати хаотичну поведінку системи. А також соціологічні методи, які базуються на вимірюванні за допомогою прикладних соціологічних досліджень масової свідомості і розробці методик, що дозволяють визначати кризовий її стан, який можна вважати як симптомом наростання хаотичної поведінки соціальної системи, так і відображенням у свідомості її стану, що функціонує в стані соціального хаосу.

Окремо хотілось би виділити деякі спроби вивчення стану системи через наростання ентропії. Певні математичні методи можуть описати сам процес наростання ентропії [137;81]. Відкрита система, що знаходиться далеко від рівноваги, здійснюючи роботу, розсіює ентропію. Вона імпортує вільну енергію із зовнішнього середовища й експортує в нього енторопію. Якщо така система імпортує більше негентропії, ніж розсіює ентропію, вона росте і розвивається. У відкритій системі зміни ентропії

визначаються рівнянням dS= diS+ deS, де dS - повна змінна ентропії в системі, diS - зміни ентропії, що зумовлені незворотними процесами, а deS - ентропія, перенесена за межі системи. В ізольованій системі, навпаки, величина dS завжди позитивна, бо визначається тільки складниками diS, який зростає кожен раз, коли система виконує роботу. У відкритій системі складник deS може компенсувати ентропію, що виробилася в самій системі і навіть її перевершити. Саме тому величина dS у відкритій системі не завжди позитивна, вона може рівнятися нулю, або бути негативною. Відкрита система може знаходитися в стаціонарному стані (dS=0), або може зростати і ускладнюватися (dSі зростання безладу в системі, або як характеристику інтенсивності взаємодій в системі.

Поняття “негентропії” використовується для означення процесів, властивих організації, а не зростанню чи інтенсивності дезорганізації. На думку автора, для

дослідження станів соціальної системи можна використати обидва значення ентропії.

У відкритих системах аналогом рівноважних станів є динамічна рівновага, стан, який досягається завдяки балансу притоку та відтоку енергії ентропійних або негентропійних потоків. Отже, на мікрорівні йде зростання ентропії, зрівнення характеристик, розпилення енергії за рахунок обміну, а ззовні постійно йде нова енергія, яка не дозволяє системі рухатися до неструктурованого хаотичного стану. Отже, ентропія переноситься в зовнішнє середовище, а звідти йдуть потоки негентропії. Таким чином, зовнішнє

середовище забезпечує систему засобами підтримання порядку, що приводить до зниження рівня ентропії.

Отже, ентропія пов'язана з енергією. Енергія властива як системі, так і середовищу. Від самої системи, а також із зовнішнього середовища, можуть йти певні імпульси збурення, які отримали назву флуктуації. Флуктуації, зростаючи, несуть енергію, яка сприяє зростанню невпорядкованості. Використання цієї енергії на порушення усталених зв'язків між елементами є тим, що отримало назву дисипативних процесів. Вперше їх було відкрито в 1952 році англійським математиком А.Тьюрингом. Вони були виявлені шляхом математичного моделювання процесів морфогенезу. Дисипативні процеси розсіюють енергію, не дають елементам інтегровано взаємодіяти. Отже, на нашу думку, вони зумовлюють сутність дезорганізаційних процесів. Дисипативні процеси знищують порядок у простих лінійних системах, а в нелінійному світі можуть виступати “архітекторами впорядкованості”, але це дещо інша впорядкованість, ніж певний порядок. У нелінійній системі вони стають складовою процесів організації.

Дисипативні структури відрізняються наступними якостями:

• вони поводяться як єдине ціле і структуруються, маючи інформацію про стан системи в цілому;

• дисипативні структури здатні “запам’ятати” початкові умови власного формування і, проходячи через точки біфуркації, “обирати” один із декількох можливих напрямків еволюції;

• виникнення дисипативних структур є взаємодією як необхідності, так і випадковості, але роль випадковості надзвичайно зростає і набуває вирішального значення.

Бельгійський фізик І. Пригожин назвав

упорядкованість, яка виникає у відкритих нелінійних системах, далеких від рівноваги, суттєво пов’язану з розсіюванням енергії, речовини, інформації, дисипативними структурами. Тобто саме дисипативні структури і процеси створюють “впорядкований хаос” [114,186]. Він створюється через стрибкоподібну зміну внутрішньої впорядкованості в системі, тобто в точках біфуркації. Вони представляють собою шляхи розгалуження в розвитку системи.

Вихід на точку біфуркації спочатку відбувається на мікрорівні як відхід від минулого стану, який проявляється у зростанні ентропії системи, ступеню її невпорядкованості, байдужості щодо особливостей елементів. У точках біфуркації порушуються кооперативні зв’язки, узгодженість і взаємозалежність дій. І саме в цих точках руйнується якість системи і починається період зростання неузгодженості ступенів свободи елементів, тобто виникає стан хаосу як потенції розгортання механізмів самоорганізації і вибору свого шляху. На нашу думку, точка біфуркації супроводжує як процеси переходу в стан хаосу, так і процеси виходу на нові параметри порядку. Проходження системою точки біфуркації означає перспективу появи нових

упорядкованостей, прояву нових кооперативних зв’язків. Форми порядку будуть відрізнятися від попередніх, адже після проходження точки біфуркації виникають нові якості системи. Під новою якістю ми розуміємо як перехід системи в хаотичний стан, так і її вихід системи на новий порядок.

Наслідком проходження точки біфуркації є: 1) незворотність процесів, що відбуваються; 2) формування нового стану системи, або нових структур.

Незворотність означає, що, здійснивши вибір одного з можливих варіантів розвитку, система втрачає здатність повернутися до початкового стану та змінити вибір.

Здійснюючи вибір, система еволюціонує до тих структур, які сконцентровані в так званих атракторах. Атракторами є ті ж дисипативні структури, але не з точки зору їх природи. Мова йде про їх конфігурацію, принадність для системи з позицій дисипації, тобто механізму розсіювання усталених структур і формування нових, які можуть стати основою нової якості порядку. Саме той атрактор, в полі якого еволюціонує система, може виявитись провідною новою структурою. Але складність і

непередбачуваність процесів у тому, що важко визначити всі типи діючих атракторів для системи. Крім того, система стає надзвичайно чутливою для найменших збурень, тобто флуктуацій. Це робить процес передбачення шляхів системи вкрай ускладненим, іноді майже неможливим. Тоді використовують поняття “дивного атрактора”, тобто структури, до якої тяжіє система в своїх параметрах нового порядку, але вона залишається невідомою. Виходячи з цього, хаос - це стан відкритої нелінійної системи, моменти нестійкості, що визначаються зростанням ентропії системи, що призводить її до критичних порогів, коли малі збурення, флуктуації, можуть мати величезний резонанс. Старі структури стають хиткими і при зміні керуючих параметрів розпадаються. Різноманітні атрактори можна уявити як потік, що постійно пришвидшується. На першому рівні знаходиться однорідний стан рівноваги. На більш високому спостерігається біфуркація (тобто прихід у точку розгалуження шляху). Незважаючи на те, що можуть існувати декілька альтернативних шляхів розвитку, в точках розгалуження з’являється обумовленість розгортання процесів. Саме точки розгалуження (біфуркації) складають для науки найбільший інтерес, особливо з погляду розвитку соціальних систем. І.Пригожин писав: “Але навіть в областях біфуркації посилення - доля далеко не кожної індивідуальної ідеї і не кожної індивідуальної поведінки, а лише “небезпечних”, тобто спроможних повернути собі на користь нелінійні співвідношення, що забезпечують усталеність попереднього режиму. Таким чином, ті самі нелінійності можуть породжувати порядок із хаосу елементарних процесів, а за інших обставин призводити до руйнації того ж порядку й, у кінцевому рахунку, до виникнення нової когерентності, що лежить уже за іншою біфуркацією”[114,269].

Українська дослідниця Л.Д.Бевзенко означила наступні властивості атрактивних структур:

• “передіснування таких структур у середовищі, їх напередзаданість його якостями, неможливість реалізувати атрактивність відповідно до зовнішнього проекту;

• варіативність можливих атрактивних станів, наявність спектрів, конкуруючих у точці біфуркації атракторів, що пов’язано з властивостями самого середовища;

• спонтанність виникнення, пов’язана з нетелеологічністю процесу актуалізації такої напередзаданості;

• низькі ентропійні показники за рахунок когерентності, упорядкованості корельованості між мікроелементами, що їх складають;

• можливість виникнення в різних формах, стаціонарних просторових станах (які, як правило, виникають на стиках - процесах розподілу, виводу продуктів із системи), просторово-часових структурах (наприклад, циклів) складно організованих притягуваних множин - так званих дивних атракторів;

• локальність - це упорядкованість, що виникає в певних локальних точках або множинах системи; вона не розповсюджується на всю систему, зберігаючи ділянки з більшим рівнем ентропії, ніж в області притяжіння атрактора;

• процесуальність - це структура -процес, яка локалізована у певних ділянках середовища (системи) і яка має властивість пересуватися по середовищу, зберігаючи свою форму”[11,10].

На нашу думку, кількість структур-атракторів, або множина можливостей подальшого розвитку, зумовлюється внутрішніми властивостями системи та її середовища, коли реалізується той атрактор, який є потенційною можливістю тільки даної системи.

Таким чином, на нашу думку, атрактори виступають осередками процесів організації, структурами, які надають сенс організаційним процесам і зумовлюють інтегральні якості системи в цілому. Отже, одні й ті ж структури в результаті своєї життєдіяльності спричиняють як дисипативні процеси дезорганізацію, а в моменти вибору шляху розвитку системи виступають осередками процесів організації, що починаються після формування нової її якості.

Але механізм актуалізації множини атрактивних структур, що існують в момент проходження точки біфуркації, тобто переходу системи в нову якість, залежить від флуктуацій, вплив яких система відчуває постійно, хоча в такі моменти він набуває якості визначального впливу.

Оскільки в точці розгалуження зростає чутливість системи до незначних впливів - флуктуацій, це дозволяє впливати на подальшу долю системного цілого. Стійкість попереднього стану гасила такий незначний вплив. Флуктуація найчастіше визначається випадковістю, на відміну від лінійних систем, в яких випадковість - це осмислена необхідність, що змушує систему вибирати ту гілку, по якій піде подальша еволюція системи. Отже, це випадковість, яка визначить атрактор, тобто потенційну структуру, зумовлену внутрішнім розвитком системи. Але від цього випадковість не стає необхідністю, а навпаки, завдяки надзвичайно великій кількості атракторів, флуктуація суто випадково визначить шлях розвитку системи в тому чи іншому напрямку. Отже, випадковість у нелінійних складних системах не додаток або форма прояву необхідності, бо умови впливу флуктуації в точці біфуркації на вибір атрактора, на нашу думку, поки що не досліджені та невизначені, особливо для соціальних систем.

Як і будь-яка система, соціальна система має визначений рівень невпорядкованості, який стосовно до цього типу систем називають соціальною ентропією. “Кількість соціальної ентропії (рівень невпорядкованості системи) буде тим вища, чим більшим числом засобів ми можемо поміняти місцями членів системи без шкоди її системним якостям. Іншими словами, чим більше існуючий соціальний порядок байдужий до людської особистості, до індивідуальних особливостей членів соціуму, тим більше схильний розглядати їх як “гвинтики”, просто як цеглинки в загальному соціальному будинку, тим вище рівень соціальної ентропії” [9,95].

Але соціальна система є самокерованою й основні функції соціальної системи такі:

• функція зберігання системи, її стійкого стану (гомеостазу);

• функція удосконалювання системи, її оптимізації.

Тому, маючи головною функцією самозбереження й удосконалювання, система спроможна боротися з наростанням ентропії. Для соціальних систем ключовим чинником тут є наявність визначених ступенів свободи для елементів системи, а також її відкритість, тобто спроможність взаємодії із навколишнім соціальним середовищем. Розуміння хаотичних процесів у системі неможливе без таких понять як функція і дисфункція, що

можуть створювати певний баланс. Також на розгортання хаотичних процесів здійснюють вплив так звані нон-функції. Ця типологія функцій була запропонована Р.Мертоном, одним із фундаторів структурного функціоналізму [67]. Функції - це такі досліджувані спостережувальні наслідки, які приводять систему до адаптації, або ж до врегулювання. Але один соціальний факт може мати наслідки, що є негативними для іншого соціального факту. Тому є наслідки, що негативно впливають на систему, які можна класифікувати як дисфункції. Мертонівське поняття нон-функції включає в себе наслідки, які не мають принципового значення для системи, що вивчається. Сюди відносяться соціальні форми, що залишилися від більш ранніх періодів історії. З точки зору хаотичної поведінки соціальної системи саме нон - функції, які в період стабільності не є значущими, в періоди системної кризи суспільства зумовлюють той вибір, який закладено генотипом системи, її архетипічними характеристиками. Для діагностики і дослідження

соціального хаосу важливо визначити явні та латентні функції соціальних процесів у системі. Саме поняття дисфункцій дозволяє зробити попередній висновок про можливість існування дисфункціональної структури для певної соціальної системи, але соціальна система при цьому продовжує існувати. Насамперед дисфункції можна віднести до тих чинників, які створюють неоднорідності в середовищі. Головний момент дії такого чинника - збудження до наростання ентропії в системі.

Таким чином, наростання хаосу в системі проявляться у зростанні ентропії, тобто міри невпорядкованості. Причиною її росту є конкуренція між двома групами факторів (чинників), одні з яких створюють в системі певні неоднорідності, інші їх розмивають, порушують; останнє отримало назву дисипативних процесів. Це ті явища, які приводять систему до хаотичного стану. Але в цьому стані система перебуває лише деякий проміжок часу, а потім постає питання створення нової впорядкованості.

Умови поширення дезорганізації та причини розгортання стану соціального хаосу можна проаналізувати, розглянувши суспільство крізь призму функціонування певних сфер життєдіяльності. Сферний підхід активно використовує російський соціальний філософ В.С.Барулін. У відповідності з цим підходом усі форми життєдіяльності підрозділяються на економічну, соціальну, політичну та духовну сфери [68]. В кожній із означених сфер діють схожі механізми переходу від усталеного соціального порядку через соціальний хаос до нового соціального порядку. Використовуючи категоріальний апарат синергетики, можна виокремити в кожній сфері життєдіяльності наступні елементи:

1. Умови, за яких система протистоїть дезорганізаційним тенденціям.

2. Соціальні флуктуації, тобто комплекс причин, які виводять кожну підсистему зі стану рівноваги.

3. Дисипативні структури, які розмивають старий порядок та виступають осередком зародження нових структур.

4. Атрактори, тобто структури до яких тяжіє система в точках біфуркації, де відбувається вихід на нові параметри порядку.

Оскільки соціальний хаос визначається як стан суспільства в цілому, його прояви мають конкретне втілення в кожній з вищенаведених сфер.

Будь-яка сфера суспільства, перш ніж сформувати новий порядок повинна пройти етап дезорганізації усталених структур. Це можливо лише при створенні відповідних умов, які формуються як закономірне відображення внутрішніх суперечностей системи, так і змін зовнішнього середовища. Отже, під соціальною дезорганізацією, на думку автора, маються на увазі впливи соціального середовища на соціальну систему, які приводять до порушення усталених зв'язків між елементами, та внутрішні суперечності, властиві будь-якій структурі, які зумовлюють її розвиток.

Соціальні флуктуації - це опосередковані впливи, які визначають характер процесів дезорганізації, це ті випадкові соціальні дії, які виступають каталізаторами соціальних процесів.

Дисипативними структурами в соціальній системі є система елементів та взаємодія позитивних і негативних зворотних зв'язків. Позитивні зворотні зв'язки роблять просторово-однорідний стан соціальної системи нестійким, чим забезпечують можливість породження структур. Негативні зворотні зв'язки стабілізують процеси на певній відстані від рівноваги та задають межі, в яких виникають нові структури, що виступають зародками нових параметрів порядку.

Атрактори - це структури, які є потенційно новим порядком для будь-якої сфери суспільства. Пошук атракторів можливий як по сферам, так і для суспільства в цілому.

Вищезазначені особливості взаємодії дезорганізації та організації стосовно соціальної системи варто розглянути через певні сфери життєдіяльності соціуму.

Інтегральною характеристикою суспільства є стан його економічної сфери. Стан соціального порядку

характеризується відповідністю рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Отже, дисгармонія, наростання суперечності між ними виступає симптомом потенційної можливості переходу соціальної системи до стану соціального хаосу. Але крім цього ключового моменту відповідності, який детально досліджений німецьким вченим К.Марксом, варто визначити й інші симптоми поступового руху економічної сфери суспільства до певних стадій соціального хаосу. На думку автора, існує низка умов, які забезпечують здатність соціальної системи протистояти дезорганізації в економічній сфері. Такими умовами, на нашу думку, можуть бути:

• наявність стратегічних природних ресурсів, які виступають гарантом економічної незалежності;

• історично зумовлена ефективна організація трудової поведінки, яка грунтується на особливостях менталітету народу конкретної країни;

• стійкий приріст ВНП;

• значна частка в економіці високотехнологічної продукції;

• розвинута стабільна фінансова система та інше.

Але оскільки економіка є відкритою підсистемою соціальної системи, то вона відчуває зовнішні флуктуації, здатні вивести економіку окремої країни, або навіть багатьох країн, зі стану рівноваги. Постійно зростаючий характер глобалізації економіки кожної країни робить її надзвичайно чутливою до найменших резонансних впливів. Прикладом є системні економічні кризи, які хвилями прокочуються через більшість країн світу, або країнами окремого регіону. Коли зовнішні флуктуації виводять економічну систему зі стану рівноваги надзвичайно зростає роль втручання у самоорганізаційні процеси управлінського чинника, який міг би ввести регулюючі механізми і вивести економіку з постійно поглиблюваного стану дезорганізації. Домінування дисфункцій призводить економічну підсистему до стану колапсу, наприклад, до падіння рівня виробництва, до зупинки підприємств, що становлять потенціал країни тощо.

Механізми дисипативних структур, якими можуть бути якісно нові технології виробництва, або тіньова економіка, поступово розхитують стійкість існуючих структур. Через певний час розгортання дезорганізаційних процесів вони можуть стати архітекторами виникнення нового порядку, тобто задати форму новим структурам.

Але, виокремлюючи стадії соціального хаосу, такі як соціальна криза, соціальний вибух і деструкція, варто зауважити, що стан деструкції в економіці має бути найбільш тривалим. Саме економічна підсистема, на нашу думку, перебуваючи біля точки біфуркації, зорієнтовується на майбутню структуру і формує нові параметри порядку. Тобто, в першу чергу в економічній сфері формуються шляхи

подальшого розвитку та форми їх реалізації. Структурою- атрактором в економічній сфері виступає той чи інший вид способу виробництва. Кожна окрема країна в певний історичний час реалізує вихід на нові структури порядку відповідно до генотипу системи і тих механізмів самоорганізації, які ним закладені. Але можна виокремити найбільш узагальнені види способів виробництва, до яких може еволюціонувати економічна сфера сучасного суспільства. По-перше, класичний “капіталістичний” спосіб виробництва, характеристиками якого виступають вільна конкуренція та мінімальна державна регуляція. По-друге, “соціалістичний” спосіб виробництва, характеристикою якого є державне регулювання економіки зі збереженням приватної власності, умовною конкуренцією, вагомим державним сектором в економіці. По-третє,

“посткапіталістичний” спосіб виробництва, характеристикою якого є стійкий розвиток малого та середнього бізнесу, часткове державне регулювання економіки, домінування великих корпорацій.

Отже, структурою атрактором в економічній сфері виступає тип способу виробництва.

Вище ми відзначили, що розгортання соціального хаосу відбувається через три стадії, а саме: соціальну кризу, соціальний вибух і деструкцію. Тому еволюція до кожної з них в економічній сфері відбувається завдяки впливу соціальних флуктуацій:

1. Оскільки економічна підсистема суспільства є відкритою, зрушення в світовій економіці можуть провокувати кризові явища в економіці окремої країни.

2. Постійне зростання потреб особистості обумовлюється зростаючими темпами розвитку науково-технічного прогресу, що потребує постійного приведення виробничих відносин у відповідність із продуктивними силами.

3. Вплив політичних актів у самій державі, чи за її межами, на економічну ситуацію може відіграти як стабілізуючу роль, так і навпаки - посилювати дезорганізаційні тенденції.

Якщо здатність системи до самоорганізації та саморегуляції буде підкріплено адекватними потребам системи управлінськими рішеннями, то з будь-якої стадії соціального хаосу через точку біфуркації система здатна вийти на нові параметри порядку. Атракторами можуть виступити вже означений вище якісно новий спосіб виробництва; нова технологія, особливо в тих галузях економіки, які відчули найбільший вплив дезорганізаційних тенденцій; нові регулятивні механізми та інституції, що матимуть реальну можливість стабілізувати ситуацію в економічній сфері.

Таким чином, вплив соціальних флуктуацій, що спровокували дезорганізаційні процеси в економічній сфері може бути подолано. Але, якщо система не здатна протистояти розгортанню дезорганізаційних процесів, вони посилюються за рахунок зовнішніх соціальних флуктуацій, тобто зовнішніх впливів на економіку окремої країни, то відбувається вихід системи на нову стадію розгортання соціального хаосу. Відбувається перехід від стану соціальної кризи до стану соціального вибуху. Соціальний вибух - це максимізація дезорганізаційних явищ, яка викликає домінування дисфункцій у зв'язках між елементами підсистеми і потребує не просто рішучих управлінських впливів, адекватних самоорганізаційним механізмам системи, а цілісної мобілізації всіх ресурсів підсистеми та їх впливу на найбільш больові сегменти економічної сфери. Соціальний вибух в економічній сфері, на нашу думку, може супроводжуватися такими явищами, як:

• падінням виробництва в більшості галузей економіки;

• зростанням частки імпортних товарів, які вдало конкурують з тими галузями економіки, які найбільш дезорганізовані;

• падінням рівня асигнувань, що виділяються на науку та освіту;

• максимальними розмірами безробіття;

• виникненням або масових форм протесту, або, навпаки, зростанням соціальної апатії.

Вихід зі стану соціального вибуху в економічній сфері набуває довготривалого характеру. Наближення до точки біфурукації зумовлює два шляхи еволюції: або виникнення стабілізаційних механізмів та поступовий вихід на нові параметри порядку, або ж перехід до стану деструкції.

Атракторами стабілізації на стадії соціального вибуху в стані соціального хаосу можуть стати: комплексні урядові програми виходу кожної окремої галузі та економіки в цілому з кризи; позитивні зрушення у світовій економіці, що сприяють поліпшенню економічної ситуації певної країни; кредити та інвестування найбільш вражених дезорганізацією галузей економіки та інші.

Якщо система не вийшла на нові параметри порядку, і не відбувається стабілізація, то стан соціального хаосу переходить до стадії деструкції. В стадії деструкції функціонування економіки відбувається в “постійному кризовому” режимі. Основною характеристикою цієї стадії можна вважати нівелювання дії будь-яких економічних закономірностей і надзвичайну вразливість економічних механізмів щодо політичного та кримінального впливу. Взагалі відбувається перехід більш прибуткової частини економічної структури або в “тінь”, або під опіку кримінальних утворень. Політичний вплив може відчуватися у невідповідності законодавчих актів реаліям економічного життя, в постійно зростаючому податковому пресі, а також бюрократичній регламентованості економіки.

Найбільш характерним явищем в економічній сфері в стадії деструкції є криміналізація економічних відносин. Причиною розгортання цього процесу виступає

неможливість у рамках існуючих законів реалізувати

особисту економічну активність і, як наслідок, забезпечувати легальними шляхами відповідний рівень життя. Одним із факторів економічного життя виступає клановість, тобто приорітет в економічних відносинах особистих зв'язків та особистої лояльності до певних груп. Система безпеки громадян країни, їх виживання не тільки не має відношення до держави, але сама держава сприймається негативно. Особливістю економіки стають неформальні можливості виживання. До таких можна віднести кооперацію та

самодопомогу, сімейний або колективний бізнес, огородництво, неформальна сфера послуг та інше. Неформальною економікою можна вважати відношення, не оформлені договорами і контрактами, а побудовані на особистих зв'язках і відношеннях. Ідентифікувати таку систему стає неможливо ні як державно регульовану, ні як систему вільного ринку. Її якостями стають: 1) націленість на виживання, а не накопичення капіталу; 2) спрямованість на забезпечення зайнятості, а не максимізацію середнього прибутку; 3) використання сімейних ресурсів і сімейної праці.

Звичайно, держава може втручатися в таку економіку, але вона нею не керує. Хоча в такій економіці ціни зумовлені попитом та пропозицією на основі конкуренції, це важко назвати вільним ринком. Відсутні формальні механізми регулювання відносин виробника, продавця і покупця, а діють відносини “клієнт-патрон”, кримінальні “дахи”, державний і кримінальний рекет. Масова поведінка відповідає самому простому соціальному рівню - виживанню або адаптації.

Економічна сфера детермінує особливості

функціонування соціальної сфери. Виокремлюючи соціальну сферу суспільства, маємо на увазі недержавний сектор функціонування людських утворень, тобто громадянське суспільство. В рамках даного дослідження під

громадянським суспільством ми розуміємо сукупність соцієтальних характеристик і параметрів суспільної життєдіяльності, яка відокремлена від держави і є самоорганізованою. Співіснування соціальної сфери з іншими сферами суспільства відбивається на функціонуванні соціальної структури, тобто організації соціальних спільнот у соціальному просторі. Структури-атрактори, до яких еволюціонує соціальна система в соціальній сфері, залежать не тільки від історично усталених стереотипів і ментальних автоматизмів, але й від уявлень представників різних соціальних спільнот про соціальну справедливість. Умовами протистояння дезорганізаційним процесам в соціальній сфері, на нашу думку, можна вважати:

• наявність у соціальній структурі суспільства стійкого і кількісно значного прошарку, який ідентифікується як середній клас;

• наявність у суспільстві “соціальних ліфтів”, які забезпечують механізми вертикальної мобільності;

• частка населення, що живе за межею бідності не вище ніж 10%;

• забезпечення реальних свобод громадян і механізмів їх реалізації в суспільстві;

• існування великої кількості громадських організацій в суспільстві та сприятливі умови їх розвитку.

Соціальна сфера на шляху розгортання соціального хаосу поступово набуває кардинальних змін. На стадії соціальної кризи вона детермінована зрушеннями в економічній сфері, і спочатку соціальна структура втрачає свою стійкість. Соціальні групи та соціальні страти в цілому залишаються незмінними. Зростають темпи соціальної мобільності, бо дезорганізаційні тенденції в економіці завжди відбиваються на стані ринку праці. Отже, збільшення кількості безробітних є першим наслідком, що відчуває соціальна сфера. Це призводить до переоцінки індивідом свого місця в соціальній структурі в наслідок зміни його соціального статусу. В цілому стадія соціальної кризи

характеризується падінням рівня життя. Але особливість цієї стадії соціального хаосу в тому, що вище означені процеси можуть характеризувати не суспільство в цілому, а окремі галузі економіки, окремі сегменти соціальної структури. Якщо завдяки управлінському впливу механізми самоорганізації не виведуть соціальну систему на нові параметри порядку, то соціальна сфера, як і інші сфери суспільства, еволюціонує до стадії соціального вибуху. В цій стадії зрушення набувають все більш динамічного характеру. Стан соціального вибуху може характеризуватися як активними формами соціального протесту, так і максимальною апатією населення країни до суспільних процесів. Подальша дезорганізація соціального життя відчувається у втраті соціальними інститутами ефективності в реалізації своїх функцій. Відбувається соціальна

поляризація суспільства, зростає прірва між найбагатшими і найбіднішими членами суспільства, розмиваються середні прошарки соціальної структури. Оскільки значна кількість членів соціуму втрачає власні соціальні статуси, то їх стан можна означити як маргінальний.

Якщо соціальна система переходить до стадії деструкції, то соціальна сфера набуває наступних ознак:

1. Переважна більшість населення країни статусно концентрується біля визначеної державою межі бідності.

2. Основні доходи громадян витрачаються на продукти харчування і предмети першої необхідності, що є умовою продукування субкультури бідності як системи стійких стереотипів і вподобань.

3. Низький рівень життя провокує ще більшу апатію до соціально-політичних процесів, що відбуваються в країні, оскільки єдиною метою активності виступає проблема виживання.

Атракторами в соціальній сфері можуть виступати стійкі моделі групової поведінки, соціальні експектації щодо справедливого формування соціальної структури та уявлень про відкритість каналів соціальної мобільності.

Таким чином, соціальними флуктуаціями цієї сфери можуть виступати дезорганізаційні процеси в царині економіки й політики, а дисипативними структурами, які розмивають усталені форми порядку, є громадські організації та масові соціальні рухи, які формують уявлення про новий, більш справедливий соціальний порядок.

Соціальні уявлення, що домінують в тій чи іншій соціальній системі, залежать від організації політичної сфери суспільства. Структурою-атрактором, до якого тяжіє політична сфера на шляху еволюції в стані соціального хаосу стає тип політичного режиму. В точці біфуркації система обирає не тільки ту структуру-атрактор, що потребує від неї найменших енергетичних затрат, але й ту, що є історично обумовленою і органічною до системи, що трансформується. Найбільш поширена в політології типологія політичних режимів базується на виокремленні серед них тоталітарного, авторитарного і демократичного. Але при аналізі еволюції соціальної системи до нових параметрів така типологія видається дуже спрощеною. Виокремлені типи слід розглядати як базові, що мають, залежно від особливостей розвитку кожної країни, ще й змінні складники. Оскільки кожен тип являє собою певну ідеальну модель, то вона завжди корегується реальністю політичних відносин у межах окремої держави. Найбільш вагомими чинниками, що впливають на вибір атрактора в політичній сфері, коли соціальна система перебуває в стані соціального хаосу, можуть бути: 1) історично сформований базовий тип політичного режиму, який вкарбований у менталітеті певного народу; 2) довіра до існуючої влади в цілому, і політичного режиму, зокрема.

Крім того, вони можуть виступати також умовами, що разом з механізмами політичної соціалізації протистоять дезорганізаційним тенденціям, які формують позитивне відношення до політичних інституцій. Якщо дисипативними структурами можуть виступати дії опозиційних рухів і політичних партій, що уособлюють уявлення про нові організаційні форми політичного середовища, то соціальними флуктуаціями виступають економічні кризи та зміни в мотивації і когнітивних установках великих соціальних спільнот.

Політична сфера, поряд з економічною та соціальною, з одного боку, формують духовну сферу суспільства, з іншого, трансформуються завдяки фундаментальним і прикладним ідеям, що їх продукує його духовна сфера. Результатом її функціонування в суспільстві є створення загальної світоглядної картини для соціальних спільнот, які складають соціальну структуру. Функціонування соціуму в хаотичному режимі відбивається як на духовному виробництві, тобто на формуванні уявлень, цінностей, ідей, що складають світогляд окремої особистості, так і на соцієтальних світоглядних орієнтирах соціальної системи. Світогляд соціуму, що опинився в стані соціального хаосу, на нашу думку, характеризується низкою ключових параметрів:

1) песимістичність в уявленнях про соціальну перспективу;

2) відчуття незадоволеності духовних потреб особистості;

3) відсутність інтегративних цінностей суспільства, їх заміна груповими ціннісними орієнтаціями; 4) відчуття невідповідності ідеологічних схем щодо існуючої соціальної реальності.

Однією з ключових ознак перебування духовної сфери суспільства в стані соціального хаосу є втрата адекватної оцінки соціальної реальності. Постійно зростає психологічна напруга суспільства в цілому, окремої особистості зокрема. Крім того, втрачаються механізми солідарності в суспільстві, патріотичні почуття, віра у спроможність влади вивести країну з кризового стану.

“Хронічного” характеру набувають вищезазначені явища духовної сфери в стані деструкції, коли соціальна система функціонує, але в особливому режимі згасання функцій і домінування дисфункцій соціальних інститутів. Посилення в соціально-психологічному кліматі негативних почуттів і станів створює емоційну напругу, що зумовлює зростання орієнтацій людей на деструктивну протестну поведінку. Реакцією на аномію стає подальше посилення психологічного напруження, яке відбивається в наступних явищах:

1) зростання невпевненості у завтрашньому дні;

2) зростання відчуття відчуженості людини від суспільства, розгубленості, відчаю, поширення катастрофічних прогнозів;

3) формування атмосфери агресивності, роздратованості й нетерпимості;

4) схильність до драматизування перебігу подій як у суспільстві в цілому, так і в житті окремої особистості зокрема;

5) бажання емігрувати з своєї країни в більш привабливі для життєдіяльності умови.

Отже, інституціональні відносини, які є основою всієї системи, здаються безглуздими. Навіть сім'я неспроможна стати осередком стабільності, вона починає втрачати свої функції. Освіта є незатребуваною, виробнича дисципліна не обов'язковою. Усталені відносини втрачають сенс, їх підтримання для особистості здається марним, зростає відчуття своєї непотрібності в суспільстві. Це та кризова точка, в якій соціальна ентропія має максимальне значення. Це та кризова точка, за якою можливий розпад соціальної системи, тобто кінець її існування як цілісності. Реалізація іншого сценарію в житті соціальної системи - це вихід зі стану деструкції на нові параметри порядку, на початок організації нових структур і набуття системою нових якостей.

Проведений аналіз все ж дозволяє виокремити умови функціонування духовної сфери суспільства, які протистоять дезорганізаційним тенденціям: оптимістичні уявлення про соціальну перспективу як країни в цілому, так і особистості зокрема; домінування інтегративних цінностей в суспільстві,

які відбивають здобутки культури конкретного соціуму і відповідають ціннісним орієнтаціям більшості членів суспільства; самовідтворення певних ідеологем в суспільстві, здатних підтримувати його цілісність і єдність. Духовна сфера, як і будь-яка інша, відчуває на собі вплив дезорганізаційних тенденцій від дії таких дисипативних процесів, як соціальна та психологічна напруженість в суспільстві, що під тиском соціальних флуктуацій, наприклад, негативних, антисоціальних форм масової культури, зумовлює в точці біфуркації вибір структури- атрактора, яким є певний тип світогляду. Саме світоглядна картина, притаманна певному суспільству, формує тенденцію самоорганізаційних процесів, визначаючи загальний рівень соціальної ентропії, тобто можливого рівня

невпорядкованості в соціумі.

Отже, рівень соціальної ентропії визначає міру соціального порядку та соціального хаосу в суспільстві. І.В.Черненко у своїх дослідженнях вказує на наступні чинники, що ведуть до росту соціальної ентропії. По-перше, зміни в мотивації і когнітивних установках людей, що є, на його думку, внутрішньою причиною. Зовнішньою причиною є зміни функціонування соціально-економічної системи. По­друге, що випливає з групи причин, - це зміни в технології, а саме: зміни в способах виробництва. “Як відкрита система, здатна до самоорганізації, соціум має здатність технологічно ускладнюватися і розширювати територію, що займає, однак, цілком можливі сценарії розпаду і занурення в хаос. Територіальний масштаб системи безпосередньо пов’язаний із ефективністю суспільного поділу праці, щільністю зайнятого населення й ефективністю комунікацій” [158,122].

Один із ключових елементів соціальної системи - це особистість. Але особистість в однині не завжди здатна саме в період наростання соціальної ентропії робити вирішальний вплив на систему. Таким чином, на цьому проміжку життя системи мікрорівень здійснює опосередкований вплив на макрорівень. У самовідчутті особистості можна виокремити наступні моменти, що сприяють наростанню ентропії: міра незадоволеності суспільством, міра критичного осмислення стану системи і ступінь власної незатребуваності в існуючому соціальному порядку. Як тільки подібні відчуття починають переживатися значною кількістю людей у даній соціальній системі, ми можемо говорити про наростання соціальної ентропії. Чим більше членів соціуму відчувають байдужість до тієї функції, що їм може запропонувати система, тим вище ентропія цієї системи. Соціальна ентропія поступово приходить до критичного порогу. Саме в ці моменти можливі погано передбачувані вибухи соціального невдоволення, причому соціологічні методи не можуть визначити мотиваційне джерело реальної поведінки. Подібне переживання людиною соціальної реальності, а саме почуття руйнування соціальної реальності як упорядкованої системи, що виникає у більшості членів соціуму, роблячи внесок в ентропію соціальної системи, приводить до цілком відчутної соціальної кризи.

Всі вищезазначені процеси проявляються не тільки в житті суспільства в цілому, але і в житті соціальних спільнот та особистостей. На нашу думку, розгортання стану соціального хаосу, як і вихід на нові параметри порядку, відбувається як каскад змін, що відчувається кожною окремою спільнотою, кожною окремою особистістю в різний час. Оскільки рушійною силою соціальних процесів виступає діяльність по задоволенню людських потреб, різниця в потребах і засобах їх задоволення у різних соціальних спільнот та індивідів може бути тією причиною, що визначає різне відчуття процесів у стані соціального хаосу. Особливо це характерно для першої стадії соціального хаосу - соціальної кризи. З еволюцією соціальної системи до наступних стадій соціального хаосу відчуття соціальних зрушень стає все більш синхронним у всіх соціальних спільнот, досягаючи свого апогею в стані деструкції. Саме в цьому стані відчуття соціального дискомфорту і глобального безвиходдя посилюється, поширюючись майже на всіх членів суспільства.

Стан соціального хаосу позначається на ставленні людини до всього, що відбувається. Відключається людська раціональність і динаміка життя сприймається за рахунок емоційного підключення до подій. Перебування у стадії сталого стресу приводить до зниження чутливості масової психіки до будь-яких соціальних змін. Починається адаптація до реальної ситуації. Домінує прагнення

спостерігати, не втручатися в суспільні процеси, а не активно шукати вихід з існуючого стану.

Перебування особистості в стані соціального хаосу накладає відбиток на патерни її поведінки, але особистість постійно стикається з циклічністю зміни хаосу та порядку, організації та дезорганізації на мікрорівні. Саме тому важливо усвідомлювати роль соціального хаосу як стану, де зароджуються нові структури, новий порядок. Це завдання прагне вирішити соціосинергетика, або гомосинергетика. “Сьогодні ми перебуваємо на шляху до соціосинергетики або гомосинергетики. Ми прагнемо побудувати, якщо можна так висловитися, синергетику з людським обличчям.” Так означила напрямок розвитку науки російська дослідниця О.Н. Князєва в статті “Синергетичний виклик культурі” [128,247].

Здатність особистості продукувати хаос на мікрорівні є однією з умов виникнення соціального хаосу. Людина - це відкрита система, тобто йде вільний обмін речовиною, енергією та інформацією із зовнішнім середовищем - соціальним і природним. Людина здатна як структурувати потоки речовини, енергії та інформації, так і посилювати дезорганізаційні тенденції. Вже перші роки життя людини структуровані процесами соціалізації, яка з віком набуває все більшого масштабу. Але засвоєні норми поведінки не є усталеними для сформованої особистості: вона постійно відчуває вплив дезорганізації, тому змінює їх на нові уявлення, цінності, зразки поведінки. Особливо рельєфно проявляється конструктивна роль хаосу в житті особистості в художній і науковій творчості, в процесах пізнання, в освіті, комунікації, в процесах входження особистості в соціальне та культурне середовище. Суспільство - це нерівноважна система особливого типу, стійкість якої забезпечується системою опосередкованих механізмів, що об’єднуються поняттям культура. Культура в суспільстві в цілому, в житті особистості зокрема виступає комплексним негентропійним механізмом, що прагне зняти суперечності соціоприродних і внутрішньо соціальних відносин. Пізнаючи культуру, особистість набуває суперечностей, які виступають рушійними силами самоорганізації. Такими суперечностями виступають біологічне і соціальне, егоїстичне й альтруїстичне, рольові конфлікти та інше.

Хаотичні процеси мають циклічний характер і для соціуму, і для особистості. Вони є взаємообумовленими. Але вихід зі стану соціального хаосу суспільства на нові параметри порядку є формуванням нового порядку на макрорівні. Йому передує вихід на нові структури більшості особистостей, які є елементами соціальної системи, що переживають цей стан. Таким чином, на нашу думку, осередки впорядкованості формуються на мікрорівні повсякденного життя особистості, набуваючи масового характеру, зумовлюють чинники виходу соціальної системи взагалі на нові форми порядку. Система обирає структуру- атрактор, бо вона детермінована майбутнім, і механізми самоорганізації життя особистості теж підкорені єдиній логіці розгортання соціального процесу.

Отже, соціальній системі притаманні певні особливості. По-перше, соціальні системи мають складну й динамічно нестабільну структуру. Саме вони мають потужний механізм самоорганізації порівняно з механізмом прямого управління, що актуалізує питання про дослідження механізмів саморегуляції. По-друге, стосовно соціальної системи надзвичайно важко говорити про цілеспрямований її розвиток, а більш доцільно говорити про пошук моделей виживання для певного періоду, за певних умов.

Отже, трансформація - це цілісний процес якісних змін, які відображають розвиток соціальної системи у періоди максимальної дезорганізації, зумовлюючи детермінанти нового порядку для соціальної системи.

Визначено підходи дослідження трансформаційного простору: 1) дедуктивний, що виділяє типологічний простір; 2) індуктивний, що виокремлює ознаковий простір трансформацій.

Методи дослідження соціального хаосу в соціальних системах можна розділити на економічні, соціологічні, історичне моделювання й математичні методи дослідження ентропії. На нашу думку, найбільш продуктивним є комплексний аналіз для аналізу сфер суспільства шляхом аналізу ознакового простору трансформаційних процесів.

Процес саморозгортання соціального хаосу має декілька стадій: соціальну кризу - як початковий стан розсіювання структур і сукупностей в соціальному просторі, соціальний вибух - як момент загострення суперечностей між дезорганізаційними процесами і організацією соціальних відносин; стан деструкції - як стан неінтегрованого, дезорганізованого функціонування.

Рушійною силою саморозгортання стану «соціального хаосу» є не відповідна потребам соціальної системи діяльність по задоволенню потреб особистості: духовних, престижних, соціальних, екзистенційних.

Аналіз в економічній, соціальній, політичній і духовній сферах стадій соціального хаосу, а саме: соціальної кризи, соціального вибуху і деструкції дозволяє виокремити універсальні для кожної соціальної системи аспекти дослідження:

1. Умови, за яких система протистоїть дезорганізаційним тенденціям.

2. Соціальні флуктуації, тобто комплекс причин, які виводять кожну підсистему зі стану рівноваги.

3. Дисипативні структури, які розмивають старий порядок і виступають осередком зародження нових структур.

4. Атрактори, тобто структури до яких тяжіє система в точках біфуркації, де відбувається вихід на нові параметри порядку.

Дослідження виокремлених аспектів дозволяє підсумувати:

• система спроможна вийти на нові параметри порядку з будь-якої стадії стану соціального хаосу, або еволюціонувати до розпаду;

• враховуючи нелінійність соціальних процесів, стадії соціального хаосу можуть розгортатися як поступове збільшення дезорганізації, так і згідно ефекту синергії якісними стрибками від однієї стадії до іншої.

2.2